Здавалося, що антирекорд з перебуванням військового ешелону в дорозі вже не встановити, але Укрзалізниця не бачить перепон для його побиття. Цього разу потяг затримався більше ніж на добу від його попереднього, орієнтовного часу прибуття. Кожну годину небайдужі люди переписувалися у месенджерах, телефонували одне одному, і ось нарешті встановлено остаточний час приїзду.
Порожній ще п’ять хвилин тому залізничний вокзал заполонила людська хвиля. «Не знімайте мене, я тут нелегально», – говорить чудова жінка, яка потайки залишила робоче місце, щоб привітати захисників. Білоцерківці на ходу передають з рук в руки букети квітів, готують яскраві плакати. «Де рушник? Де дівчата?» – запитує пані Людмила, яка не пропустила жоден ешелон й координує всі зустрічі, щоб усе відбувалося по-материнському тепло навіть в найлютіші морози. Дівчата й жіночки тут же з’являються ніби з-під землі. Рушники вихоплюються з пакету і не минає й кількох хвилин, як вся команда в повній готовності вишиковується на пероні.
Сталева стрічка потягу з’являється з київського напряму. Кілька поворотів на «стрілках» і громада локомотиву лінькувато прогуркотіла повз вокзал. Платформи, платформи, платформи… Аж ось підкочуються пасажирські вагони. Двері в них вже відчинені, в них визирають усміхнені бійці. Вони мало не стрибають з підніжок на перон, так хочеться відчути під ногами білоцерківську землю. Нарешті в пункт постійної дислокації прибув зенітний дивізіон і ремонтний батальйон.
Знову вітальні слова від командування бригади, очільників міста, народного депутата, волонтерів. Але є ще один виступ, поета Миколи Джмеля, який саме цими днями завітав до Білої Церкви, щоб провести в міських школах уроки духовності. Не зміг пан Микола пропустити нагоду привітати бійців 72-ї ОМБр. Він живе у селі Одрадівка біля Бахмута, в кількох кілометрах від тих рубежів, які захищали Чорні Запорожці. «Я почав писати свою поему «Аттіла. Благовіст любові» за кілька років до війни, а закінчив після її початку. В ній описані події півторатисячної давнини, але майже повністю перегукуються з теперішнім часом. Ми переможемо, як перемогли і тоді, – говорить поет і зачитує фінальну строфу поеми про те, як воїни повернулися додому. Потім схвильовано додає. – Дякую вам від усіх патріотів Донбасу!»
Після виступу Микола Джміль подарував командиру ремонтного батальйону примірник епічної поеми. Зенітники теж не залишилися без подарунка. Поет з Донбасу, поспілкувавшись із командиром дивізіону, витяг з наплічника ще одного “Аттілу” і простягнув комдиву. “Ми його будемо читати в розташуванні. Маємо знати історію України”, – подякувавши, сказав підполковник.
Урочистості завершено, але починаються обійми і дружні розмови. «Нам дуже важливо, що ви організовуєте такі зустрічі. Додому летиш, мов на крилах! Нас вже попередили, що бригада розгорнула пункти обігріву з чаєм і кавою. Це приємно, насправді», – говорить командир дивізіону. Поряд стоїть підполковник ВСП, який має наглядати за порядком під час розвантаження. Він усміхнений. Причина гарного настрою з’ясовується за кілька хвилин. Виявляється, ми зустрічалися в зоні бойових дій, і йому приємно знову побачити волонтерів “Часу Змін”.
«Ми, освітяни, не пропускаємо жодної зустрічі, постійно приходимо на вокзал, – говорить Юрій Петрик, головний освітянин міста, – і дуже радіємо, коли ви повертаєтеся додому. Кожна школа, кожен садочок допомагає фронту. Сподіваємося, що ви отримували наші передачі, листівки, привітання». Підполковник підтверджує, що привітів від білоцерківців вони отримують багато. А по-іншому і бути не може, адже армія у нас справжня, народна.
Те, що армія народна, підтвердив і приїзд передостаннього ешелону. Він прибув чи то рано-вранці, чи то надто пізньої ночі… Спати хотілося дуже-дуже. Хтось спирається на стіну, хтось на плече товаришів. Проте жарти так і сиплються. “Давайте зробимо останнє фото на пам’ять!” – жартують освітяни. І враз зібрався чималенький гурт веселих, світлих людей. Всі пов’язані між собою спільною, благородною справою. Байдуже, що майже всі вони не досплять і підуть через кілька годин до учнів. Зате вони розкажуть про радісні посмішки солдатів й про незабутні миті зустрічі.
Прибуває група матеріального забезпечення. Людей приїхало мало, але техніки дуже багато. Кожен з цих солдатів робив важку роботу. Намотано на колеса камуфльованих автомобілів не одна тисяча кілометрів. Недоспано сотні ночей, доставлено тисячі тон армійських вантажів, роздобуто незліченну кількість потрібних для боєздатності бригади речей. Дякуємо і ми цим військовослужбовцям. Багато дівчат словами подяки не обмежилися і обдаровували своїх коханих палкими поцілунками. І навіть наймолодші білоцерківці не ремствували, а радісно стискали рученятами своїх татусів.
Попереду останній ешелон і приїзд Головкома. І найголовніше – урочистий марш вулицями міста. Ми вас зачекалися, дорогі захисники!
Читайте також: Перший зустрів найкращих. Елітна бригада ЗСУ повернулася до пункту постійної дислокації
Більше фото тут: Зустріч “чорних запорожців”. Епізод 9 Епізод 10
