2,039 читачів

Сюрприз для ротного, або Таємна зустріч другого ешелону

1

Другий ешелон 72-ї бригади прибув у Білу Церкву. Містяни довго чекали на вояків. Ешелон так закрутило на перегонах і вузлових станціях, ніби Укрзалізниця зробила усе для того, щоб бійці якомога повніше «познайомилися» з краєвидами України. То «промаринують» в Полтаві дев’ять годин, то пустять потяг кружним шляхом. А в Білій Церкві чекали…

Звіряли годинники, в умовах “повної таємності” по “ланцюжку” координувалися для організації гідної зустрічі. Анонси в соцмережах намагалися публікувати зашифрованими текстами без розголошення “таємниці” про місце і причину зустрічі. Хоча як приховати шило в мішку, коли оркестр чергує на вокзалі, а разом з ним групи людей з прапорами, плакатами та квітами… Переживали і родичі військовослужбовців, які приїхали їх зустріти з інших міст і сіл.

Сервіс залізниці теж бажає бути кращим. Оксана Сливчук приїхала зі Львова зустріти нареченого, який командує ротою, і розмістилася в кімнаті відпочинку «люкс». Ця послуга коштує триста гривень за добу. В правилах користування вказано, що в номер можуть безперешкодно приходити гості до 23 години. “Можна було замовити півдоби, але, оскільки точного часу прибуття ешелону нема, замовила повну добу. Буде де грітися, адже чекати на вокзалі холодно”, – каже Оксана. Проте на практиці намагання друзів пройти в її кімнату викликало невдоволення працівниці вокзалу: «Витирайте ноги, бо я прибирати зараз буду. В мене обід з 12:00. Вам не можна сюди заходити!» Довелося показати жіночці, що на годиннику 11:50, та витяг з правил про відвідувачів. Проте залишилася думка, що заплатить людина 300 гривень, вийде в крамничку по закупи, а потім не встигне повернутися до перерви на обід. Добре, якщо вдень. А вночі? Чекати годину на вулиці чи в залі очікування, де вештаються безпритульні та божевільні?

Поки люди збиралися на зустріч, вдалося поспілкуватися з колишнім бійцем 72-ї бригади, киянином Богданом. Він приїхав привітатися з друзями, обійняти побратимів. Його так само зустрічали на білоцерківському вокзалі трішки більше року тому після повернення з Авдіївки. Тепер Богдан молодий тато, має цивільну професію, про армію лише згадує. Поговорили про події, які відбувалися, здавалося б, зовсім нещодавно. Особливо запам’ятався епізод про бій під Білокам’янкою: «Коли ми штурмовою групою вийшли до околиць села, то напереріз виїхали ворожі танки. Штук п’ять чи шість за метрів вісімсот. І знаєте, не було тоді страху. Просто я знав, що потрібно робити і що буде робити побратим праворуч і ліворуч. Також була велика довіра до керівництва операцією й командира. Проте коли вийшли з бою… От тоді прийшли розуміння, де ми побували…». По паузі додав, що вже звик до цивільного життя, хоча готовий у будь-який момент взяти в руки зброю і, в разі мобілізації, повернутися до лав ЗСУ. Зброя… Про неї Богдан говорить по-особливому: «Я вмію користуватися зброєю. Слабкі люди її бояться, а до неї просто потрібно відчувати повагу, бо вона дає захист».

Аж ось і потяг. Незважаючи на «повну таємність» пересування, на пероні зібралося кількасот зустрічаючих. З неба починає сипати приємний сніжок. Ідилія, та й годі. Сипонули з вагону і мужні красені, запалили цигарку на свіжому повітрі. За три-чотири затяжки недопалок вже гаситься. Немає часу відволікатися. Бійці слухають і виконують команди. Між цим встигають пообніматися з родичами і побратимами, бо вони не чекали офіційного запрошення до привітання. То в одному, то в іншому місці кидалися один одному в обійми чоловіки. Один в «піксельному» однострої, інший в цілком цивільному вбранні. Били по плечах так, аж гуло. Але від такого «побиття» нічого не болить, навпаки – душа радіє. Так само радіємо, коли обіймаються закохані. Хочеться відвернутися, але ж руках фотоапарат. Тому фіксуємо ці моменти. От утворяться нові сім’ї, з’єднаються старі, потім будуть дякувати фотографам за збережені миті життя.

А на пероні вже утворився коридор з рушників. Біля нього вишикувалося багато жінок з увімкненими мобільними телефонами, які знімали проходження рот і при цьому вигукували: «Герої! Дякуємо вам! Молодці!» А хлопці просто вбивали підбори в перон, карбуючи крок. Люди махають прапорцями, вітають захисників. Офіційна церемонія була живою і якоюсь душевною. Промови – короткі, домашні й теплі. Гімн співали натхненно, хоча на морозі це непросто.

Нарешті лунає команда “розійтись”. Тут вже майже ніхто не стримує емоцій. Львів’янка Оксана Сливчук і лейтенант з Тульчина Роман Кліпач застигли в обіймах. Оксана не повідомила коханому, що збирається до Білої Церкви. Сюрприз вдався. “Я навіть не сподівався, що до відпустки ми побачимося…”, – каже щасливий командир роти.

Але довше залишатися у відносному спокої неможливо. Білоцерківські жінки хочуть сфотографуватися з мужніми чоловіками. Гордо майорить прапор першої роти. Його тримає чоловік в козацькій шапці з червоним шликом. Біля прапора відбувається імпровізована фотосесія, хоча командир батальйону «Скат» вже нетерпляче поглядає на годинник. Закоханим жаль розлучатися, але техніка на платформах залишатися не може. Ще потрібно трохи попрацювати, щоб грізні «бехи» стали в бокси, а автомати з кулеметами розмістити в зброярні. Потім буде відпочинок, який ці мужні воїни заслужили.

Фотоальбом дивіться тут

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: