3,013 читачів

«Дякую» на фронті – особливо цінне!

26677848_711653542364977_3105339114329226705_o

Переглядаючи календар пам’ятних дат, помічаєш, що ось вже понад три роки на найбільш визначні свята стараєшся поїхати з привітаннями на Схід. Добре, що День козацтва став і Днем захисника України. Є спадковість поколінь українського воїнства. Якщо додати заснування Української Повстанської Армії, то система вибудовується струнка.

Така само струнка система діяльності просвітян-волонтерів групи “Час змін”. Давно в минулому залишилися моркви-картоплі. Українська армія налагоджує постачання, і харчування – не найбільша проблема в бойових підрозділах. От чай з кавою розлітаються вмить, бо холод, бойові чергування, нервове напруження є тими чинниками, які «підштовхують» руку солдата до кухля з гарячим напоєм.

26685506_711650029031995_2788014770568765350_oА з технічними засобами буває вселенська туга. Теперішня “УПА” (українська паперова армія), тобто бюрократія, не поспішає здавати свої позиції.

Злилися бойові командири, що пишуть рапорти, дають заявки, на необхідні запчастини чи оснащення, а у відповідь приходить службова невідповідність. Плюне на папір капітан, розітре, матюкнеться, та й зателефонує волонтерам. А буває й таке, що волонтери і так в курсі проблем підшефного підрозділу.

Напередодні 14 жовтня завантажили буса ґрунтовно. Потрібно було об’їхати кілька частин і в кожній залишити по необхідності ПЕТ-плівку, акумулятори, тосол, будівельні матеріали, шини та й смаколики не забути віддати.

Медикаменти також були у вантажі. Вже не вперше просили нас працівники і студенти Білоцерківського медколеджу доправити на передову препарати, необхідні для полегшення страждань хворих і поранених. Ніколи не відмовлялися. Здоров’я солдатів, що може бути важливіше?

Гарна дорога нині до східних областей. Гребуться дорожники, немовби компенсуючи роки бездіяльності, коли на пральних дошках місцевих доріг «вбивалися» волонтерські автомобілі. Нині котився наш «бус» заіграшки, змагаючись із Сонечком. Хто ж перший прибуде в невеличке сільце, загублене в донецьких степах? Ми перемогли. Хоча й заплуталися в хитросплетіннях місцевих доріжок.

26240933_711649959032002_5877100568909001325_oДовелося водію з 1-ої танкової бригади Анатолію побувати в ролі маяка й зустрічати нас з ліхтариком в руках на узбіччі. Але то маленька незручність, яка компенсувалася тосолом. Толя задоволений. Машина працюватиме. На ній вже замінені передні амортизатори. Теж наша, волонтерська, робота. Так поступово беремо шефство ще над одним «господарством». А що, армія у нас одна – українська.

Прямуємо через Часів Яр на південь. Місто знамените своїми вогнетривкими глинами, із-за чого навкруги чимало кар’єрів, і ремонтним заводом, який випускає перемогу інженерної думки, а саме: міський автобус «Рута». Часу на екскурсію Часовим Яром не було, тож ми тут транзитом (часівярці давно обіцяють запустити виробництво «Рути» на шасі «Форд Транзит», але обіцяного три роки чекаємо. Поки що автобуси клепаються на агрегатах російської «ГАЗелі». Війни ж немає…). Місто прокинулося, прокинулася і місцева «мафія». Хлопака з пом’ятим обличчям голосує на узбіччі. Вскакує в салон і просить підвезти до «Артьомавска», обізвавши так за звичкою Бахмут.

– Ми в Бахмут не їдемо, повертаємо на Костянтинівку.
– Мнє туда нє нада.
– Та чого, висадимо на блок-посту, там тебе попутка швидко підбере.
– Нє нада на блок-пост (починає коситися на «горку» штурмана «Вудича»)…
– Та на трасі проголосуєш, все буде нормально.
– Я, пажалуй, вийду…
– Ну, йди…

Молодик квапливо вискакує з авта і чимчикує в зворотньому напрямку, а ми, знизивши плечима, котимося далі. Ага, блок-пост. Стояти, огляд. Так-так, це трохи забере часу. Вантаж не викликає питань, а от документи перевіряються ретельно. Знову ж дурнуваті питання: «А чому ти у військовій формі (до «Вудича»)? Чому «горку» носиш?» Доводиться пояснювати, що «горка» придбана давно і до війська не має жодного стосунку. Вартові кивають, але документи не віддають. Минає ще кілька хвилин, і дозвіл на проїзд отримано.

Невдовзі по тому вже тиснемо руки нашим зенітникам. Тут вже розвантажуємося більш ґрунтовно. Знімаються акумулятори, трохи смакоти. Тут дозволяємо собі короткий відпочинок. П’ємо каву і прогнозуємо повернення підрозділу додому. Зітхають хлопці, бо прогнозі невтішні – доведеться зустрічати Новий рік на бойових позиціях (Ха! Всі помилилися, бо повернулися таки всі хлопці в пункт постійної дислокації. Встигли перед самісіньким Новим роком! прим.авт.) Для такого випадку збудовано невеличкий хлівчик, де бігає трійко підсвинків. Їх так і звуть – №1, №2 і №3. «Щоб не звикати до них», – пояснює командир. А в моніторі смартфону показує фото забитого дикого кабана. Сусіди вполювали. Пер на вартового, мов БТР. Там його і вальнули. Здоровенний кабанисько, ікла стирчать сантиметрів по десять, голова здоровенна, щетина густа. Навіть на застреленого дивитися лячно. Розпаслася дичина. «М’ясо трохи жорсткувате було, але нічого, їстівне», – усміхається офіцер, згадуючи запрошення на дружній обід.

Рушаємо далі, адже нас чекають в Олександро-Шультиному. Волонтери «Часу змін» давно підтримують місцевих дітлахів. Привозили їм привіти від однолітків, а також багато гуманітарного вантажу.

26233099_711650119031986_7980135224926516700_oТак і цього разу кілька величезних коробок з дитячим і підлітковим одягом лежало в буді мікроавтобуса. Сільський голова Людмила Лукичова поралася в себе на подвір’ї, коли ми під’їхали. Райцентр недалеко, але власне господарство залишається основним джерелом продуктової бази в селі. Поважна пані лишила приватні справи й зайнялася громадськими. Речі завезли в клуб, який пам’ятав далеко кращі часи. Та це звична картина для сіл України, особливо глибоко депресивних районів. В селі вирішили не об’єднуватися ні з ким в територіальні громади. «Багатий тягнеться до багатого, а бідним що робити? Ні, залишимося в районі. Так буде краще», – говорить пані Людмила. Від цих слів віє певною безнадією. Що їм втрачати, крім цієї безнадії і купи фазанів, які пістрявими, дурнуватими зграями бігають під колеса автомобіля? Але патерналізм настільки глибоко в’ївся тут в свідомість, мов та метастаза, яку не знати, чи й видалиш хірургічним шляхом.

А потім ми обережненько і потихеньку котимося у південному напрямку. Поспішати треба і не потрібно. Час піджимає, але краще не гарячкувати. «Вудич» веде нас вздовж лінії розмежування, а орієнтир у нас більш ніж оригінальний: «Там має бути висотка…». Таку інформацію надав боєць 128 ОГПБ під позивним «Матьорий». З ним ми познайомилися ще в березні 2016 року на позиції «Бастіон» під Авдіївкою. Тоді хлопці нас обігріли темної ночі і дали можливість виспатися, нехай і під акомпанемент стрілянини. Відтоді й дружимо. Єдине, що скромний «Матьорий» не дуже орієнтується на місцевості, хоча дорогу в пекло «сепарам» і росіянам вказує добре. Тож назвав лише назву населеного пункту й цю «висотку».

Під’їхали майже впритул до Горлівки. Її контролює ворог. Як же знайти «Матьорого»? Все ж вдалося з’ясувати назву позиції, але як туди доїхати, коли наш друг вже “не в мережі”? В місцевих питати не будеш. Ага, ось хто нам допоможе. Біля невеликої крамниці стоїть добряче пошарпаний «Паджеро» з литовськими номерами. Можна й не сумніватися, що то український військовий. Так і є. Він дає орієнтир і зв’язує нас з командиром роти, в якій служить «Матьорий». Через два десятки хвилин ми вже перевантажуємо у командирський «джип» гуманітарку і вмощуємося в тісному салоні. Поїхали.

«Висоткою» виявився терикон. Трудяга «Маверік» з «тракторними» шинами бадьоро витяг нас на вершечок штучної гори. Ще хвилька і, соромливо усміхаючись, «Матьорий» приймав своє замовлення: плівку, скоби, фрукти, чай і каву.

Комроти дає дозвіл пройтися по розташуванню підрозділу, чим ми й скористалися. Прямо скажемо – живеться тут не надто комфортно. Що вже говорити, якщо рити бліндажі, окопи, укриття доводиться в спресованій породі, яка хоч і міцна (ледь лопатою колупнеш), але вивітрюється й осипається. Все доводиться поправляти, тож і мішки будуть в нагоді. В дощ грунт під ногами розквашується і чорний вугільний пил змішується з рудуватою землею, утворюючи липку субстанцію, яка стягує з ніг зашнуровані берці.

Нам пощастило і того дня було сухо. Так і дійшли до крайньої точки опорного пункту. Пірнаємо в бліндаж. Навпроти нас Горлівка. Здається, що вона поряд. Так і є – до крайніх житлових будинків ледь півтора кілометра. В пожовтілих лісосмугах лінія розмежування. Там замасковані українські й ворожі «секрети». Просто перед очима дві «цицьки» або «какашки». Тобто два терикони. Дійсно, вершечок одного з них формою нагадує купу лайна. Та справжні відходи життєдіяльності організму трохи нижче. В бінокль видно, що на териконі щось біліє. То поліпропіленові мішки, якими укріплено ворожий спостережний пункт. Напевно, так само «сепар» видивляється нас у свою оптику, а може й прораховує можливість для пострілу. Але того дня тихо. «Матьорий» показує пальцем, в яких посадках закріпилися наші. Нічого не видно. То й добре.

26220762_711650129031985_6791931898501694358_o

Виходимо на повітря. «Матьорий» сумний. Його побратими роз’їхалися, і хлопцеві тужно служити. Славнозвісний дід «Феррарі» на іншій позиці, говіркий Іван звільнився зі Збройних сил. «Я теж не буду продовжувати контракт, – раптом обізвався Ігор. – Набридло вже, та й стомився я. Дослужу і поїду в село на Закарпаття. Буду чимось іншим займатися». І знову ані пари з вуст. А ми знаємо, як «Матьорий» обороняв Луганський аеропорт, як «кришив» ворога за Дебальцевим, якими стежками виходив з оточення, як «насипав» з БМП біля «Бутівки». Тиснемо худому «Матьорому» руку, підбадьорюємо і рушаємо далі. Дорога відома, тож ще на «висоті» побуваємо.

Знову обережно проїжджаємо в південному напрямку. На дорогах порожньо. Ще недавно можна було зустріти українських військових на перехрестях, а зараз порожньо в залишених укріпленнях. Маємо проїхати в Верхньоторецьке. За кілька кілометрів від населеного пункту нас зупиняє Нацгвардія на блок-посту. Далі не пускають, бо потрібен провідник. Зауваження і пояснення, що нам відомо куди їхати не приймаються. Минають дорогоцінні хвилини, а нам ще довгий шлях попереду. Гвардійці спочатку невблаганні. Потім помічаю на рукаві одного з них нашивку «Суми». Звертаюся: «Ти з Сум?» Чоловік заперечливо хитає головою. «А жаль, в мене багато знайомих є в цьому місті», – продовжую без особливого сподівання на успіх. Називаю кілька прізвищ і одне з них спрацьовує. Потім знаходяться ще спільні знайомі.

Підполковник Олег Гуменний давно казав, що земля – це «чемодан», на якомусь куті та зустрінемося. Невдовзі новий знайомий порадив нам причепитися на «хвіст» автомобілю з 72 бригади і таким чином проїхати в селище. Так і робимо й невдовзі суворий блок-пост лишається позаду, а ми відвантажуємо ліки. На жаль, адресата на місці не було, але його начальник обіцяв передати все в цілості. Так і сталося, ввечері того ж дня надійшло підтвердження про доставки посилки.

26240708_711653725698292_8661941105629113360_o

Чи ж можна було обійтися без Авдіївки? Ніяк. Чи можна було не поїхати на Бутівку? Можна, але краще з’їздити. В Авдіївці у нас дуже відповідальна місія. Перед поїздкою проводилася творча зустріч з дітворою Білоцерківської школи №23, і один з хлопчиків-чотирикласників наївно спитав: «А ви мого тата на фронті зустрічали?» В горлі просто клубок став і спромігся лише хитнути головою і ледь промовити, що на фронті людей багато, а я навіть не знаю, як твого тата звати. Але вже тієї ж миті знав, що обов’язково знайду його і передам привіт з дому, чого б це не вартувало.

Доля була милосердною, особливих зусиль прикладати не довелося. Давній знайомий по зенітно-ракетному полку виявився начальником Віталія і той, трохи ніяково усміхаючись, слухав історію про свого сина. Після того передав привіт на камеру (це вітання через дві доби дивилися вдома у військового) і отримав багато смачного від всіх діток 23-ї школи, де здобуває гарні оцінки його син.

Славнозвісна «Бутівка»… Боляче дивитися на її руїни, особливо коли пам’ятаєш хоч і побиті мінами й снарядами, але ще міцні стіни її цехів. Сьогодні нас туди привіз снайпер. Ось тут, за рогом, в закапелку, був командний пункт батальйону. А там прикривав сектор обстрілу перевернутий каркас автомобіля УАЗ. Трохи ближче зупинялися на розвантаження волонтерські автомобілі. А попід тими стінами, на другому поверсі ми проскакували на вогневу позицію, пригинаючись, щоб не «впіймати» кулю в макітру.

Зараз там лише спогади. І бетон, розкришений в дрібну фракцію. Придушені плитами перекриття вогневі точки, розбиті стіни. Навіть залізні конструкції над стволом шахти не витримали вогню ворога. Лежать викручені в химерні вузли на землі. Залізо в два пальці товщини розшматоване металевим буревієм. Тони снарядів, мін, куль різних калібрів орали тут смертоносну ниву не залишивши, здавалося б, нічого живого.

Але люди тут, люди тримаються. Серед суцільної руїни, де бетон перемішаний із сотнями пластикових пляшок, розірваним ганчір’ям стоїть стіл. На ньому лежить ніж і капустина, зарядний пристрій до мобільного телефону, кевларовий шолом і майже до кінця вичавлена упаковка майонезу. Стоять кухлі, а поряд валяється обгорілий лимон. Є ще одна річ, яка нагадує про війну, а саме «млинок» для набивання набоями кулеметної стрічки.

26685223_711654095698255_8327798911562164593_o

Стіни впали, а металева основа нагадує кістяк жахливо закатованої людини. Проте в цьому жаху війни збереглися підвали й бліндажі, в яких воюють і живуть люди. «Бутівка» – кістка в горлі ворога, домінуюча позиція, спершись на яку можна або «віджати» в України Авдіївку, або заходити в окупований Донецьк. Тому й тримаємося за цей клаптик руїн, тому й шаліє ворог раз по раз ламаючи собі зуби, руки й засіваючи трупом землю.

1До ворога близько. Два рази, наче зовсім поряд, лунає два постріли. Кулі б’ються в перекриття десь над головою. Проте це нікого не турбує. «А, то думають, що там камери закріплені, – говорить Снайпер. – Від того шкоди немає ніякої. Більше від наших тупаків. Ми відпрацюємо по ворогу, а вони починають виходити в ефір, мовляв, що ви робите, і чому звідти і звідти робота йде? А хвилі прослуховуються. Пішла «отвєтка». Нахріна це треба?»

Снайпер роздратований. Напередодні він запускав свого спостережного коптера над ворожими головами, а потім надумав чіпляти туди боєприпас. «Це було досить кумедно. «Сепар» морду догори задирає, крутить головою, а нічого зрозуміти не може. Потім вичислили, що то таке і почали гатити з усіх стволів по апарату. Може, кілька вантажівок вистріляли даремно боєприпасів. Правда, ось недавно притягли ЗУ-23 і зуміли завалити апаратик. Захарченко потім нив, що «укропи» застосовують заборонену зброю. Але машинку жаль, нова потрібна», –  бідкається чоловік, який давно став легендою, як і «Бутівка». Тим часом мова йде про виготовлення якихось хитрих боєприпасів, хоча зі старими поводження так собі. Патрони розкидані, а ручна граната лежить в «буржуйці». Може, й «прикол», перевіряти не хотілося.

З позицій виходили цехами. За нами, як примари, тягнулося трійко бійців з чималими клумаками за плечима. Біля ствола шахти ми всі зупинилися. Тут один з хлопців витягнув боєприпас від РГД, зняв запобіжник і кинув його у глибоку прірву. Через кількадесят секунд внизу потужно гупнуло. Пауза і вниз полетіла ще одна граната. Бууух!!! «На хріна ви це робите?» –  визвірився на них Снайпер. «Та…» – муркнув один з молодих бійців. За спинами щось майнуло. Це вниз полетіла третя граната. Цього разу вона розірвалася геть близько від поверхні. БАААХ!!! «Та б…я, ви дол…би? Я ці гранати для роботи використаю. Киньте їх ось, в кімнаті!» – вже не на жарт розлютився наш провожатий. Трійка «дол…ів» слухняно поклала мішки й десь завіялася.

Гармидер не привернув особливо нічиєї уваги. Видно, річ звична. «Я давно хотів пройти під землею і попасти на той бік, до ворога. Просив, щоб привезли гірничого інженера. Але мені передали, що це надто небезпечно. Метан – куди не йшло, просто можна провалитися в непозначений на схемі шурф і тебе ніхто й ніколи не знайде», – задумливо каже спеціаліст. По обличчю видно, що думка ризикнути все ж його не полишає.

Додому рушали кружним шляхом. Була ще одна причина, заради якої ми затрималися в Донецькій області. Причина ця мала цілком конкретні обриси у вигляді міцного, молодого чоловіка. З ним ми познайомилися в травні цілком випадково при перевірці документів на блок-посту біля Бахмута. Кремезний хлопець перевіряв документи і раптом на його зосереджене обличчя наче сонечко визирнуло:

– То ви з Білої Церкви?
– Так, а що?
– А я там став чемпіоном області з шахів!

26198609_711657062364625_655418270818777154_oЙого позивний «Алабай» і це той випадок, коли фронтове прізвисько показує суть вояка. Кремезний, бородатий, спокійний чолов’яга, впевнений у своїх силах. І разом з тим інтелект в очах не приховати. Розговорилися. Згадали шаховий клуб, виявилося що є кілька спільних знайомих. «Алабаю» жаль було з нами прощатися, але нам потрібно було поспішати, а йому виконувати свої обов’язки. На прощання хлопець трохи знічено попросив: «А ви жилет РПС не можете мені придбати?» Ми нічого не обіцяли, але прохання запам’ятали.

І ось бус мчав у Бахмут. «Алабая» ми зустріли біля залізничного мосту. Він якраз звільнився з варти і мав трохи вільного часу, який використав на похід до крамниці. Могутні руки притискали до грудей батон, пляшку йогурту й пакетик з якимись цукерками. Хлопець взяв у руки розвантажувальний жилет і сказав: «А я навіть не повірив, що його отримаю. Скільки не просив інших волонтерів, а вони мені обіцяли й не привозили. Дякую! У вас час вільний є? Немає? Жаль… Ви приїздіть ще, я вам екскурсію влаштую по Бахмуту! А може, коли буде відпустка, чи «дембель», я приїду в Білу Церкву, прийду в клуб на Гончара й пограємо в шахи? Але я попереджаю, що в білоцерківців завжди вигравав».

Але часу було обмаль. Ми розпрощалися. Фігуру «Алабая» було видно на місці прощання, аж поки автомобіль не завернув у перпендикулярну вулицю. Якось запершило в горлі. Наче частинку чогось рідного залишив поряд з цим безпосереднім, дужим хлопцем у якого обличчя гладіатора і серце лірика.

Скільки чудових людей трапляється на шляху волонтера. І від кожного з них передається частинка тепла, які зливаючись утворюють горнило в якому гартується український народ.

…Ще кілька поворотів і ми зупиняємося біля напіврозібраного винищувача «МіГ – 15», який задер носа до неба, але готовий звалитися на землю. Таких чимало встановлено в містах України, навіть, якщо ті міста пілоти «МіГів» бачили лише з висоти. Та чекаємо білоцерківських зенітників. Для них маємо в запасі акумуляторну батарею на вантажівку. Чи на «Осу», куди згодиться.

26196263_711667389030259_4981376824710178786_nБатарею мали передати в 10-у гірськопіхотну бригаду, в підрозділ, де служив білоцерківець Юрій Довбенко. Але він виходив на ротацію, а ховати потрібну річ по «ничках» не було сенсу. Тож і подзвонив колишнім побратимам із ЗРП, аби ті забрали акумулятор і знайшли йому застосування. А щоб не тільки техніка працювала, а й людям було приємно, то до АКБ додалося кілька ящиків з потрібними для солдатського побуту речами.

Аж ось і наші земляки. Тягнемо з «Фолькса» все, що маємо передати, тиснемо один одному руки, фотографуємося. Здається, що ми ще довго не виїдемо з сектору, бо хочеться, всіх обійняти, всім потиснути руки, спитати про життя-службу. Нарешті розсідаємося по автомобілях і роз’їжджаємося у різні боки.

По дорозі додому пригадався епізод з Авдіївки, де робили закупи для друга-снайпера та й собі в дорогу. Біля крамниці було людно. Хтось проходить байдуже, кілька людей махають здалеку нашій групі, більшість з якої у військовій формі. Раптом літній чоловік під’їхав на старенькому велосипеді, зняв шапку і сказав: «Дякую, хлопці, що ви у нас є!»

В цій простій, короткій фразі була вся сила надії простого, роботящого донбасівця на українського воїна-захисника. За такі слова варто боротися.

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” – 30 грн.
ПРИВАТБАНК 5168 7420 2151 5014 Климчук Костянтин
Кошти підуть на підтримку бійців АТО
Волонтерська група “Час Змін”

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: