Після перегляду на сцені Київського академічного обласного музично-драматичного театру ім. П.К. Саксаганського прем’єрного показу вистави «Моя чарівна леді» підшуковував слово, яким би можна було охарактеризувати те, що відбулося. І знайшов. «Хвацько!» Саме так, зі знаком оклику. І ось чому.
Ставити класиків світової драматургії досить важко і дуже відповідально. Можна «насмикати» цитат і рішень режисерів попередників й пожинати плоди своєї діяльності. Але постановник з совістю ніколи не стане епігоном й торуватиме свій шлях в мистецтві. Тарас Мазур впевнено крокує саме другою стежиною.
В білоцерківський театр повернулася радість творчості. Вона відчувається в дещо наелектризованій обстановці. І це не гнітюча атмосфера, яка в’яже руки, а жага творчості щедро присмачена порцією театрального бешкету, коли погляд, постава, міміка і жести промовисто показують публіці перед виставою: «От ми вам зараз покажемо!». Це був своєрідний іспит перед глядачем, перегортанням сторінки і написанням нової історії білоцерківського театру.
Режисер Тарас Мазур перед прем’єрою хвилюється, але тримається бадьоро: «Мені дуже подобається сценографічне рішення вистави, яке зроблено тут. Ми вперше задіюємо оркестр театру на сцені від початку і до завершення вистави. Всі пісні виконуються «живцем». Репетицій було обмаль і актори з музикантами переживають за результат. Я вранці прийшов в театр і почав грати в пінг-понг. В шортах, майці. Щоб показати – потрібно трохи розслабитися, бо за лічені години до початку вже нічого не змінити».
Глядачі йдуть до зали і він заповнюється вщерть. 27 березня святкується День театру. На сцену підіймається актор Олександр Шевчук з привітальним словом і коротким анонсом про виставу. Помітне невелике хвилювання. Нарешті лаштунки розійшлися і перед публікою постав Лондон початку ХХ століття. Лаконічні й стильні декорації дали змогу кожному по-мейерхольдівськи домалювати в уяві місце події.
Аж ось лондонський босяк. Так-так, обіграно образ Малюка Чарлі, але ж не забуваймо про те, що сер Чарльз Чаплін народився і виріс саме в Лондоні. Влад Красіков тонко відтінив своїм бешкетом комічні й драматичні моменти п’єси. Саме в столиці Британської імперії розгортаються події. Вікторіанська епоха. Над імперією ніколи не заходить сонце. В ній є місце хоробрим, підприємливим і благородним людям (полковник Пікерінг), «вершкам суспільства» (місіс Хідінг, Фреді), науковцям (Генрі Хіггінс)… А от тим, хто досяг «вершин лондонського дна» (с) місця на святі життя немає. Але не пропадати ж ні за гріш (а він, той гріш, ой як доречний) цілеспрямованій Елізі, її життєрадісному батьку Алфі Дулітлу, його співмешканці й решті мешканців Іст-Енду? Тому й починає кожен боротися за своє щастя і ця боротьба закручує всіх персонажів у яскраве дійство.
Давно ми не бачили такого колоритного і хвацького Романа Вдовику, який завзято витанцьовує і виспівує пісеньку Алфі про трішечки щастя, щоб «…не робить!». Роман перевтілюється із доброго пияка в хитрого ділка, який своїм світоглядом зрештою добуває собі місце під сонцем. Його партнери Лідія Дяченко та Віктор Надем’янов просто, як нерозлийвода, складали цілком самодостатню групу.
Сергій Скляренко в ролі грубіяна Хіггінса і Микола Молодика, втіливши Пікерінга, були тим плюсом і мінусом, які дають заряд виставі. Жорсткий і брутальний Сергій не тільки бився над тим, щоб «Дощі в Афінах переважно йшли в долинах», а й пробував. правда без успіху, опонувати традиційному англійському благородству персонажа Молодики. Їхній дует, вогонь і вода, захоплювали. Можливо, Скляренко трохи «брав на горло», але така інтерпретація шановні. Нині люди полюбляють брутальних, але хвацьких і толкових чоловіків. Згадаймо Хауса.
І нарешті Вікторія Лозинська –Матвієнко. Ой, як довго вона йшла до цього. Скільки було всього пережито. Але тепер ми побачили її в головній ролі й змогли відчути непересічний талант. «Дєвочка» так колоритно продавала «цвєточкі», що хотілося вибігти на сцену й придбати букетика. А партія «Дощі в Афінах…»? Вищий клас. І вона теж хвацько виконала свою роль. Емоції та енергія від неї просто розходилися концентричними колами. Молодець. Вдалася їй Еліза. Сподіваємося, що другий склад вистави теж захопить глядача.
Вистава захопила в полон і не відпускала. Оркестр в прямому і переносному сенсі слова зіграв свою важливу роль. Зроблено крок вперед в постановках. Генеральний директор Богдан Пущак, який диригував під час вистави оркестром, довірив постановку «Пігмаліона» Тарасу Мазуру і не прогадав. Цим самим Богдан Пущак ствердив, що театр був, є і буде розвиватися.
А Мазур… Мазур покозакував у Білій Церкві й поїхав до Вінниці. Залишається невеликий жаль, що місто над Россю не стало постійним творчим майданчиком цього талановитого і самобутнього режисера. З кожною постановкою видно зростання майстерності Тараса. Приїздіть Маестро, дивуйте нас новими гранями свого таланту. Ми будемо раді зустрічам! Хвацько ви Бернарда Шоу поставили!
Фоторепортаж дивіться тут
