1,031 читачів

«Креденс» – вибух в українському кіно

2

Прем’єрний показ нового вітчизняного фільму відбувся на Одеському міжнародному кінофестивалі

От до чого може призвести відміна робочого відрядження у Відень. Тривіальна, здавалося б, за нашими часами подія призвела до бійки і конфлікту в робочому колективі, кримінальних розборок з рейдерськими захопленнями будинку, подружньої зради та руйнації сімейних устоїв кількох сімей. Заінтриговані? І це ще не всі події, які розгорталися протягом півтора годин фільму «Креденс», прем’єрний показ якого відбувся на Одеському міжнародному кінофестивалі..

Коли дивишся на екран, то хочеться вщипнути себе – чи дійсно знаходишся у кінотеатрі, бо перипетії життя героїв фільму близькі й зрозумілі. Одразу зауважу, що «Креденс» – це громіздкий буфет. Це свого роду оберіг надуманих сімейних цінностей однієї, здавалося б, пересічної інтелігентної сім’ї (о, які чорти водяться у цих тихих водах).

Валентин Васянович тонко, але нещадно, розкриває раптове переродження героїв, їхні метання і конфлікти. Сіра буденність, збоченні поняття про сімейний обов’язок, маніпулювання людськими долями, зрештою доводять головного героя до дій, коли мости спалено і він залишається на роздоріжжі: начебто і сім’я є, а фактично залишилися уламки. Начебто робота «непильна», а не дай Боже поринути у вир інтриг і просування таланту «через постіль». То що робити Оресту, віолончелісту львівської опери? І він робить те, що частенько робили українці – починає громити свій дім. Він не лупцює ворогів, бо ці спроби закінчуються моральними і фізичними втратами. Він викидає з балкона буфет та «розносить» святковий різдвяний стіл. Його поверхня, всипана уламками, наче риска підведена під старим життям. А далі режисер пропонує додумати історію самому глядачеві…

«Креденс» став вибухом в українському кіно. Талановито знята у короткі терміни картина, може показати шлях іншим режисерам вітчизняного кінематографу. Вона дає зрозуміти, що гарний і якісний фільм необов’язково має показувати оголених зірок, батальні сцени та суворих історичних героїв. Валентин Васянович показує побут українців неприлизаний і власним прикладом доводить, що за відносно невеликі гроші можна створити кіно про людей і для людей.

Кінокритики знайдуть масу недоліків у цьому фільмі. Нехай. Головне, що навіть молоді поціновувачі кіно, які «западають» на постмодерн, нуар і арт-хаус щиро аплодували Васяновичу. Він мимоволі став криголамом стереотипу, що українці не здатні зняти гарне жанрове кіно.

Актори теж були гармонійні у своїх ролях. Андрій Самінін тонко показав рафінованого віолончеліста, який до часу терпляче ходить на сімейні посиденьки, де вислуховує непристойні дотепи тещі й ностальгічні нісенітниці тестя, не бачить любов старшого брата до своєї дружини і думає що й на роботі усе владнається само собою. Не вийшло. Але переродження далося нелегко і у фіналі фільму Андрій вдало зіграв бешкет і одночасну розгубленість людини, яка стоїть на життєвому роздоріжжі та порозі кризи середнього віку.

Ольга Гришина залишилася трохи в тіні колоритних ролей другого плану і, видається, не підіграла герою. Вона була трохи відсторонена (як і на зустрічі після прем’єрного показу) та не «качнула» емоцію. Особливо в епізодах з Орестовим братом.

Але то дрібниці, на яких не хочеться акцентувати увагу. Головне, що кіно дуже пристойне і, хотілося б, аби воно змогло прорватися в український прокат, з його націленістю на зарубіжні фільми, із гарною рекламою. Глядач має обов’язково побачити цю картину на широкому екрані.

Після прем’єрного показу зал кінотеатру «Родіна» вибухнув аплодисментами. Авторів картини довго не відпускали та засипали запитаннями глядачі, незважаючи на доволі пізню годину. Але режисер Валентин Васянович, актори Андрій Самінін, Ольга Гришина терпляче і охоче на них відповідали.

Про зйомки:

93bc1aa7b3f9ceaee92fa72cf5a0be6748838b76Валентин Васянович: “Для мене зйомки попереднього фільму «Звичайна справа» були схожі на виробництво, якось важко йшло. Цього разу ми зуміли переступити через складнощі, і атмосфера на знімальному майданчику була фантастичною. Після цього проекту хочеться знімати і знімати. У нас була ідея відзняти хоча б п’ять фільмів: Південь, Північ, Захід, Схід, Центр. «Креденс» – це була західна історія. У нас є багато друзів львів’ян, і ми намагалися відобразити їхні звички, темперамент, специфіку. Ми намагались відтворити акцент, але це виглядало неприродньо і виходило погано, тому герої розмовляють «по-київськи». Сюжет видуманий, але все почалося з того, що ми одного разу побачили, як тато примушує хлопчика співати. «Підеш?» «Не піду!» – сльози… Через п’ять хвилин він все ж починає співати, і всі щасливі. З цього й почалася історія. Від пітчингу до початку зйомок минуло три роки – це швидко, бо для європейського кіно п’ять-шість років – норма. Бюджет – один мільйон доларів. Жанр цього фільму, як і попреднього, – трагікомедія – дуже зручний для мене. Написання сценарію зайняло два місяці. Пишеш по дві години на день і цього досить. Головне, кожен день писати. Тоді все дуже швидко робиться. Така моя метода: треба писати в день три сторінки, навіть, якщо не знаєш, про що писати. За тиждень ти виходиш на «крейсерську» швидкість і пішло… Все дуже просто. Знімали ми у січні, лютому й захопили частину березня. Ми настільки психологічно комфортно знімали, таке отримували задоволення, що можна було знімати нескінченно. Це було диво, диво творчості. На зйомках попереднього фільму потрібно було важко працювати (по дванадцять годин на добу). Тут такого не було. Актори казали, що це більше схоже на театр.”

Андрій Самінін: “Я хочу подякувати Валентину, що він запросив мене на зйомки. Усе, що він говорив про атмосферу – правда. Кіно придумувалося, здебільшого, на майданчику і тому такі довгі кадри. Навіть крупних планів замало, бо не хотілося розрізати. Там багато імпровізації й велика подяка Валентинові і операторові за шикарну роботу”

Про музику і головного героя:

Валентин Васянович: “З музикою немає проблем, бо я закінчив музичне училище і уявлення про музику маю. А батьки Андрія – актори, він часто розказував, як сидів у театрі, у директорській ложі, і дивився, як грають музиканти оркестру. Крім того, він грає на багатьох музичних інструментах.

Андрій Самінін: “Перед зйомками я відвідував заняття, на яких показали основні рухи гри на віолончелі. Але оркестр, з яким довелося мені сісти в оркестрову яму (ми намагалися бути на них схожими), просто «ржав» з нас. Віолончель я помістив сюди (показує на серце). А вживатися? Коли такий сценарій, то це не важко”

Валентин Васянович: “Головний герой просто хоче жити по-людськи, а для того, щоб жити спокійно – потрібно взяти в руки палку. От і все. Бо люди-«рогулі», які оточують мого героя, не розуміють нічого, крім палки. У фіналі мій герой не зламався. Він став хазяїном у своїй хаті, свого життя і своєї країни.”

Про продовження:

Валентин Васянович: “У мене виникла велика проблема – я тепер не знаю, де взяти таких акторів? Підняти «креденс», усе склеїти і почати спочатку? Ми свідомо залишили фінал відкритим. У героїв два шляхи: почати усе спочатку, як в Чорнобилі на руїнах (але чи є цьому сенс?!), або просто розійтись. Я подумаю про продовження (сміється). «Пригоди Ореста у Відні»?” (сміх у залі).

Хтось у залі запитав, чи роль у «Креденсі» стала дебютною для Ольги Гришиної в кіно. Скромна Ольга, яка перед тим, як попасти у кінозал, терпляче і без жодних нарікань відстояла з усіма кіноманами у черзі, навіть трохи знітилася. Відповіла коротко: «Ні, не перша». Ця актриса кожен рік знімається у фільмах і серіалах, а найбільш помітною можна назвати її роль у картині Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», яка мала гучний розголос у пресі. На жаль, наші вітчизняні зірки кіно залишаються в тіні іноземців, іноді менш талановитих, але більше «зігрітими» ЗМІ.

blogs.korrespondent.net

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: