1,353 читачів

АТО. Від «Республіки» і до «Бастіона»

12885787_452876338242700_1126226220292836847_o

Як воно служити і жити на виду у ворога? Знати, що ти кожну секунду можеш потрапити в приціл ворожого снайпера. Шукати затишний куточок для життя і надійне укриття для позиції серед посічених кулями, розбитих снарядами і мінами споруд шахти. Перебувати на плацдармі, який прострілюється з трьох сторін ворогами, які підповзають до позицій. Це моменти з сьогодення кількох підрозділів ЗСУ, що блокують сепаратистів поблизу славнозвісного Донецького аеропорту.

Минуло зовсім мало часу відтоді, як волонтери «Часу змін» доставляли допомогу на позиції 3-го батальйону 72 ОМБР в степах за Волновахою. А потім виникла потреба відвезти придбаний за оперативно зібрані кошти дальномір снайперу в район ДАПу.

Близкість війни починає відчуватися лише ближче до Донецької агломерації. Погано приховані розташування військових підрозділів по промзонах міст Донецької області є вірною ознакою того, що скоро ви потрапите на лінію зіткнення. Гул шин по посіченому гусеничною технікою асфальту заколисує, аж поки вартові на блок-посту не попросять показати документи. Але цього разу війна нагадала про себе навально, ніби обпікши крижаним подихом смерті. Вона й була там – Смерть. Не милосердна пані, яка веде стомлені душі в одвічний відпочинок, а чорний, спопеляючий живу матерію, дракон.

Посеред дороги, ніби тіло людини з відтятою головою, застиг український танк. Власне корпус танка, оскільки башту зірвало вибухом боєкомплекту. На чорно-іржавому, обгорілому корпусі колишньої бойової машини, якась небайдужа душа поклала благенький букетик. Вітер вже трохи розшарпав прив’ялі квіточки по броні, доповнивши картину смутку. Можливо, вояки й звикли до цієї сумної картини, та видається, що вона не дуже сприяє підняттю бойового духу. Навіть на підсвідомому рівні побачене пригнічує. Не варто спонукати особовий склад до «memento mori», краще готувати солдат до «victory».

Перша, вимушена, зупинка сталася на позиції «Республіка Міст». До неї під’їхали через село в якому значна частина хат була покинута. Сама «Республіка» укріплена по останньому слову солдатської фортифікаційної науки і слугує пунктом пропуску в село Піски.

До нього кількасот метрів. Територія визнаної українською армією «республіки» дорівнює площі, яку закривають конструкції недобудованого мосту. Небезпечна близькість до колишнього епіцентру бойових дій призвела до того, що на «Республіку» регулярно здійснювалися мінометні нальоти і обстріли з усіх видів зброї. Конструкції інженерної споруди наче подзьобали сталеві птахи. Під самісіньким перекриттям розміщено кілька вогневих точок. На одній із них армійські жартівники написали «Сдаю койкомісце». Проте охочих оселитися там відверто небагато. Це і Міноборони визнає, вимагаючи посилити роботу по набору до війська «контрактників».

Через «Республіку» час від часу проїжджають цивільні. В самих Пісках залишилося з півтора десятка мешканців. Ще трохи людей навідуються туди, щоб оглянути свої покинуті домівки. Дехто з них привозить подарунки військовим. Це, в основному, харчі: варенички, домашня сметанка, сир.

З настанням сутінок нас намагаються чемно, але настійливо, випхати з позиції. Хлопці заступили на неї лише кілька днів тому (від часу поїздки минуло кілька місяців, тож військових таємниць ми не видаємо) і ще трохи нервують, тим паче переважна більшість із них мобілізовані із західних областей. Кілька бійців жаліються на здоров’я, особливо скаржаться на біль у спинах.

Вже геть стемніло, коли вдалося рушити далі. Потрібно було десь заночувати. Із вимкненими фарами поволі котимося до інших позицій. Біля наступного шлагбаума нас зупиняють. Праворуч у вікні видно, як за кілометр від нас вгору злітають різнокольорові сигнальні ракети. Після того, як така «комета» досягає зеніту, чуються постріли з чогось досить-таки великокаліберного.

Тим часом рішення по нам прийняти не можуть. За п’ять хвилин ми чуємо три різних версії, що варто зробити. Зрештою нам пропонують забиратися під три чорти і пошукати ночівлю деінде. Цим «деіндем» виявилася позиція біля шахти «Бутівка». Але туди ще ж потрібно доїхати. Ризикуємо увімкнути фари і так їхати. В тьмяному світлі видно, що окружна дорога всіяна гострими уламками бетону, вирваного вибухами із дорожнього покриття, осколками мін та снарядів, перекрита уламками металевих відбійників.

Доводиться маневрувати через розподільчу смугу, там, де це можливо. Повз автомобіль починають пролітати хижі «світлячки» трасуючих куль. В цей момент автомобіль почав втрачати швидкість. Стало зрозуміло, що колесом «вловили» осколок. Але ще трохи і ось нам подають сигнал ліхтариком і вказують на місце стоянки. Глушимо двигун, ліхтар гасне і з темряви чийсь голос командує: “Вимкнути фари, ліхтарики не засвічувати, цигарки палити тільки в укріпленні. Снайпери працюють!”

– Хлопці, – питаємо, – а ви з якої бригади?

– 128 гірсько-стрілецька! – гордо відповів голос із темряви. – А ви перебуваєте на позиції «Бастіон!»

На фронтових позиціях завжди раді новим людям. Тож переконавшись, що ми не «сєпари», гостинні господарі мало не попід руки повели нас в укріплення. Проминувши два БМП ковзаємо по вузесенькій стежинці за старшим. За потужною стіною, складеною із насипаними піском ящиків та мішків, було облаштовано справжнісіньку міні-казарму: тут вам і харчоблок з невеличким телевізором, і два спальних приміщення. А над всім цим нависає міст дорожньої розв’язки.

Старший по позиції запрошує нас до столу. На ньому вже стоїть кілька тарілок з консервованим м’ясом і холодною бараболею. Від себе додаємо до нехитрого харчу домашніх припасів і картина змінюється. Чималенькі котлети по-сусідські розкладено поряд з тонко нарізаним салом, на дерев’яній дошці духмяною гіркою лежить скибки хліба, ковбаса та порізана цибулина, а позаштатний кухар вже ставить на стіл мариновані овочі. Закінчує кулінарну українську традицію дволітрова пляшка «коли».

Багато розпитувати тут не люблять, проте самі готові виговоритися. Але теревені залишаємо на ранок, бо очі геть злипаються. Швиденько їмо і вмощуємося спати. Тільки лягли, як починають зовсім недалеко «працювати» міномети. «Хоч годинника звіряй, – зітхає чорнявий хлопець, якого звуть Іван, – кожен день і ніч теж саме. Розклад не змінюють». Цікавимось чи не страшно спати під постріли. «Та ні, чого там боятися? Міна міст не проб’є, а коли вгатять з танку чи ПТУРа пустять – от тоді всім гаплик», – жваво пояснює боєць. От і спи після такого, тож коли Іван ще пускається у просторікування щодо згубної дії вибухів від різноманітних систем озброєнь, то ми вже досить наполегливо попросили його врешті замовкнути.

Втома бере своє і світанок ми проспали. При світлі ранішнього сонечка вийшли подивитися на ушкодження. Стволи 30-міліметрових гармат БМП спрямовано в бік Донецька. Прямо перед нами ще одна дорожня розв’язка. Колишня. Естакада після підриву лягла на землю. Це блок-пост ворога. Звідти часто «лупить» по промисловій зоні Авдіївки міномет. Вмикаю дальномір і вираховую відстань. До ворогів всього лиш 859 метрів. А в десяти метрах від позиції стоїть дороговказ мирних часів. Він геть посічений кулями і осколками, наче гігантський друшляк. Над головою звисають металеві конструкції відбійників, які вибуховою хвилею повикручувало в спіраль. Весь час наступаєш на стріляні гільзи від 30-міліметрової скорострільної гармати.

Заднє колесо автомобіля розпанахало чимось гострим. Його потрібно відвезти на шиномонтаж. Невдовзі загарчав дизельним двигуном «Урал», і хлопці поїхали в Авдіївку. Ремонт займе кілька годин. Тим часом вивчаю околиці. За кілька кілометрів видно споруди колишнього Донецького аеропорту. В кількохстах метрах будівлі й копер шахти «Бутівка».

Тим часом мені простягають кухоль. Хлопчина стоїть поряд мене і, сьорбаючи каву між затяжками сигаретею, каже: «Знаєш, а я більше не можу на «гражданці», відвик працювати. Другий раз уже в армії». Перехопивши мій здивований погляд, починає оповідь.

«Я непогано заробляв ще тоді, до Майдану. Але покинув роботу, бо хотілося підтримати Україну в Києві. А коли почалася війна, мене мобілізували. Багато було побачено, навіть інколи згадувати не хочеться. Це я так кажу, що працювати не зможу, в армії напрацювався багато. Кожну позицію потрібно облаштувати й укріпити. Лопатою перекидаєш тони землі. Бувало так, що вкопалися в землю, а тут команда на зміну позиції і все по-новому.

Найяскравіші спогади – це про прорив у Луганський аеропорт і про вихід з Дебальцевського котла. Знаєш, скільки ми там, під Дебальцевим, «сепарів» поклали? Ого! Але й нам дісталося. Тікали ми звідти страшно. На «КрАЗ» сідало по півтораста чоловік. Пораненим було важко вижити. Холоднеча, трусить, ще й постійні обстріли. Крутилися по полях, а потім в’їхали у Дебальцеве. Тут по нам почали сікти два кулемети з дахів будинків, а ми неповороткі, прицілитися гарно не можна. Стріляємо навмання, добре хоч набоїв накидали у кузов достатньо. Вистріляв магазин, передаєш його по рукам на заряджання, а там, поки хлопці «цинк» відкриють і його спорядять, хтось уже повну обойму подає.

Так, стріляючи, вискочили на перехрестя. Аж тут напереріз виїжджає легковик і з нього вискакують п’ятеро. Горланять: «П..ць вам, укропи!» Ти уявити собі не можеш, що з ними стало. Напевно, всі, у кого зброя була, в них по магазину всадили. Просто клоччя м’яса летіло.

В момент виходу в мене лише одна думка була: «НЕ ВПАСТИ! ТРИМАТИСЯ!». Це було важко. Після бою всі були потомлені й знесилені, на нервах. Весь час прилітали снаряди. Орієнтування майже не було. Швидко почали клякнути від холоду. Обганяємо вантажівки набиті такими ж солдатами, як і ми, але в одних колесо просто пробите, інші металевим диском землю шкребуть.

Коли ми приплуганили в місце збору, я ніг не відчував. Мене з машини знімали. Перше, що я зробив у Артемівську – це пішов до банкомату, зняв гроші і купив горілки. Ми сиділи в місті на лавах і пили, пили, пили… Хтось одразу набирався, інших алкоголь зовсім не брав. А перед очима весь час були картини, як москалі безглуздо йдуть в атаку і ми їх нищимо. В упор, як мішені в тирі. Просто їх було занадто багато.

Я «дембельнувся». Приїхав додому, а воєнком давай «підкочуватися» і вмовляти піти на контрактну службу. Віднікувався скільки міг. А потім взнав, що можна знову по мобілізації призватися. Пішов до воєнкома й кажу, що можу йому статистику поправити. І знову в своїй бригаді!»

В хлопця давно вистигла кава і згасла цигарка. Він дивився на БМП, з якого зовсім недавно гатив по ворогам. Дивився так, як токар на станок, чи клерк на теку з паперами – буденно. І війна для нього стала буденністю. Не чекає він нагород чи визнання. Він просто відчув себе потрібним.

Тим часом у прифронтовій Авдіївці було відремонтовано шину. Поки зібране колесо монтувалося на вісь, ми тепло бажали бійцям «Бастіону» гарного, тихого дня. Але погода і тиша трохи підводили, бо щогодини зривався дрібний дощик, а з боку «квіслінгів» чути було постріли з міномету.

Загурчав мотор і «бусик» рвонув з місця. Три повороти, п’ять хвилин їзди і ми маневруємо між виробничими приміщеннями шахти «Бутівка». Щоправда, про добування вугілля на цій шахті можна говорити лише «плюсквамперфект», тобто у позаминулому часі. Цехи, промислові конструкції знищені снарядами і мінами. Картину руйнування доповнює пробитий кулями прапор України на копері. Стіни кількох споруд розбиті з усіх чотирьох боків. Тим більш дивовижно, що в цих умовах живуть і борються люди.

Здавалося б, це неможливо, бо чи можна собі уявити, як у таких умовах можна вкопатися у простір між плитами підлоги? Але новітні козаки придумують різноманітні хитрощі. В’ється дим із димаря бліндажу, у ньому «прокопчується» свіжовипрана білизна. Між позиціями потрібно перебігати зігнувшись, бо в кількастах метрах від нас, за залізничним насипом, пересуваються стрільці ворога.

В бліндажах дуже тісно. На настилах відпочиває кілька вояків, які змінилися із бойового чергування. Автомати зачеплені на цвяшки над «цинками» із набоями і вхопити їх можна за перших ознак тривоги. В приміщенні стоїть гострий дух погано висушених черевиків, але ніхто не ремствує.

В глухих кутах вцілілих стін цехів облаштовано командні пункти. Звідси командири здійснюють управління боєм. На полицях звичні для фронту речі: засоби зв’язку, зброя і вибухівка, оперативні мапи, дитячі поробки і погано вимиті чашки для чаю-кави. Час від часу харчить радіостанція, викликаючи командирів підрозділів. Хтось таємничий весь час вимагає доповісти становище на позиціях, бо по сусідству міни прилітають вже дуже густо. До таких вимог бойові командири ставляться по-різному: один відповість, а інший батьконе «тилового щура».

Молоді хлопці-офіцери повільно п’ють разом з нами каву, слухаючи про життя на батьківщини. Слухають неуважно, бо їх більше цікавить чи можна десь роздобути ще одного дальноміра, тепловізора, чи можливо створити робота для розмінування, де б це знайти якісну оптику та глушники на автомати. Ото ж, такі речі міністерство виділяє не надто жваво, а не у всіх волонтерів є кошти і можливості їх придбати. Тепловізор на сало не виміняєш. Середньовіччя, їй Бо’. Раніше за десяток корів можна було придбати обладунок і меч, сьогодні ціни теж співвідносні.

На подвір’ї шахти бійці показують міну, яка не розірвалася. «Це подарунок з «гумконвою», – жартують вони. Повз «подарунок» досить таки літній чоловік діловито тягне візочок навантаженого набоями і консервацією. На міну він просто не звертає уваги. Звичка.

Потрібно передати дальномір снайперу. Стаємо так, щоб в об’єктив фотоапарату потрапив копер і фіксуємо мить передачі. На нас починають шикати і сваритися хлопці, які засіли за ящиками з піском. Кажуть, що в кущах прямо перед нами кілька разів на скупому сонці блікувала оптика. Від гріха подалі й ми ховаємося за барикади. Щоб укріпитися в цих руїнах хлопці використовують все: мішки, ящики, цеглу, плити, навіть спаленого УАЗа поставили на лінію ворожого вогню. Розриви тим часом наближаються, але на «Бутівку» ще не «прилітає». «Вони, суки, дуже хочуть прапор збити! – каже один з офіцерів. – Нічого, зіб’ють – новий почепимо!».

Прощаємося з шахтою, перетвореною у фортецю, і рушаємо далі. Проскакуємо повз замасковані БМП і газуємо по чотирьохстах метрах відкритого простору. Відчайдушно гуцикаючи по вибоїнах, ховаємося за кільцевою дорогою. Тепер вона прикриває нас з боку Донецька, але з боку ДАПу «бусік» майже незахищений.

Поблизу траси, в гаражі постягувано спалену українську бойову техніку. Страшно дивитися на понівечені машини, а ще страшніше уявляти долю їхніх екіпажів. Тим химерніший вигляд у королівстві вогню, смерті й запустіння має старенький «ГАЗ-53». Він стоїть в улоговині між українськими і російськими позиціями, як новенький. Це добре видно у стереотрубу. Снаряди і міни пролетіли над його кабіною, блакитного кольору. Саме ця яскрава блакить, серед іржавих гільз, голих дерев, спалених машин, руїн терміналу і торішньої трави, дарує примарні сподівання на краще. Наче клаптик чистого неба опинився на грішній землі. Беру на пам’ять про ДАП три стріляні гільзи від патронів ДШК і даю слово повернутися ще.

Ми знаємо, як починалася ця війна, але не знаємо, коли вона закінчиться. В армію приходять нові тисячі чоловіків, які готові захищати країну і тіснити ворога. Щоб картини зруйнованих аеропортів, мостів, будинків не повторювалися в інших регіонах України. За те і воюють.

Костянтин Климчук, «Час Змін Інформ»

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: