– …моризмичні війська України!
– Що!?
– Статирично-муристичні!..
– ЩО!!!????
– Гумористично-сатиричні війська України спеціального призначення!
– О, з третього разу якось у вас склалося. Куди?
– Додому гумориста веземо.
– То чого до нас не привозите?
– А що, у вас тут своїх анекдотів не вистачає?
– Проїжджайте!
Зазвичай «важкопрохідний» блок-пост у Кремінній залишається позаду. Обійшлося без трусу поліцейськими і обнюхуванням поліцейськими ж собаками. Про всяк випадок об’їжджаємо Слов’янськ і його контрольні пункти й вириваємося на пряму до Харкова, а згодом, і Києва. Дорога заколисує, але в напівдрімоті пригадуються моменти чергового рейду на Схід.
«Потрібні маскувальні сітки…», «Чи можете допомогти чорною фарбою…», «Доправте, будь-ласка, вогнегасники…», «Допоможіть пральною машиною…», «Є потреба в мішках і будівельних скобах…». Прохання про допомогу надходять регулярно. Перемир’я, може і «хлібне», але аж ніяк не спокійне. Соцмережі майже кожного дня повідомляють про загибель військовиків. В тій чи іншій групі з’являється «іконка» з свічкою. Ще чиясь душа стала зіркою в небі, до якої зводять очі згорьовані рідні: застиглі в горі дружини, зчорнілі матері, закам’янілі батьки і маленькі діточки, які не розуміють, чому тато не їде додому…
Проглядаємо список. Більшість позицій в ньому закрито. Сітками допомогли білоцерківські й полтавські волонтери, фарба теж «волонтерська», знайдено телевізор і пральну машину, роздобуто пробіотики «Лактовіт-форте, а також розстаралися на смачненьке – м’ясокомбінат виділив півкабана м’яса. Проблема в транспорті. За три роки бойових дій волонтерські машини биті-перебиті. Тож моральне вигорання і фінансова скрута не сприяє пошуку автомобілів. Але вихід було знайдено й знову завели заслуженого «буса». До екіпажу доєднався поет-гуморист й можна було рушати в дорогу.
За Полтавою стає не до сміху. Заряди дощу змінилися справжнім природнім лихом. Небеса розверзилися й звідти стіною линула вода. «Двірники» авто безпорадно металися по вітровому склі, водій перемикав ближнього світло на дальнє, але перед очима була лише вода, з якої раптово вигулькували фари зустрічних автомобілів. Хвиля повітря і води витискали «буса» до узбіччя, але кожного разу вдавалося втриматися на дорозі. За таких погодних умов годі й сподіватися на орієнтування по дорожній розмітці. Здається, що по пачці з-під цигарок недоброї пам’яті «Біломорканал» орієнтуватися було б легше (пілоти зрозуміють), ніж вдивляючись у непроглядний морок . Ущільнення вікон не витримували навантажень і салон затікала вода. Лише перед Харковом стихія вгомонилася, і ми полегшено перевели подих.
Щось в цій країні все ж змінюється на краще. Ремонт доріг добрався таки до Харківщини, Донеччини і Луганщини в напрямку від Слов’янська до Кремінної. Тепер «вбивати» автомобіль доводиться на коротких відтинках. На дорогах багато дорожньої техніки. На багатьох ділянках дороги повністю перекладене полотно, а Ізюм і працівники його райавтодору не давляться гикавкою, бо нецензурних епітетів на їхню адресу, а також зловорожих побажань стало набагато менше. Блок-пости «на в’їзд» проходимо легко. Перевірка паспортів і багажу займає лічені хвилини. Про себе відмічаємо, поліція з собакою не поспішали приходити. Лише два рази силовики просили підняти ляду дверей і лінькувато зазирали в багажник.
Коротка зупинка в Сєвєродонецьку. Якось «ріже» слух і язик ця назва. Вона ж похідна від Сіверського Донця, а не «Сєвєрнава Данєцка». Чому ж тоді не Сіверодонецьк? Тут в передмісті віддаємо білоцерківським зенітникам вогнегасники. Трохи «чешемо» язики і рушаємо далі. За вікнами вирує життя міста: відкриті крамниці, на тротуарах розкладено нехитрий крам, який намагаються продати дідусі-бабусі, не змінюють своєї кількісної величини черги до пивних яток. Що ж, місто пожинає плоди «столичного статусу», адже є тимчасовим центром Луганської області. Незважаючи на статус житло в С-донецьку дешеве. На стовпах помітили оголошення про продаж нерухомості. Сьогодні в місті з населенням 150 000 осіб й працюючою промисловістю 3-кімнатна квартира коштує 15 000 у.о., а 1-кімнатну можна доторгувати за 5 тисяч вічнозелених доларів. Але, судячи з кількості пропозицій, охочих придбати тут квадратні метри зовсім небагато.
Лисичанськ лишається позаду і ми прямуємо в 1-у танкову бригаду. Соняхи змінюються пшеницею. В полях сновигають комбайни. Потрібно ловити хвилини погоди, щоб зібрати урожай. На відстані кількох десятків кілометрів від лінії фронту війна не відчувається. Хіба що сновигають місцевими дорогами, розбиваючи рештки твердого покриття, великотонажні військові вантажівки та бронемашини. Але в рази тут більше зерновозів. Від їхньої кількості й назви автомарок рябить в очах. Прудко лавірують шведські «Вольво» й «Сканії», бадьоро тягнуть напівпричепи німецькі «МАНи» й «Мерседеси», чадять вихлопними газами повільні «КамАЗи». Номери не лише донецькі й луганські, а й дніпропетровські, запорізькі, одеські. Війна – війною, а бізнес чекати не може.
Аж ось і танкісти. Розвантажуємо побутову техніку і пробіотики. Особовий склад обживає ферми і намети. Танки добре замасковані й сторонньому цивільному оку їх помітити важко. В 2014 році бригада мала стати однією з опор оборони країни, але вміння застосування танкового з’єднання у керівництва ЗСУ не вистачило. Били в 2014-15 роках «сепарів» не міцним броньованим кулаком, а розчепіреними пальцями. Багато танків бригади залишилося в полях Східної України, як і могил загиблих танкістів. Є танкісти з Гончарівського і в полоні. Один з них наш земляк Богдан Пантюшенко. Про когось є хоч якісь перевірені дані, про інших лише уривки інформації. І коли хлопці будуть вдома – невідомо. В цей табір ми ще маємо повернутися, а поки рушаємо в Попасну.
В Попасній маємо виконати гуманітарну місію. Не так давно в Білій Церкві, на запрошення начальника відділу освіти й науки БМР Юрія Петрика, перебувала з дружнім візитом група школярів Попаснянщини. Діти не лише відпочивали, а й спілкувалися зі своїми білоцерківськими однолітками в рамках лідерського табору. Білоцерківці влаштовували дітям зі Сходу багато екскурсій, водили в театр і кіно. А ще відбулася зустріч з письменниками Поросся. Тоді творчі люди подарували попаснянцям книги для бібліотек. Щоб фізично не навантажувати учнів, волонтери доставили подарунок до місця призначення.
Наближаючись до Попасної, відчувається, що війна близько. Ось кілька блок-постів, а то дорога в «сіру зону». Якось з неї ми вже виїжджали, заблудившись в ранніх березневих сутінках. А тут на нас націлялися автоматами перелякані нацгвардійці, а ми їм перелякано вичитували за відсутність українського прапора…
На узбіччі курного шляху піднімає руку середніх років жінка з сапкою в руці. Чому ж не допомогти людині? Зупиняємося і запрошуємо попаснянку в салон. Вона намагається покласти, як плату за проїзд, десять гривень. Пояснюємо, що ми волонтери, а не «маршрутчики» і в таких випадках гроші не беремо. Нам значно цікавіше мати уявлення про настрої мешканців, тим паче жіночка каже, що раніше працювала в адміністрації району, але почуте не додало оптимізму.
«Як все почалося (створення «оркостану») в Попасній багато людей бігало з автоматами. Що за люди? Та різні – роботяги, бізнесмени… Потім вони повтікали, коли в місто зайшли війська. Дехто й досі не повернувся. Тут «республіка» була недовго, кілька тижнів. А потім почалися постійні обстріли і їхні наслідки можна бачити по місту. Дуже страшно було. Так загинули дві молоді жінки. Вийшли на прогулянку, а їх снаряд на шматочки розірвав. Звідки обстріл ведеться і хто по нам стріляє? Ми не знаємо, все може бути», – розказує попутниця.
От і головна площа невеликого райцентру Луганщини. Жіночка дякує й виходить. Не залишає відчуття її «ватності». Що вже казати про простих людей, якщо в районі заправляли такі працівники адміністрації? Наразі наступна зустріч вселила оптимізм. Начальник відділу освіти Попаснянської РДА Марина Донцова була просто сама Гостинність. Жаль, що часу було обмаль. Переносимо книги в відділ культури й чаюємо. «Місто змінюється, – говорить Марина Анатоліївна, – і те, що сталося було перевіркою на міцність. За зброю вхопилися ті, хто не зміг себе знайти в житті: невдахи, хулігани, люмпени. Пам’ятаю заскочив був один такий з автоматом в маркет «АТБ», мій колишній учень. То я його так «пропісочила», що він швиденько звідти завіявся. Співпраця в Білою Церквою дуже цінна для нас, бо діти бачать, яка є Україна. Зараз гаряча пора. Школярів запрошують на відпочинок з усіх куточків країни. Особливо наполегливі запрошення з Волині. Часом кількість запрошень перевищує кількість бажаючих поїхати. Нас не залишили наодинці з бідою. Попасна святкуватиме третю річницю звільнення від банд. Відбувається реконструкція центральної площі, ліквідовуються наслідки обстрілів. Роботи багато».
Пані Марина ще раз дякує і йде у своїх справах. Ми теж не засиджуємося, адже до Авдіївки хоч і рукою подати, але кляті дороги обмежують швидкість. На виїзді з міста робимо обов’язкове фото біля в’їздного знаку пофарбованого у синьо-жовті та червоно-чорні кольори, потім вклоняємося скромному пам’ятнику загиблим під час звільнення Попасної. Отримуємо попередження про заборону знімати блок-пост. Кожного разу такі речі відбуваються, хто б на цьому посту не стояв.
Попутно заїжджаємо до знайомих з білоцерківського гарнізону. Хлопці якраз роблять профілактику бойовій техніці й чорна фарба їм якраз знадобиться. Від садка між старих і перехняблених хат тягне характерним різким запахом розчинників і мастила. На витоптаній пожовклій траві яскраво зеленіли лафети малокаліберних гармат. Стволи мирно лежали у ваннах, а автомати заряджання, старанно вичищені й змащені, в продовгуватих ящиках. Велика техніка захована в капонірах між деревами.
Молодий офіцер з гордістю показує підпорядковане йому «хазяйство», заводить у житлові намети, кухню, медпункт, демонструє спортмайданчик. Спроба одного з волонтерів «взяти на грудь», маємо на увазі штангу, мало не закінчилася зламаними ребрами. Ото був би сюжет для кліпу «ЗОЖ-2» гурту «Ленінград».
Після огляду місця розташування чаюємо, слухаємо офіцера: «Мені кажуть йти у відпустку, а куди? З рідних нікого не залишилося. Скільки мені потрібно часу, щоб могили батьків доглянути? День-два, та й поготів. В місці постійної дислокації частини теж побув кілька днів, повештався містом. Квартири немає, йти теж немає до кого. Вертаюся сюди, до бійців. На сьогодні – вони моя сім’я. З ними будь-які негаразди можна пережити. З жінками складно, але не жаліюся. Головне, щоб бійці були живі й здорові.
Щодо здоров’я, то погляньте яка у нас в медпункті аптечка. Щось отримали в частині, дещо привезли волонтери, а якщо є крайня необхідність, то купую препарати за свої гроші. Все записуємо в журнал, обліковуємо».
Тим часом сильна злива заганяє особовий склад в намет. Великі краплі дощу барабанять по брезенту, але цей гул не завадив поету-гумористу читати свої гуморески. Всілися солдати на скрипучих ліжках і майже годину слухали про смішні історії з життя кумів, тещ, святих і нечестивих. Багато сміху, фото, автографів. Але як тільки закінчилася година відпочинку, всі розійшлися по своїх місцях, вже думаючи кожен про свої завдання й проблеми. Розсідаємося в «буса» і беремо курс на Авдіївку.
На цей день складено багато планів. Водій жене авто наскільки це можливо, хоча біля урочища Клебан-Бик зупиняємося і йдемо фотографуватися поряд з муляжами динозаврів. Обіймаємо їх за бетонні шиї, тягаємо за хвости. Поряд з екологічною стежкою лежить уламок закам’янілого дерева, якому понад 300 000 000 років. На цьому свідку кам’яновугільного періоду лежить жменя монет залишених туристами з надіями на повернення. Серед них і російський рубль. Якщо ти, невідомий, один з тих, хто воює проти Путлера – то хай щастить. Якщо ти байдужий чи ворог – то н…й шастать.
Традиційно легко проскакуємо кілька блок-постів й кружляємо навколо коксохімічного комбінату. Він залишається позаду чадіти своїми трубами, а вертлявий «фольксваген» вже на вуличках старої Авдіївки. Скільки тут проїхало на «промку» волонтерських автомобілів? Не злічити. Ось і знайомий шлагбаум. Табличка, яка сповіщає про те, що далі пускають тільки «нормальних пацанів». Чекаємо.
Ось і знайомий пошарпаний «джип» зі «Щита». Вантажимо в багажник замовлені солдатами припаси. Десь збоку надокучливим дятлом стукотить короткими чергами щось автоматичне. На цю «стрілкотню» вже ніхто й уваги не звертає. З’ясовуємо, що можна проскочити на півгодинки на саму позицію. Вдягаємо на єдиного між нами офіційно зареєстрованого на російському сайті «Трибунал. Ру» «карателя» Тетяну Виговську важкого бронежилета, який має вагу в половину її ваги. Розпихуємося на сидіннях позашляховика. Еге, це вам не «лендкруйзер» і не «лексус Ел Ікс» – тісно. Водій відпускає педаль зчеплення і тисне на акселератор. Трясе в салоні немилосердно, але втішає, що дорога займе лічені хвилини. Оминаємо кілька зруйнованих будівель і на «прямику» швидкість ще збільшується. Ці двісті метрів часто-густо під прицілом. Сьогодні тихо. Машина вищить гальмами, зупиняючись в «передбаннику» напівзруйнованого цеху. Приїхали.
На позиції тихо. Вітер посвистує між опорними колонами й оголеними «нервами» арматури розбитих залізобетонних брил. Стелі в цеху немає. На одній із брил солдат ретельно чистить зброю. Протирає складові частини мастилом, щось припасовує. Провідник веде нас в приміщення, де колись були комори, кімнати контролерів та ітеерівців. Вікна укріплені мішками з піском. Простір поділено на зони. Замість дверей подекуди висять старі ковдри. Військовий побут можна роздивитися в жовтавому світлі електричних ламп. В одній із кімнат під стелею щось «муркоче» телевізор. На столах, крім кухлів з чаєм і кавою та пляшками з водою, можна побачити художню та релігійну літературу. На стелажах розкладено харчі, на нижніх полицях лежать «цинки» з набоями, гранатомети.
Один з присутніх радісно піднімається нам назустріч. Та це ж капелан Василь Маляренко з Білої Церкви. Він знову в Авдіївці. Знову з солдатами в самісінькому пеклі «промки». «Ось відпочиваємо, – каже Василь, – а вночі стояли на чергуванні з бойовим напарником (хитнув головою в бік солдата), спостерігали за обстановкою, читали псалми». На камуфляжну футболку капелана звисає тонкий металевий хрест. Маляренко посміхається і радо фотографується з волонтерами. Один з бійців каже: «Це класний «батюшка»!»
У командира свої проблеми. Він вже обійшов позицію і щось рахує на стелажі. Там лежать перехідники, які виточують волонтери на замовлення солдатів. За їхньою допомогою бійці відстрілюють мінометні міни по ворогу за допомогою гранатомета РПГ. Жодними правилами техніки безпеки це не дозволено, але в бою на надмалих відстанях, коли можна розгледіти неозброєним оком малюнок на шевроні, цей винахід є дієвим. «Перехідники у нас, як розхідний матеріал, – говорить офіцер. – Ми стрельнемо по ворогу, а вони скручують їх з решток мін, та по нам кидають». Це точно, вже й невідомо кому в голову прийшла ця небезпечна ідея, але використовується вона обома воюючими військами.
Покидаємо «промку» й вертаємося на «Дев’ятку». Маємо намір зустрітися для розмови з командиром бригади полковником Андрієм Соколовим, але з штабу повідомляють, що він буде пізно ввечері, тож зустріч переноситься на ранок. Постає питання ночівлі. Знімати квартиру в Авдіївці немає жодного бажання, виїжджати далеко з міста теж. Аж ось ідея!
«Ідея» не дуже скоро, але матеріалізується на «Гранд Черокі». Вітання, обійми, викурена цигарка, перемовини по телефону. Є місце, щоб переночувати, але щоб туди добратися потрібно модернізувати мікроавтобус – заклеїти фари, які у «фолькса» не вимикаються. Інженерна думка підказує за допомогою скотчу наліпити сміттєві пакети. Фари і стоп-сигнали протираються від бруду й ось вже «сліпа» машина рухається в бік «Бастіону». Надворі темно і дорога ледь вгадується. Беремо перед мостом праворуч, оминаємо «Бастіон» і тут один з пакетів злітає і на дорогу ллється зрадливе в цей момент світло. Поворот праворуч і ми вже гуцикаємо розбитими коліями між таких же розбитих будівель. Світло фари вихоплює вартових, які крутять пальцями біля скронь, показують кулака й жестами наказують вимкнути освітлювальні прилади. Нарешті місце стоянки. Ключ виривається із замка запалювання. Пітьма.
Нас ведуть у бункер. На стінах мапи, на столах ноутбуки, радіостанції. Видно ебонітову слухавку військового телефонного апарату в бакелітовому корпусі. Під напівкруглою стелею плазмова панель. Допотопний телефонний апарат часом деренчить. Часом командир підхоплюється і крутить ручку апарату, віддаючи накази. Незважаючи на пожвавлення стрілянини, офіцер володіє ситуацією, не нервує. Для нас відведено спальні місця в одному з бліндажів, але бійці не відпускають без вечері. Ого – це ж м’ясо, яке ми презентували, як подяку за наданий притулок. Ось воно вже апетитно шкварчить у великій пательні між великою кількістю підсмаженої цибулі. Тут же на столі зварені в «мундирі» холодні бараболі, грубо покраяний хліб, помідори з огірками, часник. Вмочуємо в ароматний жир почищену картоплю й чорний хліб, чіпляємо на виделки кільця цибулі й запиваємо всю цю смакоту великою кількістю чаю. Теревенимо про життя на «великій землі», про те хто одружився, хто збирається у відпустку, про постачання, зарплату. Женихання і відпустка ьеми болючі. Наші співбесідники мають діаметрально протилежні думки. Високий чолов’яга із нескромним позивним, який означає старше офіцерське звання, понад годину “виїдає” мозок старшому по підрозділу. Він хоче у відпустку, бо кортить одружитися. Не вперше. Теперішня наречена має стільки ж років, як і донька. Почувши негативну відповідь на своє клопотання (не першу) починає погрожувати звернутися до вищого командного складу бригади, а то й зовсім піти у “самоволку”. Йти йому далеченько… в сусідню область. Інший сусід по столу, навпаки, нещодавно розлучився, бо дружина нібито втомилася чекати його з армії. Хлопчина байдуже махає рукою на таку життєву обставину, хоча в душу не заглянеш…
Але час відпочивати. Кушпелимо ледь помітною розквашеною стежкою між високої трави. Двоє з нашого екіпажу були на цій позиції не раз і добре орієнтуються. Решті все в новинку. З’їжджаємо по слизьких сходах під землю. Клятий дощ, на взутті по кілограму землі з глеєм. Зчищаємо багно і вступаємо у бліндаж. Там «носики-курносики сопуть». Видно, що і тут нещодавно вечеряли. На столі сусідствують сосиски, консерви й початий торт. Хтось святкував День народження. Телевізор налаштовано на російський телеканал, де показують тематичний фільм «Універсальний солдат». Здається, що в екран ніхто не дивиться. Так, під балетно-бойові колінця Ван Дамма і незворушність Лундгрена засинаємо. За день намоталися так, що коли вночі біля бліндажа хтось дав коротку чергу з автомата, то ніхто й не стривожився. Лише в голові промайнуло: «Тут же недавно ворог диверсію зробив…», але думки сплуталися і сон остаточно здолав інстинкт самозбереження.
Ранок видався тихим, сірим, вогким. Руху між бліндажами майже не було. Зміна з бойових постів прийшла й тихенько вклалася на місця, які ми займали. А один з вояків вийшов на імпровізований спортмайданчик і почав тягати «залізо» тренуючи й гартуючи тіло. Навколо побита кулями й осколками техніка, розметані вогневим смерчем будівлі, висока трава, недбало випрана й розвішана білизна і гарний вояк з гантелями в руках.
Телефонуємо в штаб бригади і підполковник Самарський вказує час, коли комбриг може поспілкуватися. Дізнається, що волонтери ночували на позиціях і починає сердитися: «А ну кажіть кому я повинен виписати службову невідповідність?» Ех, пане підполковнику, своїх не здаємо, а коли читач познайомиться з цим матеріалом, то сподіваємося на зустріч в Білій Церкві. В штабі тихо, йде звичайна робота. Комбриг сидить в кабінеті. Біля столу стилізована під козацьку шабля. Замість обумовлених 15 хвилин проговорили півгодини. Про що? Поки секрет. Також в штабі вільно лежать брошури про перемоги українського війська протягом кількох століть. В холі змонтовано великий стенд, де можна моделювати відпрацювання різноманітних тактичних ситуації. Не встигли ми залишити територію штабу, як комбриг Соколов вирушив кудись стареньким позашляховиком. Справи…
Самохідна артилерія в ті дні працювала менше. Вільні хвилини використовували на приведення до ладу бойової техніки і впорядкування побуту. Задрані до неба грізні гармати, відкрито люки. Ремонтні роботи проводяться в повному обсязі. Перевіряються дія двигуна, приладів для прицілювання, ходова частина. Хлопці засмальцьовані мастилом і технічними рідинами, але машина повинна працювати чітко, як годинник. Питання життя і смерті, не менше. Чотирилапі фронтові улюбленці з сімейства котячих попідростали і гордо задирають догори пухнасті хвости фиркаючи на гори випраної білизни, яку ще не встигли розвішати на просушку. Така собі сільська ідилія. Проте вона може перерватися в будь-який момент умовним сигналом до бою.
Покидаємо самохідників і повертаємося до танкістів. Там має відбутися гумористичний концерт. Місце для виступу відведене неподалік від колишніх ферм. Це польовий клуб. Поставлено лави, на які вмощується близько сотні танкістів. Вони не лише слухають виступ, а й активно вступають у спілкування з автором, розказуючи армійські «приколи» та анекдоти. Година минає непомітно. Тим часом в розташуванні розвантажено телевізор, пральну машину, пробіотики «Лактовіт-форте» на кількасот тисяч гривень. Після гумору настає час для обговорення проблем бригади та можливості їхньої мінімізації. Багато замовлень волонтерам на запасні частини. Нотуємо прохання. Список чималий. Заступник командира бригади підполковник Олег Гуменний радий, що бійці мали змогу трохи урізноманітнити свій побут, посміятися, поспілкуватися з волонтерами. Напівжартома просить привезти наступного разу співачок. На жаль, Олег Михайлович заклопотаний і не має змоги приділити нам більше уваги, хоча поговорити є про що. Три роки дружби не минають просто так.
Віддавши розпорядження нагодувати волонтерів вечерею, Гуменний квапиться у справах, а ми поспішаємо на кухню, бо дорога додому далека. Зайшовши в приміщення для прийому їжі аж зупинилися, відчувши легкий шок. Такої вечері ми вже давно не бачили. На пластиковій тарілці викладено гірку картопляного пюре, по якій червоними потоками “вулканічної лави” стікає підігрітий соус культової консерви радянських алкашів (й проклятої українськими воїнами) “Кілька в томатному соусі”. Розламані при відкритті жерстянки,а потім розм’яті ополоником маленькі тушки риб мають вельми неапетитний вигляд. Хвости окремо, очі окремо. На нас починають з кривою посмішкою поглядати танкісти. Але 60% нашого екіпажу мають досвід служби у військах СРСР й України часів становлення Незалежності, коли й не таку гидоту доводилося споживати. Решта теж хоробро вмощується за стіл. Тарілки порожніють, але від люб’язно запропонованої добавки ми так само люб’язно відмовляємося. Все ж через годину, в Лисичанську, змушені залити так звану вечерю добрячою порцією “коли”. Американська кулінарна традиція допомогла полегшити муки після “совкового” харчу.
До жінок на війні ми вже звикли. Леся з танкової бригади не перший рік служить в ЗСУ. Її чоловік теж військовий. Вони не бачилися кілька місяців, оскільки позиції чоловікового підрозділу біля Маріуполя. Рейсовим автобусом не майнеш на побачення, а служба аж ніяк не сприяє романтиці. Вдома, в Черкаській області, залишився син, якому не часто випадає щастя бачити одночасно обох батьків. Все поодинці й то зрідка. Такі вони, військові сім’ї. Пам’ятайте про це, читачі, коли побачите людину в камуфляжі.
Прощаємося зі Сходом. В блокнотах записано потреби, в головах крутяться думки, як їх закрити. Нерівна дорога, яка два дні тому бадьорила тепер заколисує. Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Кремінна, блок-пост:
– Документи! Хто ви?
– …моризмичні війська України!..
Липень 2017 р.
