40 читачів

Офіцер і актор Олег Шульга: Нас приперло до стіни, коли потрібно робити вибір: ти українець чи ні?

1

Чоловік, який сидів навпроти за столом, міг бути ким завгодно: піхотинцем, артилеристом, коригувальником, розвідником. Так само він міг бути ким завгодно в мирному житті: бізнесменом, інженером, актором. Яке ж було здивування, коли начальник штабу окремого батальйону сказав: «Знайомтеся – це виконавець головної ролі в фільмі «Позивний «Бандерас». Спочатку ми не повірили тому, що з нами за столом сидить Олег Шульга, який знімався у фільмі «Червоний» та кількох серіалах. Потім думали, що Олег приїхав із волонтерською місією, але з’ясувалося, що він захищає Україну в складі батальйону. І хоч Олег Шульга мав їхати раненько на свою воєнну роботу, нам вдалося випросити кілька хвилин для інтерв’ю.

– Дивно було вас тут зустріти. Всі знають про Анатолія Пашаніна, виконавця головної ролі в фільмі «Грозові ворота», якого ставили у приклад. Хтось приходить з кіно у війну, а ви прийшли з війни в кіно, а потім знову повернулися на війну…

– Саме так. Я актор все своє життя, починаючи з 1993 року, але коли до нас прийшла війна в 2014 році, то в мене не було вагань. Почав воювати, але так сталося, що після демобілізації в 2015 році театру стало все менше в моєму житті, а от кіно з’явилося. Відтоді в мене немає театральних ролей, але є доробок кіношний.

– Ви кажете, що є актором з 1993 року, а інтернет-джерела говорять про 2001-й і що до того ви були інженером…

– Я веду відлік з 1993 року, бо саме тоді потрапив у театральну студію «Віримо», де було вирішено: «Ми робимо театр!». Але лише в 2003-му діяльність студії формалізувалася і Дніпропетровська міська рада створила муніципальний театр і нам почали платити за те, що ми граємо.

– Як ви прийшли до театру? Де театр, а де ракетно-космічна галузь? Це до того, що ви закінчили ДНАУ по інженерній спеціальності.

– Я не дуже системна людина. Мій життєвий шлях і коло знайомств складається з тих подій і людей, які «падають» на мою дорогу. Випадково мій брат Ігор Шульга потрапив у театральну студію, а в 1993 році він сказав: «У тебе є вільний день? Пішли подивимося». Там були дуже цікаві люди, міцний колектив і душевне спілкування. Згодом прийшло розуміння, що це необхідна і надзвичайно важлива справа. Тому поступово я втягнувся в театр. Я ще був школярем. А ракетно-космічна галузь стала побічним ефектом і продуктом.

– Ваша розповідь навіює романтику мандрівних театрів ХІХ століття, коли трупі потрібно було шукати свою публіку, а не публіка шукала театр.

– Це нормально в рамках боротьби добра зі злом. Ми боролися за свою публіку, створювали і виховували театральну культуру, а починалося все з того, що акторів на сцені було більше, ніж глядачів у залі. Проте ми знали, що робимо, і намагалися працювати так, щоб у глядача не було вибору. Тобто, подивившись одну виставу, він мав обов’язково прийти на іншу. Так, не жаліючи себе, працюючи 24/7, дійшли до того, що 500-місна зала не вміщала всіх бажаючих. Були періоди, коли ми по року працювали повністю на аншлагах. Зараз, коли війна в буквальному сенсі прийшла в наше життя, я все одно розумію, що на тлі культури – це теж війна, в якій я беру участь. Від нас самих залежить наше виживання. Нас приперло до стіни, коли потрібно робити вибір: ти українець чи ні? Саме цей момент ми переживаємо.

– У вас відчувається потяг до свободи. Ви могли б працювати на заводі й отримувати стабільну зарплату. Тісно вам було в тих рамках?

– На підприємстві я міг би все ж працювати, але заробляти там я не зміг би. Театр якось так мене привчив, що я не вмію заробляти гроші. А навчився віддавати, віддавати, віддавати, а суспільство і космос будуть тобі якось віддячувати. Ми не заробляли гроші, ми знали, що потрібно важко працювати, а дивіденди від роботи обов’язково прийдуть. Як студія, ми довгі роки працювали без грошей, а вже потім нам почали платити дуже трішечки, хоча на ті гроші можна було вижити, а зараз… Знаєте, я вмію працювати, а космос дає адекватну відповідь.

– Ви грали в театрі ролі різнопланові, від комедійних до трагічних, яке амплуа вам ближче?

– Я сформований своїм рідним театром, в якому я пропрацював 26 років, аж до 2019-го. Мені цікаво грати, тобто театр – одна суцільна гра, де правила визначаються в процесі гри, де ми не маємо вирішувати, кого нам грати, бо тоді ми самі визначимо рамки і кордони. Це зашкодить і мені, й комусь іншому. Якщо я гратиму лише героїв, то як тоді бути з комедійними ролями? Я професійно-жадібний, хочу грати все.

– Війна вносить свої корективи в наші плани і бажання…

– Безумовно, ми віримо в перемогу, але наші життя розвернулися на 180 градусів, а свідомість має інерцію попереднього буття. В мене інерція 43 років. Тому думати наперед не можу. Я інколи уявляю, а як я зараз можу зіграти? Що можна говорити і вдавати з себе? Я лише уявляю, як виходжу на сцену, дивлюся і думаю, що на сцену зі мною вийде весь мій життєвий досвід, буду жити тут і зараз. Навіть не знаю, кого хотів би зіграти… Дуже багато матеріалу, який проситься, який резонує. Після 2015 року я зіткнувся з п’єсою Жана Жироду «Троянської війни не буде». Мені здається, що це страшна за своєю актуальністю п’єса.

– А є українські драматурги, які б могли зачепити за живе темами боротьби за незалежність, людина і фронт, людина і смерть?

– Для цього потрібно бути у матеріалі. Я системно не слідкую за тим, що виходить. Але у Дніпрі Ігор Кирильчатенко зробив моно-виставу разом із Вікторією Черновою, яку я, на жаль, не зміг подивитися. Це робота з серйозним, глибоким, сьогоднішнім посилом. Я захоплююся Сергієм Жаданом. Він – геній, все, що він робить, росте від сьогодні й пояснює процеси.

– Колеги по театру зрозуміли ваш крок піти добровольцем на війну?

– Поки цей вчинок не було зроблено, точилися дискусії. І це нормально. Мене переконували, що я займаюся важливою і потрібною справою. Ми грали скільки могли. Це появлялося у багатьох переломних моментах. Теж саме стосувалося Майданів у 2004 та 2014 роках. Але після того, як я пішов на війну, ніхто й слова не вимовив про можливу дурість вчинку. Навпаки, всі підтримували. В 2014 році я пішов на війну з рідного театру, й театр допомагав мені та Олександру Корніленку, теж актору-воїну. Тепер я пішов воювати не з театру, а з кіномайданчику, й знайомі телефонують та висловлюють підтримку, допомагають «волонтеркою».

– Кіношна війна схожа на справжню? Чи доводилося вам сперечатися з режисерами з приводу бачення тих чи інших сцен?

– Безумовно, що індустрія кіно має зробити так, щоб зацікавити глядача, тому війна на екрані відрізняється від справжньої. Натуралістика порушена, наприклад тривала перестрілка на відстані п’яти метрів. Але мені дуже щастить в житті з людьми. Театр, в якому я працював – це прекрасні люди, завдяки яким я такий, як є. Коли в 2014 році потрапив у батальйон, я був вражений його особовим складом, і майже від кожного з людей черпав знання. Це 39-й батальйон територіальної оборони. В кіно мені теж пощастило. Всі мої військові фільми із Зазою Буадзе та Ахтемом Сеітаблаєвим дуже «діаложні». Якщо була необхідність щось міняти, то робилося компліментарно, нормально, в дискусії. І режисери прислухалися. Ми всі якоюсь мірою хворі радянщиною. У нас в свідомості є радянські кліше. Те ж саме у сценаристів. Напише щось чудове, а кліше пробиваються подекуди. Так само і режисер з актором можуть використати якусь «їрунду». Це було предметом, який доводилося виправляти. Наприклад, в «Позивному Бандерасі» були фрази на кшталт «Поднімі мєдлєнно рукі… Поклади зброю…». Доводилося спільно обговорювати й вносити корективи. Справу полегшувало й те, що над фільмами працювали справжні професіонали. В творчому колективі «Бандераса» майже всі мали військовий досвід. Заза всіх слухав і всі щось додавали. З Ахтемом було те ж саме. В «Добровольці» теж усі були професіонали, де щось від себе додавали, і режисер прислухався, виправляючи все, що необхідно.

– Але фільми все ж не уникли критики й не мали значного касового успіху? Ті ж «Кіборги» були проривом.

– Я був на прем’єрі «Кіборгів» у Дніпрі. Шість залів були заповнені вщент, хоча я не впевнений, що далі фільм зібрав касу. На «Бандерас» в моєму рідному Дніпрі, де живу я – виконавець головної ролі, який до того ж і воював, не було жодної афіші. Була тільки єдина в середині кінотеатру, формату А1. Я думаю, що це не недбалість, а кілька «хвороб». Українські кінопродюсери заробляють свої гроші поки вони знімають кіно. Коли фільм закінчено, то продюсер все, що хотів – заробив. А прокатчики заробляють більше на поп-корні ніж на фільмах і це ще одна «хвороба» й правда. Також в Україні мало кінотеатрів та екранів, тому залучити масово людей важко. От я не знаю чи є в Апостоловому кінотеатр, хоча це величенький залізничний вузол та районний центр. Знову ж є в суспільстві маленька «хворобка», коли комфортніше з пивом на канапі, ніж піти в кіно. Це, як в театрі, коли завойовували свого глядача. Ми вкладалися і билися головою об стіну. А в кіно актор і режисер може «розбитися» зовсім, щоб глядач прийшов, але якщо не буде реклами, якщо цього не захоче прокатчик, то він все похерить. Тут цілий комплекс питань і виходячи з цього не можна ставити питання «Чи потрібні такі фільми?». Потрібні! По аналогії з фудіндустрією, потрібні як делікатесмаркети, де шматок сиру коштує дурні гроші, так і потрібні відділи, де продукти балансують на межі терміну придатності й продаються зі знижками. В кіно й телебаченні потрібні як авторські фільми й андеграунд, так і фільми «під пивко». Має бути насичення ринку в усіх сегментах.

– Але ж наше кіно й телебачення було перенасичене продуктом, знятим в Україні, але орієнтованим на Росію?

– Якщо казати про якість серіалів, то такого, як в Мексиці, Туреччині, Індії ми можемо знімати кілограмами і кілометрами. Жанрове кіно знімати важче. Наше документальне кіно – чудове. Але й жанрове кіно потроху заявляє про себе. Це теж хвороба, що закордонне краще. Немає сенсу займатися руйнацією, є сенс створювати. Помирає радянська інфраструктура, всі ці промислові мегалодони, найбільші свиноферми. Треба працювати над системою, в якій ми можемо заявити про себе. Жадан створює сучасну українську мову й культуру, так як і Прохазько, Андрухович, Вінничук. Вони не сформулювали позицію «Я – проти», вони виступають з гаслом «Я – за!». Театр виховав у тому дусі, що немає задач з часткою «не-». .

– Вашим дебютом в кіно був фільм «Червоний», а як ви потрапили в картину?

– Кажу чисту правду. Мій життєвий шлях мене виводить. Здибалися. До того часу я був на кількох кастингах, і по результатах було глухо. А потім з якогось переляку знімальна група приїхала в Дніпро й шукала виконавця ролі Віктора Гурова. На кастинг прийшли, певно, всі актори Дніпропетровщини усіх вікових категорій. Всі зібралися в готелі “Рассвет» у темненькому коридорі. Я прийшов ні на що не сподіваючись. Вийшла Алла Самойленко, роздала аркуші з текстом, підійшла до мене, придивилася і спитала скільки мені років. Кажу: «Тридцять сім…». Невдовзі Алла повернулася і попросила дочекатися, поки всіх не прослухають, бо мене будуть пробувати на одну з головних ролей. Дочекався, зайшов. Було класно. На момент проби не було відчуття поворотного моменту в долі. Була дещо анекдотична ситуація, що в одній зі сцен мені підгравав керівник театру «Віримо» Володимир Петренко. Він молодець, працював на нашу користь і тут мені теж підіграв. І Алла Самойленко, тепер ми товаришуємо, яка стала часткою мого життя, теж мені підігравала.

– У фільмі Гурова вбивають, в книзі він залишався живим. Не жаль було персонажа?

– Не знаю. Задля сміху – шкода, бо можна було б знімати продовження зі мною. А по суті, там всі помирають. Фінал, коли герої фільму йдуть, то між табором і Україною – тисячі кілометрів, й це шлях до героїчної смерті. Тут важить не смерть, тут важить чин. Основне змістовне навантаження фільму, що люди зважили це, не зраджують себе. Вони стали на шлях воїна і пройдуть його до кінця.

Ви теж стали на шлях воїна. Ваші колеги-військові сприймають вас як бойову одиницю, побратима, символ батальйону чи актора?

– В 2014 році я нікому не казав, що актор. Бо є ще одна «хвороба», коли актора сприймають, як іграшку, ляльку, блазня. Я вже признався під демобілізацію. Але коли почалася кінокар’єра, то з побратимами із батальйону ходив у кіно. Коли у 2022 році прийшов до війська, то мене частина людей впізнала одразу, частина згодом, а хтось взагалі не дивився фільми, й це теж нормально. Тобто приховати що я актор – нереально. Я стараюся якісно виконувати роботу офіцера. Ми взялися за спільну справу: актор і, припустимо, шахтар. Я офіцер, а ти солдат. Сьогодні всі захисники України. Я не знаюся в формальній структурі роботи військкоматів. У військовому квитку було записано, що я є в оперативному резерві першої черги. Здається, є таке зобов’язання з’явитися у триденний термін, але спирався я не на це, а на своє бажання захистити Україну. І таких на пункті комплектації було тисячі. Я оминув формальну структуру і хто після цього? Мобілізований, доброволець, воїн? Всі ми тут українці

Спілкувався Костянтин Климчук. Фото автора.

подобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк
: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Кошти будуть використані на волонтерсько-просвітницьку діяльність: видання книжок, створення публіцистичних матеріалів для цього сайту, організацій науково-дослідницьких проєктів та волонтерських поїздок на передову.

Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук).

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: