2,519 читачів

Просив розстріл, а отримав звільнення

Теодор Дячун

Так завершилося ув’язнення у радянських таборах вояка УПА Теодора Дячуна

Тернополянина Теодора Дячуна було засуджено за участь в русі опору в лавах УПА до розстрілу. Через тиждень вирок було замінено на двадцять п’ять років каторги і п’яти років поразки в громадянських правах. Вояка УПА було кинуто в табори на території Казахстану. Після смерті Сталіна й початку «хрущовської відлиги» ув’язненим почали переглядати вироки. В травні 1956 році в табір, де утримували багатьох патріотів України, приїхала повноважна комісія, яка мала вирішити долю Теодора Дячуна і тисяч інших несправедливо засуджених…

– Пане Теодоре, ви пам’ятаєте момент звільнення з радянського концтабору?
– В табір приїхала хрущовська комісія, в складі якої було багато генералів. Над нею головував один, який і сам відсидів в роки правління Сталіна. Про це люди знали. Всього їх сиділо десять чоловік. В’язнів приводили групами по 5-10 чоловік в приміщення комендатури й заводили в кімнату по одному. А члени комісії вже читають справу і формуляри.

Надійшла моя черга, «атпєтава бандєравца». Голова комісії сам подивився формуляр, передав його в комісію. Сидить комісія, про щось перешіптується, пересміюється. Минуло 5 хвилин. Генерал мені й оголошує: «Ми здєсь пасматрєлі, пасавєтавалісь і рєшілі, што нєту прічіни вам мєнять срок. Срок астайотся тот же!» В мене всередині все обірвалося, як обухом по голові вдарили, бо в той час сотні людей відпускали на волю. Я теж мав надію. «Панятна?! Панятна тєбє?» – піднімає голос генерал, а я мовчу.

Конвоїр виштовхує мене з кімнати в приймальню, бо ноги йти відмовляються. Там, в приймальні, я побачив стопочку паперу й писемне приладдя. Прошу в чергового офіцера дозволити мені написати лист комісії, й на диво той погоджується. На папері пишу: «Оскільки комісія Верховного Совєта Радянського Союзу вважає мене безнадійною людиною для радянської країни, то прошу дати мені вищу міру покарання – розстріл». Склав листка й попросив передати комісії. Черговий офіцер заніс листа й за кілька хвилин повернувся зі словами: «Вєлєна падаждать!»

Минуло з десять хвилин. Чутно, як в кімнаті для наради комісія про щось перемовляється і пересміюється. «Захаді!» – лунає команда. Я заходжу, а генерал дивиться на мене впритул й говорить: «Ми прачіталі тваю пісульку і счітаєм, што ти єщьо савсєм нє бєзнадьожний. Рєшилі тєбє палавіну срока скастіть. Тєпєрь твой срок двєнадцать с палавінай лєт, а параженіє в правах на пять лєт астайотся! Панятна!» Що тут скажеш? «Спасіба», – говорю й вийшов.

На моє щастя невдовзі вийшов указ про те, що той, хто працює «совісно», «виконує план більше 120% за зміну», в того день зараховується за два. Відслідкувати виконання плану й списання строку ув’язнення можна було через табірну газету.

– То ви недовго ще перебували в таборі?
– У нас начальником колони був капітан, доволі добра людина, який наглядав за нами крім конвою. Конвой – 10 чоловік з автоматами. Капітан регулярно заходив до нас в барак і цікавився життям та побутом. Тож капітан пішов у відпустку, а я за своїми підрахунками, вже місяць пересидів у таборі. Мене мали випустити. Хлопці надоумили мене піти в штаб і нагадати про закінчення строку ув’язнення. Я й пішов. Заходжу в комендатуру до полковника, вітаюся. «Зачєм прішол?» – питає полковник. «Гражданін начальник, я вже місяць, як маю бути звільнений», – доповідаю. «Ти сматрі, – повернув голову полковник до заступника, – он знаєт лучше нас. Ти будєшь сідєть, сколька МИ (з притиском) прікажем! Вон атсюдава!» Вискакую з комендатури і йду в барак. Цілу ніч не спав, обдумуючи своє становище.
Портрет Теодора Дячуна, написаний Галиною Невінчаною
З нами в Караганді, де ми будували пивзавод, працювали вільнонаймані. Я там був головним електриком і зварювальником. Якось начальник колони запитав мене, чи можу я зварювати металеві гаражі. Відповів ствердно, й він запропонував план «корупції». Мені привозили матеріали, а я зварював нехитрі конструкції залізних гаражів. Багатьом начальникам Караганди я наварив гаражів. За тиждень гараж «вискакував». Гроші в кишеню клав собі начальник колони, а мені привозили харчі: цукор, масло, тушонку. В табір я харчі не ніс, а мав на робочому місці комірчину, де була змога не лише самому підхарчуватися, а й побратимів погодувати.

Тож хлопці придумали план. Я написав листа на ім’я прокурора, який здійснював нагляд за справами табору, і довірив передати його в прокуратуру одному з вільнонайманих. Чоловік мене не підвів й опустив листа прямо у скриньку в прокуратурі.

– Це спрацювало?
– Одного дня ми повертаємося з роботи в табір. Як завжди на вході стоять п’ять конвоїрів, що проводять процедуру «шмону». В’язнів по одному пропускають після обшуку на територію табору. Позад них стоїть офіцер із повірочним списком в руках. Я підходжу до воріт, а він до мене: «Дячун?! В сторону! Ти туда уже нє пайдьош!» Пояснюю офіцеру, що мені потрібно забрати з табору свої речі, а той мені: «Ти давно уже свой срок кончіл! Чево ти тут разсіжіваєшся?!» Виявляється, що між прокуратурою і табірними пробігла чорна кішка й прокурор був радий не лише вислужитися, а й, під приводом дотримання «соціалістичної справедливості», підкласти свиню комендатурі табору.

Офіцер заборонив мені заходити на територію «зони», тож книги, особисті речі, нову куфайку мені до воріт винесли друзі. Але надворі вечір, де ж ночувати? Мені наказали вибрати одну з семи кімнат «будинку побачень». Тоді вже дозволялося рідним провідувати в’язнів й бувало приїжджали дружини. Тож було де «погрітися» в огородженому дротом й оточеному конвоїрами будиночку.

– Куди вас направили з поразкою в правах?
– Вранці я прийшов у комендатуру й опер почав виписувати мені «вовчий білет». Відбувається наступний діалог:
– Куда паєдєшь?
– Додому!
– Ти многава хочешь, тєбє туда нєльзя! Ти нє шуті, куда хочєшь єхать?
– Під Москву!
– Слушай, ти што, малєнькій? Давай в Казахстан ілі аставайся здєсь!
– Казхстан великий, тож я поїду в Джезказган!

Річ у тім, що в Джезказгані жила моя двоюрідна сестра, яка приїхала туди до свого чоловіка. Він також був засуджений радянською владою і позбавлений громадянських прав. Крім того в Джезказгані оселилося багато колишніх в’язнів з якими я підтримував зв’язок. Тож вибір був невеликим.

– А гроші вам якісь видали на проїзд?

– Де там?! Опер виписав квиток і попередив, що потяг проходить через Караганду лише один раз на добу, і я маю на нього встигнути, бо більше квитка він мені не дасть. «А гроші?» – питаю в опера. «Нє положено!» – відповідає той суворо. А я знаю, що «положено», та хіба будеш сперечатися. Я побіг до одного знайомого, позичив трохи грошей і поїхав у Джезказган. Після приїзду пішов до своєї сестри Варвари. Трохи там пожив, а потім перебрався на квартиру до німкені, де ще мешкало кілька колишніх в’язнів. Мене прийняли на роботу в шахту й потяглися роки. Раз в тиждень приходив у відділення міліції й відмічався там, але то були дрібниці в порівнянні з жахами сталінських таборів. Починався новий етап життя на чужині.

0fd4b8a8354a77a3fa75e3d97e7a34e6

Автор: Костянтин Климчук

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: