2,320 читачів

Дорога додому довжиною у вік

Яциневич Яків Михайлович

«Блазні, каторжани, шарпатюги, злодії рай дадуть… Поцарствують вік і згинуть!
– Вік?
– Ну да. Вік. Сто років царство їхнє буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.
– А чому ж вік? То все ж згине…
– Не згине. Наш народ не те, що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не зрушиш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе.»

Улас Самчук «Волинь»

Слова, винесені в епіграф, були написані в 30-х роках минулого століття. Письменник пророчо описував події Української революції і визвольних змагань 1917-21 років. Саме так, минув ВІК відтоді, як прокотився землями Європи кривавий вал. Багато народів здобули волю й незалежність, іншим випала доля пройти крізь голод, мор, нужду. Зрештою, нині ми збройно доводимо, що потуги царської, радянської й сучасної комуно-фашистської Росії морально й фізично винищити українців приречені на провал.

Сто років минуло від подій Української революції. Президент видав відповідний указ, а чиновництво в міру знань, вмінь, патріотизму намагається його виконувати. На шпальтах газет з’являються імена військових та державних діячів, бойовий (а часом і зрадницький) шлях численних повстанських отаманів. Проте надзвичайно мало говориться про тих, хто своєю культурологічною й просвітницькою діяльністю зробив так, щоб населення відчуло себе народом, визначилося як українці. Серед них згадуємо композитора, хорового диригента, фольклориста Якова Михайловича Яциневича.

Народився Яків Яциневич 8 листопада 1869 року в Білій Церкві. Походив він з білоцерківського роду, який від початку XVIII століття мешкав поблизу серця Білої Церкви Замкової гори. Його прадід і дід були священнослужителями і саме ця обставина була визначною у формуванні світогляду молодого Яциневича і мала вплив на його творчий шлях.

Про дитячі роки і їхній білоцерківський період видатного пропагандиста музики відомо мало. Початкову освіту Яків здобував у Київській Софійській духовній школі. Там зуміли розгледіти у малому білоцерківцю великий талант і невдовзі хлопчина починає співати у митрополичому хорі. Перше визнання до Яциневича прийшло після вступу у Київську духовну семінарію, де його призначили помічником регента хору Михайлівського собору. Слава про цей хор розійшлася по всьому Києву. По закінченню навчання в семінарії Яків Яциневич обіймає посаду регента (керівника) вищезазначеного хору.

Прагнучи розвиватися і розсовувати для себе горизонти в музиці Яків шукає знайомств серед композиторів і музикантів. Йому стає тісно в рамках архієрейського хору. Достеменно невідомо, коли з талантом Яциневича познайомився Микола Лисенко, але вже за рік після закінчення семінарії білоцерківець є серед тих, хто під керівництвом Миколи Віталійовича організовувався в новий хор. Молодий Яків продовжує наполегливо вчитися і самовдосконалюватися. Про це він і сам пише в своїх спогадах: «Музичну освіту одержав: а) з теорії музики в колишній музичній школі Блюменфельда в Києві, б) зі сольного співу і постановки голосу в артистки державних театрів Е. Массіні в Києві, в) по грі на роялі, гармонії і формах композиції – під керуванням композитора М. В. Лисенка»

Але й серед непересічних талантів особисто відібраних Лисенком, Яциневич виділявся. Ще один видатний українець, диригент, композитор і письменник Олександр Кошиць згадував у мемуарах, що в час підготовки до гастролей Лисенко часто доручав Яциневичу проводити репетиції та проби. А вивільнений час Микола Лисенко використовував для обробки українських народних пісень, авторських хорових композицій. Невдовзі хор став найкращим мистецьким колективом на українських теренах і завдяки його виступам і гастрольній діяльності в багатьох серцях українців пробуджувалася національна самосвідомість. Невдовзі ще одним помічником Миколи Лисенка стає знаменитий в майбутньому композитор Кирило Стеценко, доля якого теж тісно переплетена з Білою Церквою.

Більше 15 років триває співпраця Миколи Лисенка і Якова Яциневича, але все має свій початок і кінець. Так само і Якову Михайловичу настала пора розпочати самостійну діяльність Вирішальним став 1903 рік. В Полтаві планувалося урочисте відкриття пам’ятника Іванові Котляревському і Яків Яциневич бере активну участь у підготовці святкового концерту. Хор виступає в Полтаві з великою програмою і вперше в історії виконує кантату Лисенка на слова Тараса Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському». Ця подія стала епохальною в історії української музики.

Наприкінці року відбувся ще один великий концерт. В залі Купецького зібрання урочисто відзначили 35-літню музичну діяльність Миколи Лисенка. З поміж десятків поданих заявок від хорів було визначено до виступу лише три колективи: хор із села Охматове під керуванням Порфирія Демуцького, робітничий хор під орудою о. Кирила Стеценка та капела на чолі з Яциневичем, у виконанні якої прозвучала в’язанка українських народних пісень під назвою «Вулиця».

Досвід самостійної роботи був у Яциневича від початку ХХ століття, але саме концерт-ювілей став для нього відправною точкою у сольній кар’єрі. Про це свідчить програма концерту, яка довгі роки зберігалася серед важливих паперів в особистому архіві композитора. Так само віддано Яків Яциневич продовжував і просвітницьку діяльність. Від початку 1905 року він керує хоровою групою Політехнічного інституту. Його колектив дає багато концертів, серед яких було чимало виступів в робітничому середовищі. Музичну діяльність Яциневича того часу можна охарактеризувати, як популяризацію народних пісень, старовинних балад, дум. Яків Михайлович не тільки музично обробляє наявний матеріал, але й робить етнографічні розвідки й збирає перлини народної творчості. Не цурався хор під керівництвом Яциневича заходів київської «Просвіти», зокрема на Шевченківських вечорах. «Величезне враження справив хор, який злагоджено виконав низку українських пісень під керівництвом Яциневича. В заключенні була поставлена жива картина «Шевченко серед своїх героїв»… Збоку стояла сповнена драматизму фігура «покритки» (пані Заньковецька, що мимоволі привертала увагу глядачів). Концерт закінчився співом «Заповіту» під бурхливі оплески публіки», – писала в квітні 1907 року газета «Кіевская мысль».

Від 1906 і по 1917 рік Яків Яциневич працює завідуючим музичною частиною першого українського стаціонарного театру, заснованого Миколою Садовським. Але від 1917 року Київ перебуває у вирі національної боротьби за незалежність. І тут в повній мірі розкрився талант композитора і щира душа патріота. Яциневич весь час приділяє написанню духовної музики. Одним з головних питань на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, що відбувся в Києві в 1918 році, була «українізація Служби Божої». Спеціальна комісія, що працювала на з’їзді, прийняла рішення про доцільність реформи церковних співів. Церковна музика мала створюватися відтоді на основі національних рис українського співу, на основі вивчення паралітургійних жанрів фольклору – кантів, колядок, побожних пісень. Було визнано також необхідність заснування комітетів по церковному співу, провадження заходів з підготовки фахівців, видання каталогів і збірників церковних співів, запровадження загальних співів у церкві. Жанри церковної музики органічно вписалися до загальнокультурного контексту, утворивши одну з ліній руху до музичного самоутвердження нації. Яків Яциневич був активним учасником цих подій. З-під його пера вийшли велика кількість духовних творів, серед яких «Богородице Діво, радуйся», кантати на теми св. Юрія, Василія, Петра й Павла, обробки колядок та ін.

У 1919 році, під час більшовицької окупації Києва, Яциневича запрошують працювати у Всеукраїнському музичному комітеті (ВУКМУЗКОМ) – однієї з перших урядових структур більшовицької влади в Україні в галузі мистецтва. Комітет діяв у лютому–серпні 1919 при Всеукраїнському відділі мистецтв в Наркомосу. Керівниками ВУКМУЗКОМу були російські митці М. Біхтер (до 15 липня) і Л. Собінов (від 15 липня). Проте більшість відділів очолювали українські музиканти – М. Леонтович (концертний), Ф. Акименко (педагогічний), Р. Ґлієр (репертуарний), М. Домбровський (історико-теоретичний). Серед заходів, які проводив ВУКМУЗКОМ, – націоналізація всіх музичних закладів і Симфонічного капели ім. М. Лисенка (диригентом якої став Яків Яциневич). Також влаштувалися Дні пролетарської культури, червоного командира, концертів-мітингів на підтримку більшовицької влади тощо.

Але вже у 1920 році Яциневич змушений був покинути Київ, мешканці якого потерпали від голоду. Яків Михайлович не повернувся в Білу Церкву. Він вчителює й паралельно збирає етнографічний матеріал в селах поблизу Ржищева. Але коли постала потреба виявити свою громадянську позицію і прислухатися до голосу віри, він, не вагаючись, робив ризиковані кроки.

В 1921 році Яциневич був серед композиторів, що брали участь у І Всеукраїнському православному соборі, на якому відбулося остаточне оформлення УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви). На честь цієї події він написав свою славнозвісну «Літургію», яка тривалий час вважалася втраченою. Невдовзі всі загравання більшовиків у національному українському питанні були згорнуті, й пішов рішучий наступ на прояви українства. Зокрема, до початку 40-х років було фізично знищено майже всіх учасників Собору, а згадки про УАПЦ рішуче викорінювалися.

В 20-х роках почалися поневіряння композитора. Він вчителює на Київщині, керує хорами і гуртками в Києві та Одесі. Були у нього й короткочасні творчі злети, коли Яків Михайлович зумів вразити Україну своєю геніальністю. У 1925 році написано один з найвизначніших творів майстра – ораторія «Скорбна мати» на слова П. Тичини. Це неперевершений зразок великої ораторіальної форми в українській музиці.

В 1930-ті роки Яків Яциневич починає зазнавати утисків від більшовицької влади. Період до 1935 року взагалі мало досліджений біографами. Є свідчення родичів композитора про те, що під час Голодомору Яків Михайлович тяжко захворів. Допомоги не було звідки чекати. Більшість людей його кола спілкування вже були репресовані й мучилися в радянських концтаборах чи замордовані каральними органами.

Від 1935 року Яциневич перебуває у Запоріжжі. Йому, митцю зі світовим ім’ям, якого прославляли в концертних залах обох Америк та Європи (зокрема, знаменита капела Олександра Кошиця) доручають «важливі» завдання – вести гурток хорового співу в клубі алюмінієвого заводу, викладати гру на фортепіано для інженерно-технічних працівників ДніпроГЕСу тощо.

Через гоніння на релігію і всіх, хто з нею пов’язаний, 71-річний Яциневич зважується виїхати на Кавказ. Він оселяється спочатку в Майкопі, а потім перебирається в аул Кошехабль, де його застає Німецько-радянська війна. До того часу він встиг організувати в невеликому поселенні музичну школу, де вчилося 24 дитини, серед яких більшість була адигейцями.

Нам нічого не відомо про життя Якова Михайловича під час німецької окупації, але старий чоловік бачив речі страшніші від тимчасових наїздів німецьких солдатів по продуктовий оброк. Тим паче, що невдовзі радянці вибили гітлерівців з Майкопу й знову відновили комуністичний режим. Не маючи змоги повернутися до викладання музики (всім було не до мистецтва), композитор пише прохання в колгосп надати йому будь-яку роботу. Така знайшлася, і Яциневич став сторожем колгоспного саду, щоб не померти з голоду. Помер видатний білоцерківець у віці 76 років від крововиливу в мозок 25-го травня 1945 року.

Ім’я Якова Михайловича Яциневича лише через майже сто років забуття повертається в Україну. Минув майже вік від того часу, як по долі надзвичайно талановитої людини й усього українського народу прокотився вогненний смерч. І лише усвідомлення себе українцями дало змогу нашому народові вистояти під час нападу Росії в 2014 році. І велика заслуга в цьому усвідомленні, а значить і в тому, що Україна триває, білоцерківця Якова Яциневича.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: