2,265 читачів

Третій новорічний похід або пригоди тепловізора

aq2BZV-AEX4

Частина перша (Успішна)

«Скільки?», «Де?», «Пакувати потрібно?» – подібні питання є робочими для тих, хто допомагає фронту. Новорічно-різдвяні поїздки вдвічі відповідальні, бо саме у ці дні по-особливому гостро хочеться щастя. Радості, святкового настою. Тож відповіді на питання отримані, передачі спаковано і розподілено, а дитячі малюнки і поробки перебувають завжди під рукою. «Спринтер» стає під завантаження. Дві години напруженої праці й вантажний «бус», важко похитуючись, бере курс на Схід. Хоча замовлений тепловізор для “Шаленої роти” 72-ї ОМБР не встиг надійти, але поїздку відкладати не можна.

Не проїхали й двох кілометрів, як є потреба в зупинці. Причина поважна, священник УПЦ КП Микола Гопайнич благословляє в дорогу. Попереду більше ніж дві тисячі кілометрів і, крім звичного «ні цвяху, ні жезлу», благословення буде аж ніяк не зайвим. Хоча на фронті оголошене перемир’я, але розвантажуватися будемо в місцях, які завжди є ареною запеклих боїв.

Чим далі на Схід, тим… Ні, партизани не товщають. А от за вікном автомобіля з’являється все більше краєвидів із ознаками панування зими. В Покровську фари вихоплюють з темряви вкриті інієм дерева. Вони мають вигляд витончених конструкцій, які різнокольорово іскряться в парках. Щоправда, тут споглядання таких дерев не приносить особливого задоволення. Лише 5-та година ранку, а життя в містах вугільного басейну кипить.

Ось стоїть купка брутально розхристаних чоловіків на зупинці. До них під’їжджає вкритий памороззю автобус з табличкою «Шахтеры» і гурт зникає за морозно-візерунчастими вікнами транспортного засобу. Минає ще кілька хвилин і на вулиці повиходили не лише шахтарі. Кутаються у пуховики молоді дівчата, смалять, відвернувшись від вітру, цигарки молодики. А за містом фари вихоплюють з темряви, коли поодинокі постаті, а коли й групи людей, які поспішають в своїх справах до міста.

Авдіївка зустрічає стовпами похмурого диму над коксохімічним комбінатом. Він працює. А невдовзі стаємо в дворі об’єкту і починається розвантажувальна робота. І одразу трапляється приємна несподіванка, адже боєць, який взяв в руки привітальну поробку, що виготовили учні ЗОШ №5, сам колись вчився у цій школі. Одразу телефонуємо завідуючій бібліотеки №10 Ганні Нагорній, бо саме вона зі своїм колективом організувала виготовлення цих поробок. Розмова по гучному зв’язку, привітання і спогади. Солдат розчулений. Каже, що ніби вдома побував кілька хвилин.

FRki23fUyoA

Наступним пунктом призначення є славнозвісна «Бутівка». Туди так просто не проїхати. Мало того, що на блок-посту не кожного пропустять, так ще й дорогу розмито. Прорвало труби великого діаметру, і дорога стала непридатною навіть для армійських «Уралів». Чекаємо на провідника і не втрачаємо нагоди зробити фото на тлі знаменитого муралу «Вчителька». Будинок, стіну якого прикрашає портрет, добряче подзьобаний кулями і снарядами. Свого часу туди чимало «прилітало». Нині – незвична тиша. Ну й добре. Менше буде ускладнень.

LpatQzerlBQ

А от і провідник. Стоїть і чухає потилицю, дивлячись на свого пошарпаного «джипа». Автомобіль відмовляється заводитися. Чіпляємо на буксир «старого друга» і після кількох спроб, потужний «дизель» запрацював. В кабіні бойового «черокі» вібрують важелі, трясеться передня панель. Але ці зручності ніщо, в порівнянні з прохідністю легендарного авто. Добре, хоч такий автомобіль є, бо допотопні «УАЗи» ще гірші. Що не кажіть, а «волонтерський автопром» зробив бойові групи мобільними. Кого б потримати за горло, щоб зрештою і держава почесалася в цьому напрямку? На блок-посту «Дев’ятка» застиг «фолькс Т4», якому не пощастило довго служити. На панелі «Новий завіт». Може з Божою поміччю ще відремонтується?

«Бутівка» заморожена. Конструкції вкриті памороззю, а люди мерзлякувато пересмикують плечима. Але настрій бадьорий. Хоча постапокаліптичний, індустріальний пейзаж геть не навіює оптимізм. Метал просто роздертий артилерійськими снарядами і кулями з великокаліберних кулеметів. Багато будівель зруйновано і на прохання пройти знайомими місцями звучить коротка відмова: «Мінус!» Під одним із перекриттів видно приземкуватий корпус БМП, ствол якої «промацує» позиції ворога. Йде бойове тренування.

Вояки розслаблені. Більшість гріється гарячим чаєм, дехто надає перевагу каві. Поки тихо, лагодиться зброя і техніка. Хтось підліковує легкі поранення. В одного із солдатів обличчя вкрите «зеленкою». Але нанесення цього засобу відбулося химерно, ніби хтось намалював овал на обличчі. Проте сміятися не хочеться, бо це означає, що уламки цегли і бетону посікли обличчя солдата захищене широкими тактичними окулярами. Не було б цього засобу індивідуального захисту, залишився б чоловік без очей. Наскільки нам відомо, балістичні захисні окулярів у нормах забезпечення солдатів є, а от на позиціях їх катма. Непорядок.

Хлопці гостинцям радіють. Приймають подарунки з щирими посмішками, але тут же відволікаються на інші речі. Хтось допомагає лагодити старезну «Волгу», яка «розчепірила» колеса в протилежні боки, інші збираються в коло і починають обговорювати план дій на найближчий час: кому і який напрямок пильнувати, хто відповідальний по сектору обстрілу, як можна придумати пастку для ворожої ДРГ… Ми явно тут зайві. От і добре, бо видно, як хлопці переймаються бойовою обстановкою. Це дійсно заслуговує на повагу.

Наступна зупинка – «Зеніт». Позиція перед Донецьким аеропортом. Ті ж самі розбиті ангари і що ще страшніше – спалена бойова техніка. Користуючись нагодою, робимо обхід місцевості. Найбільш гнітюче враження викликає два танки. В одного просто зірвана башта і вибитий двигун. Інший – нагадує розшматовану вибухом людину. Коробку корпусу просто розірвало навпіл і утворилися мовби дві страшні літери «Г». Перекинута башта, ніби виклюваний воронами череп людини. Рештки великого двигуна валяються поруч. Навіть досвідчені військові не можуть пояснити, чим влучили в бойову машину вороги? Потужний вибух просто розніс танка на друзки. І над всім цим полярна тиша.

Того дня «промка» теж мовчала. Здавалося б, скільки там тієї промзони? Але не можна віддавати тут жодного метра території, жодної будівлі, бо це ключ до Авдіївки. Всунеться сюди нечисть і буде контролювати місто і позиції навколо ДАПу, транспортні розв’язки. Тому й тримаються за неї з усіх сил. Тепер вже наша, 72 ОМБР. Одразу отримуємо «втик» за те, що шастаємо по позиціях без бронежилетів. Дійсно, сюди краще приїздити захищеним. Так зване «зоряне небо» дуже переконливе. Це дах ангару з металопрофілю. Він так прострілений, що коли заходиш в приміщення і задираєш голову, то думаєш, ніби попав у планетарій з його мапою Всесвіту. Передаємо партію смаколиків й індивідуальні передачі та рушаємо далі.

На блок-посту в Сухій балці зустрічаємо колег-волонтерів. Гурт миколаївців «притарабанив» великого автобуса «рекса» подарунків. А на додачу до смачного, ще й репертуар пісенний припасли. Так і мандрують Сходом кілька днів, підбадьорюючи захисників. Робимо спільне фото і рушаємо, час не чекає.

Далі точки вивантаження мінялися, як у калейдоскопі. Привітали ми розвідку, поздоровили нашу бригадну артилерію. Ох і працюють хлопці. Так «спостерігають» за пересуванням ворога, що в тих рвуться склади боєприпасів, здіймаються в повітря опорні пункти і коїться «масове жахливе і безглузде самогубство». Тож відновити сили смачним і додати енергії солодким було дуже доречно. І так ще на багатьох «точках», на яких відмітилися аж до Щастя.

Коли пізньої ночі порожній «спринтер» розвернувся в бік Заходу, і в буді глухо постукували порожні каністри, думалося не про задоволення від виконаної роботи, щирих усмішок і теплих слів вітання. Ні, гризла думка, що не все вдалося, що найголовніше, а саме тепловізор, ще не на позиції. Що життя хлопців у небезпеці, що можна відвернути напади диверсантів й робити превентивні оборонні заходи. Ця думка мучила і в Білій Церкві після повернення аж поки вдень 31 грудня не пролунав телефонний дзвінок…

Третій новорічний похід
Частина друга (ще успішніша)

«Ваш тепловізор вже перетнув кордон. Можете його забрати. Ми їдемо в АТО через Київ», – повідомив рішучий чоловічий голос. То чому ж відкладати добру справу «на потім»? Цікавлюся, чи є ще одне місце в кабіні. Так, є. Але Новий рік святкуватиметься в дорозі, оскільки машина вже на під’їзді до Києва.
Хапаю в руки спального мішка, закидаю за спину наплічника з фотоапаратом і ледь встигаю на останню маршрутку до Києва. Прибуваю на «конспіративну квартиру» і чекаю на своїх попутників. Тим часом мене пригощають канапкою і запашною кавою.

Аж ось і екіпаж волонтерської машини. Знайомимося. Вони волонтери з ГО «Допоможи фронту». Богдана Масляка знає мало не вся країна. Його колеги Віталій і Тарас були учасниками війни на Сході. Тарас пішов з Майдану на фронт добровольцем і воював у складі 80-ї бригади. Штурмував Слов’янськ і обороняв Луганський аеропорт. Віталій служив у 24-й бригаді. Сьорбнув чимало лиха під Зеленопіллям. Тож козаки бойові. З такими можна і до дідька в зуби проскочити.
Тим часом приходить 2017 рік. Чути канонаду салютів, інтенсивність якої наростає в міських кварталах. Під її гуркіт і виїжджаємо з Києва. До «пострілів» і «вибухів» у кабіні «Рено Маскот» ставлення різне. Хтось із моїх попутників її засуджує, хтось ставиться байдуже. Але те, що це гроші на вітер, погоджуються усі.
Ранковий новорічний Харків і сама Харківщина порожні. З автомобіля можна витискати усі його кінські сили, але потрібно бути обережним. Високий і об’ємний кузов так набито передачами для фронтовиків, що навіть спальнику ледь знаходиться місце під тентом. Добре, що у «Маскота» є рама і вібрації не дуже передаються на наші сідниці, але все ж центр ваги дуже високий і машину погрозливо хитає у поворотах.

Так доїжджаємо до Слов’янська. У Тараса про нього особливі спогади. У складі десантних підрозділів він тримав облогу цього форпосту сепаратистів.

HBWp3a6fnn0

Тарас:

«Я не перебував на строковій службі. Коли почалося повстання в Києві, то пішов на Майдан захищати Україну. Там познайомився з багатьма гарними людьми. Згодом спалахнула війна і я вирішив, що моє місце в лавах Збройних сил. Я записався добровольцем в одну із рот 80-ї бригади. Мені було більше 40 років, але я підійшов до ротного і сказав, щоб мені поблажок не було. Ходив у наряди, коли треба виконував усі роботи. Так і здобув повагу. Ще й позивний отримав – «Бунтар». Розумієш, я не можу бути байдужим. Коли я бачу, що щось робиться неправильно, я підійду і скажу. Так само я виховував не лише солдат на предмет патріотизму, а й деяким офіцерам зауваження робив. І це правильно. Воювати потрібно за ідею, а не за кошти.

З того боку проти нас не сопляки стояли. Ох і бійці там були, по той бік фронту, вмотивовані й вправні. Підповзали до нас дуже близько і відкривали вогонь на враження. А у нас ні оптики гарної, ні тих тепловізорів, нічого не було. Але відбивалися. Наробили ті «сєпари» нір і ходів сполучень у ґрунті й винищували наші конвої майже безкарно. Тактика партизанської війни була відпрацьована. Вискочить, вистрілить з гранатомета і щез в підземному ході. Так само і по гелікоптерах відпрацьовували.

Ніколи не забуду того травневого дня, коли ми розпочали повномасштабні бойові дії. Як розпочали, так і закінчили. Три «вертушки» ми тоді втратили і це було страшно. Пам’ятаю, як одна падала на Карачун. А інший момент досі перед очима. Нашу «вертушку» підбили з ПЗРК. Димить борт і різко йде до землі. Думали, що вже все – розіб’ється. А пілот майже впав на пісок і почав нарощувати оберти двигуна. Хмара піску піднялася в повітря і вогонь було збито. Тоді гелікоптер піднявся і полетів. Це просто незабутньо. Брехня, що ми «сепарів» вибили зі Слов’янська, вони самі відійшли. Просто щезли і все.

А Луганський аеропорт? От кажуть «кіборги»… А ми, як стояли? Також на смерть. Літо, спека, а ми прориваємося колоною через зайняті ворогом села. Наш підрозділ зайняв ключову позицію в одному з населених пунктів. Дивина, та й годі. Бойова машина баштою крутить, ми з автоматами розсипалися навкруги, поприсідали за парканами, а навколо люди ходять. Повитягали «мобілки», знімають. Ось така війна… А в самому аеропорту «крили» нас з усього, що можна. Досі ті вибухи чую. Рідні не знали де я, хоча відчували і переживали дуже».

Слов’янськ уже давно позаду і це відчувається. Дорога стає розбитою. Залишається праворуч Бахмут і ми повертаємо в бік Попасної. Петляємо польовими дорогами і виїжджаємо до Троїцького. Ох вже ж ці Східні області, скільки тут «троїцьких-перетороїцьких-новотроїцьких»? Напевно, як у нас Калинівок. Тим часом колеги-волонтери вивантажують гуманітарну допомогу, зібрану мешканцями Львова і області. Особливо солдати радіють вареникам і фруктам. «Тепер я не буду сьогодні увечері куховарити», – радіє один із них.

DJlffVazycs

На позиціях присутні не лише чоловіки. Є й дівчата. Одна з них кутається в бушлат, але старається не показувати, наскільки їй холодно. Вся наша компанія проявляє інтерес, коли до гурту підходить кулеметник. Взагалі то, кулеметники в армії не дивина, та в хлопця ПКМі прикріплено тепловізійний приціл «Арчкер». Це вельми дорога штука. Тож не дивно, що вишикувалася черга з охочих зробити фото із грізною зброєю. Дівчина навіть дещо лякає нас у намаганні сфотографуватися. Кулемет важкий і дівочі руки його ледь тримають. Ствол мимоволі наводиться на людей. Тарас робить зауваження і його слухають. Кулемет уже на землі, але в підствольнику одного з бійців видно гранату. З технікою безпеки явні проблеми. Хоча, коли за кількасот метрів від тебе «сепари» про небезпек гранати у підствольнику переживаєш менше за все.

f_R9RsdvvNw

Щодо спорядження і озброєння, то одразу звертаєш увагу на велику кількість «глушників» на стволах. Вони різного розміру і конструкцій. Все зроблено підпільно у волонтерських майстернях. Якщо відверто, то це вже не лізе ні в які ворота. Але якщо Міноборони і досі не почухало собі спину, щоб забезпечити війська цим нехитрим у виробництві пристроєм, тоді за справу взялися волонтери. При нас на блок-посту в Луганському проводилася пристрілка зброї із ПБСами в нічних умовах. «Хочеш миру – готуйся до війни!» – казали давні латиняни, а вони знали толк у війнах.

TRr4kxMn8lU

У Масляка свої клопоти. У нього в кількох коробках прилади вартістю у п’ять таких вантажів включно із автомобілем. Тепловізори, блоки живлення до них – все це коштує чималих коштів і варто просто віддати належне діяльності цього чоловіка. Це не мішок картоплі зібрати. Є і прикрості, адже військові не завжди пунктуальні і доводиться на них чекати. Це дуже вибиває з графіку і дуже дратує.

Один із командирів затримується по поважній причині. Напередодні Петро Порошенко вручав йому нагороду. А от доставити до місця служби бойових командирів не потурбувалися. Про це офіцер не посоромився розказати при зустрічі.

Піхотинець:
«Ми прибули в термінал аеропорту заздалегідь. Хто в чому – «піксель», «бундесверка», «мультикам». Тиловик як побачив нас, одразу наказав перевдягтися в новенькі однострої. «Приперли» нам не тільки форму з бушлатами, а й бронежилети з касками. Так і виходили у «броніках» і касках на нагородження. Отримали нагороди і плануємо роз’їжджатися по частинам, аж тут «засада». Пілоти гелікоптера послалися на нельотну погоду і не захотіли піднімати машину в повітря. А президент полетів собі. От що робити? Закупилися всім необхідним в «Сільпо» і сіли зустрічати Новий рік прямо в терміналі аеропорту. Про що говорили? А як в старому анекдоті про пиятику і роботу. Розбирали деталі недавніх боїв. Аналізували, чому були такі втрати і як їх можна було уникнути. Н…й таке планування взагалі. Скоріше за все, я не буду продовжувати контракт. Він скоро закінчиться і я демобілізуюся. Хлопців реально жаль!»

Ночуємо в селі неподалік від траси Бахмут-Дебальцеве. Зустріли нас гостинно. Нагодували салатиками і напоїли гарячим чаєм. З чаєм і кавою проблеми, бо вода гірка на смак і використовується у технічних потребах. Розмови точаться навколо служби, побутових умов, озброєння і «геніальності» деяких військових рішень. Невдовзі вкладаємося спати.

X-JUEFU9h88

Ранок зустрів рвучким вітром і мінусовою температурою. Снідаємо і виїжджаємо в поля. На позиціях у солдатів обвітрені обличчя і зашкарублі руки. «Ми вже по два місяці не милися, – кажуть солдати. – Приїздила нещодавно пересувна баня, так офіцери швидко покупалися і вода закінчилася. А по новій ніхто їхати не став”.

Ih8kUouPqUI

Нещодавно в цьому напрямку вдалося витиснути ворога на відстань до півтора кілометра і зайняти нові позиції. Чергують по чотири години. Лише на передову позицію потрібно пробиратися 20-25 хвилин. А ще пристроїв для спостереження катма. Тому волонтерам тут радіють. Питання життя і смерті. Не менше.

Зовсім поруч ще одна позиція. Її «серце» схоже на гігантський капонір для літака. У це серце ще кілька діб назад намагалися влучити вороги. Земля мерзла, але сліди розривів мін не сховати, хіба снігом замете. І в цю мерзлу землю все одно вгризаються люди з лопатами. Бо земля рятує від куль і снарядів, а ще прихисток дає в бліндажі чи окопі. Нам показують дві міни, які не розірвалися. Їхні хвостовики стирчать із землі.

C9yO70c5fmk

Неподалік, серед дерев лісосмуги застиг танк. У нього влучив ворожий ПТУР. Весь екіпаж загинув. Про це свідчить невеликий гранітний пам’ятник, на якому викарбувані імена героїв. Не знаю, як на мене, то підірваного танка потрібно було б евакуювати в тил і розібрати на метал, чи відремонтувати. Вже не раз казав і повторюся, що гнітючий вигляд має танк із зірваною баштою.

-abBq3kHg5U

Повертаємося в село. В одному із штабів бачимо на стіні величезну «плазму». Це не для розваг, а для роботи. На екрані оживають картинки, зняті з розвідувального безпілотника. Якість досить пристойна. Але нам демонструють ще одне відео. Воно записане в форматі 4К. Зняте з дрона. Видно найменші деталі ротного опорного пункту найманців. Хтось внизу задирає голову і намагається розгледіти розвідника в небі . Даремно. От побільше б таких апаратів. Знову вся надія на волонтерів.

Дорогою хлопці передають ще частину волонтерського вантажу. Під Попасною стояти довелося доволі довго. Повз нас пролітають «Крузаки» з місії ОБСЄ. Водії вітально махають руками. Чого б то? А-а-а-а, на машині ще досі стоять австрійські номерні знаки. Махайте, камради, махайте, лишень військову інформацію росіянам не передавайте.

Знову село, знову очікування, але воно проходить в оточенні бравих хлопців. Серед них двоє справжніх джигітів. Це грузини. Вони сміються і запрошують в гості: «Шеврон хочєшь? Прієзжай, дарагой, к нам. Немножко каньяка віпьєм, немножко мяса пажарім і я тібе шеврон падарю!» Тарас долучається до розмови і нагадує про те, що одним із перших нагороджених орденом вільної Грузії був українець. Грузини тут же пригадали ту історію більш ніж двадцятирічної давнини. Шанують кавказці наших воїнів. Віддаємо їм шану і ми.

xg6-tlqceN8

Нарешті справи в цьому районі залагоджено і ми рушаємо в Авдіївку. Саме заради цього моменту я і їхав на Схід. В Авдіївку в’їхали, коли місто огорнула темрява. На відміну від інших частин, хлопці з 72-ї ОМБР не забарилися. Зустрілися з комроти Богданом Гарнагою на «Дев’ятці». Поки йде передача тепловізора, розпитуємо про обстановку навколо ДАПу. Виявляється, що окружна дорога закрита і нам доведеться їхати через Тоненьке і Водяне. Що ж проїдемо. Тим часом бійці радіють приладу. Він визначає цілі на дистанції 1300 метрів, має кольорове зображення і на додачу ще його закомплектовуємо блоком зовнішнього живлення. Тепер на «Зеніті» буде трохи спокійніше.

aq2BZV-AEX4

А машина рушає далі. Тарас вже трохи нервується, адже його чекає зустріч з бойовими побратимами із «вісімдесятки». Крутимося селами, які ще зовсім недавно були в зоні бойових дій. Нині в багатьох вікнах горять новорічні гірлянди. Навіть в пеклі війни людям хочеться свята. Ще трохи і Тарас знайомить нас із своїми товаришами. Всі обіймаються, плескають один одного по плечах. «Бунтар» розвиває бурхливу діяльність і невдовзі на столі з’являються величезні кухлі з чаєм і кавою, а також банка із густою масою. Тарас стверджує, що там лише лікувальні властивості меду і хріну. Що ж, восьмеро здорових чоловіків матимуть змогу це перевірити.

SHECUj3iGAo

Після кількох ковтків гарячих напоїв, язики не те, щоб розв’язалися, але стало трохи вільніше. Хлопці нарікають на техніку і відсутність запчастин, згадують про бойовий шлях. Іноді подробиці дуже криваві.

Десантник:
«Багато втрат було. І я мав би загинути. Але доля наді мною була милосердною. Я поїхав у відпустку, коли в сім’ї відбулося поповнення, а мою бойову машину було підбитою Екіпаж загинув. Я досі пам’ятаю, як під час артнальоту мій побратим вискочив із укриття рятувати товаришів, які були поранені і не могли самостійно пересуватися. Він їх урятував, але загинув від розриву боєкомплекту. Осколок попав прямо в обличчя. З тими хлопцями, я пішов би у будь-який вогонь. А зараз що?

Я – бойовий офіцер. А тепер я без пачки паперу і принтера з комп’ютером не боєздатний. Потрібно писати, купу документів, мізками поїхати можна. З роти хіба третина в зоні АТО. Решта – відказники. Знаходять тисячі причин, щоб не йти на війну. А що? В заробітній платі вони втрачають мало, а по свинарниках і окопах не сидять. Жодної кримінальної справи за самовільне залишення частини і «закоси». Так ми багато не навоюємо! Коли ми зайшли сюди після 128-ї бригади, тут були купи сміття. Ну навіщо все «зас…ти», якщо знаєш, що завтра тут будуть жити твої соратники. …72-а молодці. Добре воюють!»

Ранок видався напрочуд сонячним. Прощаємося із «вісімдесятниками» й беремо курс на Південь. Минаємо Мар’їнку і беремо курс на Волноваху. На блок-посту біля Вуглегорська «зрізуємо» кут і повертаємо ліворуч в поля. Ці місця мені трохи знайомі. Тут у травні минулого року ми заблудилися і мало не виїхали до Донецька. Тепер тут теж порожньо. Хоча ні, від Степового йде колона великотонажних вантажівок. Але без напівпричепів. Хто вони? Звідки?.. Лишніх запитань тут не люблять.

Підживлюємося в невеличкій кав’ярні на околиці Бугасу. Нас пригощають грецькими чебуреками і ряжанкою. Все з’їсти не вдається і жирна їжа ще довго перекочується каменюкою у шлунку. Але це не заважає спілкуванню. Ось передача ще для одного підрозділу. Це розвідники. Бійці щиро радіють і буквально не знають куди б зручніше посадити волонтерів, чим пригостити. Увагу привертають двійко молоденьких хлопців. Один розмовляє українською мовою, інший бере його на кпини і просить «гаваріть на общєпанятнам».

Перший не сердиться і терпляче виховує, як виявляється, дніпропетровця (світогляд такий). Хлопець родом з Волині і був учасником подій на Майдані. Потім записався в добробат. Чимало воював, а тепер перейшов на контракт в ЗСУ. Йому лише 20 років, але сьорбнути лиха довелося чимало. Дніпропетровець такий же молодий. Він вдягнений так хімерно і в такі лахміття, що прихильника і суворого служаку-уставника розбив би «кондратій». Однак ця розхристаність не заважає бути колючим і задерикуватим: « А что? Вєдь нє всьо я магу панять. Да і зачєм? Ну што мнє валиняка может сказать. А так я всєгда і са всємі магу пагаваріть. У нас в Днєпрє харашо. Ва Львове? Ва Львовє харашо, но дєвушкі мнє нє панравілісь. Всє какіє-та вєжлівиє. «Будь-ласка», «Прошу», а я па прастому. І прастітуткі ва Львовє дарагіє, па 1000 грівєн. А у нас в Днєпрє па 500!» На останню тезу про переваги міста на Дніпрі кажу, щоб застебнув матню, бо повіє вітер степовий, схопить простуда, тоді й тисяча не допоможе у відповідальний момент. Хлопака поспіхом намагається навести лад в одязі.

CHAhoY__Hak

Тим часом Віталію кортить побачити розвідувального безпілотника. Йому показують апарат і пояснюють особливості його роботи та методи радіоелектронної боротьби з подібними літальними пристроями.

Розвідник:
«Цей безпілотник називається «Лелека». Сам планер не надто вартісна річ, а от програмне забезпечення унікальне. Нічого подібного росіяни і досі не змогли придумати. На рахунку цього безпілотника чимало знищених об’єктів. Ні, нам його надали не з Міноборони. Чиновники з міністерства – то просто…

Уявіть собі картину, що ми вирушаємо через всю країну відпрацьовувати навички на полігон. Ці навчання можна було провести і набагато ближче. Витрачається купа часу і ресурсів, ми цілий місяць облаштовуємо побут і все для того, щоб відпрацьовувати вправу по підручникам з тактики 70-х років минулого століття. Тобто ту вправу, яка, відверто кажучи, ніколи не знадобиться нам в реальних бойових умовах. Зате галочка поставлена і байдуже, що спалено тони дизельного пального, зношуються двигуни. А ніхто не поцікавився тим, що санітарна машина не на ходу. Далі ми знову тягнемося через всю країну, а по прибуттю виявляється, що техніка не може з’їхати з платформ. Просто перетворилася на купу брухту. О-о-о, тоді почалося. Де й взялися ремонтні бригади і запасні частини. Навіть двигуни привезли. Тепер машини працюють, як годинник.

А по особовому складу батальйону скажу таке – «розмивається» батальйон. Ветерани демобілізувалися, поприходили випадкові люди. Нам би побільше таких, які воювали в добробатах. От у них бойовий дух і мотивація на висоті. Незважаючи ні на які гріхи. А ще хотілося б попрацювати із 72-ю ОМБР. Кажуть, там хлопці бойові. Судячи з перехоплень, вони там такого насипають «сепарам», що ті вовками виють».

N5I7Uqj0oI8

Приємно почути таке про рідну бригаду. Час рушати. Хлопці запрошують в гості на шашлик, та навряд чи цього разу. Вже в суцільній темряві приїхали на позиції морських піхотинців. Нас зустрічає сам комбат. Цікавий чолов’яга, про якого можна було б багато написати, але після війни. Він щиро радіє простою радістю тим приладам, які привезли волонтери. Запрошує за стіл. Тарас знову розчулений, бо це його колишній ротний. Згадують старі знайомі деталі колишніх боїв. Хто і як розставив бойові точки, як прикривалася дорога до аеропорту.

Сьогодні ж інші клопоти. Поки вечеряємо, у комбата побувало зо два десятки відвідувачів. Підлеглі, яким везти зброю на ремонт, офіцери, яким готуватися до проведення військової операції й ще багато колоритних персонажів. Акуратні мапи висять на стінах. На них нанесені ясні позначки. Штабна культура на висоті.

xd7G2AHcgEs

Розміщуємося на нічліг в селі східніше Маріуполя. Раніше тут був тваринницький комплекс, а тепер облаштувалися морпіхи. Час від часу приїжджають «ахметовці». Вони «віджали» комплекс у попередніх власників, але не встигли переоформити документи. Тож можуть лише заглянути всередину, чи все на місці. Але ж морська піхота – найкращі бодігарди й охоронники громадського майна. На постачання не жаліються, хоча систему клянуть.

Дядько морпіх:
«Норми харчування переглядати потрібно обов’язково. Що з того, що я відправлю на позиції перлові крупи, пшоно, ячку. Хто їх там буде варити? Нещодавно дзвонить мені один: «Мене навчили воювати. Стріляю, можу голіруч ворога задушити, вправно гранату кинути. Все по американській методі. Дядьку, як варити гречаний суп?» І розказуєш скільки потрібно води лити, скільки крупи кидати.

А молоді хлопці не дуже тим цікавляться. Вкраяв шмат хліба, відкрив «тушняк», колупнув пару раз ложкою, а решту викинув. Ви не повірите, але я був свідком, як із консервів «М’ясо з перловкою» доріжку викладали. Раз її з’їв, два… А далі в рота ложку запхати неможливо. От галети годяться, але тільки для того, щоб вогонь розпалити.
Особовий склад теж не надто добрий. Намагаємося комплектувати відбірними хлопцями, але не завжди вдається. Всякого народу вистачає. От прийшов один, каже, що шаманити буде. Спить з затиснутим в руках ножем. Ото покладе руки з ножем на груди й хропе. Нещодавно вимагав аби ми надали йому автомобіль для його шаманських потреб. Надали. Тепер харчі по позиціях розвозить. справляється».

Я нічого не писав про перестрілки, бойові зіткнення. Іноді пострілювало. Війна є війна, але хотілося більше розказати про людей. Про тих хто попри всі негаразди знаходять сили захищати Україну.

Коли верталися назад, Віталій тихо промовив: «Зараз більш-менш. Ми зайшли під Зеленопілля і стали табором. Отримали наказ встановити намети. Потім ті намети горіли дуже швидко, коли «Гради» накрили нас. А потім ми вшивалися звідти і я зненавидів ту місцевість».

qC9obPFyEeY

Тієї ненависті багато у нас. Нам є за що дорікати. Але то наша земля. І вона буде українською. Питання в часі. І в нас самих.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: