Было это в далеком 1933 году. Заехал Сталин к своему другу академику Лысенко на опытную агрономическую станцию узнать, как обстоят дела с селекцией злаков. Как водится в таких случаях, академик Лысенко организовал для вождя экскурсию по станции и рассказал об успехах в селекционной работе. Вождь остался доволен тем, что увидел и услышал. Перед отъездом он раскурил свою трубку и сказал Лысенко:
– Спасибо тебе, дорогой Трофим Денисович, за полезную экскурсию и интересный рассказ. Теперь я знаю, как важно в нашем деле вовремя сажать и пропалывать, пропалывать и сажать! (може, і байка)
Коли Радянський Союз уже конав і ставало очевидно, що його дні добігають кінця, на телеекрани 1/6 частини суші вийшов багатосерійний фільм «Микола Вавілов», який був знятий кінематографістами СРСР та ФРН і присвячений життю і смерті видатного вченого. Одним із головних героїв (а паралельно і головним, після Сталіна, злодієм) був Трохим Денисович Лисенко, якого блискуче зіграв Богдан Ступка. У не кінематографічному, а реальному житті цієї зловісної для науки людини був період пов’язаний з Білою Церквою
Трохим Лисенко народився 17 (29) вересня 1898 р. в селянській українській родині у Дениса Никаноровича і Оксани Хомівни Лисенків, у селі Карлівка Полтавської губернії
У 1913 році, після закінчення двокласної сільської школи, поступив в училище садівництва в Полтаві. У 1917 році поступив, а в 1921 закінчив середнє училище садівництва в місті Умані (нині – Уманський національний університет садівництва) на базі дендропарку «Софіївка».
Період навчання Лисенко в Умані припав на час Громадянської війни: місто захоплювали австро-угорські війська, потім Українська Центральна Рада. У лютому 1918 року в Умані була проголошена Радянська влада, після чого до 1920 року місто періодично переходило у руки «червоних» і «білих» армій.
В 1922 році Трохим Лисенко з’являється у Білій Церкві. Генетик Валерій Сейфер у своїй книзі «Влада і наука (Історія розгрому комуністами генетики в СРСР)» так описує його життя у нашому місті:
«У Білій Церкві він отримав свій перший посадовий титул – фахівець з селекції буряків. Але, як це часто траплялося з ним і пізніше, зайнявся він іншим – селекцією «городніх рослин і ярих культур». Він спробував вивести власний сорт томатів (із затії нічого не вийшло) і попутно вирішив освоїти добре відомий фахівцям спосіб щеплення відрізаних пагонів, а також бруньок чи очок з метою отримання більшої кількості насіння.
Не отримавши скільки-небудь серйозних результатів, Лисенко, тим не менш, публікує в 1923 році дві коротенькі статейки (одну з них в співавторстві з О.С. Оконенко). Після цього аж до 1928 року жодної публікації з його прізвищем, як автора, в науковій пресі не з’являється.
Інший важливий факт з його білоцерківського періоду життя – прагнення отримати диплом про вищу освіту. У ці роки більшовицьке керівництво країни намагається всіма способами розширити контингент студентів, які набираються з пролетарського і селянського середовища. Лисенко не пропускає цієї можливості і в 1922 році, залишаючись на робочому місці в Білій Церкві, вступає до Київського сільськогосподарського інституту, на заочне відділення, яке закінчує в 1925 році за спеціальністю «агрономія» (нагадаю, що до 1934 року Київ ще не був столицею України, центральна влада розташовувалася в Харкові, а Київ був звичайним губернським містом).
Як бачимо, життя і навчання Лисенка до цієї пори не були позначені чимось видатним. Те, що він намагався отримати дипломи спочатку про середню спеціальну, а потім про вищу освіту, свідчило про хороші задуми. Шкода, що, в силу незалежних від нього обставин, повноцінної освіти він не отримав. Ця недостатність освіти залишилася у нього неподоланою і в подальшому житті. Будучи знайомим з кількома сторінками, написаними ним власноручно, я смію стверджувати, що і набагато пізніше Лисенко був гнітюче безграмотний. Книжкова та письмова культура були йому чужі. До того ж не знав він ні слова ні на одній іноземній мові, а значить, не був у курсі досягнень світової науки. За все життя він не обтяжував себе здачею яких іспитів, покладених кожному науковому співробітнику, охочому здобути наукові ступені, так і не зміг виконати ні кандидатської, ні докторської дисертації.»
Життя в Білій Церкві і робота на селекційній станції Трохиму подобалися. Із задоволенням залишився б він тут і після закінчення інституту, але несподівано розігралася його перша життєва драма. Він познайомився з молодою жінкою, між ними виникли почуття, прийшла близькість. І все було б чудово, якби не втручання чоловіка цієї жінки. Трохим спасував і ретирувався. Він вирішив виїхати як можна далі, скориставшись тим, що як молодий спеціаліст має право вибирати нове місце роботи.
Попрощавшись з Україною, він направив стопи на Кавказ і в 1925 році опинився в місті Ганджа (в радянський час – Кіровабад) на «Азербайджанській Центральній дослідної селекційній станції імені товариша Орджонікідзе», створеної за два роки до цього, і був зарахований на посаду молодшого спеціаліста.
Як бачимо, в ту пору Трохим Лисенко був ентузіастом і, мабуть, лише задумувався над своїми подальшими перспективами.
Іноді думаєш: «Ех, якби ж той ревнивець відпустив свою невірну дружину до Лисенка і дав би молодим людям зажити повноцінним життям, то скільки доль не було б зламано, а науці не завдано величезної шкоди!» Втім залишимо такі здогадки альтернативним історикам. Головне, щоб шарлатани від науки не могли заручатися підтримкою політиків, оскільки такий симбіоз призводить до непоправних наслідків.
