3,300 читачів

Комбат Скатерной: Перемога прийде, якщо ти будеш зухвалий і сильний!

3

Розвідка завжди була на особливому становищі в армії. В дитинстві хлопчаки ходили в «рейди» по «ворожим» тилам, зачитувалися книгами про хоробрих вояків та могли цілодобово переглядати гостросюжетні кінофільми. Хлопчики виросли і в 2014 році стали на захист України. І тут вже не було оманливої військової романтики, а був солоний піт, міцний мат, паруюча кров, жорстокий ворог і фронтове братерство. Наша історія про командира 1-го механізованого батальйону 72 ОМБр, майора Віктора Скатерного, який вивчився на ракетника, а воювати почав у розвідці.

Війна для Віктора Скатерного почалася, як і для багатьох, з сигналу тривоги. Калейдоскопом минали дні прийому особового складу з мобілізованих українців, формування і підготовка боєздатних підрозділів, переміщення в зону виконання бойових дій. Доводилося бути не тільки офіцером, а й логістом, психологом, а іноді й «поганим поліцейським» для недисциплінованих бійців. Після виконання кількох господарських та військових завдань почався формуватися кістяк роти розвідки. Бійці роти Скатерного пішки пройшли від станції вивантаження Камиш-Зоря і до державного кордону. А потім війна дихнула гарячим повітрям від розривів снаряд і ракет, підступом пострілів у спину і підбурюванням населення до сепаратних дій. Саме з розблокування доріг для колон батальйонів 72 бригади почалася «гаряча фаза» війни… Але про все по порядку…

Як почався для вас особливий період?

Ми святкували з дружиною її День народження. Я на той час був командиром мінометної батареї. І тут мені телефонує командир бригади. До речі, те, що був мінометником, дуже допомогло мені в управлінні батальйоном. Я легко працюю з артилерією, танками. Дзвінок був приблизно о 22 годині. Ну, хто такий був на 2014 рік командир взводу? А тут сам комбриг телефонує. «Оскільки перший і другий батальйони виїхали на виконання бойового завдання, ви з майором Штефаном формуєте третій батальйон!», – наказав полковник Грищенко. Після дзвінка я зайшов на 5-й майданчик і вийшов звідти лише через три дні. Взяв свої речі й вийшов – ми поїхали у Великополовецьке на підготовку. Тоді перший раз у якості командира мінометної батареї я проводив стрільби одночасно з шести стволів 120 міліметровими мінами. Хто знає полігон біля Великополовецького, той мене зрозуміє. Площа мала, а ми стріляємо бойовими мінами. Потім виїхали на Житомир, а невдовзі ми знову вантажилися в потяги. Запам’ятався мені Лосєв, який допомагав вантажити батальйон. Загалом цим займалося три-чотири офіцери, бо із особового складу солдатського і старшинського не було кого допускати до техніки – більшість була у «святковому» настрої. Бійці цього батальйону просто випадали на станціях, а провідників висадили одразу після Києва. Це насправді страшно. У вагоні їхало до сотні чоловіків.

Як довго ви їхали?

Десь близько трьох діб. Я спав на третій полиці й ще примудрявся грати з ними в «три скрипа» (підвид легенької «неуставщини», коли особовий склад, переважно строковиків, тренують лягати спати). На одній із станцій побили поліцейського. Забрали в нього кийка і принесли мені. Я ходив із тим кийком по вагону. Віконні шиби повибивані… Уявляєте цю картину? Це була мобілізація у непередбачуваних обставинах і ніхто не знав, що з усім цим робити. З особовим складом потрібно було жорстко спілкуватися, і в мене це вийшло.

Скат3

 

Ви також прибули в Камиш-Зорю?

Так. Там мене викликав до себе командир бригади. У вантажівках моєї мінометної батареї були завантажені намети командно-спостережного пункту (КСП) бригади. Мені було поставлене завдання виїхати в населений пункт неподалік від Розівки і військового аеродрому й передати майно з вантажівок начальнику штабу. Я виїхав, знайшов начальника штабу, той мене послав на три літери. Довелося вертатися назад. Мене набрав полковник Грищенко і я йому доповів, що мене послали на… і я їду назад. На що полковник сказав, що розгортається нове КСП бригади і щоб я їхав туди. Так я і залишився на КСП. Вся батарея поїхала, а залишився я і три мінометні розрахунки.

Але ж мінометником ви не служили під час війни?

Не вистачало офіцерів і мене одразу відрядили в розвідувальну роту. Ротою командував Дмитро Гапончак, хоча формально ми були командирами взводів. Я став розвідником-артилеристом і виконував завдання на ГАЗ-66. 9 травня для нас був надзвичайний день. Ми заскочили на БТР і поїхали на Маріуполь. Потім Гопанчак сказав, що буде йти з посади, бо він вступав до академії. Ну і командир розвідки сказав: «Все, ти командир роти. Залишаються формальності».

Які ваші перші завдання були як командира роти?

Перший місяць ми займалися супроводом командира бригади. Ніяких розвідувальних дій моя рота не проводила. Розвідкою займалися штатні розвідники. Зокрема, мій товариш Андрій Степанець пішки пройшов від Комиш-Зорі вздовж моря до державного кордону України. Він у мене був водієм і зараз ми з ним дружимо. Нещодавно повернувся з Італії і має підписати контракт. Потім нам поставили вимогу перекриття кордону від проходу колон ворога. Батальйони різко виходили вперед на виконання бойового завдання і якихось значних перепон не було.

А першим серйозним завданням було вирішення ситуації в Амвросіївці. Мені надійшла команда від полковника Грищенка розібратися в ній. У Амвросіївці заблокували батальйон, не пам’ятаю який, і нам потрібно було забезпечити йому можливість проходу. Ми «бетеерами» розсували на «Хресті» цивільні машини. Це перше таке неординарне завдання, коли тобі, як командиру, потрібно прийняти вірне рішення.

Як вам вдалося виконати таке завдання? І чи ви не запитували відповідального офіцера, чому він сам заходів не вживає? Ви ж не розвідник і близько не спеціаліст по вирішенню таких кризових ситуацій…

Взагалі-то я за освітою ракетник, який мав обслуговувати зброю стратегічного значення. Тепер жартую, що в моїй особі Україна має останню ядерну зброю, яка зупинить російську окупацію. Комбата тоді в колоні не було. Серед натовпу, який блокував рух нашому батальйону, переважали жінки з дітьми й чоловіки не зовсім слов’янської зовнішності – вірмени, греки… Не наш брат, одним словом. Просто біля гусениць БМП стояли жінки, за ними розташувалися чоловіки, а вже за ними всіма заслон із легковиків. Я виїхав на цей блок-пост через поле. Ніби в тій приказці «Вийшов я з кущів розвідник, ось він я герой».

І з чого ви почали розблокування?

Перше, що зробив – це скинув у кювет кілька машин. З дороги злетіла «нива», якийсь джип, ще машина. І ось тоді водієм в мене був Андрій Степанець. А БТР машина неповоротка. Поки «бетер» розвернувся, він розштовхав все. І весь натовп, який блокував батальйон, розвернувся і пішов на мене. В цій ситуації я дав команду на відкриття вогню і кулеметник дав кілька черг в небо. Люди почали розбігатися. Це рішення було якимось раптовим та імпульсивним, але мені потрібно було розблокувати дорогу за будь-яку ціну. Пам’ятаю точно, що в колоні тоді був Руслан Григор, бо ми з ним ще поговорили, коли батальйон почав рух. І Руслан Сулименко… Не можу стверджувати, але хтось із рідного третього бату. З’явилася міліція. Розборки. Потім була ще стрільба з бетеера разів зо два та з БМП, які проїжджали повз нас, і на цьому все закінчилося остаточно.

Скатерной Віктор

Крім розблокування доріг були ще завдання?

Ще ми шукали «гради». Перший раз ми на них напоролися, коли йшли на ГАЗ-66 із зенітною установкою ЗУ-23-2. Патрулювали в основному вночі. Супровід і вогневу підтримку забезпечував БТР. Ми пересувалися вздовж державного кордону і шукали, де установки залпового реактивного вогню БМ-21 переходять кордон й починають стріляти…

Знаходили «гради»?

Однієї ночі ми виїхали на патрулювання і в ГАЗі пробили колесо. Стали в балочці. Їхали ми дорогою від Маріуполя в бік Тельманового і далі на Побєду. А там дорога йде паралельно кордону десь кілометрів зо два.  Ми виставили охорону, сиділи в траві, скажу чесно навіть вогонь розпалили, чай якийсь почали «варганити». Аж тут прибігає боєць і каже: «Там пі…ць!». Всі вибігають подивитися. Я теж вискочив і бачу купу техніки по посадці. Я вам признаюся, що не пам’ятаю часові рамки своїх дій у 2014 році. Все трохи сплуталося. Яке прийняти рішення? Даю наказ: «До бою!» І ми відкрили вогонь по бойовим машинам «градів».

Якою була реакція росіян на вашу атаку?

Я не чекав, що біля батареї БМів буде батальйон охорони. Нас почали розстрілювати просто, як «м’ясо». «Гради» відкрили вогонь, але що означало провести на них атаку? Ворожі артилеристи не встигли зробити поправки в розрахунках чи просто до ладу прицілитися. Вогонь був відкритий по КСП бригади в Сонцевому. Ми «піймали» перший обстріл «градами» Сонцевого. І в цей момент мене набирає телефоном Грищенко і говорить: «Ти про…ав «гради!» А мені в цей момент реально потрібна допомога. По нам вели вогонь «бетеери» росіян з 30-міліметрових гармат. Охорона «градів» притиснула нас до річки, яка була позаду дороги.

Ви залишилися живі! Як вдалося вийти із цього становища?

Залишилися живі, напевно, через «боягузство» розвідника. Ми зачаїлися. Ми кинули техніку, реально кинули, зайшли у воду (нас було 28 бійців) і під берег лягли. Було прийнято рішення відкривати вогонь в останню чергу. Росіян було до двохсот. По Сонцевому стріляло 18 «градів» Грубо кажучи, на стрільбу виїхав дивізіон. До п’ятисот осіб ворога проводили цю операцію. Тобто вступати з ними в бій після того, як ми обстріляли «гради» було не раціонально, це було б самогубством. Радіозв’язку з командуванням не було. Телефон я загубив ще під час розмови з Грищенком. Ми атакували росіян десь від третьої до четвертої ранку. Коли почало світат,и й ніч стала сірою ближче до п’ятої, ворог почав прочісувати дорогу. Тоді я відчув, яке ж холодне було тоді літо і яка холодна була вода в якій ми лежали вже годину. Ворожі групи перебували від нас у восьмистах метрах. І ще мені в ту ніч запам’ятався місяць. Він був повний і світив, як прожектор. Ніби й далеко, в видно було все – люди, пересування техніки. Невдовзі «гради» почали зачохлюватися і відходити. Ми ще зачекали, і я дав наказ перепливати річку й піднятися на висоту на протилежному березі. Там ми змогли вийти на зв’язок із прикордонниками.

У вас були втрати тієї ночі?

Знищили наш ГАЗ. БТР підбили, але він залишився «живий», просто забрали з нього все, що могли зняти. Може, вони й хотіли завести машину, але вона просто так не заводилася, та й коли здавали заднім ходом, то він потрапив у яму і трохи ліг на бік. Через це його і кинули. Я не люблю «вісімдесятку» (марка БТР), там короб на п’ятдесят патронів і все. Що таке п’ятдесят патронів? Перезарядитися ніколи немає часу. Це я вам точно скажу.

Комбат

А ворогу ви завдали шкоди?

Коли ми вийшли на поле, то побачили згорівшу машину БМ. От у мене до цього часу гордість є. Ми під’їхали вантажівкою ГАЗ-66 заднім ходом, зі спущеним колесом і два короба «ЗеУшки» розрядили в «град». Туди ж стріляв і БТР. Я казав оператору зенітної установки і навіднику БТР: «Ви два герої. Ви обоє молодці!» Я б обом дав би орден «За мужність». Коли в нас потім полетіли у відповідь снаряди з 30-ти міліметрових гармат, то ми бігли звідти, як кури, по-іншому і не скажеш. Я не чекав у відповідь такого вогню, тим паче такого концентрованого. Там були не «шлапаки», це точно.

Ви оглядали підбиту машину «граду»?

Ми з прикордонниками робили це. Новини по телебаченню розказували, що з «градів» та інших артсистем стріляють по нам курсанти артилерійських училищ. То я вам скажу, що так і було. Біля обгорілого «граду» лежало два трупи російських курсантів  з військовими квитками ростовського училища (зараз филіал Військової академії Ракетних військ стратегічного призначення імені Петра Великого). Цих бійців ми реально «положили». Тіла забрали прикордонники, бо Андрій Миколайович Грищенко сказав, що вони нам не потрібні, нехай ними займаються відповідні органи. І в наступну ніч ми виставили там «секрет» і цей «секрет» спостерігав, як ворог зайшов на нашу територію і витягнув свою підбиту бойову машину. Ми на той момент навіть не розуміли, що нам потрібно було зберегти ту машину, як доказ агресії Російської Федерації. І росіяни витягли той «град» за кордон, і я раптом чітко усвідомив, а кордону, по суті, в нас немає, навіть стовпчики не вкопані.  Цей бій з ворогом я програв, але зробив для себе висновок – перемога прийде, якщо ти будеш зухвалий і сильний.

Що ви робили крім полювання на «гради»?

Завдання стояли не зовсім притаманні розвідці. Ми почали супроводжувати колони з припасами для батальйонів, що пішли вздовж кордону. Боєприпаси, паливо, все, що потрібно було нашій піхоті. Крім того, один із взводів нашої роти стояв на охороні переправи в Кожевні, про яку всі говорять. Там командував Дмитро Грибовський, реально людина-легенда. Всі дні перебування там  в нього не було спокійного часу. Щоденно Грибовський відбивав по дві танкові атаки. Він їх відганяв від Кожевні БМП. А з Дмитрівки Кожевню прикривав Ющенко. Дмитру Ющенку теж діставалося найбільше. Ми супроводжували колони і попадали в засідки, під обстріл артилерією. Довелося приймати неординарні рішення. Ми відмовилися їздити асфальтом. Дмитро Литвин водив колони так: «Де ми перебуваємо, тут? А колону потрібно довести в Краснопартизанськ? Ага, це тут на карті? Добре, дайте лінійку». А знаєте для чого потрібна була лінійка? Він просто проводив лінію і по цій лінії просто вів колони. Вибирали асфальт, грунтовки. На той момент карти вже у нас, розвідників, були. Правда, зі старими дорогами. Щоб ви розуміли, карта-«пятидесятка» (фактично на ній мало що можна побачити, ніби вам потрібно доїхати в Золоте по глобусу – прим. авт.). А довжина маршрутів складала 250-280 кілометрів.

Ви проходили цей маршрут за день?

Бувало, що доводилося ночувати на командному пункті 79 бригади. Ти шикуєш колону, а водії дивляться на тебе, як на батечка. Інструктаж був простий – їдемо на максимальній швидкості, а при обстрілах починаємо збільшувати швидкість до реально максимальної. Якщо в результаті влучання машина починала горіти, то машина кидається, а екіпаж має заскочити на БТР, який прикриває колону позаду. Ні про який порятунок машини мова не велася. Може, саме тому колони нашої бригади не дуже піддавали обстрілам. Гатили по машинах 25 бригади, 79-ї, 24-ї. Грищенко дав наказ діяти зухвало і їхати по полях. Мене покарали за це. Покарав саме ворог. Ми іноді повторювалися. Нас вирахували, і росіяни встановили на дорозі фугас. В результаті чого був підірваний БТР на протитанковій міні. Я хочу сказати, що в плані підривів на міні БТР краще за БМП. Екіпаж бетера, а це було 11 чоловік, залишився живим. Його хотіла прикрити БМП і почала об’їжджати і теж наїхала на міну. За декілька хвилин троє бійців стало «вантажем 200». «Беха» горіла, боєприпаси детонували, а всередині машини горів екіпаж. Дістати ми їх не могли. Мої підлеглі не мали сил слухати їхні крики і хотіли добити хлопців, але вибух позбавив одних гріха, а інших мук. На переправі загинуло 17 військових. Але це не розвідники, а танкісти, коригувальники… Продукти на переправі ми просто скидували з БТР, не зупиняючись. Хто зупинявся – того знищували. Дмитро викопав «ромашку», де була труба під насипом. В тій трубі вояки ховалися під час обстрілів. Були в Грибовського танки й БМП, але все знищили росіяни.

1

Ви довго проводили каравани? Чи були такі водії, що відмовлялися їхати?

Так, відмови були. Останні каравани ми завели перед оточенням. Вони були з паливно-мастильними матеріалами і продовольством. Ці колони були на «мотолигах» (абр. від рос. многоцелевой транспортёр (тягач) лёгкий бронированный), часом зустрічається переклад БТ-ЛБ – радянський/український плавучий бронетранспортер, прим. авто.), які тягнули причепи Е5. Я не пам’ятаю точно число, коли мали їхати останній раз, але пам’ятаю, що ми, розвідники, тягнули сірники, хто буде вести колону, тому що не знали, повернешся чи ні. Потрібно було проїхати через своїх і чужих, до того ж вздовж кордону і потрапити під вогонь артилерії з російської території. І ти нічого не можеш з цим зробити. Ми тягнули сірники на проводку того каравану, який не дійшов. Потім батальйонам скидували боєприпаси з літаків. Тоді мав їхати Олег Лещук. Ще він фразу кинув напівжартома: «Що, мене ніхто не любить і ніхто зі мною просто так не поїде?» Запанувала тиша і начальник розвідки сказав: «Товариші офіцери, я пропоную поїхати всім». Ми погодилися, екіпірувалися, і в три ранку мав бути виїзд. Ми завели БТР і МТ-ЛБ, але прибіг оперативний черговий підполковник Слава Хряпа і повідомив, що виїзд поки що заборонено. Потім наказ: «Командира розвідроти до комбрига!» Я біжу, дорогою забіг до начальника розвідки і повідомив про виклик до комбрига. А у нас ТПУ (тиловий пункт управління) і КСП стояли разом. Пішли ми до комбрига разом. Грищенко сказав: «Колона нікуди не піде. Оточення замкнулося. Ніхто не проїде». Віддав наказ зняти амуніцію і відпустити людей на відпочинок. Так минуло кілька днів.

Але ж вони не були спокійними?

Розвідники почали витягувати людей з позицій. Витягували ми й переправу біля Кожевні, де наші підрозділи потрапили в оточення, зокрема батарею Ющенка. Було завдання витягувати бійців 79-ї бригади, забрати з Іловайська якогось офіцера пораненого, коли місто вже було майже не нашим. Я задіяв цивільний автомобіль «швидкої допомоги» і вивіз його. Вже тоді ми Іловайськ не контролювали і не могли його втримати в будь-якому випадку. Вже тоді в оточенні були підрозділи кількох бригад в «Південному котлі». Сам Іловайськ – це трагедія, але не така масштабна в порівнянні з оточенням біля східного кордону…

А, коли Войтенко прийняв рішення про вихід в Росію…

Я сьогодні командую цим легендарним батальйоном. В мене служать солдати і офіцери, які виходили на територію ворожої країни. Чи правильне він прийняв рішення? Ми не можемо його судити… Войтенко врятував людей, які досі воюють… і воюють достойно: Дмитро Домарев, який вигукнув тоді в Росії «Слава Україні!», Руслан Сулименко, який питав, куди вони йдуть, а йому була відповідь, що потім розкажуть…

Ходять легенди, що коли батальйон виводили автобусами на підконтрольні території, то колона потрапила в засаду. І тією людиною, яка врятувала беззбройних людей від розстрілу були ви?

Був такий момент… Я відбивав атаку диверсантів так, як на моєму місці зробив би будь-який офіцер. А всі мають дякувати Олегу Лещуку…

Скат2

Ви не перший раз його згадуєте, хто він?

Майор. Достойний офіцер, дуже добре воює. Хоча є в нього й певні недоліки… От і цього разу він взяв цивільну машину та поїхав у сусіднє село Побєду. І в нього машина не завелася. Він телефонує мені, а між нами відстань 70 кілометрів: «Забери мене, поки начальник розвідки не дізнався». Ну я і поїхав за ним в чужий сектор. А Грищенко поділив територію на сектори. Поїхав я по Лещука двома «бетеерами», бо з’їжджав з маршруту, а потім потрібно було їхати на базу отримувати нові завдання. І в цей момент почули звуки бою. Віталік Вінник, Сергій Лисенко можуть підтвердити те, що по ним стріляли, як в тирі. В ЛАЗ попали з ПТУРа. Як люди залишилися живі, ніхто не знає. У начальника стройової служби сталася істерика. Я там втратив свій перший бронежилет. Він вчепився мені зі спини, а я йому: «Відпусти!» А він тримає мене, і я нічого не можу зробити. Я бронежилет відстебнув, його відкинув, а бронік там і залишився. Ми вивели всі автобуси та «буханки». Я наказав шикувати всіх в селі й перевіряти. Не вистачало шість бійців. Ми їх почали шукати в полях соняшника. Ви можете собі уявити, як їхати на БТРі полем соняшнику? Ми їздили і давили соняшники. Бо вбитих чи поранених, але ми бійців повинні були забрати. Чотирьох ми знайшли, а двох ні. І коли ми вже розвертали БТР, то побачили, як один із вояків перетягував свого товариша в зарості. Він боявся, що соняшником їздять росіяни. Бойова машина просто вперлася в них. Я спускаюся з БТР і бачу, що в бійця немає частини ноги. Чи то куля 12,7 попала в ногу, чи яка інша, але вибила кістку.

Ви змогли врятувати пораненого?

Ми спочатку робили помилку, коли намотували джгути на приклад. Вони потім розсипалися і рвалися. Тому я зняв портупею, яку мені подарував батько. Це була його афганська портупея. Я ножем пробиваю ще кілька отворів у ременях, затягую на нозі й зупиняю кровотечу. Ми поклали його позаду на БТР, і я йому весь час казав: «Спробуй тепер здохнути! Я тебе і на тому світі дістану. Мені портупею батя подарував, і ти мусиш її повернути!». Далі евакуація в Сонцевому, виклик «вертушки» і доставка пораненого в госпіталь. І можете собі уявити, що через три роки в спільній компанії я побачив цього бійця. Він провів багато часу за кордоном, йому встановили імплантанти. І за столом, навпроти мене, він сидів, згадував і плакав: «А я вас, здається, знаю!». Ми зараз сидимо і весело обговорюємо 2014 рік, хоча в ньому було багато горя. Просто хочеться, щоб в пам’яті залишалися і приємні моменти. Ну от врятували людину, яка через великий проміжок часу повернула батьківську портупею. Той же бронежилет… Я влітку чотирнадцятого року думав, як за нього розраховуватися буду, а сьогодні дякую Богові, що залишився живим.

Є інформація, що вам пропонували гроші…

Так, я тоді в засаду потрапив. В Тельмановому запропонували мені велику суму грошей, щоб я не так ретельно ставився до бойових завдань. Через свої молодость, дурость та патріотизм я відмовився (сміється). Як потім казав начальник контррозвідки: «Відмовлятися не можна. Потрібно брати, тільки потім приходити до нас!». В той же вечір по мені стріляли троє місцевих чоловіків, як потім з’ясувалося. Моя машина перетворилася на решето, Костю Софію тяжко поранено в плече, у водія кулею зробило розріз і відкрило м’яз. Повитягував я всіх, і ми три доби добиралися до Сонцевого. Тоді вже йшли капітальні обстріли усіх позицій по всій лінії фронту. Кожен з блок-постів при появі незнайомих людей відкривав вогонь на враження. Підійти до своїх було неможливо. Вирішили йти на КП бригади, де полковник Грищенко нас «похоронив», бо була знайдена наша розстріляна машина.

Скат

То за що пропонували хабар?

У мене були розставлені «секрети» вздовж кордону. Ці типи, які пропонували гроші, просили пропустити контрабанду. Хоча мені було ясно, що ніяка то була не контрабанда, а російська бойова техніка. Ми категорично відмовилися від пропозиції. Навколо мене було багато людей і не було жодного такого, який думав би про наживу, про достиглі вдома помідорчики. У всіх була думка залишитися живими і допомогти один одному вижити. Навіть Сергій, якому я давав негативну характеристику, рятував людей. Він був своєрідним, але на той час хоробрим воїном.

Чому на вашу думку, була така взаємовиручка?

Раніше ми сиділи в пункті постійної дислокації, фарбували паркани, ходили на заняттях по стройовій підготовці та дивилися, яка в нас гарна парадна техніка. А в 2014 році потрібно було приймати рішення, іноді досить неадекватні. Багато чого розказувати не хочеться, бо іноді самому робиться страшно. 2014 – по-справжньому страшний і кривавий рік. Такого спекотного в бойовому плані літа я після того й не пам’ятаю. В середині літа, щоб попити водички, потрібно було прикладати неймовірні, а іноді й героїчні зусилля. Тоді ж поотруювали всі колодязі по лінії розмежування. Незрозумілість, де і чиї війська, хто і куди їде, хто навпроти тебе. Бувало таке, що майже не вступили в бій з 79-ю, 95-ю бригадою.

Ви побували й під Ізваріним?

Нам полковник Грищенко доручив доставити в 79 бригаду якісь документи. Може, то був план дій. Ми вже мали вертатися назад, коли комбриг, який командував сектором «Д» наказав зробити гак в 150 кілометрів і забрати вояків третього полку спецназу. З нами був зампотех другого батальйону Люлька і він мені врятував життя. Ось це справжня офіцерська дружба. Він побачив, що я їду по полю на ГАЗ-66, а хто їздив цією машиною, той знає, що в ній обстрілу не чути, дуже реве двигун. Люлька вискочив на БМП, прикрив мене бронею, повернув башту і почав стріляти. Тільки коли БМП відкрила вогонь, я зрозумів, що перебував під обстрілом. Потім ми оглянули «шишарика», а там всі борти в дірках. Тоді ми забрали тих, хто залишився живими, бійців з полку спецназу. На моїх очах загинуло дев’ятеро від розриву міни, коли був вбитий майор Юрій Коваленко. Решту ми забрали, а основна група спецназівців загинула. Наша бригада рухалася вперед завдяки спецназівцям. Вони з нами їздили на БТР, і Коваленко завжди сидів на башті першого бронетранспортера. В них була радіостанція, яка дозволяла перехоплювати перемовини ворога. Спочатку ми розставляли піхоту, а потім вже водили каравани. Якось він каже: «Командир, стій. Нас чекає засада згідно даних перехоплення. Якщо підемо селом то першу машину пропустять, але в кінці села всіх переб’ють. Обходимо село». Спецура завжди допомагала. Жаль, що загинули безглуздо. На ділянці Михайла Драпатого. Сиділи в колі спілкувалися. Я зіскочив з БТР і пішов ліворуч. Раптом почався неприцільний мінометний наліт. І перша міна… прихід прямо в центр кола. Там лягли кращі військові, які розуміли, як і що треба робити. Сталося це біля тюрми.

8

Потім ви виходили через територію Росії?

Я забирав техніку першого батальйону, яка втратила боєздатність. Я не виходив в Росію, ми заблукали й доводилося по нашій території вздовж кордону пробиватися до своїх.  Ми рухалися асфальтом, не викликаючи ні в кого сумнівів. Вискочили в районі села Побєда. Наш одяг не викликав підозри. Та і яка там форма: кросівки, штани «дубок» і футболка «адідас». А потім нас вивели в Мелітополь, провели якесь нагородження, і я не міг второпати, а що відбувається? Ми ж не закінчили.

Ви проводили машини з боєприпасами, а чи були у вас такі вдалі рейди, щоб «рознести» ворожі каравани?

Ми накрили автоколону росіян в лісосмузі, які розбили там табір. Ми засікли рух автомобілів у балці й відкрили вогонь з мінометів на просіювання, а потім зачистили зелений масив вогнем з гармат БМП. Після цього в полон не було кого брати. Хто не загинув від вогню ЗСУ, той був вбитий під час детонації боєприпасів у машинах. Всі покійники були вдягнені в форму армії Росії, але всі були без документів та знаків розпізнавання. Коли догоріли ворожі машини, перестали рватися боєприпаси, і ми заїхали в лісосмугу, то оцінили знищене угрупування в роту.

А цікаво те, що виявив цей ворожий табір (а росіяни там вже і намети поставили боєць-«аватар» (В теперішньому українському війську з’явилося слово на позначення хронічних п’яниць. За кольором шкіри їх нарекли «смурфиками» й «аватарами». Ці кіноперсонажі були якраз синьошкірими. Також пияків іноді називають «п’ятсотими» та «двохсот п’ятдесятими». 500 – бо стільки грам у «півлітрі». З тієї ж приичини – 250, від «чекушки». До того ж «250-ий» – це ще й ні живий, ні мертвий, тобто якраз між «200-им» і «300-им». Прим. авт.). П’яний бойчина пішов за горілкою, побачив цю херню, розповів командирові, той ще далі, дійшло до мене, я доповів Грищенку, а Грищенко віддав наказ. Все. Так п’яничка розкрив секретну операцію російських військ. Ці «аватари» й одягнуті були не як військові. Ми зброю їм боялися давати в руки. Потім полковник Андрій Грищенко віддав наказ: «Не везіть цю мразь (трупи) на КПП, продовжуйте виконувати завдання!» Ми так і робили.

Майор Скатерной

В серпні бригада була виведена в Мелітополь на відпочинок і доукомплектацію…

Нам дали по 10 діб відпочинку. Я поїхав з Мелітополя додому якимось бусом. Досі не можу пригадати, з ким їхав і хто нас віз. Я вийшов з машини, і тут в кишені озвався мобільний. Дзвонив начальник розвідки: «Я зараз заїду до тебе на «форді», і ми маємо виїжджати на Мелітополь. Нас викликає Грищенко». Приїхав додому, поцілував дружину та дитину, сказав, що все нормально, сів і поїхав назад. Тоді я зрозумів, що АТО не кінець Все лише починається. Там, в Мелітополі, полковник Грищенко збирав третій батальйон. Багато людей відмовлялися виходити на завдання, особливо ті, хто відчув на собі вогонь російської артилерії. Іноді мене питають, чи правильно, що УБД (учасник бойових дій) дають через 45 діб. І я відповідаю, що неправильно. В мене є солдат –людина геть скалічена, він прослужив у розвідроті 12 годин механіком-водієм і підірвався на БТР під Старогнатівкою. Можна за 5 хвилин отримати ту дозу адреналіну, яку й за кілька років не отримати на війні.

Під Волновахою вже було легше?

Там у мене дійсно почалася служба розвідника. Тобто ми виконували свої прямі посадові обов’язки, диверсійні дії. Заходили на терикони під Докучаєвськом. Нас перестали використовувати, як піхоту.

А вам доводилося брати «язика»?

«Язиків» ми брали багато. Але хочеться згадати іншу історію. Коли ми ще перебували під Тельмановим, то там здружилися з одним чоловіком, директором «Нової пошти». Він зателефонував мені й сказав, що за ним полюють, він непокоїться за своє життя й попросив вивезти сім’ю. Я порекомендував йому виїхати до Гранітного, там ще залишалася «дірка» – прохід, кудою можна було вислизнути з окупованої території. Лінія оборони ще не була щільною В роті у нас був автомобіль «Ніссан Терано» сірого кольору. Я беру Колю-«айдарівця», беру Олега, сідаю сам в машину, і ми виїжджаємо в Тельманове. Ми заїхали на блок-пост і Коля, чоловік неголений і зовні не нашої національності, «зарядив» сепаратисту: «Што, на х***й, вилупілся? Автомат нармально возьмі!». Ми реально не очікували, що з лісосмуги виїдемо прямо на сепарський блок-пост. З собою взяли зброю, безшумні пістолети і «ксюхи» (АКС-74У – автомат Калашникова зі складним прикладом та вкороченим стволом, прим. авт.). Я зайшов у під’їзд, взявши пістолет «пебешку» (пістолет безшумний (ПБ) – радянський самозарядний пістолет малошумної стрільби, прим. авт.). Подзвонив у двері квартири, але мені ніхто не відчинив. Я покликав: «Аліно, відчини!». Двері відкрилися. Чоловіка не було. Аліна повідомила, що його забрали. Мати Аліни починає кидатися на мене, тому що я був у формі німецькій, яку нам волонтери привозили. Я дав мамі ляпаса, щоб припинити істерику, і сказав, щоб вони збиралися і виходили за мною. Жінки починають збирати речі, але я наказав кинути все та взяти лише гроші й документи. Аліна сказала, що в неї все в руках. Ми виходимо в під’їзд, а телефон у мене був маленький та акуратний «Самсунг», дзвінок якого та вібросигнал я не почув. Поки я розмовляв з жінками, то під’їхала машина з трьома бойовиками, і Олег мене хотів попередити про це. Будинок у Тельмановому був П-подібний. Бойовики зупинилися на дитячому майданчику за мікроавтобусом, і їх не було видно. Відкрити вогонь означало не вирватися з міста. Один зайшов у під’їзд, і ми зустрілися з ним на другому поверсі. Ну я, не вагаючись, дивлячись йому прямо в очі, три рази вистрілив в упор з ПБ. Він почав повільно сповзати по стіні. Я підняв його автомат, а Аліна каже: «Це він мого чоловіка забрав!»  Чоловік помер. Його вбили ці люди. Але Аліна після цього не розмовляла зі мною три роки…

Скатерной

Як же вам вдалося вирватися?

Тим часом в дворі Коля й Олег «кладуть» інших двох сепарів. Одного наповал, а інший, в машині, не зорієнтувався, і Коля його садонув головою об кермо. Ми забрали їхні автомати і їхню машину. Сім’ю розбиваємо між машинами навпіл і виїжджаємо на блок-пост. Мене й досі трусить, коли це все згадую. Хто каже, що це не страшно – брешуть. У мене на той момент все захололо всередині. Так, ми можемо тут на блок-посту покласти трьох сепарів, але чи пройдемо ми потім через лінію? А там між Білокам’янкою і Старогнатівкою протікав рівчак і був прохід. Коли під’їхали до блок-посту, Коля знову зробив «зауваження»: «Сматрі мнє, бл…дь, буду єхать назад правєрку устрою!».

Зараз Аліна з дітьми і їхньою бабусею живуть у Маріуполі, але три роки не спілкувалися. Може страх у неї був, що ми вбили людей. Проте зараз уже спілкуємося. Ми бригаду збиралися виводити з Волновахи і нас, офіцерів, прикордонники, з якими тримали оборону в 2014 році, запросили відпочити на турбазі в Мангуші. Шашлик посмажили трохи. Там, у Мангуші, я зустрів Аліну, і лише після того вона зрозуміла, що по-іншому ми діяти не могли.

Чому ж стався той страшний 2014 рік?

Тому що ніхто не думав, що Україна буде воювати. І сьогодні багато хто сидить вдома і думає, що перемир’я з Росією призведе до чогось гарного. Нічого доброго з цього не вийде, Росія як обманювала, так і буде обманювати. Її цікавить шматок континенту, де розташована Україна. Кожного століття у нас забирають шматочок України. А коли в Золотому відбувалося розведення – було боляче, але я впевнений, що цю землю ми повернемо. На цьому наголошую і в розмові зі своїми офіцерами. Найстрашніше те, що в армію повертаються ті старші «полководці», які в 2014 році злякалися. Ми втратили Муженка. Людину, яка вміла воювати і приймати неординарні рішення.

Майор Скатерной на чолі свого батальойону під час Маршу “Чорних Запорожців” у Білій Церкві. Січень 2019 р.
                                                      Майор Скатерной на чолі свого батальойону під час Маршу “Чорних Запорожців” у Білій Церкві. Січень 2019 р.

Чи могли закінчити війну в 2014 році?

Могли б, якби знання і вміння ЗСУ на той момент були такими, як сьогодні. До того ж без великих втрат. Багато чого не знали офіцери, не було вміння в солдат. Не було особливого бажання в мобілізованих. Прописано, звичайно, в Конституції, що Батьківщину потрібно захищати, але у нас же не люблять її читати. Якби ми не пішли по самому краю своєї землі вздовж кордону, а відступили на 5-7 кілометрів, щоб показати всьому світові, звідки ведеться вогонь і на цій смузі в кілька кілометрів «зносити» всю живу силу, яка б заходила на українську територію. А так ми вперлися в свої стовпчики, стріляти по РФ не можна, звідти нас криють, і люди нам не вірять. А кордон взагалі не перекритий. Навіть ті 270 кілометрів відповідальності нашої бригади не були повністю перекритими. Ми зайшли на певні точки – тюрму, Устимівку, переправу. Якби ми стали, окопалися так, як сьогодні, то, може, і втримали б кордон.

Скільки ви ще зможете бути на цій війні?

Та скільки ноги носять!

З командиром 1-го механізованого батальйону  72 ОМБр майором Віктором Скатерним спілкувалися Тетяна Виговська та Костянтин Климчук. Фото Тетяни Виговської. 

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк 5168 7453 2126 4670 (Тетяна Климчук)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.  Кошти будуть використані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

 

 

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: