547 читачів

Параджанов би плакав…На ОМКФ намагалися вразити фільмом про генія-провокатора

14

У пошуках справжнього Параджанова ми вирушили на виставку його колажів, привезену з Єреванського музею.

Якщо вірити офіційним документам, то на знімання і просування у прокат вітчизняних кінофільмів держава заклала у бюджет 142 мільйони гривень. Сума, як для українського кіновиробництва, фантастична. Хоча деякі російські фільми мають бюджет у 80 млн. дол. (“Щєлкунчік” Андрона Кончаловського) та 40 млн. дол. (“Цитадель” Сєргєя Міхалкова). Наш глядач матиме змогу побачити фільми у різних жанрах, одним з яких байопік. Байопік – біографічний фільм, що розповідає про долю знаменитої або відомої особистості. Глядачів Одеського кінофестивалю намагалися вразити фільмом “Параджанов”, про, як це можна зрозуміти із назви, творчість, життя і смерть видатного режисера і митця-провокатора.

Ще на початку фестивального марафону складалося враження, що цьому фільму обовязково дадуть якусь нагороду. Недаремно ж у програмі фестивалю була ретроспектива фільмів Сергія Йосиповича, яку показували на відкритому кіномайданчику Лонжерон. Усі бажаючі кіноестети мали змогу насолодитися, а кінонеофіти долучитися до вишуканого і довершеного мистецтва режисера. Окрім того у літературному музеї було виставлено колекцію колажів Параджанова, а сам фільм було показано у фінальній частині фестивалю.


“Імітація власного похорону”

Суб’єктивно кажучи, інколи потрібно кілька разів подумати перед тим, як братися за подібну роботу. Знімати кіно про генія важко, а особливо про геній Параджанова. Його бачення і розуміння світу особливе, його самоіронія і, водночас, впевненість у своїй винятковості безмежні. Видаться так, що режисери україно-вірмено-французько-грузинського фільму Олена Фетісова та Серж Авадекян (він же виконавець головної ролі) розраховували, що особисте знайомство останнього з Параджановим зможе компенсувати усі недоліки фільму.

У дебюті, ще були якісь намагання розкрити грані таланту режисера за допомоги стилізації під колажі, але під кінець фільму облишили цю справу. У результаті не відчувалося трагедії людини, яка була замкнена у рамки тоталітарного суспільства. Навіть те, як Сергій Параджанов почав створювати колажі, було опущено. Цілком недоречним виглядають кадри з фільмів маестро, вплетені у кінострічку. Здаться, що режисерам не вистачило таланту розкрити внутрішню напругу режисера при створенні своїх шедеврів. Перед нами Параджанов постає комічним, легковажним та епатажним, як на свій час. А він же ламав догми і був цілком свідомий свої громадянської позиції, варто лишень подивитися на його фотографії “Розп’ятий на Україні” та “Терновий вінок”.

Жаль, але український період життя Параджанова також показано поверхнево. А саме тут він сформувався як режисер, саме на кіностудії ім. Довженка було створено всесвітньо відомий кіношедевр “Тіні забутих предків”. Мало часу відведено на історію зйомок “Тіней”, особливу увагу акцентовано на моменті дуелі Параджанова з Іллєнком, але це ж ніщо у порівнянні з пошуком свого стилю, акторів, натури. Навіть події зі знаменитим виступом проти репресій Стуса, Чорновола та Дзюби під час прем’єрного показу фільму показано несерйозно, навіть карикатурно. Такі ж карикатурні у фільмі чиновники, урки, стукачі, слідаки і партноменклатура.


“Вибори в маріонеток” 1984 р.

У пошуках справжнього Параджанова потрібно було піти на виставку його колажів, привезену із музею його імені, що у Єревані. Говорити, що тут можна зрозуміти вірменина, який народився у Грузії, а був звинувачений в українському націоналізмові не варто, надто багатогранний його талант. Роботи вражають, своєю витонченою точністю образів і сюжету. Жаль, що не було представлено його колекції медальйонів, виготовлених із кришечок, яким закривалися молочні пляшки, але як пояснив директор музею Параджанова Завен Саркісян, вони дуже делікатні і можуть пошкодитися при транспортуванні. Пан Саркісян, який довгий час дружив за Параджановим, дозволив провести фотозйомку і любязно відповів на наші запитання.

– Параджанов відомий у першу чергу, як режисер, але він ще й художник…

– Кіно більш масове мистецтво, і це була вимушена дія, бо він пятнадцять років не знімав фільми, а у нього була колосальна творча енергія. У нього завжди було що сказати і якось він сказав: “Мені заборонили знімати кіно, тож я буду робити колажі.” Колажі це спресований фільм. В колажах він був більш вільним і міг робити, що завгодно.

– Чи не здається вам, що він був іронічним та самоіронічним?

– Все його мистецтво є самоіронічним. У нього є все. Колаж – це взагалі мистецтво натяку. Сьогодні жінки клеять, мабуть, красиві колажі, але вони абсолютно беззмістовні. У нього все пережито і про його колажі дуже гарно сказано: “Параджанов матеріалізував дух”. Його колажі не просто сюрреалізм, а пережиті моменти існування.

– У музей Параджанова в Єревані приходять багато відвідувачів?

– Звичайно, це самий популярний музей в столиці Вірменії.

– Чи не було у вас думки заснувати філіал музею у Києві?

– Це неможливо, бо ми живемо у різних країнах. Була думка створити музей в Тбілісі, але сам по собі музей не створюється. Ми ж не будемо ділитися експонатами. Ми можемо надати допомогу в заснуванні музею, але філіал неможливий.

– Експонати збираються зі всього світу?

– Експонати, в основному, нам дісталися від Параджанова. Ми з ним дружили дванадцять років, і він передав наприкінці свого життя речі у наш музей.


Завен Саркісян (другий ліворуч) пояснює відвідувачам виставки сюжет та історію колажів

– Як сьогодні ставляться до постаті Параджанова у Вірменії?

– Як до брендового вірменського режисера.

– А вас нема ревності, що у Вірменії Параджанова вважають національною гордістю, але те ж саме про нього можуть сказати у Грузії та Україні?..

– Це нормально, він належить всьому світові, Параджанов поза кордонами. Пікассо теж належить всьому світові, хоча він іспанець. Ось ви бачите (показу на метрику предків Параджанова), що справжнє його прізвище було Параджанян. У царській Росії, якщо ти хотів займатися якоюсь справою, примушували міняти прізвище на російську форму. Всіх в СССР від Прибалтики до Середньої Азії. Тому Саркіс Параджанян став Сергієм Параджановим.

– Ви дивились фільм “Параджанов”? Як гадате, чи вдалось авторам повністю розкрити постать Параджанова?

– Повністю неможливо. У мене складне ставлення до цього фільму. Я був противник такого фільму, бо жива дружина, син, друзі… Його повторити неможливо, він був неповторний, голос його… Але з іншого боку, є молоде покоління, якому цікаво знати. Коли нам показують життя Верді, ми ж не знаємо, він такий був чи, насправді, ні. Складне питання. Але фільм вдався, бо Серж сам з ним знайомий і він розумів про що мова. Якби це була людина, яка його не бачила, це був би тяжкий випадок. Я був проти якихось речей, пропонував інакше, але це вже суб’єктивні речі.

… А далі Завен Саркисян провів екскурсію, пояснючи сюжет та історію кожного колажу:

– Київський будинок, дружина, син, якого не прописали… А по радянських законах, якщо більше двох років не живеш, квартиру відбирають. Ось він і підписав фото: Відібрали, суки. Це площа Перемоги, цирк.

– Ця робота Іллєнку присвячена. Епатаж такий. Він його, оператора, зробив імператором. Іллєнко не зовсім розумів, що відбуваться на знімальному майданчику і у них полеміка була з Параджановим. Іллєнко був дуже амбіційною людиною, і не усвідомлював, що режисер це одне, а оператор – інше. Йому здавалось, що коли разом вони знаходяться, то разом щось роблять. Але ж якби Параджанова не було, ніхто б це не робив, там треба було відчути душу народу, побачити красу природи. Крім Параджанова цей фільм ніхто не зміг би зняти.


“Імператор Юрій Іллєнко”

– У нього була дача певний час, але він її продав це спогади про дачу.


“Я продав дачу”

– Це лист від Феліні, отриманий в Киві ще. А пізніше Параджанов з нього колаж зробив. Він Фелліні послав подарунок: шкарпетки, розшиті в народному стилі, і той пише, що захоплються подарунком, і висловлю подяку.


Лист Фелліні

– Остання зустріч з Тарковським, вони були дуже близькі. Обоє ізгої в радянському кіно. Обом не давали працювати. Тарковський був обережним, уникав висловлювань на публіці. А Сергій навпаки ліз на рожен і двічі його арештовували фактично за публічні виступи, які чекісти записували і докладували.


“Нічний птах Тарковського” 1987р.

Тетяна Виговська, Костянтин Климчук. Перепост з blogs.korrespondent.net

Читайте також: Креденс – вибух в українському кіно

На Одеському міжнародному кінофестивалі презентували перший український 3D фільм жахів “Синевір”

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: