1,676 читачів

Захисник ДАПу, демобілізований боєць 72 ОМБр Борис Азаров: “Треба поставити пам’ятник нашим дружинам!”

11154650_1429186184063028_2252557312377617544_o

Про оборону Донецького аеропорту протягом 242 днів говорять між собою, пишуть статті й книги, знімають фільми. Бої за летовище стали одним із символів нескореності українського народу. Ворог назвав оборонців ДАПу «кіборгами». Проте майже ніде в інформаційних джерелах не згадується, що одним із перших підрозділів, які прибули на захист летовища, була зведена рота 72-ї ОМБр. Дії кількох десятків вояків майбутньої «Чорної бригади» під час боїв за клаптик української землі з 1 червня по 5 серпня 2014 року й досі залишаються «білою плямою» літопису російсько-української війни.

З Борисом Азаровим ми розмовляємо за столиком білоцерківської кав’ярні. Він ретельно вибирає каву і приємно посміхається. Зустріч не могла відбутися протягом півтора років, і ось нарешті випала нагода. Борис працює за кордоном в транспортній компанії й в Україні буває наїздами. В нього є мета, до якої він впевнено прямує… (Яка саме читайте в статті далі). Час від часу дописує в «Фейсбук» про події 2014 року. В стильному одязі, кермуючи культовим автомобілем «Субару», інтелектуал – він є прикладом «self made man», якого на зламали випробування, а навпаки – додали впевненості. Тож відтворити в пам’яті події спекотного літа 2014 року було нескладно. Далі пряма мова…

«Нульові». Від «спеца» до мінометника

Я з так званих «нульових». В середині лютого поїхав у військкомат і відстояв півтори години у черзі, щоб уточнити свої дані. Тоді я працював на телеканалі СТБ водієм і під час поїздки на інтерв’ю до міністра охорони здоров’я Олега Мусія мені зателефонували із військкомату і запропонували протягом півгодини з’явитися до них. На що я відповів: «Шановні, я ж не сиджу і не чекаю коли ви мені подзвоните, і до вечора не зможу». Але наступного дня на п’яту годину ранку я вже був на вулиці Павличенко. Вагань про явку в мене не було, адже я сам зголосився, хоча в мене була маленька дворічна дитина. Йшли у військкомат ми не за зарплату. Які вони тоді були – 600-700 гривень? Це вже потім 1600 почали давати, і то ми за них собі купували труси та шкарпетки, а ще обходилися тим, що із дому взяли. Хтось форму собі купував…

Мінометна позиція на території ДАПу
Мінометна позиція на території ДАПу

Мене розподілили у мінометну батарею 2 механізованого батальйону. Я став на посаду командира міномета. Потрапив під командування Валєрки Синєбока, артилериста від Бога. Він зараз начштаба дивізіону САУшок (самохідних артилерійських установок, прим.авт.). Малий зростом, на десять років від мене молодший, але світла голова.

Які з нас були артилеристи-мінометники? Хтось бачив міномета, хтось тільки на картинках. Я строкову службу проходив у Нацгвардії і не знав, що таке рити окопи, ми займалися спецпідготовкою. Лише після розформування Нацгвардії дослужував у 72-й дивізії в 224-му полку. Командиром мінометного розрахунку був Блануце. Ми потім зустрілися на фронті.

Мене спочатку зарахували водієм, а після батальйонних навчань я вже був командиром міномету. Саме Блануце хотів зробити нас з братом, з яким я служив, заступниками командира взводу. Нам дали звання сержантів і на «дембель» я пішов «замком».                    (Заступник командира взводу. Похідне від радянського “замкомвзвода”. Прим. авт.)

От 10 березня я призвався на перепідготовку, потім вийшов закон про часткову мобілізацію, згодом відпустили на кілька днів додому, і вже по поверненню ми були призвані, згідно з прийнятим законом, із записом у військовий квиток. 6-го квітня ми вже були в Комиш-Зорі. Зайняли панівні висоти вздовж кордону Донецької області. Так почалося для мене АТО.

«Гарячий» прийом

Розвідку місцевості робили на машині «швидкої допомоги». На той час піхота висунулася на блок-пости в районі Маріуполя, а ми перебазувалися в Ялту (селище міського типу в Україні, в Мангушському районі на півдні Донецької області. Прим. авт.), а потім теж розосередилися по блок-постах. Перший похід на Маріуполь запам’ятався мені подіями у Володарському (тепер Нікольське, районний центр Донецької області Прим. авт.). Тоді колона нашої бригади, в якій разом була техніка на гусеничному ходу й колісна, зайшла в цей населений пункт і «зав’язалася», тобто заплуталася на вулицях селища. Взагалі не зрозуміло, як планувався маршрут. Попереду йшли браві хлопці з розвідки, які мали проводити колону. Навіщо було йти через селище з проросійськими настроями всією батальйонно-тактичною групою?

Борис Азаров за кермом "ГАЗ-66"
Борис Азаров за кермом “ГАЗ-66”

Техніка просто з консервації, ламається. На вулицю повиходили місцеві жителі. Чоловіки з дробовиками, жінки попереду чоловіків з дітьми на руках. Прокльони, ґвалт. Починаємо розвертатися і порядок зникає. Збиваємося в купу. Якось колона зуміла вийти з Володарського, а мій «шишарик» заглох. Я піднімаю кабіну, щоб з’ясувати причину поломки. Мій штатний водій до мобілізації їздив два рази на батьківських «жигулях», тож сидів збоку, а я за кермом. Також поряд навідник «Пастир». Даю команду зайняти кругову оборону, а сам витягую пенал з прикладу автомату, бо там хоч якась викрутка є. Автоінструменту в нас просто не було. Почав розбирати трамблер, і тут під’їжджають два мікроавтобуси. В них по чотири чоловіка… (Я ще на Єб***н-горі проводив тренування серед своїх хлопців по зайняттю оборони. В кожного свій сектор спостереження, зона відповідальності. Побратими самі просили мене про це, бо коли побачили, як тренується рота розвідки, коли зловмисник може всіх вбити за лічені секунди, то вирішили, що мій досвід набагато кращий.)

…Тож хлопці швидко зайняли позиції – хто під машиною, хтось в кюветі, а я вийшов на переговори з місцевими «аборигенами». Ті в крик: «Зачєм прішлі на нашу зємлю?!». Я попросив у них паспорт. Ті почали відмовлятися, але коли заганяєш патрон у патронник – то це вже переконливий аргумент. Зброя робить чудеса. Я взяв паспорт місцевого, взяв паспорт у навідника і попросив показати, чим вони відрізняються. А нічим. То на чиїй я землі? Правда, говорили недовго, і машина завелася, бо я вже просив про машину-евакуатор. Місцеві були дуже агресивно налаштовані, а ми були самі, бо колона вже пішла. Не будеш же жінок та дітей давити. Планувати вихід потрібно було, враховуючи сепаратистські настрої.

Цей досвід було враховано, і наступного разу ми окремими підрозділами вийшли в район бойового завдання. Їздили по блок-постах з Михайлом Драпатим і Богданом Бардою «швидкою» на «євробляхах». Тобто нам скрутили на маріупольському аеродромі якісь автономери, і ми їх прикріпили до нашої машини. Вдягали цивільну футболку й так пересувалися. Якось супроводжували начфіна із зарплатнею для військових. Той, бідний, добряче впрів, поки гроші роздав. На той момент нічого серйозного не відбувалося.

Висадка «прем’єр-міністрів» в Донецьку

У нас була цікава група. Я – Азаров, ще – Кучма і Тимошенко. Гаряче почалося вже після 9 травня. Тоді й поранені з’явилися. Наш батальйон почав готуватися до виходу на кордон, а мені випало потрапити в Донецький аеропорт. З Маріуполя я вилітав 30 травня. Летіли ми бортом, який загинув у Луганському аеропорту. На Донецьк я летів вже іншим літаком. А хлопців було збито. Я коли почув про трагедію, то почав набирати з мобільного одного з членів екіпажу. «Поза зоною досяжності…», – чулося з апарату. Мені стало все зрозуміло…

В Донецьк ми прибули 1 червня. Пройшов ливень, і коли літак сідав, його трохи заносило на злітно-посадочній смузі. Може, та негода нас врятувала, бо ворог не хотів мокнути?! Темно, страшно… Мені по секрету шепнули, куди ми летітимемо. Не всім потрібно знати кінцеві точки, щоб трохи спокійніше було.

По прильоту наш командир Євген Вялов, замкомбат, спитав, хто вміє їздити на машинах, і я ще довго підганяв під літаки машини 3-го полку спецназу. На них вантажилися припаси й амуніція, а я відганяв їх до терміналів. Ті сухарі доїдали в останні тижні, коли вже жерти не було чого. А до літаків привозили виборчі бюлетені, бо саме закінчився підрахунок голосів на виборах Президента України.

Піхоту одразу почали розставляти на позиції, а у нас були трохи інші завдання. Нам потрібно було ще почекати. Не у всіх вистачало на це терпіння. Вранці шикування і доведення завдань. Мінометники були наче «збірна команда» – півбатареї 2 мехбату і півбатареї 3 мехбату. Командир групи з 3 батальйону кинув на нас свої три розрахунки, а сам пішов у термінал. Перший загиблий був саме з 3 батальйону. Ми одразу почали тренування, але з 3-го бату лише один розрахунок виходив на тренування.

З Валерієм Синєбоком ми пішли шукати позиції для мінометів. Натрапили на два рови прогорнуті грейдером у вигляді латинської літери «V». Тут у нас навіть невеличка суперечка сталася, бо я наполягав на тому, що тут дуже добра позиція. «Мені потрібно, щоб міномет крутився на 360°, – кажу йому, а Валерій не погоджується, – ми ж не знаємо, яка обстановка буде далі». Зрештою він махнув рукою і сказав, щоб я робив, що хочу. В канави поставили 1-й і 4-й розрахунок. Почали вкопуватися і насипати в ящики з-під боєприпасів землю. Облаштували бліндажі, навіть кімнату відпочинку. Так і прожили на позиції півтора місяці.

Червона риба, червона кров і труп у холодильнику

Була ще одна причина такого життя. Чогось спецназівці придумали собі, що мінометна батарея – це господарський підрозділ. Типу ми мали прибирати, мити, заготовляти тощо. В мене була гостра суперечка з «Редутом», командиром оборони ДАПу. Всі мінометники пішли на «розборки», крім двох-трьох, які залишилися споряджати міни. Ще були в нас намети-«помідорчики», туристичні, червоного кольору.

Більш-менш спокійно було до моменту виходу Гіркіна зі Слов’янська. Обслуговуючий персонал покидав аеропорт поспіхом, і в ньому було майже все. Ми роздобули класні плетені крісла на позицію, смажили на обід червону рибу на оливковій олії і м’ясо.

Хоча я попереджав, щоб економили. Та мало хто слухав, тягли на позиції те м’ясо, а воно псувалося. Знали б хлопці тоді, що доведеться ще сухарями й водою харчуватися… Але ми не тільки делікатеси пробували у червні. Весь час йшло тренування. Ми вибирали цілі, знімали координати, наводилися на орієнтири: на Путіливський міст на Спартак, на блок-пост в Пісках. Все нотував у блокнот. Це дуже згодилося, адже наш міномет підбив танка. Дуже важко підбити танк навісним вогнем, але нам то вдалося. Радість тоді була неймовірна. Ми спочатку машину пошкодили, а потім екіпаж, який танк покинув, «порубали» влучними пострілами.

Поки ми готувалися до активних бойових дій, нас постійно «промацували» якісь темні особи, «аватари». Йде таке тіло до позицій і кричить: «Ми памарадьорнічать прішлі!» То якихось дітей до нас на позиції присилали. Ну що ми з ними зробимо? Затримали, вивели за периметр оборони, а далі вказали напрямок і йди. Якщо замінували там дорогу – то що ми зробимо? Потім, коли бої почалися, то теж один приходив. Ми його відпустили, а потім така обстановка була, що потрібно було по тому напрямку мінометом «работать»… То він, поранений, кричав довго… Десь з 10 ранку до глибокої ночі. Напевне, там і дійшов… Я не думаю, що його «сепари» підібрали. Коли людина помирає, то вона страшно кричить…

Наслідки роботи мінометників можна спостерігати по диму
Наслідки роботи мінометників можна спостерігати по диму

Найбільш жорстокий бій у нас відбувся 10 липня. На нас наступали з різних боків, різними групами. Ми готувалися до цього, бо ми вже розуміли, що перебуваємо в оточенні. Настрій був такий, що в мене в кишені лежала граната Ф-1 про всяк випадок. Я здаватися в полон не збирався. Що з хлопцями робили? Різали, кастрували… Бій почався десь о 12 дня й продовжувався до вечора. Атаки не припинялися ні на мить. Ми їх там «скирдували», а вони продовжували атакувати. Лізли звідусіль: з боку старого і нового терміналів, з боку монастиря і цвинтаря, з боку горбків. Атаки мали характер розвідки боєм. То нас атакували з одного боку, потім одночасно з двох боків, ще згодом нападали з кількох напрямів.

Найбільш красива ситуація сталася, коли вони не дійшли 50 метрів до нового терміналу. Їх притисли до землі стрілецькою зброєю, а нам дали команду на вогонь з 900 метрів, тобто на надмалих висотах. Ти бачиш, як міна вилітає зі ствола, ми стріляли на першому заряді. Стріляли «біглим» вогнем. Потім невелике коригування і знову «біглим». Ворог опинився у вогняних лещатах, просто по «красоті».

Щоправда, в нас були втрати, бо виїхав російський танк на пряму наводку і лупонув по старому терміналу. У Ваньку, 22 років, влучило близько 20 осколків. Він живий, хоча багато осколків залишилося у нього в тілі. Їх не ризикнули витягувати, бо вони були в таких місцях, що їх краще не чіпати. А чоловік на позивний «Дід» загинув. Іван пролежав пораненим у підвалі, а «Діда» тримали до пробиття «коридору», тобто близько місяця, у холодильнику «Кока-кола». Можете собі це явити?.. Після того бою я наче провалився в пітьму від утоми… Тільки попросив хлопців, щоб виставили чергування.

Ініціатива “любить” ініціатора і віскі під «Мівіну»

Я ніби старшим на батареї був, над розрахунками. Бо деякі командири самоусунулися. Може, воно й на краще, бо якщо людина некомпетентна, то може наробити біди, заважав би. Морду набити бажання не було. Багато було таких офіцерів, які не «тягнули». Наприклад командир 4-ї роти, який під час подій в Маріуполі викидав речі й людей з десантного відділення БМП і ховався у ньому, а потім на кордоні такого навичворяв, що молодший сержант Лінкевич приймав на себе командування ротою.

Бої були регулярними, але 10 липня найгарячіше. Стан душі в солдатів був різний під час напруги. Мені було трохи легше, бо я «накачав» собі, ще коли можна було, в МР3-плеєр багато музики.

А ще в терміналах було багато літератури. Правда, не завжди вона була «в тему», бо серед них траплялися бойовички й хлопці ще більше себе «накручували». Я ж читав спогади Фаїни Раневської, класику. Тобто питання було в тому, як ти себе налаштовуєш.

А ще був такий парнішка, який дуже хотів додому. Він випив літрушечку коньяку з дьюті-фрі (а варто сказати, вживали хлопці так, що спецназівці вигрібли весь алкоголь і закрили його в контейнері) сів на ГАЗ-66 і поїхав додому. Доїхав до другого блок-посту і потрапив у полон. Посидів там і отримав медаль на груди з рук Президента. У нас ще було два брати, з червоним кольором обличчя, то вони по одному бували в клітці, а інколи й обидва. Бухали по-чорному. Спецназівці нас «аватарами» називали, але до того часу поки не побували разом з 93-ю бригадою. Просто основні сили батальйонів виїхали на перекриття кордону, а в аеропорт послали всіх з резерву. А тут віскарьок за 300 «ойро», йде просто, як діти в школу. Під «мівіночку» суху – просто мрія поета.

Також були “псіхози”. Воно й не дивно, адже ми, і 12 чоловік 3-го полку спецназу, були “відрізані” від своїх. За всі чотири роки війни це було найтриваліше перебування українських підрозділів у повному оточенні. А люди ж зовсім непідготовлені. Нас постійно “криють” з усіх видів зброї, а ми не знали, що з нами буде.

Ми дзвонили додому. Треба поставити пам’ятник нашим дружинам. Уявіть собі, розмова з дружиною, а потім ти їй повідомляєш, ніби між іншим: «Вибач, зайка, зараз бій починається, я тобі передзвоню!» І телефоную через два дні, бо не завжди можна зарядити телефон і не завжди є можливість зателефонувати. Який стан у жінок протягом цього часу? А у мене теж настав час цікавий. Ну що може дати тобі знання, ніби тобі тут буде «фініта»? Що дасть тобі «кіпішування» і не виконання завдання? Нічого. Тож як себе налаштуєш, так і буде далі. А в хлопців було таке, що: «Азарова на парашу!» Обійшлося, дружимо з тими хлопцями тепер.

Саме цікаве, що ми почали звикати до війни. Звикли до обстрілів, коли по Донецьку тягали міномет на автомобілі чи танк на трейлері. То танк виїде і на пряму наводку й стрельне. Це вже сприймалося буденно. Ну, хай прощупують. А ми весь час «двіжуху» робили. Ставили макети мінометів з каналізаційних труб. Їх в бінокль було не відрізнити від справжніх. Може це нас і рятувало, бо мінометники мають весь час змінювати позицію. А так ворог відстрілював боєзапас по фальшивим позиціям. А ми два місяці простояли на одному місці, бо не було сенсу пересуватися по відкритій, як стіл, місцевості.

В липні 2014 року вже сиділи на позиціях, як німецькі офіцери в радянських фільмах про війну. В руках чашечки з гарячою кавою (поки була), там трішки коньячку (поки був). Починається обстріл, а ти чашечку поставив, у тапках і в майці підходиш до мінометів і лінькувато кажеш: «Ану, кинь пару «ананасиків» (тобто мін, прим. авт.) туди-то й туди». Міни шух-шух полетіли. А ми далі розсідаємося, як в родовому замку, на слух сприймали, яка міна і куди летить й по рації попереджали своїх: «Постріл на таку-то годину!» Лише одного разу в терміналі по підвалах ховалися.

Хто прямує, той швидше вдома ночує

В аеропорту я пережив ті неймовірні почуття, коли зустрічаєш своїх. Ми плакали, не соромлячись, коли два танки до нас прорвалися, а потім 93-я бригада пробила коридор. Потім ми підтримували їх вогнем мінометів під час проведення бойових операцій. Та й виходили ми з аеропорту тим пробитим коридором.

Борис Азаров на чолі колони при виводі 72 ОМБр у Мелітополь
Борис Азаров на чолі колони при виводі 72 ОМБр у Мелітополь

Колону тоді виводив я. Якось визиває мене Женя Вялов:
– Боря, зможеш колону вивести?
– Зможу. Давай мені план-наказ і мапи місцевості.
– План-наказ є, а мапи немає.
– То як мені колону виводити?
– Ну ти ж тут їздив…
– Так я по дорогах їздив, а не по полям. Хіба по сонцю орієнтуватися?
Але мені вдалося знайти атлас автомобільних доріг і я почав звіряти його з планом-наказом. В ньому зазначено дозаправка техніки в населеному пункті Березовці, здається, це Мар’їнський район. А у нас в аеропорту була можливість заправити повні баки. Я й кажу командиру, що зупинятися сенсу немає, бо запас ходу БМП більший, ніж відстань до ТПУ бригади в Сонцевому. Тому вирішили йти без зупинок аж до командного пункту. Для себе вирішив не дотримуватися плану-наказу, бо згідно з ним ми петляли дорогами поблизу Донецька. Я вивів колону в бік Курахового, потім повернув  на південь, а потім по прямій взяв напрямок на Сонцеве.

Вийшли ми без проблем і пригод, на відміну від двох розрахунків ЗУ 25-ї бригади, які були розстріляні ворогом. Якоїсь урочистої чи просто зустрічі не було. Приїхали – то й приїхали… 5 серпня… І ми чекали Михайла Драпатого, який йшов на прорив. Валєра мені каже: «Піди, щось організуй поїсти, бо ми вже давно навіть хліба простого не бачили». Пішов я на пошуки їстівного. Бачу, йде якийсь військовий середнього віку в окулярах, з чималим голим «мамоном», одягнений лише у кросівки й шорти зробленими із «камуфляжки». Я до нього:
– Ей, воєнний, бл*дь, нам би пожрать…
– А де ваші продатестати?
– Ти шо, охрінів, які нах*р продатестати? Ти що не знаєш, звідки ми прийшли?
– Та ви ж там стояли на довольствії…
Наші продатестати були на теперішній позиції «Зеніт» біля Донецького аеропорту, то він хотів, щоб ми там знялися з обліку. А ми там і не ставали, бо лише вогнем їх підтримували з терміналів. Я вже хотів в горло вчепитися цьому типу в «тропічній формі», але Валєра з хлопцями мене відтягнули. Мене просто «порвало» таке ставлення до солдата. А «воєнним у шортах» виявився зампотилу бригади Бухановський. Ось це був реальний нервовий зрив. Тоді ж почалися деякі конфлікти між нами й певними офіцерами, які стверджували, що ми лише алкоголь з «дьюті фрі» пили поки вони кордон захищали. Коли хлопці вийшли з-під кордону, то якогось особливого братання-обнімання не було. Просто всі зітхнули з полегшенням.

Після виходу угрупування з кордону мені ще довелося виводити колони бригади в Мелітополь. Маршрут обговорював з командиром роти снайперів. Він такий був гламурний, в тактичних рукавичках. Говорили, говорили, а коли він дізнався, що я мобілізований, зразу якось потух… А коли ще й взнав, що я старший сержант, то взагалі його це неприємно вразило: «Та що я, сам колони не виведу?» Я і кажу: «Та мені взагалі по фіг. Виводь! Нахріна мені на броні тарахтіти, я з комфортом в кабіні ГАЗ-66 поїду». Пішов собі. Закінчилося все тим, що бравий командир зумів «зав’язати» колону. Отримую дзвінок від Драпатого: «Азаров! Давай на першу «беху»!»

«Скільки платять в АТО?» і свято під столом

В Мелітополі отримав направлення у госпіталь і поїхав додому самотужки. А хлопці наймали власним коштом мікроавтобус. Я раніше працював у «Автолюксі», тож в Запоріжжі одразу пішов на автовокзал. Справді, бачу стоять автобуси і біля них знайомий водій. Привіталися, розговорилися і він взявся підвезти мене до Києва. Дорогою теревенили про різні життєві речі й тут на мене ніби війнуло поганим духом. Водій Олег запитав: «А скільки там тобі грошей платили?» Я ледь стримався, але відповів: «Знаєш, Олег, ти мене цього не запитував, а я цього запитання не чув». Доїхав якось до Києва, а потім і до Боярки, де база «Автолюксу» і мій дім.

Приходжу додому. Там дружина плаче, доця плаче і я стою реву. А потім почалися проблеми. Спав погано, кричав. Міг вночі дружину з ліжка зіштовхнути і під ліжко те спробувати заштовхати. А поїхали було до бабусі в село, то сіли пообідати на свіжому повітрі. Родичі поприїжджали, півроку ми не бачилися, поки я був у «жопі світу». На столах посуд стоїть, чарочки розставлені, дівчата смачненьке на стіл підносять. Аж тут гнила грушка з дерева падає на стіл і чіпляє металеву миску «Бздинь»! А я вже під столом. Всі, включно з братом Дімою, дивляться на мене злякано і співчутливо. А ми ж Дмитром разом в школі, строкову службу, в коледжі… А тут така ситуація. Важко було адаптуватися.

У нас в країні й зараз ніхто особливо реабілітацією не займається, а тоді й поготів. Багато хто не зміг зняти із себе військову форму. Ходили в камуфляжі, страдальці, блін. Люди не йдуть заробляти гроші, а чекають, що їм усі винні. Усі ці створені “асоціації”… Я не є членом жодної асоціації, спілки принципово і далі буду господарем свого життя. Я пішов на фронт не за цим. Ні в якому разі не відмовляюся від пільг, але вирішувати свої питання буду сам і вирішую їх успішно.

Київ. Госпіталь

Після аеропорту потрібно було лікуватися. Почалися розлади травлення. Щось з’їм, а воно, вибачте за натуралізм, в мені не затримується. Пішло обезводжування організму. Потрібно було щось робити. Потрапив у гастроентерологію. В мене був знайомий лікар, який порадив мені лягти у київській госпіталь. Але направлення туди могли дати лише в частині. Частина вперлася і наполегливо «рекомендує» лягати в Білоцерківський госпіталь. Проте я теж вперся і наполіг на своєму, бо в київському госпіталі є місця, і я бажаю отримувати лікування саме там. З скандалами, але мене туди направили.

В госпіталі вилізла, в прямому сенсі, ще одна проблема – фурункули. Довелося здавати дуже багато аналізів крові, та й інших теж. Дослідили від корінців волосся й до п’ят. Були і в мене непорозуміння в госпіталі, коли потрібно було прийти на обстеження до лікаря, а там ще були поранені хлопці. Одна лікарка почала мені вичитувати, мовляв, не бачиш, скільки в нас тут з ранами. Мене знову злість вхопила: «То мені потрібно було підскочити і кулю зловити чи осколок? Мені не пощастило, що я не поранений? Що у вас за ставлення таке?»

В оточенні все було по-іншому, простіше якось. Ти мав шмат м’яса і знав, що з’їси його з насолодою, бо він може бути таким смачним лише тут, на цьому місці. Ти потім мав кухоль гарячої води і сухаря й знав, що це насолода – мати гарячий харч. Ти міг покластися на хлопців навколо себе, бо ті тобі довіряють своє життя. Всі були в однакових умовах. А тут деякі й знати не хочуть про війну, не читають про неї і не дивляться.

Європа. Історія та ідеологія

Борис Азаров (праворуч) під час рейсу європейськими країнами
Борис Азаров (праворуч) під час рейсу європейськими країнами

Я після «дембеля» одразу поїхав у Європу, перед цим «зробивши» ще одну дитинку. Я поставив собі ціль побудувати будинок й наполегливо працюю над цим. В Європі в мене часто бувають політичні дебати з поляками (я добре знаю польську мову) та іншими. Я добре вивчив історію в 90-х, хоча для цього потрібно було «перелопатити» дуже багато літератури. Тому й пішов на війну, бо знав історію України. Перша проблема нашого народу, що ми свою історію знати не хочемо. І війна почалася теж через це. Поляки роблять наголос на Волинських подіях, але не знають її причин. Ні про санацію і пацифікацію. Роблять круглі очі: «Що це?» Я не кажу, що події на Волині це добре. Але була ще й операція «Вісла». Тож, вміючи оперувати фактами, я можу говорити і знаходити мову з поляками, бо ми два цивілізовані народи.

От російські німці – це «пєчалька». Чи, може, так – росіяни, які живуть в Німеччині. Вони живуть в Німеччині й хвалять Путіна, кричать, що Росія «лялечка». Пропонуєш їм повернутися в лоно «лялечки» починають хвостом крутити: «Нєт, ну ти што? Как можна такоє вабщє прєдпалажіть?» Серед українців наволочі вистачає. Був у Португалії, вони там дивляться телеканали «Раша федерейшн», не всі, правда, є нормальні люди.

В Європі не все так добре і не медом намазано. Є деякі обмеження в свободах, які нам незрозумілі, великі штрафи. Там немає «живого» м’яса, продуктів. Але це цивілізований світ й альтернатив цьому немає. Добре, що є безвіз. Хай люди поїдуть і подивляться. Побачать, що ми там нікому не цікаві, всі у своїх проблемах, і про збитий «Боїнг» теж намагаються не згадувати. Українці повертатимуться додому й будуватимуть тут свою країну. Квітучу й цивілізовану.

 

Спілкувався Костянтин Климчук. Фото з особистого архіву Бориса Азарова

Сподобалася стаття?
Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк 4149 6293 9298 9059 (Климчук Костянтин)

Проект “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.
Кошти будуть використані на збір інформації, дослідження білих плям, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефон для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук)

 

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: