911 читачів

Нескорений ветеран

дячун (1)

Теодорові Григоровичу Дячуну виповнилося 90 років. Небагато залишилося в Україні людей такого поважного віку. Ще менше людей, які в 90 років продовжують не лише існувати, а справді ЖИТИ. Теодор Дячун з тієї когорти, яку можна назвати легендарною. Він пережив три окупації й живе у той час, коли народ бореться за те, щоб не повернулася четверта.

Все життя Теодора Дячуна – це історія боротьби. Він добре пам’ятає погроми всього українського польськими військами і «дефензивою» під час акцій «пацифікації». На його очах відбувалися події німецько-радянського нападу на Польщу і початку жорстокого терору, розв’язаного «визволителями». Теодор Дячун розпочав свою боротьбу за умов нацистської окупації і продовжив її, коли лютувала «Червона мітла». Він на власні очі бачив жах сталінських таборів, його руки затискали в дверях МГБісти, йому зачитували смертний вирок…

Казахські шахти не зламали ветерана
Казахські шахти не зламали ветерана

Що ж допомогло вижити сільському хлопцеві з кількома класами освіти та ідеями незборимості України, закаденими «Просвітою»? Адже комфортно доживали свої дні в незалежній Україні чекісти, які розстрілювали людей на вулицях тернопільських сіл, а потім трощили в’язням кістки у тюрмах. Стали шанованими громадянами сексоти й агенти КГБ, які шпигували за діячами визвольного руху. Теодорові Дячунові допомогла вижити любов.

Любов насамперед до України. Довгі роки таборів і заслання не заглушили в ньому цього почуття. Відійшли у Вічність його бойові побратими, так і не дочекавшись офіційного визнання своїх заслуг. Досі йому в спину сичать манкурти й забамбулені обивателі: «Бандерівець!», не розуміючи, що то для нього похвала. У минулому році депутати міської ради, мило і лицемірно посміхаючись, не присвоїли Теодорові Дячуну звання «Почесний громадянин Білої Церкви», хоча перед тим Президент й Київська обласна рада почесно відзначили ветерана. Не спадає на думку депутатам, що то було потрібно не Дячуну, а насамперед їм, щоб позбутися рабського синдрому. Сидять, гріють «п’яті точки», а ветеран в свої роки, жертвує скромну пенсію на потреби ЗСУ і сам відвідує фронт на Сході.

А ще Теодор Дячун дуже любить людей. В його скромній оселі, де на стінах портрети Шевченка, Шухевича і Бандери, завжди багато відвідувачів. Приходять люди послухати про минувщину, за порадою і просто поспілкуватися. У ветерана тонке почуття гумору і тому певні проблеми перетворюються на мильну бульбашку. Адже те, що пережив низенький, сивий чоловік не дано багатьом здорованям.

дячун 3 (1)

Живіть довго, Теодоре Григоровичу. Вам є для чого жити. Щоб побачити перемогу України над агресором. Не даремно ж казав один із колишніх КГБістів: «Вот завідую я тєбє. Ти знаєшь для чєво жівьош, а у мєня, із-за сістєми, Родіни нєту».

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: