1,705 читачів

«Поки обстріли не закінчаться, поранену забирати не будемо», або кілька історій з волонтерської поїздки

avdeevka

Про це, чомусь, не надто охоче пишуть ЗМІ. Офіційні коментарі не вирізняються оригінальністю, коли виходять на камери офіційні спікери і нудно доповідають, що «…в результаті провокацій бойовиків… ми були змушені… з усіх видів дозволеної зброї… відкинули і зайняли рубежі». За цією казенщиною ховаються запеклі бої, біль втрат і тактичні перемоги, адже останнім часом підрозділи Збройних сил України захопили кілька важливих позицій на різних дільницях Східного фронту.

Околиці Авдіївки стали ареною особливо запеклих боїв. Стрічки новин в соціальних мережах запістріли назвами і термінами «200», «300», «промка, «арта», «прилітає», «позиція»… І трагічні звістки про загибель солдат і офіцерів. Кожного вечора з тривогою вдивлялися в монітори й екрани, вслуховувалися в новини на радіохвилях, але втрати, втрати.

І клич допомогти Авдіївці, яку роздовбували російські снаряди і ракети. Допомога не забарилася. Ми не знаємо, чи плювали в руку з допомогою авдіївці, чи навпаки – приймали з вдячністю, ми рвалися допомогти бійцям 72-ї ОМБР. В бус закинуто генератор, засоби гігієни, термоси, білизна, продуктові набори, пральна машина, моторна олива й олива для чищення зброї. В салоні прилаштовуємо каски і бронежилети. Зазвичай їх не беремо, але цього разу вирішуємо підстрахуватися.

78

Погода така, що в день від’їзду вулиці перетворилися на суцільний каток. Дощові краплі тут же замерзали і утворювали гладеньку кірочку на якій роз’їжджалися ноги. Тож водіям Олександру Єременку і Андрію Домиловському доводиться демонструвати всю свою майстерність, щоб не опинитися десь в кюветі, чи, ще страшніше, на зустрічній смузі. А дощова погода переслідувала нас аж до зони бойових дій.

Дорогою слухали новини. Особливо дослухалися до повідомлень з Авдіївки і Бахмуту. З Авдіївкою все зрозуміло – там війна, а в Бахмуті війна «рейкова». Там товариш з «блокади» час від часу вісточки передає. Про обстановку, провокації, вантажі, які снували через лінію розмежування. Юрій Зубар міг би й далі працювати «вогнедихом» на корпоративах і святах, але ні, поїхав підтримувати побратимів. Може зустрінемося?..

Коротка зупинка на ринку Ізюма. Небо лише починає висвітлюватися на сході. Нас впізнає і гостинно запрошують на каву місцева продавчиня. Попиваючи гарячий напій, теревенимо на різні життєві теми. Трохи підбадьорившись, купуємо баночки грибів та варення з молоденьких шишечок. Кажуть, що воно допомагає при застуді. Продавчиня проводить нас до дверей і прощається: «Щасливої дороги. Заїжджайте ще!» Вже підходячи до машини, чуємо здивоване запитання однієї з жінок, які відкидали широкими лопатами сніг: «А кахда ета ти стала укрАінкай?» А щоб тебе з лопатою тут «швидкою Настею» зносило.

Вдруге таке побажання виривається на адресу служивих блок-посту в Кремінній. Вже морочили нам голови в грудневій поїздці серед ночі. Винюхували собакою і вартовим порожній кузов, доскіпувалися, чому дизпаливо розлите і перечитували всі тексти в паспортах. Тепер теж саме. І вартові ті ж самі. Забрали документи і пішли. А тим часом через блок-пост авто з серіями «АН» та «ВВ» проїздять «з вітерцем».

Нарешті тіла в «броніках» з’являються на порозі. В одного в руці затиснуті паспорти. Сніжок викликає грайливий настрій і здоровенні гевали починають перекидуватися сніжками, не випускаючи з рук наших документів. Терпець уривається: «..я, а може, ви паспорти віддасте? Чи вам взагалі …й робити? Якщо …й, то перевіряйте кузов у он тієї ахметовської «Бруснічки». Може там бойовики поховалися!» Хвилинна пауза, а потім: «Ти чьо такой дєрзкій? Аткрой багажную двєрь!» Велкам, хлопці! Дивіться! Дивляться, морщаться, заглядають в дверні карти і бардачок. Стоять думають і, о, є ідея: «А пачєму у вас в каністрах 60 літрав саляркі. Так нєльзя! Теперь ета апасний груз!» Приїхали! Тепер матюкаємося всі втрьох, хоча для мугирів це звична мова. Зрештою, один з них промовив відвертаючись: «Єзжайтє, ви вродє палєзнає дєла дєлаєтє…»

Через годину ми вже слухали інші слова. «…А небо над тим лісом весь час освітлювалося загравою, – каже нам військовослужбовець в одному із сіл на Луганщині, і ми повертаємо голови в бік похмурого лісового масиву. – І канонада. Ми стояли тут напоготові. В такі моменти будь-якої миті може бути віддана команда на бойовий виїзд. Наші екіпажі постійно чергують, так що за небо можете бути спокійні. Безпілотники вже не становлять для нас проблеми, збити їх ми можемо. Єдине, що може стримати – вартість ракети. Хоча інформація, зібрана ворожим апаратом, може виявитися просто безцінною».

S_94MpmgdSQ

Поки ми отак вправляємося у поглядах на тактику ведення дій проти літальних апаратів, решта бійців працюють, ніби мурахи. Заготовлюються дрова. Дві бензопили ріжуть покручені стовбури дерев, ще два чоловіки вимахують колунами, а решта тягає поліна під навіси. Дровенят все більшає. Пральна машина вже затягнута в баню, а мастило в коморі з технічними рідинами. По-хазяйськи. Заходимо в їдальню і пригощаємося ячкою. Стільки цієї каші автор не їв навіть при проходженні служби в ЗСУ. А зараз вона так нічогенько в горло проскакує. Колеги теж намагаються не відставати. Харч нехитрий, але досить поживний, з маслом і «тушняком», тож дасть енергії на поїздку.

Прощаємося з друзями і рушаємо. Машина «танцює» на кризі, яка вкрила дорогу. Прямо перед нами, на повороті, КАМаЗ починає зсовуватися із зовнішнього радіуса у внутрішній. Доводиться зупинитися. Водій вантажівки намагається повернутися у свою смугу, але машина лише полірує задньою віссю дорогу. Наче вирішивши «підкозлити» колегу, кілька машин з нашої смуги поволі підкочуютсься до КАМаЗу, не даючи йому простору для маневру. Подивившись на це безглуздя, Єременко «вигазовує» на зустрічну смугу і «чіпляється» колесом за сніг на узбіччі. Таким чином ми оминаємо затор і під’їжджаємо до мосту. На ньому безсило ковзається МАН. Обережно минаємо і його, лавіруючи між зустрічними легковиками. Ще кількасот метрів, і можна зітхнути з полегшенням. Далі на проїжджій частині посипали відсів. Можна їхати.

Перед тим поговорили із Зубарем. На жаль, ми розминаємося на 12 кілометрів. Ніби й небагато, але намотувати круги по Лисичанську немає коли. Буває, що в Авдіївці плани доводиться міняти прямо по ходу експедиції, тож намагаємося підтримувати взятий темп на поганих дорогах. Помічаємо, як багато резервів стоїть між донецькими і луганськими містами. Тим паче, що тими полями ми проїхали чимало кілометрів, тож колія, яка раптом пішла за пагорб, може бути витлумачена однозначно.

Минаємо Бахмут. На переїзді розташувалися блокуючі. Стоїть намет, горить вогнище, майорять прапори. Люди облаштувалися тут надовго. Не збавляючи швидкості сигналимо. І цікаво вийти та поговорити, але час піджимає. Головне, доїхати до Костянтинівки, а там дорога буде краща. А це що таке? Назустріч нам новенькі КрАЗи тягнуть батарею «Гіацинтів». За ними прудко біжать автомобілі з боєприпасами. Ага, якщо відводять від Авдіївки «Гіацинти», то можна там проїхати без особливих пригод.

Одразу біля з’їзду з Донецької траси в око впадають величезні вирви. Вони свіженькі, навіть сніжком не присипані. Брили мерзлої землі нагадують каміння. В епіцентрі вирви людина ховається в повен зріст. Навколо великих вирв багато маленьких воронок. На дорогу теж впало кілька снарядів.

O_r41sFj4rIНаробивши селфі, прямуємо до коксохімічного комбінату. Чим ближче до нього, тим важче дихати. Густий, смердючий дим затягнув місцевість наче туманом. Хлопці на блок-посту впізнають наш автомобіль і привітно махають руками. Прямуємо до місця всіх волонтерських зустрічей – блок-посту «Дев’ятка», але дорогою зупиняємося біля крамнички «Гетьман». Потрібно дещо придбати з канцелярії. На запитання українською мовою авдіївці реагують адекватно. Ніхто не кидається душити, видирати очі, кричати: «Бєндєра! Каратєль!» Показують, де в цьому «темному царстві» є відповідні відділи з необхідним крамом. По калюжам швендяє кілька «синеньких» чоловіків і жінок з «трудових резервів». Взагалі, зважаючи на недавні обстріли, на вулицях досить людно.

Асортимент в продуктових крамницях не зазнав особливих змін ні в різноманітності, ні в цінах. Просто люди питають до звичного набору продуктів ще й свічки. Стрекотять генератори, приміщення освітлюють тьмяні лампи. Обличчя в людей не надто заклопотані, просто з якимось виразом фаталізму.

mz7Fpa4i7E4

На будинках поблизу «Дев’ятки» побільшало «виразок» від снарядів, хоча довго споглядати місцевість не було змоги. Їдемо в розташування мінометників. Напрацювалися хлопці в ці дні добряче. По триста мін на ствол кидали в «гарячі» дні. А було дійсно спекотно. Ось кілька свідчень очевидців.

«Після сигналу до контратаки ми рвонули вперед на ворожі позиції. Увірвалися в траншеї й увійшли у близький вогневий контакт з ворогом. Застосовували всі ті навички, які відпрацювали на полігоні. Подавивши опір підійшли до бліндажів. Запропонували здатися. Відмова. Спрацювали гранатами. Увірвалися в перші бліндажі. В полон немає кого брати. «Сепари» наче якісь жебраки були, хто у валянках, хто в куртці засмальцьованій, хтось в бушлаті. Кулемет якоюсь «ізолентою» перемотаний. Посуваємося далі, аж ще вогневі точки по нам б’ють. Гранати, пропозиція здачі в полон. З’являється «гламурний сепар». Чому «гламурний»? Та просто серед того кодла він був єдиний у військовій формі. Піднімає руки. Прострілюємо йому праву руку, щоб ніякої капості не наробив і тягнемо в тил».

«Аж тут почалося. Наліт артилерії, відпрацювали по нам «Градами», постійно «крили» з мінометів і атаки… Це був просто пекло. Окопи і бліндажі рознесло. Тоді й були у нас втрати. Але втрималися, захистили позиції. Он скільки ворожих тіл лежить…»

Стоїмо і слухаємо. Хлопці виговорюються. Раптом за парканом хтось розряджає в білий світ, як в копійку обойму з пістолета. Сухий тріск пострілів стих, а ніхто й вухом не повів, спокійно дотлівають цигарки, ніхто рвучко й тривожно не затягується. Провадять розповідь далі.

«Тут бабцю поранили розривом міни. Розвернуло стегно, посікло бік. Ми до неї, надаємо першу допомогу. Телефонуємо в поліцію, лікарні, а нам у відповідь заявочка, що поки обстріл не мине, ніхто не приїде. Стихло, приїхали. Жінка дякує, а ми стоїмо і між собою говоримо про те, що немає тут ніякої солідарності між донецькими».

Давно вже занесено на склад їжу й теплу білизну, занесено в укриття генератор, розподілено термоси, а ми ще говоримо.

Починає темніти. Чим темніше стає надворі, тим більше наростає стрілянина. Невдовзі починає «бухкати» щось солідне. Тиснемо руки і прощаємося.

На блок-пості біля коксохіма затримка. Чому б це? А-а-а, старі знайомі. Виявляється хлопці вирішили попросити червоно-чорний прапор. Точніше нагадати, бо в поїздці з львівськими волонтерами, побратими обіцяли привезти цей стяг в Авдіївку. Що ж, розгорнемо волонтерське змагання «Прапор для Сержанта». Ще раз згадуємо про смачні пряники-зайчики від пані Дригало й рушаємо далі.

Чим крутіший джип, тим далі бігти за трактором. Цю просту істину мало не довелося практикувати завдяки автору репортажу. Вважаючи, що праві політичні ухили варто застосовувати і під час прокладання маршруту, скомандував повертати направо і ми заїхали «не в ту стєпь». В прямому сенсі цього слова. Бідний Т5 рикав двигуном, ковзав колесами і віз нас у білу невідомість. Побачивши в темряві ряд дерев командую: «Сюди! Тут є дорога!» А немає. Швиденько завантажуємо навігатор і визначаємо, що ми посеред поля між селами. Тут і доріг не позначено. Добре, що від лінії фронту з десяток кілометрів. Обережненько розвертаємося і вертаємося на битий шлях. Два десятки хвилин і ми переказуємо свої пригоди артилеристам.

hWAPb4RDnEoЦі хлопці теж напрацювалися за гарячі дні. На їхні плечі лягла відповідальність по прикриттю українських підрозділів і контрбатарейна боротьба. І вони справилися, хоча цілі доводилося вражати не лише в полях. Та й росіяни не дрімають, а намагаються знищити наших «богів війни». Луплять не лише по квадратах, де могли б бути позиції українських вояків, а й по можливих шляхах маневру. А витримати розриви снарядів ще треба зуміти. Давній знайомий про це розповідає так: «Екіпажі в нас не закомплектовані по штату, тому присилають у відрядження працівників військкоматів. Яка в них підготовка? В мене теж була посередня, але я намагався вивчити машину. Посидів за важелями, попрацював на місці навідника і відчув, що я стаю іншою людиною. На бойовому виході нас почали накривати. Я бачу, що ті, хто прибув у відрядження, запанікували, роблять помилки. Накричав на них, сказав, що немає коли боятися, треба робити свою роботу на совість, кожен на своєму місці. Тільки тоді ми убезпечимо себе і прикриємо товаришів. Допомогло. Знаєш, я відчув себе потрібним тут. Гордість є – я командир справжнього бойового екіпажу!»

Змінюються люди. Добре, що більшість проявляє найкращі свої якості, а всіляку піну змітає. Багато є ще зіпсутих осіб, попутників, рвачів, інколи відвертих заробітчан. Тих, хто підписав контракт і носа з пунктів постійної дислокації не показує. Є ще командири бригад, які покривають таку сволоту, що сховалася за спинами товаришів, бо бояться за свої прівілеї та кар’єру. Але все більше стає бойових командирів, справжніх професіоналів-офіцерів і вправних бійців. Саме таким адресована волонтерська допомога. Саме вони збережуть Україну.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: