А пам’ятаєте: «Штольня! Було так весело й прикольно…» Так, взяти б текст із пісні, яка стала саундтреком до «першого вітчизняного горору» і заримувати їх до слова «ломбард». Бо теж було весело й прикольно.
Режисер Любомир Левицький (Кобильчук) своєю «Штольнею» змусив кінокритиків говорити про вітчизняне кіновиробництво. На хвилі пробудження інтересу до всього українського у 2005‑06 роках він зняв простенький фільмець про студентів-археологів. Нехитрий сюжет із давньослов’янськими мотивами не викликав захоплення у публіки та професіоналів. Та Любомир не знітився і продовжив пошуки себе у мистецтві. Вони привели його до жанру кримінальної комедії. Така собі відповідь зрозумілому англійцеві Гаю Річі.
Пішовши шляхом найменшого спротиву і не вишукуючи молодих талантів, Любомир зробив ставку на перевірену гвардію із КВК, «Камеді клаб» та досить відомих акторів, які частенько крутяться на зйомках серіалів. Сюжет його стилізації під «Карти…» досить простий – треба пограбувати інкасаторів. А от розвиток подій іноді аж паморочить голову глядачам.
Двом братам – Яші і Марку, які уже відмотали строк у буцегарні, перепадає спадок – ломбард. Але вступити у свої права їм заважає дядько Фелікс, який прямо посилає їх туди, куди на зиму летять птахи. Тож нетерплячий Марк хапається за зброю, а обачливий Яша – за голову. Їхні шляхи ненадовго розходяться, але обставини змушують братів об’єднати зусилля, адже на кону виявився не лише ломбард, але й життя головних героїв.
Проте визначити, хто головний герой, досить важко. Тут вам і інкасатори, й «тіпочки з района», ще й «сбушники» нагодилися. Тож братики і братки покрутилися в’юнами у солі, поки не отримали кожен своє. Хтось кулю в лоб, а хтось…
Місце подій фільму дещо не визначене. Той, хто мандрує Україною, впізнає місця зйомок, але більшість може признати у промзонах кожен своє місто. Що ж, напевне, так фільм швидше окупить себе у прокаті.
