17,259 читачів

Будемо знайомі. Командир 72 бригади імені Чорних Запорожців полковник Артем Богомолов

1641

Посеред весни стало відомо, що у славетної 72-ї бригади буде новий командир. В країні триває війна із Росією, як не називай різноманітними абревіатурами військові дії на Сході України – АТО, ООС… Якщо за умов мирного часу комбриги очолювали військові частини мало не по десятку років, то тепер ситуація змінилася. Українська армія отримала нову когорту офіцерів, які яскраво проявили себе в плануванні і проведенні бойових операцій, опанували тонкощі надзвичайно складної штабної роботи, очолювали підрозділи, які здійснювали прориви з оточення і робили рейди ворожими тилами на тимчасово окупованих територіях. Саме вони й складають ту основу, на якій розбудовується новітня українська армія.

Ім’я полковника Артема Богомолова не надто відоме широкому загалу, тож ми заповнюємо цю інформаційну прогалину. Командир бригади знайшов час в своєму щільному графіку. Спілкування замість запланованих 25 хвилин затягнулося на годину. Відкритість офіцера до запитань приємно здивувала, тож маємо сподівання, що інформаційний зв’язок із білоцерківськими «Чорними Запорожцями» буде сталий і міцний.

Ваші враження після призначення на посаду командира 72 ОМБр?

Я про 72-гу бригаду чув дуже багато, ще до того, як почалися бойові дії на Сході України. Знаю, що бригада завжди була однією з кращих в Збройних силах України і, прийнявши її, я переконався, що вона посідає почесне місце серед бригад ЗСУ. «Сімдесятдвійка» – потужна, має нормальний колектив. Так, є деякі непорозуміння в питаннях військовослужбовців, які нещодавно підписали контракт. Багато з них приходять в армію у зрілому віці й раніше не те, що на контрактній, а й на строковій службі не перебували, тому їм важко відвикнути від цивільного життя, прийняти військову субординацію. А командири підрозділів бувають набагато молодші за особовий склад. Але ці питання вирішуються, на бойову готовність бригади це не впливає, і я гордий тим, що очолюю таку бригаду.

Де проходили військову службу та в яких бойових операціях брали участь?

Я служив у 169-у навчальному центрі «Десна». Закінчив Одеський інститут сухопутних військ в 1998 році, потім потрапив у навчальний центр, де проходив службу на командних посадах від командира взводу до начальника штабу військової частини. В 2014 році 169 ротно-тактична група, де я був начштабу і якою командував генерал-майор Едуард Москальов, одним з перших підрозділів висунувся на Схід країни. Ми брали участь у взятті Дзержинська, Дебальцевого. Дуже мало про 169 РТГр згадують і пишуть, хоча вона була чисельністю близько 250 бійців – переважно кадрові офіцери та сержанти 169 навчального центру «Десна». До складу входили БМП, БТР, танки, міномети, гармати Д-30. Пліч-о-пліч з воїнами 34 батальйону територіальної оборони ми виконували бойові завдання. Його очолював мій побратим підполковник Красільніков. Потім він командував 57 бригадою, зараз навчається в Національному університеті оборони України. Ми товаришуємо, тим паче, земляки.

А після 169 навчального центру?..

Після того був заступником командира 30 ОМБр ім. Князя Костянтина Острозького у 2018-2019 роках. Я і зараз підтримую дружні стосунки з побратимами із 169 НЦ та 30 ОМБр.

30 бригаду в 2014 році дуже «попрасував» ворог, вам вдалося якось мінімізувати біль про великі втрати?

Так, 30-у бригаду «попрасували». Є гарний вислів: «Час лікує». Офіцери, які на той момент брали участь в бойових діях, весь досвід (а негативний досвід – також досвід) врахували. Багато молодших офіцерів і сержантів, які воювали в 2014 році, сьогодні займають посади командирів взводів, рот, батальйонів. Отримані знання вони впроваджують в повсякденній діяльності. Ті події наклали не дуже добрий відбиток на внутрішній стан, але події 2014 ми проаналізували. Молоді хлопці прислухаються до порад і добре навчаються. Я був заступником комбрига з бойової підготовки і вимагав кожен день під час тренувань навчати військових всьому тому, що потрібно в бою, враховуючи і негатив. Ми збирали наради і брифінги, де обговорювали набуті знання і вміння для того, щоб навчити особовий склад ще більш якісно. Бригада добре працювала в районі Мар’янки й Красногорівки, а потім Бахмут, Світлодарськ, Миронівського, Троїцьке.

7.1

Є відмінності в тому, щоб командувати в навчальному центрі й бойовою бригадою?

Так, є. Специфіка в тому, що у «Десні» більший плин особового складу. Військовослужбовці прибувають на період навчання з різноманітних частин. Воно може тривати місяць-півтора, максимум до трьох місяців, і формується «збірна солянка» з різних колективів, з різними вимогами їхніх попередніх начальників. І коли бійці з 5-6, а буває, 10 різних військових частин навчаються в підрозділі типу «рота», то офіцерам складніше приводити їх до спільного знаменника. А в бойовій бригаді колектив більш сталий, більш згуртований, бо військовослужбовці тривалий час виконують бойові завдання одним складом. Але й тут є свої особливості. Наприклад, в тому, що екіпаж закріплений за певною одиницею бойової техніки і повністю відповідає за її готовність, а не просто опановує її під час навчання. В бригаді дуже важлива робота контрактників та молодшого офіцерського складу. Хоча я вважаю, що для справжнього офіцера не повинно бути суттєвої різниці при роботі з особовим складом: чи то навчального центру, чи то бойової бригади.

Особливості взаємодії між старшими офіцерами, які брали участь у бойових діях, та випускниками військових вищих навчальних закладів – молодшими офіцерами?

Річ у тім, що в бойовій частині, особливо якщо серед офіцерів є розуміння того, що всі роблять загальну справу, ніхто з старшими не сперечається. Є деякі, як я їх називаю, «гарячі фінські хлопці», що не сприймають критику. До них одразу ставиться вимога обґрунтувати своє бачення. І я ніколи не соромився вислухати підлеглого і вимагав від командирів батальйонів не застосовувати «рубання шаблею», мовляв, «я вирішив – і все!». Такого ніколи не було. Я сам пояснював, чому потрібно прийняти рішення на основі здорового глузду, науки тактики та стратегії. Хоча іноді доводилося робити все проти логіки, щоб ворога ввести в оману. Ось тоді молодь більш креативно діє. Щось десь почитали і вносять свої пропозиції. Ми їх обов’язково враховували. Не було такого «я знав, я воював». Повинно бути розуміння обопільного зв’язку.

Чи задоволені станом матеріальної бази бригади й вишколом особового складу бригади?

Вишкіл особового складу на даний час оцінити важко, тому що поки не всі підрозділи пройшли навчання, та вже зараз їхні вміння оцінені дуже високо, військовослужбовці отримали позитивний досвід, командири підрозділів набули навичок управління підрозділами в різних видах бою. Ще деякі підрозділи комплектуються. Ви бачили, що біля штабу бригади стоять представники військкоматів, привозять нам хлопців. Ми проводимо відповідну мобілізаційну роботу, ще будемо призивати бійців з військових комісаріатів і навчальних центрів. Про підготовку решти підрозділів казати складно, але впевнений – все буде добре, і ми разом вийдемо на полігон. Не знають – навчимо, не хочуть – вмотивуємо (посміхається цьому старому армійському жартові).

1642 (2)

Коли бригада прибула з сектору виконання бойового завдання, то тодішній Президент України Петро Порошенко обіцяв, що в бригади буде нова техніка. Є якісь зрушення в цьому плані?

Читайте також: Перший зустрів найкращих. Елітна бригада ЗСУ повернулася до пункту постійної дислокації

Не буду вас обманювати – кардинальних зрушень немає. Є певні плани, але бригада ще нічого не отримувала. Я хотів би отримати технічне забезпечення для мотопіхотного батальйона, який, як ви знаєте, пересувається на жовтих шкільних автобусах. А техніка суттєво не оновлювалася, проте вона здатна виконувати бойове завдання. Був би задоволений, отримавши на батальйони БТР-4 або БМП-2. Цього було б достатньо. У минулому році я був учасником параду й очолював «коробку» БМП-2, які прибули після модернізації з заводу. Машини були оснащені тепловізійними прицілами і новітніми зразками озброєння. Ці БМП отримала 30 ОМБр, а саме батальйон, який очолює Герой України Іван Вінник.

Чи можлива на сьогодні військова операція із застосуванням великого угрупування важкої техніки, наприклад, атака танкового батальну?

Ми виконуємо Мінські домовленості й танкові з’єднання та зброя калібром більше 100 мм знаходяться за лінією відведення, що контролюють співробітники міжнародних організацій. Вони дуже суворо за цим слідкують… Все залежить від того, про яку ділянку фронту ми говоримо. Якщо про населені території Донецької області, той же Світлодарський напрямок чи Авдіївку, то танки там використовувати недоцільно. Там матінка-піхота воює, образно кажучи, штиком і прикладом. Танк ефективно стріляє на чотири кілометри, а якщо під’їхати ближче – то їх просто спалять. Це спірне питання, все залежить від вміння командувати і умов, у яких ведуться бойові дії. Посилювати піхоту танками необхідно, але посилати танки в бій без піхоти неможливо, це відомо ще з першого курсу військового училища.

Згадали про техніку, поговоримо про людей. Люди вас задовольняють своїми професійними якостями? В чому є проблема в комплектуванні бригад?

Так, задовольняють, але є моменти над якими потрібно працювати: «Вік живи – вік учись!». Проблема не стільки в комплектуванні, а в утриманні людей. Людей для служби знайти можна, але ми говоримо про професійні якості солдатів та офіцерів, їхню вмотивованість і рівень навченості. Тобто, якщо приходить на службу чоловік 50-55 років, то казати, що він буде «термінатором» дуже складно. Хоча є такі представники покоління «пепсі-коли», як я їх називаю, віком 20-25 років, які не тримали в руках нічого важчого за джойстик, колу і чіпси, то чоловіки у зрілому віці дають їм серйозну фору за станом здоров’я. Знову ж, коли військовослужбовцю довіряють якусь бойову техніку – це відповідальність. Відповідно у військовослужбовця, зокрема механіка-водія, повинні руки до техніки стояти. Можна і ведмедя навчити їздити на велосипеді, питання в тому, як він буде слідкувати за технікою, обслуговувати її

То чому важко втримати солдатів на службі?

Позитивні зміни відбуваються в країні. Фінансове забезпечення офіцера більш-менш достойне. Щодо «контрактників»… Перед вами розмовляв з одним, і він сказав, що піде в пожежники, буде працювати за графіком «доба-три» й отримуватиме 15 тисяч гривень. А на сьогодні він отримує 13 тисяч, за умови щоденного перебування на службі. Не можна ставити на один щабель все це. Ось є один протитанкіст, він каже: «З 14-го року воюю. За цей час одній дитині виповнилося 8 років, а друга народилася 4 місяці тому. Якраз бригада повернулася в ППД (пункт постійної дислокації – прим. авт.), а я дитини ще толком не бачив. Дружині важко». Середньостатистична дружина в такій ситуації що робить? Розпил мозку чоловікові: «Ти повинен бути вдома! Навіщо ти одружувався, якщо ми тебе не бачимо?» Люди втомилися і хочуть перепочити, бо напруга дуже велика. Графік роботи не секретний – шість місяців були в районі виконання бойового завдання, прибули, місяць і два тижні відпустка, потім підготовка техніки, вийшли на полігон і знову поїхали. Тобто реалії такі, що військовослужбовець перебуває в ППД два-три місяці на рік.

1643-840x560

В ППД теж робочий день ненормований…

Хочу вам зауважити, що ви невірно інформовані. Я не хочу казати, як було до того, командую бригадою три тижні. Тепер у нас нормований робочий день. Восьма година ранку початок, з 13:00 до 14:00 обід (раніше на годину довше), а потім в 16:50 робочий день закінчено. В суботу й неділю той, хто не стоїть в наряді – відпочиває. Я наполягаю на тому, щоб жоден військовослужбовець, якщо тільки він не проживає на території частини в казармі, не повинен залишатися довше. Для чого це зроблено? Години достатньо для того, щоб, скажімо, пообідати. Є люди, які проживають в інших містах. За годину маршрутне таксі до Києва спокійно доїжджає. І в інші населені пункти також. Зараз світловий день довгий, тож можна ще щось зробити по господарству, погуляти з дітьми і дружиною, тобто присвятити час сім’ї. Але в робочий час люди повинні займатися військовою справою і підготовкою.

Читайте також: Оновлена армія. Від їдальні до казарми

У вас є дружина і донька, вони як ставляться до того, що Ви постійно на службі?

Я одружений 20 років. Коли одружувався, то був лейтенантом, і дружина знала, на що підписувалася. Доньці вже дев’ятнадцятий рік і вона навчається в університеті Шевченка на журфаку. Дружина теж військовослужбовець, начальник терапевтичного відділення у шпиталі. Ставляться з розумінням.

Присвоєння почесних найменувань військовим частинам – це крок вперед чи «показуха»?

Це все ж таки крок вперед. Спочатку я поставився до цього з недовірою, як до справи, яка ніби робилася «з-під палки». Як воно починалося? «Придумайте, чиїм ім’ям ваша частина буде називатися і коли буде у вас день частини!» Але почали військові вивчати історію з’єднання, історію міста, де є ППД. І знайшли в минулому цікаві події, переможні битви українського війська. Ми є спадкоємцями видатних воєначальників, які прославили землю. Наприклад, про Петра Дяченка – командира полку Чорних Запорожців, його сучасники казали, що своїх підлеглих він виховував на традиціях Запорізької Січі. Його відвага вражала. Він сміливо дивився у очі смерті, завжди сам шукав ворога та бив його, де тільки зустрічав на своєму шляху. Є чим пишатися українському народові та його війську. Полк Чорних запорожців («чорношличники»), почесне найменування якого носить наша 72 Бригада, під керівництвом Петра Дяченка відзначився в боях під Сидоровом та за Вознесенськ. Михайло Омелянович-Павленко називав полк Чорних запорожців найкращим полком української армії.  Я хочу знайти час і поїхати в Корсунь-Шевченківський, бо дізнався, що там є клуб Чорних Запорожців. Хочу щоб вони дали історичні довідки про діяльність легендарних воїнів, приїхали до нас в гості, розказували військовослужбовцям те, що не вони перші й не вони останні захищають українську землю. Це нашому народові потрібно, щоб були важелі, які рухатимуть його вперед.

Чи існує конкуренція між командирами військових частин?

Серед нормальних командирів частин вона завжди є, але по-доброму. Ми, чоловіки, залишаємося в душі хлопчаками. Сьогодні телефонував полковник Іван Гараз, якщо знаєте, командир 30 ОМБр і колишній начальник штабу 72 ОМБр, обговорювали деякі питання. Коли ми збираємося, то обговорюємо, що було зроблено, і хто зробив краще. Це не можна назвати конкуренцією, це командирські круглі столи. Точно так само спілкуємося з колегами із 17- ої танкової, 1-ої танкової, 54-ї, 93-ї бригадами… Це нормальне, здорове спілкування. Потрібно проблемні питання піднімати і своїми досягненнями ділитися.

1636

Який досвід роботи з місцевим населенням і органами військово-цивільних адміністрацій у прифронтових районах?

Досвід є і досить позитивний. В бригадах є посади, так звані «сіміки» (CIMIC – Civil-Military Cooperation, цивільно-військове співробітництов, прим. авт.), які безпосередньо відповідають за роботу з органами місцевого самоврядування. Я особисто, як заступник комбрига, коли виїжджав на рекогносцировку місцевості, спілкувався з головами райадміністрацій, сільськими і міськими головами. За деякими винятками нас не розуміли, палиці в колеса вставляли. Яка допомога нам потрібна від місцевого населення? Максимум, що ми могли попросити – це визначити місце, де ми можемо набрати води або визначити якісь будівлі, що не використовуються, і нам віддати для розміщення штабів, складів тощо.

Я родом з міста Бахмут. 30 бригада змінила 72-у і стояла на Світлодарській дузі, в тому числі, в Бахмуті. В школу, де я навчався, і в інші школи ми привозили комплекти літератури – довідники, посібники. Все це роздавалося. Точно знаю, що військовослужбовці, які перебували на позиціях в небезпечних районах, надавали посильну допомогу місцевому населенню продуктами. Віддавали якісь йогурти, булочки, тобто те, що здоровий і дорослий чоловік їсть мало. Частину таких продуктів віддавали в дитсадки чи зубожілим бабусям. Проводили в тому ж Бахмуті спортивні змагання за участю місцевого населення. На даний час попередньо визначено район, куди буде заходити бригада, і ми вже починаємо роботу з місцевим населенням.

Волонтерський рух вичерпав себе чи він актуальний і досі?

Я вважаю, що потреби в допомозі продуктами харчування немає, так само, як і в деяких предметах першої необхідності, на кшталт, зубних щіток, майок, трусів. Військовослужбовці отримують достатню заробітну плату, щоб забезпечити себе цими речами. А що стосується волонтерської допомоги, то це можуть бути дроти, паробар’єри, інші матеріали, щоб облаштовувати бліндажі, якась спецтехніка. Цим Міноборони в повному обсязі забезпечити ще не може. Наприклад, фонд «Повернись живим» нам надає тепловізійні приціли тощо.

В Білій Церкві існує традиція урочисто зустрічати військові ешелони бригади із зони бойових дій. Як ви ставитесь до такої традиції і чи не будете проти організації таких зустрічей волонтерами надалі?

Коли бійців зустрічають – це дуже приємно. Люди, виконуючи бойове завдання, знають, що про них пам’ятають. Я думаю, що це позитив і правильні дії. Але, на мою думку, мало лише зустрічати і вручати квіти. Потрібна підтримка сімей військовослужбовців. Нам, як чоловікам, важливо знати, що поки ми захищаємо Україну на фронті, наші сім’ї не позбавлені хоча б мінімальної уваги. Це дуже важливо. Зателефонує дружина чи дитина і скаже, що три місяці тебе немає, а до нас приходили і питали, чи не потрібна допомога. Ось такий підхід буде більш позитивним. І дружини розумітимуть, що їхній чоловік державна людина. Коли такі дзвінки від рідних приходять – хочеться служити.

У нас в країні ООС чи російсько-українська війна?

Я вважаю, що російсько-українська війна. Все те, що я бачив за останні п’ять років, переконало, що шахтарі не воюють. Ми маємо справу з навченими військовослужбовцями, інструкторами. Ми розуміємо, що багато найманців з Росії приїхало заробити гроші чи просто на сафарі. Все знаємо, я ілюзій не маємо.

Населення за лінією розмежування втрачене для нас, для України?

Я вважаю, щоб їх повернути потрібно два покоління. За п’ять років війни ми вже одне покоління втратили, саме тих, хто підростає. Перебудувати їхній світогляд і сказати, що ми хороші, а вони погані й навпаки – це дуже важко. Маємо досвід війни з нацизмом. Дід воював, і коли я в нього питав, чи були хорошими німці, він відповідав категорично. Минуло 75 років, і ми з німцями дружимо, але минуло три покоління. Все йде по спіралі. Розраховуючи на краще – готуйся до гіршого. Я з таких міркувань дивлюся на цю ситуацію

Чи були у вас проблеми у спілкуванні з родичами підлеглих?

Одне з найголовнішого у службі – це спілкування. Командира з підлеглим, солдатів між собою. Сьогодні спілкувався з одним із бійців. Говорили не як офіцер із підлеглим, а як чоловіки. Були в бійця проблеми з дружиною. Потрібно – зателефонуємо, потрібно – поїдемо поговоримо. Вирішувати питання необхідно. Коли буде потреба, я наберу номер дружини і поговорю з нею, відпущу вояка у відпустку. Індивідуальний підхід має бути до кожного солдата, але щоб він не спекулював такими можливостями. Спілкуємося із сім’ями, збираємо їх разом і діток сюди приводимо й розказуємо про службу. На День піхоти влаштували День відкритих дверей. Не все ідеально, але стараємося

Ваша улюблена книга, фільм, страва і бойова машина?

Книга – «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова. Фільм?.. Не знаю, люблю фільми з нетривіальним закінченням та відкритим фіналом. Не воєнні фільми, війни мені й так вистачає. Хочеться, щоб мозок подумав і в інший бік. Виставляємо психологічний запобіжник, не хочеться згадувати, як на війні важко і боляче. Військові фільми потрібні, але «взахльоб» я їх не дивлюся. Улюбленої страви нема, хіба що борщ, який дружина варить. Люблю м’ясо, смажену картоплю, свіжі овочі та, звісно,  сало. А улюблена бойова машина – БМП-2.

1644

Що б ви хотіли сказати білоцерківцям?

Хочу сказати, що ті, хто проживає на мирній землі, гуляє в гарному парку «Олександрія» не повинні забувати, що в той самий час хтось виконує бойове завдання. Щоб чоловіки, які різними способами ухиляються від військової служби, знали – може наступити такий момент, коли не треба буде ухилятися, бо війна прийде в дім кожного. Хочу, щоб не забували сімей загиблих, які живуть в Білій Церкві, і щоб з розумінням ставилися до наших військових. Це люди, які добровільно пішли служити, щоб був мир в Україні і вже за це вони достойні поваги. Відповідно таку ж роботу я проводжу на кожному шикуванні й вимагаю достойної поведінки від всього особового складу бригади. Не потрібно хвалитися, що Батьківщину захищаєш – це обов’язок кожного нормального чоловіка. «Спасибі!» тобі обов’язково скажуть.

Спілкувався Костянтин Климчук. Фото Тетяни Виговської

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: