1,267 читачів

Четверта хвиля. Скромне і тихе повернення додому

13087372_1090573674314910_7950959907050425272_n

Ми звикли до війни. Вона нас не обходить. Що нам сутички під Докучаєвськом, якщо картопля не посаджена?

Чи хвилюватимуть нас обстріли Авдіївки, коли голова тріщить від роздумів, що б то його вдягнути для походу з подругами у ресторан? Чи перейматимемося ми зустріччю вояків з фронту, адже от саме в цю мить у тебе дилема: купити малі яйця по 11 гривень за десяток, чи великі за 16?

В останню декаду квітня на Білу Церкву накочувалися справжні хвилі. З позицій у розташування поверталися бійці 72-ї ОМБР з четвертої хвилі мобілізації. Зведений 1 батальйон місто зустріло гучно. Геть, як рік тому, коли усі з хвилюванням збиралися на площі та пероні, аби хоч оком кинути на пропахлих гаром від розривів «градів» хлопців з першої хвилі. Оркестр, промови, молитва, квіти. А потім…

Потім прибував «маріупольський» потяг і з вагонів виходили сотні чоловіків у камуфльованих одностроях.

Тягнули на плечах сумки й наплічники, а хтось і песика вів на шворці.

Не було оркестру, промов і напутніх слів святих отців. Була лише невелика команда романтиків-волонтерів, які скромними тюльпанами, нарцисами, а згодом запашним бузком зустрічали солдатів.

Потрібно було бачити, як від несподіванки розглажувалися зморшки на виду в здивованих солдатів, як обережно брали вони чорними зашкарублими руками пахучі квіти, як всміхалися юним дівчаткам і літнім жінкам наші погано поголені, але рідні захисники.

«Ми стояли там, на передовій, не за високі ідеї чи на захисті чиїхось інтересів. В першу чергу, ми захищали спокій наших сімей, дітей, батьків. Іноді руки опускалися, коли бачили відношення деяких людей до військових дій на Сході. Але ж ми досягли своєї мети: наші діти не чули вибухів і не ховалися у підвалах. Тому особливо приємно було, що зустрічали нас саме діти. Ми йшли на смерть заради їх майбутнього, тому бачити їх вдячність – то найбільша нагорода для нас. Квіти, обійми, посмішки на пероні – вражаючий контраст з тим, що ми відчували на фронті. Там іноді здавалося, що ми забуті та покинуті людьми. Аж ні! Ми потрібні, нас люблять, нам дякують! Це неймовірні люди! Це неймовірне місто!» – ділиться враженнями Олексій Титарьов, боєць 3-го батальйону.

Дехто з військових був збентеженим. «Я радий, що відслужив. Тепер повернуся в Запоріжжя. Коли покидали позиії за Волновахою, то пережив змішанні почуття. Дуже хочеться скинути форму, але разом із тим на душі тривожно. Нам на зміну прийшло мало бійців», – говорить один із «дємбєлєй».

Трохи далі мама веде під руку сина. Чоловікові ледь за тридцять років. Мама каже, що довго чекала на синочка і кожного дня молилася за нього. Чоловікові навертаються на очі сльози і він виразно починає нервувати, відвертаючись від камери. Нервово кусає нігті й поривається йти геть. Але мама міцно вхопила його за рукав і нізащо не хоче відпускати свій найдорожчий скарб.

А тим часом «дємбєля» поступово розходяться білоцерківськими вулицями. Багато з них не орієнтуються в місті й питають у перехожих дорогу. Їх ніхто не зустрічає, крім старшого прапорщика, який іноді підказує напрямок руху. Така картина повторюється кожного разу, коли прибуває потяг з «Маріка». Навіть привітати бійців оголошенням по вокзалу коштує грошей. Невже не можна в таких випадках хоч марш транслювати з гучномовців? Кого ми соромимося? Захисників?

Але ми звикли. Все менше людей озирається на портрети загиблих воїнів. Можновладці нової хвилі швидко навчилися займатися «рішаловом». Та поки є небайдужі люди, гарячі й вдячні серця, воїни будуть знати, за кого вони воюють. Не за комфортне і безпечне «тусовання» псевдоеліти в різного ступеня крутості «генделях», а за щирі й щасливі очі людей, які простягають солдату квітку.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: