931 читачів

Геть попсу! Мочи фірмУ!

70590224

Не будучи меломаном, але все ж таки, регулярно слухаючи музику (особливо на каналі ТВі), помітила, що сьогодні українські музиканти переживають чергову кризу. В країні перестали присуджуватися музичні премії, а це призвело до меншої популярності українського музичного продукту в країні.

Прикро, бо у тій же Росії на підведенні підсумків музичного року на одному з телеканалів, українці прибрали до рук чимало призів. Але які ж проекти виборювали першість: Потап і Камєнскіх, «Пающіє труси», Дорн тощо. Ці виконавці сповідують московську поп­культуру, до того ж з легкою придуркуватістю. Подумалося – наші музиканти або свідомо пишуть пісні, які підуть на «ура» в Росії, або ж масово «вдарилися» у фолк, розраховуючи на літню міграцію етнофестивалями. А де ж сучасна українська музика?

І спало на думку ім’я білоцерківця, який промайнув болідом на музичному небосхилі. Яскраво‑вогненною кулею він розірвав тоді ще радянську естраду і, згорівши, розсипав навколо себе уламки спогадів. Політ боліда супроводжується звуками, що нагадують грім – цей музикант також прогримів на всю країну, і зараз люди чують відлуння того грому – його пісні. Саме так можна сказати про мого земляка Євгена Потоцького. Доля відміряла йому не так і багато років, за які він встиг стати легендою. Про нього можна сказати, що Євген жив, співав і помер як славнозвісний Бон Скотт.

В ресторанах Женя "Мурку" не лабав
В ресторанах Женя “Мурку” не лабав

Згадався він ще й тому, що народився Євген 4 січня. Напевно, дата народження між католицьким і православним Різдвом дала нащадку старовинного дворянського роду особливого музичного таланту. Потоцький мав винятковий слух. Він успішно закінчив музичне училище імені Глієра по класу скрипки і грав майже на всіх музичних інструментах, хоча перевагу віддавав клавішним. А потім були «Странники»…

Є чимало версій, як утворився і розвивався цей колектив. Своїми спогадами ділиться учасник гурту Сергій Кожухов. «Я даже не помню точно, как мы познайомились с Женей, ведь белоцерковские музыканты все знали друг друга, – говорить музикант. – Тогда я играл в ресторане «Узин» с Андреем Свистуном, Костей Александровым, Валерой Райваховским и, по‑моему, на клавишах был Серега Душенковский. Группа называлась «Туристы». Это была единственная группа, которая сдала на первую категорию тарификации в Киевской области (по первой категории работали Пугачева, Кобзон, «Песняры»). Женя, конечно же, об этом узнал, приехал к нам и предложил сделать программу в Москонцерт. В то время там распадалась группа «Круг» (Саруханов), и наш коллектив должен был войти в обновленный состав, о чём был договор с директором группы «Круг» Михаилом Файнзильбергом. Мы подумали и согласились, хотя любили играть более серьезную музику – джаз. Начали готовить программу – все темы, которые позже вошли в первую Женькину пластинку «Серый дождь», «Лодка» и т. д. Сначала сидели у меня дома с Женей, делали аранжировки именно под наш колектив. В него вошли Андрей Свистун, Костя Александров и Игорь Губрий, которого я пригласил в группу (он как раз в армии отслужил), до этого он у меня занимался на гитаре. Все считают этот состав «Странников» самым сильным, да и Женя не раз об этом говорил. Андрей Свистун, один из лучших барабанщиков Белой Церкви на то время (да и сейчас тоже), талантливый музыкант до сих пор играет. Живет в Венгрии, но вроде уже перебирается обратно на Родину. Костя Александров – вообще самородок с непревзойденным голосом, причем петь мог что Пугачеву один в один, что Кузьмина. Женю копировал – трудно отличить было. И как гитарист был очень способный, это потом он бас­гитаристом стал, после меня. Игорь Губрий – сумасшедшея техника игры на гитаре. «Полет шмеля», помню, играл один в один, даже быстрее по‑моему, работоспособность была на высшем уровне. Как‑то с ним и еще с одним барабанщиком втроем два дня играли свадьбу на 27 градусном морозе и ничего – выигрывал все партии!».

Гурт "Туристи"
Гурт “Туристи”

Та яким би великим не був талант Потоцького, та без протекції годі було пробитися на вершину музичного Олімпу. І хай би просто не заважали, але гурту постійно ставили палиці в колеса, а то й просто «кидали». Чи то причиною був характер Потоцького, чи свою роль зіграла артистична ревність (подейкують, що йому дорогу перейшла нині дуже знаменита співачка) та з коллективом не оформили трудові відносини.

Хоча «Странникам» не вдалося вповні пізнати смак слави, як їхнім сучасникам «Мастеру» та «Чёрному кофе», та вони були достатньо популярні. Сильний, неповторний голос Євгена Потоцького був дещо незвичним для тодішнього слухача, який в умовах відсутності на полицях магазинів мила та сірників, хотів знаходити розвагу і відраду у музиці. Тексти гурту не обіцяли безтурботності бухгалтерам, не зачіпали національної свідомості «єсаульським» посвистом. Вони були філософські, дещо похмурі, над словами потрібно було задумуватися.

Невдовзі «Странники» вимушені були повернутися на батьківщину. Потрібно було виживати. А як може вижити музикант, окрім гри на «халтурах»? Та Потоцький і на весіллях не міг наступити на горло своїй пісні. Той таки Сергій Кожухов згадує: «Был у Жени барабанщик Алексей Лепа, поехали они на «халтуру» в село. Народ вышел из‑за стола (старики), а Женька кричит: «Мочим фирмУ!» Лепа ему: «Какую фирмУ? Польки надо играть!» Женька: «ФирмУ!!!» Лепа Женьке хрясь по спине – всё играют польки. И так почти каждую «халтуру». Не любил Женя простую музику».

"Странніки" на "халтурі"
“Странніки” на “халтурі”

Не витримавши випро­бування безгрошів’ям, гурт припиняє своє існування, але Потоцький ще вірить у свою удачу. Він продовжує шукати шляхи нагору і бере участь у Ленінградському музичному фестивалі «Шлягер-92», де з піснею «Милый друг» займає третє місце. Але то вже інша країна і Потоцький їй не потрібен. Євген повертається до Білої Церкви, де в середині дев’яностих деякий час співпрацює у дуеті, не припиняючи сольних виступів і гри у ресторанах зі співачкою Тетяною Семяновською. Потім, здається, доля дає Потоцькому ще один шанс – його запрошують у якості вокаліста до відомого рок-­гурту «Галактика», з яким він бере участь у фестивалі «Таврійські ігри». Далі – більше. «Галактика» виступає на розігріві у світової рок­легенди «Назарет», і несамовиті шотландці у своїх інтерв’ю висловлюють захоплення вокалом Потоцького. Але… знову Біла Церква.

Морально виснажений і матеріально незабезпечений, оскільки зароблені гроші вкладав у придбання інструментів та запис пісень, Євген Потоцький фактично доживав свого віку. Він ще писав пісні, які записував на касети та продавав під час виступів у ресторанах, та його час минав. Не здійснилася його мрія поїхати в Америку, якою він марив, і навіть написав україномовну пісню «Я поїду в Арізону». Помер Євген Потоцький, не доживши півроку до свого 42‑го Дня народження.

Євген Потоцький творив у часи інформаційного голоду, коли композитори по крихтах збирали дані про музичні течії, але його пісні звучали «фірмово» і самобутньо. Сьогодні ж багато українських музикантів, маючи доступ до світових музичних ресурсів, печуть скороспілі «млинці», які швидко черствіють і не приносять особливого задоволення меломанам. Чи пам’ятатимуть українці через десять років «Найкращу пісню» «зірочки», яку «наклонували» «Фабрика зірок» та черговий «Х­фактор»? Сумніваюся. А пісні Потоцького і через двадцять років, завдяки мережі Інтернет, знаходять своїх шанувальників у різних куточках світу.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: