690 читачів

«Концерти в полі, заради волі!»

3і

– Можна вас на хвилиночку? Там співачка без вас не може справитися… Сюди, сюди проходьте… Ну от, привела!

В «дівчачому куточку» управління зенітно-ракетного полку серверовано скромний стіл – цукерки, сир, печиво. Біля нього півколом стояли жінки в «піксельних» одностроях і в теплих флісових кофтах кольору хакі. У пластикові «склянки» налита ароматна кава. Жінки приязно усміхаються і дають в руки посуд. «Дякуємо за концерт. Стільки пісень проникливих, що аж сльози навертаються. Приїжджайте ще, а краще заспівайте нам, коли ми в Білу Церкву повернемося! – говорить найповажніша з жінок-військовослужбовців. – Насправді, ми тут не відчуваємо великих незручностей. Харчування гарне, до режиму служби можна звикнути. Але не можна звикнути до відсутності маленьких і, на перший погляд, звичайних радощів. Ви бачите он той букетик квітів? То одна з наших дівчат сама собі купила, зробила невеличке свято, а тут і ви приїхали та розрадили піснею!». До горла підкочується клубок, очі зволожуються, а на серці робиться тепло від цих слів. Щоб приховати почуття і не «розклеїтися» ковтаємо пахучу рідину…

1а

За два дні до того

– Я не поїду! Цією машиною я не поїду! Причина? По-перше, вона не заводиться! Інші причини називати?
Ми з потенційним водієм стояли в середмісті Білої Церкви біля добряче пошарпаного «Форд Транзит». Недільний ранок одразу ніби посірів від такої новини. Мікроавтобус нам залишили з ключами в замку і документами в салоні. Щоправда, салон не був замкнений, та й сенсу в тому не було, адже бокова шиба теж відсутня. Невже не заводиться? Адже два дні тому «фордик» впевнено гарикав двигуном… Сідаю за кермо, повертаю ключ в замку. Під коротеньким капотом щось клацає і все. Пробую ще раз і по кузову старенького «бусу» пробігло тремтіння, яке переросло у вібрації від працюючого двигуна. Є!
– А «поворотів» немає, – одразу пригасив мою радість водій, – і «стопи» теж не горять… Ні, не поїду. Вибачай!..

А вихід є та сушка від Саші

Вибачаю, а що робити? Хоча в коридорі вже стоять каністри з технічними рідинами, холодильник, готові до завантаження будматеріали. З району мають підвезти оливу, і, найголовніше, співачка Оксана Кирута вже склала речі й очікує на поїздку, а відділ культури Білоцерківської РДА надав звукопідсилювальну апаратуру. Та й земляки чекають в зоні виконання бойового завдання. В голові весь час крутиться думка «… якщо гальма придумали боягузи, то «стопи» й «повороти» теж вони?», але одразу проганяю її. На технічно несправному автомобілі ми пів-України не проїдемо.

Порятунок приходить несподівано в особі Андрія Скибіцького. Він не тільки одразу відгукнувся на прохання бути нашим водієм, а й зумів разом з товаришем швидко полагодити авто. Незабаром «Транзит» весело підморгував «аварійкою» та «червонів» стоп-сигналами. Вікно заклеєне плівкою, задні дверцята прив’язані дротом. В салоні одразу запахло вихлопними газами та приспущене бічне скло врятувало ситуацію. Прохолодно? Нічого, зате вітерець буде водія бадьорити. «Поїхали!» – як сказав у подібному випадку білозубий космонавт.

Графік руху, розроблений напередодні, було безнадійно зірвано. Але гарна компанія в салоні здатна зробити будь-яку поїздку яскравою і веселою. За чотирнадцять годин руху ми згадували попередні вояжі на Схід, адже Андрій був одним із адресатів допомоги з 2014 року. Є про що погомоніти, кого пригадати й поділитися планами на майбутнє.

Не залишилася без уваги і підготовка до виступів. Оксана проводить репетицію прямо в дорозі: розспівується, розмірковує про апаратуру і сценічний образ. А коли минули Харків і доїжджали глупої ночі до Слов’янська, то почали пригадувати тематичні скоромовки на кшталт «Йшла Саша по шосе…» чи «Кораблі лавірували…». Думаю, що ці вправи точно не давали водію заснути, хоча бажання висадити нас десь в степах донецьких, напевно, було присутнє.

Еге, стоп! Куди це ми заїхали? Ні, ні – ця місцевість ніби була добре знайома, а звідки тепер тут стільки змін? Помилитися неможливо. Фари вихоплюють з темряви огородження з колючого дроту, імпровізований коридор до воріт та націлений ствол старого «калашнікова». О, точно наші. За периметром колючого дроту місцевість впізнавана. Військові радо посміхаються, вгодовані песики привітно машуть хвостами, з темного кутка, де стояв напіврозвалений будинок, щось рохкнуло. «А, то ми знову свинок завели, – махнув рукою офіцер, – об’їдки треба ж кудись дівати». Йдемо до умивальника, а потім до столу. Незважаючи на глупу ніч довгенько говоримо про важливі речі й милі дрібнички. Нарешті лягаємо відпочити. Поки в командирській хаті відбувається цей гармидер, з койки так і не встав один з офіцерів. Змінився з наряду, і сон у нього був такий, що хоч з гармати гати. Міцне здоров’я.

Вуха в небезпеці і червоні очі

Вранці клопоти. Потрібно встигнути роздати допомогу в кількох точках, а «Фронтери», подарованої зенітникам нашою волонтерською групою кілька місяців тому, і яка не лише вірно служить бійцям, а ще й виручає нас під час кожної поїздки на схід, немає. Хвилюємося, адже розуміємо, що «Форд Транзит» нас до передової не довезе, заглохне на Дебальцевській трасі на першій-ліпшій ямі… Нарешті опівдні всюдихід звільняється, ми завантажуємо “Фронтеру” і рушаємо. Оксана залишається «шліфувати» матеріал і готувати апаратуру до вечірнього виступу.

Перша зупинка через півтора десятка кілометрів. Вивантажуємо антифриз і оливу. Хлопці отриманому радіють. Ще більше вони радіють привітам Ольги Цуканової з Узина. Ну як привітам – вона обіцяє повідкручувати їм вуха. За що? А не потрібно забувати телефонувати і хоча б кількома словами повідомити: «Все добре! Всі живі та здорові! Так, заїдемо в гості!» Ех, виїздила пані Ольга до цих забудькуватих, але бравих вояків ого-го скільки. Всі стали рідними.

3д

Нас традиційно запрошують до столу, але доводиться відмовитися. Час не чекає. А от Андрія впізнають колишні однополчани. Хоча й випало служити в різних підрозділах, але спільних знайомих багато. Перекидуємося ще парою слів й вирушаємо далі.

Двадцятидворічна «Фронтера» просто не відчуває дорогу. Цей позашляховик разюче відрізняється на ходу від самого себе двомісячної давнини. Двигуна майже не чути, підвіска не гримить. За кермом Олександр. Він відчуває наше здивування: «Ага, подобається? Я цей автомобіль просто по гвинтику перебрав. Здається, що аж очі собі попсував під час ремонту. Машина дуже затребувана, дякую вам, що нам її передали – просто неймовірно виручає. Одна справа ганяти вантажівку по дрібних господарських справах, чи на позиції, а зовсім інша – невелика машина. Всюди проїде. Асфальт, грунтовка – не проблема. Ми знайшли й замінили внутрішні панелі, відремонтували ходову. Шукали по Інтернету аналоги запасних частин. З’ясувалося, що від російських автомобілів багато чого можна встановити на наш «Опель». Потім самотужки вирізав і наварював латки на кузов, клеїв шумоізоляцію. От потрібна деталь у формі круга? Брав шаблон, креслив на металевій плиті, а потім випилював «болгаркою». Помарудилися, зате результат відмінний».

3е

Справді, хлопці просто молодчаги. І ми задоволені, адже «джип» розвозить волонтерський вантаж там, де «бусику» проїхати буває неможливо.

Наступної зустрічі довелося чекати. Позивний «Ростов» поза зоною досяжності. Ми стоїмо на майданчику біля розгорнутого пункту ASAP. Тут обумовлене місце для зустрічі. Можна було б проїхати на позиції, але є категоричне «Не можна». Залишається лише чекати й роздивлятися навколишню місцевість. Ага, є щось цікавеньке, а саме прапор ASAP. Гарний експонат для Білоцерківського краєзнавчого музею. Потріпаний донбаськими вітрами, зчорнілий від пилу полощеться на імпровізованому флагштоку. Прощу у волонтерів ASAPу дозволу зняти прапора. Вони дивляться на колись біле полотнище, ніби бачать вперше: «Точно, пора замінити. Бери, а ми нового вчепимо».

Через кілька хвилин один з волонтерів приходить з обценьками і новим прапором. Білосніжна тканина з червоним хрестом вивішена, а до нас в руки переходить раритет. Невдовзі той же волонтер підзиває до одного з кунгів: «Я ось тут трохи «сувенірів» назбирав (показує на ящики з гільзами), можу поділитися. Мене просять привезти стріляні гільзи школярі з Кривого Рогу. Я теж звідти. Попрошу тільки мене не фотографувати. Не те, що я ворога боюся, просто від своїх «шифруюся». Вдома не знають, що я тут. Думають на курсах чи у відпустці». Двічі просити не потрібно і гільзи забираємо собі, теж згодяться.

Невдовзі на майданчик заїхало два санітарні автомобілі – волонтерський і армійська «таблєтка». З волонтерського вийшло кілька вояків, які мали повернутися в підрозділ, натомість волонтери мали забрати тих, хто потребував медичної допомоги – хтось надсадно бухикав грудним кашлем, інший обережно підтримував, ніби малу дитину, перемотану руку. Всі ці «санітарні потоки» вправно «розрулює» дівчина-медик. Коли лагідно, а коли й спересердя матюкнувшись. Частина тих, хто вертався в частину мають трохи «пожмаканий» вигляд. З ними особливо не церемоняться, бо починаються «торги» хто і де буде сидіти в «таблетці».

«А, «Ростова» знаю! – бадьоро говорить брава дівчина. – Зараз ми його спробуємо видзвонити, хоча зв’язок там і справді ж..а! А не вийде додзвонитися, то ми проведемо!» Гаразд, чекаємо. Наше очікування результатів тривало недовго. Не встигли ми перевантажити в «таблетку» морозильну камеру, як поряд пискнув гальмами позашляховик, і з нього вийшов «Ростов». Одразу видно, що служба нелегка – схуд, запалені червоні очі. «Немає коли вгору глянути», – говорить ще донедавна артилерист, а тепер командир взводу. Проте до обов’язкового фото стає слухняно. Не виконати наказ дружини не можна, а та просила зробити свіжу фоточку коханого чоловіка.

Після «обнімашок» розпитуємо дорогу на Луганське. Нам показують орієнтир, і машина зривається вперед. Графік порушено й потрібно наганяти. До Луганського веде розбита дорога селами Бахмутського району. Орієнтир – труби ТЕЦ. Під’їжджаємо ближче. Промисловий пейзаж схожий на декорації фільму «Земля без людей» – сіро, чорно, порожньо.

Мародери

Водій тисне на акселератор. За Луганським, біля АЗС чекає машина 2 батальйону. Поки хлопці перетягують ящики в свій УАЗ, йдемо на «заправку», щоб не йти просто «до вітру». На АЗС заправляється «задрочений» народний автомобіль «Ланос». Здоровило дивиться на нас і починає «комедію»:
– Аткуда такіє ваєнниє? А мнє будєт дапамога? Што, в армію ітті? Нє, я би пашол, но нє магу пака.

На запитання про відвідування того місця, куди й гетьмани своїми ногами ходять, оператор відповів, що навколо багато кущів, а до себе не пустить, бо вбиральня тільки для службового користування. Сервіс ще той…

Вертаємося, фотографуємося з «гуманітаркою».

Максим випускник Білоцерківського медичного коледжу, тому жваво цікавиться новинами з міста. Ми цікавимося у хлопців, як їм тут… Сумно посміхаються, кажуть, що у порівнянні з промкою Авдіївки, де з ворогом перегукуватися можна було, так близько він стояв, тут “спокійно”… Максим передає привіти знайомим викладачам медколеджу і рушає в підрозділ. Ми ще трохи сидимо в УАЗу «на хвості», а потім повертаємо у розбиту вуличку села…

Особливо не розженешся. Дахи і вікна вставлені за фінансової допомоги міжнародних організацій, а от дорога в ковбанях. Із-за парканів інколи виглядають до всього цікаві діти, а де-не-де проводжають байдужим поглядом старенькі бабусі. Аж ось і приміщення бригади. Розвідників немає на місці, пішли на «роботу». Мотострільці живуть в будинку, зрешеченому осколками. Намагаються дати сякий-такий лад на подвір’ї, але ті старання не приносять великого результату. Воякам важко тримати розтягнуту лінію оборони та ще й господарювати, як фрекен Бок. Потрібно, але важко. З обороною справляються, а от з хазяйством… Віддаємо воякам плівку, скоби, цвяхи, осінь починається, а з нею негода: сезон дощів аж ніяк не поліпшить побут піхоти. Бліндажі потрібно буде ремонтувати вкрай регулярно…

3к

Повертаємося в Луганське і зупиняємося випити кави. Продавчиня довго плутається в замовленні, потім довго вираховує решту, марудиться з вагами, щоб зважити печиво, кілька разів збивається, аж поки повністю не завершує нескладні товарно-грошові стосунки. Виходимо із паперовими стаканчиками на вулицю. До рогу сусіднього будинку прикріплено залізничну рейку. На перший погляд розміру Р18. Вона вся прошита осколками і кулями. Стоїмо і далі сьорбаємо каву. До нас підходить літня жінка в домашньому халаті:

– Дякую діти, шо купили у нас кофе. Дивитеся? Дивіцця, дивіцця. Страшне діло тут було. Ми довго не могли та й не хотіли їхать. Та і далєко хіба уїдєш? Але потом все такі уїхали. Но тут був сусід, який дивився за магазіном і за домом. Так якось звонить і говорить, шо тут все виносять. Я бистрєнько сюда. А вони бронєтранспортьором двері вирвали і виносять все із магазіна. А на городі викопали яму, бліндаж. С підвалу повикидивали всю закрутку, Бог з нею. А тут стрілять почали. Все рвьоцца, страшно. Стихло, аж тут бачу з мого дома виходить один… Дубльонку одів і тєлєвізор тащить на руках. Я йому: «Синок, ти шо ж чужоє несеш? Як не стидно?» А він на землю тєлєвізор поставив та й каже: «Автомат відіш? Застрелю!» Я так і сєла на землю. Кажу: «Дай Бог, синок, тєбє здоровья. Несеш? Неси. Женщіну ограбіть легко!» Страшно тут било…

Закінчила тираду і пішла собі. Сліди війни залишаться на будинках і в душах ще дуже довго.

…Тим часом на опорному пункті Оксана Кирута не лише розспівалася, а й апаратуру розставила. З-під дерев долунав підсилений пристроєм голос: «Раз! Раз, два! Трохи вище!» Отже репетиція йде повним ходом. Солдати зносять до імпровізованого концертної зали «Під яблуньками» лави і стільці. Чекаємо вояків сусідньої батареї, але вони спізнюються. Позивний «Маестро» тим часом робить остаточні налаштування на підсилювачу. Сутінки поволі заповзають між будинками. Далі не чекаємо і Оксана Кирута розпочинає сольний виступ.

Концерт, і «Пекельна кухня»

Талант є талант. А талант, підсилений відчуттями хвилюючого моменту розкривається ще більше. Пісні линули одна за одною. Були і бравурні, ліричні, запальні та веселі. Концерт переривався паузами, які заповнювалися поезією. Аж тут сяйнула щаслива думка і Оксана заспівала народну пісню «Ой, у вишневому саду, та й соловейко щебетав…» а-капело. Над вкритим темрявою степом полетіли слова цієї щемливої пісні. І добре, що було темно, бо певно не один вояк тернув око, згадуючи свою милу. А ще були танці з солдатами, веселі жарти й багато сміху, аж поки… Аж поки не зіпсувалася колонка. Добре що під час запланованої останньої пісні. Після концерту ще півночі було розмов, приємних спогадів і обіцянок приїхати знову. Вечеря затягнулася на півночі. На столі парувала смажена картопелька, приваблювали погляд нарізані овочі. Плавала у власному соку сардина, а поряд стояла «коронна» страва батареї – котлети з консерви «М’ясо тушковане».

– А не дивуйтеся! Доводиться придумувати різні страви, щоб урізноманітнити харчування. – ділиться кулінарними секретами командир. – Ми й пельмені з «тушонкою» ліпили. Взагалі, ми з моїм колишнім комбатом думали організувати військово-польове кулінарне шоу «Пекельна кухня». Десь в окопі готувати їжу. Поряд постріли, вибухи, а армійський кухар-умілець готує смакоту із доступних продуктів, якими забезпечує частина. Сиділи ми, писали сценарний план, обдумували репліки. Гадаю, що в «Ютюбі» могли б набрати достатню кількість «лайків», щоб монетизувати профіль. А зароблені таким чином кошти пускати на потреби батареї.

Сміємося з такої винахідливості, а капітан продовжує розмову:
– Сьогодні гостро постає питання укомплектування батареї особовим складом. У багатьох військовослужбовців закінчуються контракти й продовжувати їх мало хто бажає. Потрібна мотивація людей до служби. Ми намагаємося підтримувати людей, склали графік відпусток, який сяк-так дотримуємося. Обстановка змінюється й не завжди можна надати людині поїхати додому. – потім починає пильно придивлятися до нас: А от ти, Андрію, – звертається до колишнього зенітника, а тепер волонтера-водія, – не хочеш повернутися в полк? Підпишеш контракт, підеш на посаду механіка-водія… Андрій сміється, служба для нього закінчилася, назад не тягне, хіба що водієм в волонтерські поїздки… А може, дійсно хтось з читачів хоче на мехвода піти?..

В штабі є все. І колонка теж

Наступного дня рушили в штаб зенітно-ракетного полку, де також мав відбутися концерт. Штаб є штаб. В ньому і колонка знайшлася і лави перед мікрофоном стояли вирівняні й взагалі – порядок був. В їдальні – смачно, на території – чисто, у командира – пунктуально. Навіть заступник з психологічної роботи встиг приїхати з відпустки до початку концерту. І знову Оксана Кирута показала вищий пілотаж вокалу. Хоча хвилювалася неймовірно. Жінки-військовослужбовці в першому ряді перші почали оплесками підбадьорювати землячку.

3п

А далі все пішло звично – хлопці сміються, дівчата плачуть. Від спогадів, від емоцій, від вдячності за те, що до них приїхали здалеку і розважили піснею. Пісня лине аж ген-ген за паркан. Йдуть повз КПП луганчани, зупиняються, слухають українську пісню. Теж свята хочуть. Нашого, українського.

Готуючи автомобіль до виїзду додому помітили, що дівчата-волонтери десь пропали. Аж іде жінка в «камуфляжі»:
– Можна вас на хвилиночку? Там співачка без вас не може справитися… Сюди, сюди проходьте… Ну от, привела!..
А після частування ще були обійми і фотографування, квіти й автографи і обіцянка зустріти на рідній землі при виході на ротацію справді урочисто. Ви це, захисники, заслужили!

фінал

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” – 30 грн.
ПРИВАТБАНК 4731 2196 1016 1691 Климчук Костянтин

Кошти підуть на підтримку бійців АТО
Волонтерська група “Час Змін”

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: