1,169 читачів

У Святогірську слово «москаль» говорити не бояться. Волонтерсько-просвітницька місія “Часу Змін”

статтяато

Дитячий сміх, оплески, підбадьорливі вигуки. Три сотні дітей не скупляться на емоції. На сцені Святогірського дитячого центру «Смарагдове містечко» показують виставу «Казка про козака Степана, його пригоди і кохання за мотивами однойменної казки, написаної білоцерківським волонтером Костянтином Климчуком. Він сидить у першому ряді й помітно хвилюється. Воно й зрозуміло – прем’єра на Донбасі. А перед тим…

А перед тим донбаська земля здригалася від вибухів важких снарядів і окроплювалася кров’ю. Гинули від розривів снарядів захисники України, але перед смертю посилали до дідька десятки окупантів. А потім вогонь вчух. Але, незважаючи на стрілянину, на позиції українців проривалися волонтери, які привозили необхідні для воїнів речі.

Радіостанції, дизельний генератор, набори інструментів, акумулятори й батареї, перетворювач електричного струму, термоси і ще багато потрібних речей спаковано у волонтерський автомобіль. Під самісіньку стелю і в салон запихаються коробки з чаєм і кавою, солодощами для вояків, а також теплими речами для однієї із шкіл в зоні війни. Окремо лежать коробки з пряниками-зайчиками. Вони призначені для дітей Донбасу, які приїхали відпочивати в «Смарагдове містечко» з багатьох куточків Донецької та Луганської областей, а дехто тут живе від весни 2014 року. Так, багатьох людей вигнала з дому «русская вєсна».

Сірий ранок у Костянтинівці. Тут маємо підібрати директора школи, якій веземо «гуманітарку». Петляємо по районному центру, сподіваючись знайти вуличку з більш-менш рівною проїжджою частиною Навігатор показує курс, але Олена Яківна йому «опонує»: «Ми вже не перший рік минаємо центральну вулицю. Шкільний автобус їде паралельними маленькими вуличками і провулками. Так намагаємося берегти техніку».

За містом дорога знайома. Ті ж самі, тепер засніжені, пагорби, ті ж самі гарні й дурнуваті фазани. Вони вибігають на дорогу, з цікавістю дивляться круглим оком на швидкий мікроавтобус і ледве встигають вискочити з-під коліс у поле. Просто супермісце для полювання, але недалеко йде полювання на людей, а ще дуже шкода бити таку красу.

Аж ось і школа. Розвантажуємо тут теплі дитячі речі, які зібрали кадети-гімназисти.

Заносимо їх у кабінет педагога-організатора. Невдовзі звідти почали виходити діти з обновами в руках. А ми п’ємо каву в кабінеті директора і слухаємо, як їй сподобалося в Білій Церкві. Але куди б не вела доріжка розмови, все одно виводить до теми відносин Заходу і Сходу. Тема ця слизька і делікатна тож ще довго шукати нам спільні точки дотику. Але потрібно вивозити дітей у Надднірянщину, Карпати, щоб показати багатогранну Україну, альтернативу їхньому середовищу.

Невдовзі нас зустріли білоцерківські зенітники. Хлопці поміняли місце дислокації. Тепер їм не так комфортно, як було раніше, бо холод проймає до кісток. Доводиться знову обживати холодні приміщення, але ніхто не ремствує і не рюмсає. Робиться робота, служиться служба. Бойові машини виїжджають на чергування. Ворог не спить і розвідувальні апарати потрібно збивати, хоча робити це стає важче. Неначе хтось дає найсвіжішу інформацію про маршрут «Ос» і ворожі оператори встигають змінити маршрут, не заходячи в зону враження ракетою. Але хлопці обіцяють, що ті безпілотники, зрештою, «долітаються». За їхнє бойове вміння, а також певним авансом, відвантажуємо їм консервовані овочі, а також ящики із солоденьким.

Минаємо прифронтові села і містечка й беремо курс на Авдіївку. Чим ближче до фронту, тим лояльніші до волонтерів військові на блок-постах. Хоча дехто вже дійсно привітно махає нам руками. За минулі два місяці наш автомобіль бував тут частенько, а на «Дев’ятці» то й прямо кажуть: «Ставайте на своє місце». Перед легендарним блок-постом зупиняємося і передаємо хлопцям-розвідникам адресну передачу. Навколо стрибає кілька страшних на вигляд, але дружелюбних псів. Чотирилапі роблять усе для того, щоб люди на війні не озвірили.

Чекати довелося недовго і скоро ми прямуємо за провожатим на «промку». Що, здавалося б, тієї «промки», але то своєрідний «міст», по якому ворог міг вдертися в Авдіївку. Проте в українських військових і добровольців інші плани і вони точно використають «промку» для заходу в Донецьк.

Хлопці на промисловій зоні змучені. Це одразу видно по зарослих бородами обличчях та очам з червоними, роз’ятреними повіками. Вони досить байдуже сприймають ящики з харчами, але всілякі технічні приспособи викликають у них жвавий інтерес. Ці бійці кожного дня зазирають смерті у вічі й після такого «загравання» в кожного нерви напружені і, як наслідок, виснаження.

Сам пейзаж теж депресивний. Вибиті снарядами і мінами віконниці, обколупані осколками стіни й будівельна техніка, брудний сніг і над всім цим важке, свинцеве небо. Прибуває командир взводу, через якого передаємо “гуманітарку” для передових позицій. Вручаємо йому радіостанції, а він ділиться з нами проблемами. Проблеми нотуються і беруться до уваги.

Під час брання до уваги потреб 72 бригади починають просинатися сепари. Вони дають про себе знати чергами зі стрілецької зброї. Стрілянина чується все ближче. Еге, без бронежилетів і шоломів перебувати тут не дуже безпечно. Про це красномовно свідчать стурбовані очі солдатів, що почали поглядати на нас із нетерплячкою. Воно й вірно, спитають з них, не дай Боже поранення волонтера, чи чогось серйознішого, по повній. Чому пропустили, чому не вберегли…

«Бусик» виїжджає вулицями старої Авдіївки. Бачимо, як ворожий артилерійський вогонь систематично руйнує будинки мирних громадян. Сенсу в цьому немає ніякого, адже в тих дворах немає жодного військового. Але росіянам і колаборантам неважливі страждання мирного населення. Тупа лють від того, що Україна тікає з російської тюрми народів. На одній з вулиць зустрічаємся ще з одними розвідниками і передаємо дизельний генератор.

Виїжджаємо з цього прифронтового міста і прямуємо на північ. Відвідуємо артилеристів. Вони поки що без бойової роботи. Але це не означає, що всі тиняються без справи. Зовсім ні, в бойових машинах відкриті люки і лючки. Бійці перевіряють і лагодять двигуни, пристрої подачі боєприпасів і заряджання. Всі перемащені тавотом й іншими технічними мастилами. Але кожен розуміє, що від безперебійної роботи бойових машин залежить не тільки їхнє життя, а й життя сотень і тисяч солдатів.

А час піджимає. Нас чекають у Святогірську. В цьому місті, відомому своїми проросійськими настроями, де легко можна надибати портрет російського імператора Ніколая ІІ Кровавого, вихователі й діти центру «Смарагдове місто» поставили вищезгадану «Казку…». Сам центр розташований в сосновому таємничому лісі. Коли машина туди доїхала, до прем’єри залишалося хвилин з 10. В залі вільних місць не було. І вистава почалася.

До неї підійшли творчо і події, які відбувалися згідно сюжету казки, перемежовувалися українськими піснями і танцями. Так і непомітно минуло 40 хвилин. Актори старалися, хоча їхня українська мова була і недосконала, але головне, що вони не боялися називати московитів ворогами. Після вистави слово надали автору казки, Костянтину Климчуку, який запросив всіх присутніх мандрувати великою Україною, пізнавати її красу і багатогранність та вчити і розвивати українську мову. А наостанок сказав про солодкі сюрпризи, що також викликало бурхливі аплодисменти.

Додому ми поверталися з думками про те, що Донбас не можна кинути напризволяще, бо якщо не працювати з дітьми, не спілкуватися з дорослими, то ми втратимо ці землі остаточно.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: