1,451 читачів

Східне партнерство – як воно Є

УкраїнаРосія

Отже, з 2009 року Україна є повноцінним учасником Східного партнерства Европейського Союзу.

До Східного Партнерства також залучені Білорусія, Молдова, Вірменія, Азербайджан та Грузія. Ініціатором цього процесу з боку ЕС стали Швеція та Польща. Швеція в силу історичної пам’яті та її впливу в минулому на Східну Європу, а Польща на правах володаря Східного кордону ЕС. В обох цих державах є, безперечно, амбіції щодо ґеополітики та впливу в регіоні.

Взагалі, «Східне Партнерство» як таке, виникло скоріш як авантюра, в бюджеті Европейської комісії у 2008 році залишились невикористані кошти, близько 300-400 мільйонів евро. Польща та Швеція виступили з проєктом «Східного Партнерства», за аналогією з «Партнерством із Середземноморськими країнами», де головну роль відігравала Франція, а метою такого партнерства були – забезпечення стабільності, та наскільки це можливо, спокою у регіоні. «Політика Середземномор’я» на відміну від «Східної політики» була зрозумілою для всіх членів ЕС, а її доцільність не викликала сумніву та засторог.

Формат політики «Східного партнерства» передбачав двосторонні відносини між державою та ЕС, а також багатосторонні – з усіма членами Східного партнерства та ЕС. Такий формат сприймався песимістично владою України, адже двосторонні відносини, здавалось б краще репрезентують вимоги сторін. Хоча з початків, партнери з ЕС – Україні віддавали лідерську нішу, втім, Україна не змогла нею скористатись, зокрема в силу свого песимістичного настрою.

Скептицизм спостерігався й в самому ЕС, з боку деяких держав, яким в силу ґеоґрафічних причин Східна політика не була цікавою. Втім, український партер – ЕС, зрозумів що на Схіному кордоні є ще й інші держави, окрім Росії, і з ними варто взаємодіяти активніше. В той же час, на етапі багатосторонньої взаємодії з країнами Східного Партнерства, партнери угоди зрозуміли, що насправді нічого не знають один про одного, окрім того що колись вони співіснували в одній державі.

Білорусь та Азербайджан – мають авторитарні режими. Білорусь та Вірменія мають приязні стосунки з РФ, і входять до «Митного Союзу». Білорусь, Азербайджан та Вірменія не бажають вступати в тісний контакт з ЕС, адже подібне зближення несе для їхніх режимів ризики. В усіх, окрім Білорусі, були в минулому, чи на етапі сучасному – військові конфлікти, так чи інакше пов’язані з РФ. Тому з початків партнери Східної політики ЕС, умовно поділились на дві групи – які бажають тісніше співпрацювати з ЕС, і ті які не бажають такої співпраці. Поки що, ЕС не заявляв про провал політики «Східного партнерства», але скептицизм проявляється дедалі активніше, особливо в тих державах, де домінує Евроскептецизм, наприклад Нідерланди чи Велика Британія. Оскільки, там европейські цінності формувались під впливом традиції, для цих держав є зрозумілим, що як в ЕС так і без нього, ця традиція збережеться. Отже, такі партнери для ЕС (риба, щука й рак – саме так вони сприймаються) які не є єдині навіть в своїх намірах, не можуть співіснувати в рамках єдиного проєкту. І дійсно на сьогодні торгову угоду (дехто називає її про асоціацію) підписали три держави: Україна, Молдова та Грузія, три інші – утримались від торгового договору, і обмежились участю в різних програмах ЕС.

Торгова угода окрім економіки передбачає регулювання у сферах: безвізового режиму та безпеки міграції, енергетична безпека, «пілотні» програми транскордонного співробітництва (наприклад Польща-Білорусь-Україна, Угорщина-Словаччина-Румунія-Україна) які хоча й націлені на прикордонні області, але тим не менш можуть залучати кошти для інфраструктурних зрушень, тощо.

Структура політики «Східного партнерства» передбачає кожні 2 роки великі багатосторонні саміти «Східного партнерства», односторонні саміти такі як «Україна-ЕС», різноманітні форуми та конференції, економічні конференції, місцевого самоврядування, бізнес-форуми а також (важливо) конференції громадянського суспільства, аналітичних центрів, громадських організацій. Також у структурі звичайно є зустрічі на найвищому рівні – міністрів закордонної політики, офіційних осіб, наради експертів і загалом на державному рівні.

Важливо, що на цьогорічному саміту у Ризі передували консультації Президентом із громадянським сектором у посольстві України в Ризі. Варто розуміти, що на саміті є слово як у офіційної влади, так і в громадського сектору. Тобто по-суті, громадський сектор має можливість долучатися до зовнішньої політики держави, особливо яскраво це можна побачити у проевропейських урядах України, які незацікавлені в критиці на саміті від громадськості, і змушені проводити консультації. На відміну від цьогорічного саміту, під час саміту у Вільнюсі, громадськість могла розраховувати, хіба-що на мітинг перед самітом з транспарантами «Янукович-підпиши».

Важливо й те, що до впровадження політики «Східного партнерства» Україна вже мала напрацьований текст угоди про торгівлю (асоціацію), були підписані низка важливих документів евроінтеграційної складової, і вважалось що «Східне партнерство» не є настільки актуальним для України, адже й без нього державні мужі досягнули значних зрушень. Проте як виявилось, саме ця «авантюра»(з деяким перебільшенням можна й так сказати) Польщі та Швеції спричинила до розвитку громадськості в Україні, і більш того значного впливу на творення зовнішньої політики. Справа в тому, що Европейський Союз мав досвід інтеграції Країн Вишеградського договору, і країн Бальтійського регіону, які перебували під окупацією, у складі СРСР. Цей досвід передбачав співпрацю з владою, і цього було достатньо, у влади цих країн, не було інших варіантів розвитку подій, по суті ці держави скористались послабленням СРСР (РФ) і втекли від неї в Европу.

Натомість велика частина України, та її населення не сприймала радянську добу, як окупацію, і мала великий електоральний вплив, тому політики не поспішали втікати від РФ, а балансували між прихильниками ЕС та прихильниками РФ. Саме тому такий підхід ЕС, який працював із країнами Варшавського договору не спрацював із Україною, та й зрештою з Молдовою, та ін. державами (хоча Грузія мабуть виняток і тут скоріш в силу ґеоґрафічної складової – віддаленості від ЕС, і орієнтацією на США). Але европейські бюрократи чи то пак не зрозуміли чому така ситуація, чи навпаки тому що зрозуміли(!) чому така ситуація складається у відносинах з Україною, зрештою почали співпрацювати на рівних, як з громадськістю, так і з владою. Таким чином ЕС знайшов партнера, на якого публічно можна було б опиратися і демонструвати европоорієнтованість України. Але склалось так, що громадянське суспільство почало дійсно впливати на рішення, інструментально через «Форум громадянського суспільства», які діють і в інших учасників «Східного партнерства». Метою цього форуму є залучення громадянського суспільства до роботи у рамках «Східного партнерства» і його (громадянського суспільства) підтримка. Тобто по-суті це дорадчий орган, при Європейській комісії. Цей орган радить комісії, яка ж політика має бути у комунікації з Україною, показує на не доопрацювання, дотримання, верифікацію (перевірку) і помилки у зобов’язаннях які взяли на себе обидві сторони при підписанні тих чи інших угод. В Україні, по-суті це звелось до контролю і висвітленню дотримання зобов’язань які взяла на себе українська сторона.

Все це відбувається на форумі громадянського суспільства, де є обов’язково присутні евро комісари із питань міжнародної політики, із питань Східного партнерства, а також директори тих директоратів, які відповідають за питання які є на порядку денному у форумі.

Навіть при Януковичу такий формат діяв. Механізм доволі простий, українська громадськість дає свою оцінку перетіканню процесу зобов’язань взятих Україною на себе, перевіряє і верифікує українські законопроекти і стежить за їхньою імплементацією, дає звіт Европейській комісії, і та прислухається до неї, вказує українській стороні на помилки і не доопрацювання. Таким чином опосередковано громадянське суспільство, змушувало українську владу діяти ефективніше.

У відносинах із Білорусією, такий варіант теж працює, проте звичайно питання обмежуються культурою і розвитком білоруської мови, літератури, кіно, обміном студентів тощо. Це диктується тим, що Білорусь не декларує курс на ЕС. Тим не менш це все ж дає поштовх до зародку громадянського суспільства, як опозиції авторитарного режиму Лукашенка.

У відносинах із Грузією та Молдовою, такий варіант не є настільки принциповим, адже комунікація із владою в принципі дає свої результати, тим не менш громадський форум користується там також популярністю серед громадських організацій.

Щодо Вірменії Та Азербайджану, то держави стали одні з лідерами у сфері молодіжної інтеграції, але не більше. Громадянські платформи функціонують, але звичайно підконтрольні владі.

Крім офіційних звітів, щороку відбуваються зустрічі робочих груп, міжурядових засідань, де присутні представники урядів держав-учасників Східного партнерства та ЕС, тут вже безпосередньо під час робочої групи чи засідання, представники громадськості мають слово і впливають таким чином на рішення. Проте такий формат робочих зустрічей при владі Януковича не практикувався, оскільки тоді це рішення блокувалось і Україною, і Білорусією і Азербайджаном. Після приходу проевропейського уряду в Україні, відбулись зрушення і тепер на робочих зустрічах постійно присутні 2 представники форуму громадянського суспільства.

Форум громадянського суспільства складається з п’яти робочих груп. Чотири із цих робочих груп відповідають чотирьом платформам міжурядового та громадського рівнів:

1. Демократія, права людини, належне врядування та стабільність
2. Економічна інтеграція та узгодження з европейською політикою
3. Питання екології та енергетики
4. Контакти між людьми

Та одна (п’ята) платформа на рівні лише між громадськістю – питання соціального діалогу і соціально-трудової політики.

Форум має свої комітети та координаторів, які обираються щороку його членами.

Із боку Білоруської сторони поступила пропозиція щодо утворення національних платформ, тобто таких собі коаліцій громадських організацій, на постійній основі. І якщо для України це не є настільки актуальним, то для Білорусії – це справжній прорив і принципове питання, мати громадську платформу на національному рівні. Звичайно що влада Білорусії її не помічає, але на міжнародному рівні змушена з ними рахуватися. Всі 6 країн-учасниць мають свої національні платформи, в Україні така була створена в січні 2011 року, куди входить приблизно 180 організацій, проте склад постійно змінюється, і це організації, які займаються у напрямках 5 платформ вищезгаданої тематики.

Перша платформа (демократія, права людини, належне врядування та стабільність) має на порядку денному сім ключових питань: 1) Судова реформа. 2) Реформа державного управління. 3) Боротьба з корупцією. 4) Питання спрощення візового режиму. 5) Засоби Масової Інформації в розрізі свободи слова. 6) Права людини. 7) Спостереження за виборами. По цим питанням представники громадськості мають можливість обмінюватись досвідом і навчатись один в одного. На сьогодні координатором цієї робочої групи є Генадій Максак.

Друга платформа, координатором якої є Юрій Вдовенко, займається питанням малого та середнього бізнесу, транспорту, торгівлі і транскордонного співробітництва.

Третя платформа займається двома ключовими питаннями – енергетична безпека та кліматичні зміни та захист довкілля, а її координатор є Андрій Чубик

Четверта платформа включає три головні напрямки – освіта, культура, а також молодь та волонтерство, координатор якої є Оксана Бондар.

Існують й окремі робочі групи, поза платформами, як от комунікація між пенсіонерами.

П’ята платформа займається діалогом та співвідносинами між профспілками і роботодавцями, та іншими сторонами. Ця платформа була створена на вимогу Европейського Економічного Соціального Комітету, оскільки коли створювався ЕС, з «Товариства вугілля та сталі» тоді громадянським суспільством були – профспілки, організації роботодавців та інших організацій типу фермерських. Проте, в Україні профспілки та організації роботодавців підконтрольні олігархам, і власне пізніше, Янукович відмовившись від підписання угоди у Вільнюсі про торгівлю, опирався і зокрема на висновки українських федерацій роботодавців та профспілок. На сьогодні цю платформу в Україні очолює В’ячеслав Рой.

Подібні ситуації з організаціями профспілок можна спостерігати в Білорусії, де вони повністю підконтрольні владі, Вірменії та Азербайджану. Дещо краща ситуація в Грузії та Молдові, де вплив олігархів є обмеженішим ніж в Україні.

Інструментами впливу цих платформ на владу України, є: позиційні заяви, звіти, щорічні конференції, участь в робочих групах та дискусіях, участь в розробці дорожніх карт щодо проблемних питань, зокрема й дорожньої карти «Східного партнерства» (по суті карта евроінтеграції України), участь в розробці звіту Европейської комісії щодо поступу евроінтеграції держави тощо.

Цими ж інструментами користувались гібридні режими демократії Молдови та Грузії.

Таким чином при розгляді політики ЕС щодо «Східних партнерів» можна давати оцінку розвитку громадянського суспільства у 6-ти державах. Їх умовно варто віднести до двох категорій – тих де громадянське суспільство впливає на владу, та тих де воно існує в рамках взаємодії у сфері культури, молодіжної політики, освіти. Звичайно це пов’язано з режимами які функціонують в цих державах. Азербайджан та Білорусія – представники достатньо жорсткого авторитаризму. Натомість Україна, Молдова та Грузія – мають гібридні режими, які йдуть в напрямку до демократії, або ж умовно представницькі демократії, де влада не має значних інструментів впливу на підсумки виборів, але не всі процедури демократії дотримуються. Сюди ж можна віднести Вірменію, проте ця держава має конфлікт з Азербайджаном за так звану Нагірно-Карабахську республіку, й опирається на РФ, як союзника, за таких умов, вірменське громадянське суспільство підтримує курс влади щодо орієнтації на РФ. Вірменія є членом ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку) та Митного союзу. Таким чином, громадське суспільство у відносинах із ЕС, орієнтується на молодіжні програми обміну, освіту та культуру. Тому навіть якщо ми візьмемо до уваги умовну демократичність режиму Вірменії, розвиток громадянського суспільства у розрізі політики «Східного партнерства» варто відносити до першої категорії.

Автор статті: Андрій Гайдук

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: