4,040 читачів

Позивний “Злий”: Не бояться лише дурні, але командир не повинен показувати свій страх

8

Ця історія про одного з тих українців, які розкрили свої найкращі якості у суворих умовах війни. Роман Кліпач міг би відсидітися в тилу, але у найкритичніший момент новітньої історії України не залишився просто спостерігачем. З перших днів протистояння він з пригодами буквально проривається на російсько-український кордон до місця служби. А далі було все: мінометні обстріли, прильоти “градів”, танкові проририви і вихід з оточення. Колишній рядовий батальйону територіальної оборони нині командує першою ротою першого механізованого батальйону 72 ОМБр імені Чорних Запорожців. Ця механізована бригада стала по-справжньому “чорною” для ворога, раптово з’являючись на найбільш важких ділянках російсько-українського фронту. Лейтенант Роман Кліпач є одним із тих, хто робить свою важку роботу чесно і по-чоловічому спокійно.

–  Як почалася для тебе армія? 

–  Спочатку строкова служба. Це були 2009-10 рр.: «учєбка» в Гайсині, а потім дослужував у Севастополі у військах ППО. Після того було мирне затишшя аж до березня 2014 року, коли я пішов добровольцем до військкомату. Там записали мої дані: «Добре ми вам подзвонимо!». Наступного дня ніхто не дзвонив, як і ще через день. Я знову пішов до військкомату, де отримав ту ж відповідь. Народу у військкоматі було дуже багато. Всі на підйомі, на патріотизмі. Проте ніхто не телефонував і в наступні дні. Я знову йду у військкомат і в підсумку 16 березня, коли була оголошена мобілізація, мене беруть на службу. Проте у відділення охорони військкомату на посаду «стрілець». Мене «вистачило» на цьому місці на кілька місяців, перебирати папірці та розносити повістки мене «не гріло». Я почав просити перевести мене в бойову частину, тим паче, що вже був сформований Вінницький батальйон територіальної оборони.

На багаточисельні дзвінки прийшла відповідь: «Немає механізму переводу з військкомату в бойові частини». Добре. Пропоную зателефонувати на «гарячу лінію» Міністерства оборони України. Воєнком дав погодження. Я зателефонував, зареєстрував своє звернення. Це було в неділю. В понеділок приходжу до воєнкома і кажу: «Зателефонуйте в обласний військкомат, бо отримаєте “по шапці” в разі чого». Мене послухали і подзвонили в обласний військкомат. Там відповіли: «Це стосовно Кліпача? Нехай сидить і не рипається. На “гарячу” лінію хоче телефонувати? Нащо, нехай пише рапорт і завтра переведемо!». Так і сталося. Наступного дня мене вивели з штату військкомату і перевели в 9 батальйон територіальної оборони.

–  Тоді ти й потрапив у так зване АТО у 2014? 

– Так. Ми стояли в Кузнєцово-Михалівці Тельманівського району Донецької області і виконували функцію прикордонників. На той момент Новоазовськ був наш, але прикордонників там вже не було. Добирався туди я теж цікаво. Потяг «Львів-Маріуполь» їхав через вже окупований Донецьк. Мене у військкоматі спорядили всім «необхідним» для служби: металевою каскою, плащ-наметом, флягою, малою саперною лопаткою, котєлком. Посадили в потяг і відправили, нічого про обстановку в Донецьку не сказавши. Я поїхав у цивільному, спакувавши військові речі в сумки від гріха подалі. Ні з ким в розмови не встрявав.

Заснув. Прокидаюся – зупинка. Виглянув у вікно, а там на пероні вже ходять «колоради», патрулюють. Намагаюся в провідника запитати на чістам русскам: «А что за астановка?» Відповідь: «Данєцк!». Приїхали… Речовий атестат, продатестат, військове майно на руках… Я одразу ніби спати на другу полицю поліз, але у вагон не заходили. Від’їхали трохи від Донецьку і в мене з’явилося нормальне дихання. А в Маріуполі зустріли прикордонники знайомі, в них і переночував на заставі.

1

– Коли відбулося “хрещення” вогнем?

– Спочатку все було досить спокійно. В батальйоні поставили мене на посаду гранатометника, на ній я і прослужив весь 14 рік. На початку літа нас трохи почали «накривати» вогнем, через нас летіли «гради». Місце розташування було в трьох кілометрах від кордону і в бінокль ми бачили, як їхні «гради» приїжджають в посадку, розвертаються в бойовий порядок, стріляють, потім ще машина з боєприпасами приїжджає, вони перезаряджаються і стріляють до трьох годин ночі.

Потім почали і нам насипати. Працювали міномети. Була «непонятка» – хто де знаходиться. Командування не було, воно боялося брати на себе повноваження. Тож трапилося те, що трапилося – потрапили в оточення. Розійшлися хто куди.

–  Потрапили в оточення? А як виходили до своїх?

–  На День Незалежності російські танки перейшли кордон на нашій ділянці. Тоді в нас був третій «двухсотий». Він чергував на вишці, по якій вистрілили з ПТУРа. Один загинув, його напарник був тяжкопоранений. Впав з вишки, але зміг дійти своїм ходом в розташування. За танками рушили «бетери». Ми були розкидані поротно, але зі стратегічної точки зору, неграмотно було все організовано, але вже як було. Вночі виходили малими групами, переховуючсь вдень по лісосмугах. Так і підібрали нас біля Маріуполя, де ми отримали такі блага цивілізації, як душ.

Потім комбат нас реорганізував. Хто хотів служити, той залишився, а хто не хотів, з тими прощалися, зробивши записи у військовому квитку. Там дехто паніку почав розганяти, мовляв, ми з голими задами проти танків, в нас нічого немає… Дзвонили у міністерство, представлялися від імені всього батальйону, хоча більшість сприймала ситуацію адекватно і не піддавалася паніці. Тож панікерів відправили додому, написавши на останній сторінці військового квитка слово «Трус». Все, до побачення…

–  На “гражданку” не хотілося після таких пригод?

– Та ні. Потім я попав в Гранітне, що біля кар’єру між Маріуполем та Волновахою. Там ми охороняли міст. Після того вивели в Кальчик і потім була ротація. Вивели нас в Гайсин, де розконсервували казарми, а потім в березні 15-го в мене відбувся «дембель». Вистачило мене у мирному житті на два тижні. Спати без автомата не можу, немає поряд бліндажика. Зателефонував однокурснику Івану Дубею, який вже був тоді заступником командира батальйону з психологічного забезпечення в 72 бригаді. Попросив зробити відношення і він виконав моє прохання.

Зібравши документи, я з’явився в 72-й ОМБр. Це був початок квітня. На той час в мене було власне спорядження, не вистачало лише автомату. В Білій Церкві мені зраділи, але штаб був у Волновасі, а в пункті постійної дислокації залишилися лише жінки та оркестр. Мені запропонували поїхати у Волноваху автобусом, який відвозив на службу відпускників. Сів, поїхав. Оформив контракт і з того часу я служу тут.

– В бригаді ти не довго побув простим стрільцем?

– Оформили мене в третю роту першого батальйону, що тоді розташовувалася в Новотроїцькому. Став на посаду стрільця, через два дні призначили командиром відділення-машини. Ще через два місяці мені знайшли БМП, і я став повноцінним командиром бойової машини. Служили, окопувалися. Тоді думав, що там служити важко, адже багно, болото, окопування, але потім виявилося, що в порівнянні з Авдіївкою це був курорт. Служив я під Волновахою більше року. Сектор відповідальності мого взводу був у напрямку на Донецьку трасу плюс-мінус кілька градусів. Бували мінометні обстріли 82 мм мінами, стрілкотня з кулеметів чи чогось важчого, наприклад, «Утьосів». Прилітало по позиціям з СПГ та АГС. Потім відбулося захоплення териконів, серед них Евересту. Так найвищий терикон називали. Розвідка його зайняла, а перший батальйон створював систему оборони, вогневі точки, обладнував спостережні пости. Били по нам з мінометів, не раз “зарубалися” в стрілковому бою, хоча в пряму атаку ніхто не ходив. Особливих подій не було.

 Той самий "КамАЗ"...
Той самий “КамАЗ”…

– Що зовсім не було? Не віриться…

– Підбили сепарський «камаз». Покійний Макс Гринчишин “Прометей” (загинув 2017 р. від кулі снайпера під час виконання бойового завдання під Авдіївкою, прим. авт.) був командиром розрахунку ЗУ-23-2 , а Костік Чабала стріляв. Цей «камаз» нам часто очі мозолив в районі амонієвих складів, ним возили боєприпаси і живу силу. Реально підбили чистим чудом. В зенітки два ствола, два автомати. На момент нашої операції на установці стояв один кривий автомат, а інший був розібраний. То ми з цього кривого автомата примудрилися підбити машину. Після того в Костіка довгенько руки боліли (бо на одному автоматі ЗУшка не розрахована стріляти, і її від того страшенно тягнуло в бік). Потім приїздили журналісти, фото «камазу» облетіло всю Україну. Відпрацювали добре, вночі контролювали його, щоб сепари не змогли відтягнути «камаз».

 

З-під Волновахи 1-ий механізований батальйон 72 ОМБр зустрічали урочисто, м. Біла Церква, квітень, 2016 р.

– Після виходу з-під Волновахи ваш батальйон брав участь у міжнародних навчаннях. Чим вони тобі запам’яталися?

– Дійсно, через деякий час наш батальйон був відібраний для навчань «Рапід Трайдент». Підрозділ почав комплектуватися контрактниками, а мобілізованих переводити та звільняти. Укомплектували нас 100% штат і ми пройшли навчання з канадцями і американцями на Яворовському полігоні. Із того всього, що вони нам розказували… В них подібного досвіду не було. Або партизанщина, або захвати будівель. А позиційної війни, так щоб окоп навпроти окопу і ні кроку взад-вперед не було. Хоча дуже багато позитивного набув з їхнього досвіду тактичної медицини. Є з чим порівняти, є чому повчитися. Починаючи з того, що її має знати і вміти застосувати будь-який боєць, а не тільки медик. З тих, кого я знаю, то саме там навчилися жгутувати, знерухомлювати руки, ноги, зупиняти кровотечу, визначати, чи не забилися дихальні шляхи. В теорії навчилися, а потім я і мої хлопці застосовували отримані знання. Знали, що і де в аптечці є, і як його застосовувати, а не так, щоб для галочки – видали аптечку, а ви нею користуйтеся.

– Досвідом з військовослужбовцями НАТО ділився?

– Вони нас багато чого випитували. Канадці казали, що якби в них були дані про можливість атаки реактивними системами, то було б прийняте рішення про відвід, перегрупування чи контрбатарейну боротьбу, маневри право-ліво. «Для нас дико, – казали вони, – коли ви сидите під “градами”, які вам розвалили позицію. А ще більш дико, що потім ви ту позицію під вогнем стрілецької зброї відновлюєте». В них основний акцент на навчаннях ведення бою стрільцями, робота «двійок», «трійок», ведення бою під прикриттям БМП, як захоплювати і зачищати будинок, що має робити боєць, як евакуювати раненого бійця і як продовжити далі бій. А ще вміти бездоганно володіти зброєю. Навички стрільби навскидку, з коліна, орієнтування на місцевості. Визначення відстані та напрямку по кроках, рухатися по азимуту, вміти знайти орієнтири для пристрілки.

– А який їхній досвід ти впровадив би негайно?

– Найбільше мені сподобалося і чого в нас ще довго не буде – це регламентований час на службу і регламентований час на відпочинок. Тобто в них у визначений час військовий складає свою форму в торбинку з своїм іменем, віддає її на прання, а коли прийшов – вона випрана. А за той час він сходив у спортзал, побігав у спортивні ігри, повечеряв, подивився телевізор з кавою. Для мене це було відкриття, що так можна…

Приїздили вони з своєю технікою і зброєю, хоча ми були озброєні модернізованими автоматами Калашникова з коліматорним прицілом, планкою Пікатіні, іншим дульним компенсатором. Інструктори вчили нас користуватися коліматором, нічним прицілом, як в екстрених ситуація заряджатися. Тренували м’язову пам’ять, як однією рукою споряджати магазин, коли ведеш бій.

Канадська техніка теж не надто нова. Але вона обслуговується, завжди заправлена. А ще є медичний гарний супровід. Їхня машина під час занять не глушила двигун. А машини в них «гелендвагени». То можете собі уявити, скільки пального вони витрачають. Вони цього не рахують, життя вояка дорожче.

– Потім були бої на Авдіївському напрямку?

– Після навчань ми здогадувалися, що в тилу нас довго не триматимуть. Люди відгуляли відпустки, які накопичилися за роки служби і після того була завантажена техніка, й ми виїхали під Слов’янськ. Там перебували кілька місяців в Брусино, а після того поступило бойове завдання висунутися на Авдіївський напрямок. Вже на Покрову 2016 року перші бійці заступили на бойове чергування. Там стояла 128-а бригада і якійсь окремі батальйони з ППД в Дружковці. Я був призначений командиром ВОПа на «Щит», де тримав оборону мій товариш по батальйону тероборони Вадим Лоза. Передали чергування, нас на той момент було дуже мало. ВОП, який утримували 40 десантників, де працювала система вогню і система захисту на 43 чоловіка, ми поміняли кількісно до 15 чоловік. Тих само 4 вогневих точки, 1 командир ВОПу і по 2 чоловіки на пост. Три вже була розкіш.

Навіть з нашим повним штатом утримувати авдіївський напрямок для роти було нереальним завданням, тому нас також підсилювати. Хтось приїхав із військкомату, присилали з «учєбок», нових контрактників з тих же «учєбок», херсонських з ППО і повітряних військ. Тобто все, що могли нам дати нам старалися дати людей з всіх частин.

2
Командир взводу “Злий” на промзоні Авдіївки

– Ви воювали в полі, а тут довелося вести бій в міських умовах. Це ускладнювало виконання бойового завдання?

– Для мене Авдіївка стала чимось новим, до чого я не був до кінця готовим, і я зрозумів, що хоча брав участь в боях, але ще нічого особливого не бачив. Такої кучності вогню, який сепари по нам наливали і насипали з чого тільки можна, я не бачив ніде. Перші кілька днів ні ми їх, ні вони нас особливо не чіпали, хоча сепари знали, хто заходить і що відбувається ротація. Максимальної інтенсивності не було. Так, перестрілка, попускали АГСи, міни покидали, на тому все. Потім, коли ми поміняли десантників повністю, сепари вирішили нас перевірити на міцність і спробували влаштувати нам справжнє пекло, але в них це не вийшло, бо хлопці вели себе адекватно, ніхто не впадав у паніку, всі були готові, що потрібно буде воювати. Тому панічних думок і намірів відступу не було. Плюс нас підтримувала наш мінометна батарея. Дякуючи нашим артилеристам і мінометникам, які вчасно закривали сепарам рота, вони не дуже нас закошмарювали.

– Тоді й згодилося те, чому навчалися на полігоні?

– Вже протягом першого тижня з нашого батальйону «пішли» перші «двухсоті» і поранені. В мене на позиції був Валерій Федан, на жаль, покійний вже (він помер, коли я був у Африці). Це був наймолодший боєць мого взводу. В нього перше поранення сталося від того, що куля рикошетом потрапила йому в стопу зверху і пробила наскрізь. Ми викликали евакуацію, приїхала медичка, Валерія підтягнули ближче до ВОПа, заджугутували, знеболили, спакували йому сумку. Тобто алгоритм дій у нас був відпрацьований. Якщо є поранений, то від командира ВОПа вимагається доповісти командиру батальйону, зібрати документи і речі пораненого (мильно-рильні й білизну). За той час, поки триває евакуація, пораненому надають домедичну допомогу, і він готовий з речами і документами до надання подальшої медичної допомоги. Тобто в цьому плані не раз добрим словом згадувалася тактична медична підготовка на полігоні, яку дали канадці. Вивчили вони нас добре, симулювали і програвали різні поранення. Ще й манекени були якісні, можна було навіть тренувати перекриття кровотечі з артерії. Мені, з своїми 95 кілограмами ваги, потрібно було налягати всім тілом ще й в бронежилеті, щоб перекрити артеріальний тиск.

– Це правда, що на «промці» можна було з сепарами лаятися, не напружуючи голос?

– Мій ВОП розташовувався на промзоні, де колись був шинний цех. Безпосередньо я перебував у приміщенні, де виготовлялися шлакоблоки чи пінопласт. Крім того, ще був склад-магазин. Там стояли вішаки, манекени, тремпеля й інше барахло. ВОП був на першому поверсі, другий і третій – вогневі точки і плюс система окопів вправо від приміщення для ведення оборонних дій. Найближча відстань до сепарських окопів десь 70-80-метрів. Ми перекрикувалися і бажали один одному неміцного здоров’я. Співвідношення сил було 1 до 2 не на нашу користь. Характер їхніх дій здебільшого боягузливий. Вони зайвий раз боялися висунутися. Наші хлопці під час мінометного обстрілу примудрялися з РПГ їм давати відповідь, то сепари РПГ використовували у крайніх випадках. В 99 випадках із 100, коли зав’язувався бій із застосуванням стрілецької зброї, вони одразу давали запит на підтримку мінометами або артилерією чи в крайньому випадку АГС. Не дуже сильні вони в бою.

– Було помітно, хто протистоїть вам? Сепаратисти чи регулярні російські війська?

– Чи були там російські регулярні війська? Звісно! Коли ми захопили «Алмаз», й там побачили трупи ворога, то одразу зрозуміли, що це не лише представники корінного населення Донбасу. На тих трупах, вибачте за тавтологію, живого місця не було – все в «мастях» і татухах, зуби гнилі – тобто перші ознаки, що явно не спортсмени. На їхньому ВОПі було багато використаних шприців, захованої по закутках коноплі. Плюс до всього, коли вороги пішли в наступ, ми грохнули одного їхнього снайпера. Підтягнули трупа на позиції, щоб роздивитися. «Ліцо кавказької внєшності» з сердньоазіатською пропискою. А коли ми прослуховували їх по рації (оскільки вони користувалися звичайними «Баофенгами» без будь якого кодування: ставили на сканер і можна слухати без проблем), то їхній акцент був зовсім не донецький. І Підмосков’я попадалося, і Північний Кавказ…

– Згадуваний тобою вище Іван Дубей розказував, що іноді доводилося по кілька разів за ніч струшувати з себе уламки бетону, щоб зовсім не засипало під час обстрілів. Було таке?

– Коли я був у Африці, то подивився фільм «Кіборги». Там сподобалася невелика сцена на початку, де позаштатний кухар каже: «Та я вже який місяць прошу кришку до баняка принести!». Щось таке було і в нас – супчик з присмаком бетону, де його уламки в тарілці… Було таке. Їхні міномети дошкуляли не дуже сильно. Для моїх позицій і моїх хлопців він був не страшний, оскільки житлове приміщення й укриття було триповерхове. Лише діри в плитах з’являлися від влучання 120 міліметрових мін. Хлопці жартували: все що менше 120 – то не страшно. Гатили по нас і артилерією, але за рахунок того, що траекторія снаряду була трохи навісною, то снаряди попадали в дах не так страшно. Найбільше нам завдали збитків їхні танки, які стріляли прямою наводкою з Ясиновутської розв’язки. Виїжджав танк, показувався вершечок башти й ствол і прямою наводкою заганяв снаряди мені в стіну. Від тих пострілів стіна падала і з нею дах. За кілька днів такої тактики випаленої землі лишилося було мало місця, де я міг би себе комфортно почувати. Доводилося думати, як забезпечити людям захист і безпечне місце.

– Операція по захопленню позиції «Алмаз» і її утримання зачепили і тебе. Як це було?

– Коли наші взяли «Алмаз» 29-го січня, а я це пам’ятаю дуже добре, бо 30-го в мене День народження, ближче до обіду перервався зв’язок з усіма. «Тапіки» не працювали. По радіо пройшло попередження про мінімум спілкування, щоб не «забивати» розмовами «частоту» для групи, яка працює. Підвозу води, продуктів, боєприпасів того дня не здійснювалося, телефонний зв’язок тоже впав. Ми залишилася ізольованими, як і сусіди, що теж не розуміли, що відбувається. Операція планувалася таємно, але наслідки почули всі. І ми, й сусіди. Ми знали своє завдання і виконували його, оскільки я людина запаслива, то боєприпасів у мене вистачало для ведення стрілкового бою. На той час всім було важко. Була відсутня свіжа питна вода, не було палива до генератора, перейшли в режим суцільної економії. Заборонив хлопцям митися і прати речі, бо води було мало. Тільки пити і готувати їжу, хоча в ті дні наказав споживати сухпаї. Генератор працював лише кілька годин на добу, тільки на зарядку радіостанцій та ліхтарів.

– Ворог тоді лютував, по-справжньому намагаючись відбити позицію…

– Були дуже інтенсивні обстріли. За різноманітними підрахунками за десять днів по нам вгатили сім вагонів боєприпасів різних калібрів, починаючи від 80-х мін, закінчуючи «градами». «Градами» привітали мене на День народження. Тільки хлопці зібралися сказати мені вітання, а тут «гради» пішли. А з ними я не зустрічався з 2014 року, і думав, що вже не зустрінуся, але я помилився. Сам по собі «град» страшна зброя. Він не настільки завдає пошкоджень і уражень, як діє психологічно. Страшно, гул, сморід порохових газів… Важко таке переживати, особливо коли ти чуєш, що після кожного залпу воно все ближче і ближче. Як не 120-й то 150-й біля тебе лягає, і кожен раз тобі бетон за комір сиплеться, все в пилюці, світла немає. Каганці з гільз поробили, як у ІІ світову війну, свічки горять, що в кого було. Дров не залишилося, а тоді дуже сильні морози вдарили. Є, правда, один позитив – ми майже все сміття тоді попалили, якого трохи накопичилося на ВОПі…

– На «Алмазі» ти все ж побував, як там побачив?

– Безпосередньо мої люди «Алмаз» не атакували. Моє завдання було утримати ввірений сектор. Після взяття «Алмазу» наша бригада зазнала суттєвих втрат вбитими і пораненими, й ми були вимушені виділяти на «Алмаз» по два-три бійці з ВОПа на здійснення чергування. Я теж був там старшим позиції на «Орлі». Коли один із перших разів туди потрапив, то там нічого толком не було викопано – був дуже сильний мороз і сильні обстріли. Це не давало змоги окопатися і обладнати позицію. А те, що сепари нарили для себе, було ніяким. В мене вдома собача буда була більших розмірів, як ті бліндажі. Плюс до всього вони рили так, щоб прикриватися від нас, тобто тепер ми опинилися майже без захисту. Позиції не були обладнані для ведення бою та захисту з боку Ясинуватської розв’язки. В моєму баченні, Ясинуватська розв’язка – це стратегічний об’єкт. Якби ми її захопили, хід подій був би зовсім іншим. Хоча й захопити її було дуже непросто. Які б вони не були, але противника потрібно поважати, там теж є розумні люди і вони не були з гвинтівками-«трьохлінійками». Живої сили в них було досить. Система окопів, згідно наших даних розвідки, була дуже розгалуженою. В принципі, можна було взяти, але для цього потрібна була дуже велика кількість нашої живої сили та підтримка артилерії. Наші дії призвели б до набагато більших втрат. Захопивши один їхній ВОП, ми в перші дні втратили до взводу вбитими і пораненими.

– Ще тривали бої у Авдіївці, а ти опинився на іншому кінці світу, в Африці. Як туди потрапив?

– Після наших вдалих дій в Авдіївку приїхав начальник Генерального штабу і був вражений тим, що нас з усіх боків поливають свинцем, а ми окопуємося, тримаємо оборону і почуваємо себе оптимістично. Він сказав, що Україна є підписантом багатьох угод, зокрема по ООН, і пообіцяв та дотримав слова, що у військову місію в Ліберію поїде взвод охорони, сформований виключно з бійців 72 ОМБр. Слово НГШ дотримав. Загалом, в миротворчих місіях у Африці беруть участь частини, пов’язані здебільшого з авіацією, а тут піхоті надали можливість поїхати і побачити трохи світу.
Я сидів на ВОПі й нікого не чіпав. Почувся звук зуммера «тапіка»:
• «Слов’ян» (Командир 1 механізованого батальйону 72 ОМБр Олександр Вдовиченко. прим. авт.) на зв’язку!
• Так!
• Збирай речі, завтра їдеш на відбір в Африку.
• Куди?
• В Ліберію!
• Яка, на фіг, Ліберія? Нащо мені ті банани, у мене тут війна, пацани…
• Ти що, дурак? Ладно, я скажу, що ти не хочеш. Ти не хочеш?
• Ні, не хочу!
• Добре.
Вранці знову телефонує:
• Що, не їдеш?
• Ні, не їду.
• Точно не їдеш?
• Точно не їду.
• Добре, я подзвоню, що ти йдеш у відказ.
Минає ще один день, знову телефонують: «Так, нічого не знаю, ти збираєш речі й відвалюєш!» Але я все одно не хотів їхати. Вирішив порадитися з сім’єю, друзями, які раніше брали участь в подібних місіях, на кшталт, Конго. Вони порадили не думати, а їхати. Тут я вже почав трохи задумуватися і сам зателефонував Слов’яну, мовляв, я дозрів, поїхали. Він мені: «Куди поїхали? Група вже вирушила два дні тому!». Ну добре, лишаюся вдома, тобто в Авдіївці. Потім знову дзвінок був «зверху» до комбата: «Де там Кліпач? Його всі чекають!» Довелося швиденько збиратися, їхати в Очеретине, здавати зброю та передавати майно.

– Здавав якісь іспити, щоб отримати змогу поїхати в Африку?

– У Чорнобаївці відбулися збори. Там вже було 20 бійців з бригади. Конкурс був дві особи на місце. Пройшли медкомісію, поробили документи, бо їх у переважної більшості не було, особливо закордонних паспортів. Добре, що втрутилися з Міністерства оборони, і ми змогли оформити все по місцю, сплатили через термінал кошти і вже за десять днів у нас були біометричні паспорти.

Отримали паспорти, здали іспити – фізо, стрільба, статути, медогляд, знання функціональних обов’язків. Водії показували свою майстерність – виїжджали на рампи, розверталися, рушали під гору. Нічого особливого в тих відборах не було. Знання англійської мови не вимагалося, можна було писати, що вільно володію зі словником в руках. Я добре володію англійською ще з училища, бо в мене викладачка прожила 10 років у Англії. То вона нам спуску не давала. Ми відгуляли відпустку за 2017 рік, а потім збір в Бродах, а з Бродів «Боїнгом» закинули в Ліберію. Після Волновахи це був мій другий курорт.

– І як тобі екзотична Ліберія? 

– В Ліберії була висока вологість в будь який сезон. Тривалість дня 12 годин. Схід сонця і його захід нагадував ситуацію, коли хтось вимикає або вмикає світло. Темно, темно, аж дві хвилини білий день. Флора і фауна специфічна і дуже агресивна. Все тебе хоче з’їсти, починаючи від дрібної мурашки, яка таргана з’їдає за одну ніч. На патрулюванні задавиш таргана, який розміром з пів нашого горобця, то до ранку розберуть його на молекули. Доводилося носити москітну шапку і рукавиці, наносити протимоскітний аерозоль. З мого взводу не було жодного захворювання на малярію, а в загоні були випадки. Хтось вийшов покурити цигарку в шортиках, комарик сів та вкусив, а через два тижні температура 39-40 і всі симптоми. З нами був штатний лікар-інфекціоніст, штатний стоматолог. Ми всі підлікували там зуби. Здавали експрес-тести на малярію, а хворих з лихоманкою возили у пакистанський госпіталь.

Служили ми біля аеропорту Робертсфілд, де за парканом була злітна смуга. Спочатку було трохи дико, коли цілодобово сідали і злітали літаки й казарма ходуном ходила. Потім звикли. Але коли прилетіли наші два «Руслани», то трохи смикнувся, бо добряче гуркотіло. Африка запам’яталася  спекою та антисанітарією. У великих містах стоїть страшенний сморід через те, що справляють місцеві свої природні потреби, де бачать.

– З місцевим населенням вдалося налагодити контакт?

– Безтурботні люди, які люблять наш хліб і йогурти. Через Монровію тече річка, то води не видно – все в пакетиках, папірцях і в іншому непотребі. Живуть просто – чотири стовпи, шмат шиферу і ось тобі вже й дах над головою, але 4G-інтернет є, все на генераторах. Єдина гідроелектростанція в сезон посухи мало виробляє електроенергії і її не вистачає. Що піймають місцеві, те і їдять. Ледачі. В них є свої психотропні речовини. Щось жують, щось курять, але поколотих я не бачив. Вони постійна веселенькі. В багатьох по 4 жінки.

Якось підходить африканець і просить поїсти. То в них стандартна фраза: «Гів мі чьоп-чьоп!». Мені за вісім місяців це добряче набридло, тож показав, що немає. А він показує на рюкзак – там, мовляв, є. Показую у відповідь, що мені теж потрібно їсти, а він у відповідь: «А мені хочеться». Спитав, чи він працює і отримує зарплатню. Так, працює і платня є. То йди звідси, а він – у мене п’ятеро дітей. Спитав, чи не намагався він користуватися презервативами. Ліберієць відповів, що в нього чотири жінки, кожній потрібно по дитині. Одна народила двійню, то решта троє почали виїдати печінки, що теж хочуть ще по одній. Я не витримав і показав, щоб йшов геть. Не пішов. Почав просити воду. Я сказав, що купував за власні гроші по долару за пляшку, а в нього є кран з фільтрованою водою. А імунітет в них до поганої води є. Якщо наш вип’є і буде мучитися страшною дизентерією, то місцевий може лиш чхне. Ми пили лише привозну воду й готували на ній їжу. Для інших потреб брали воду з річки, пропускали через фільтрувальну станцію, де були хімічні реагенти й вугільні фільтри. Вона подавалася для душових і в санвузлі.

– Африканці щось знають про Україну?

– Ми стояли в 60 кілометрах від столиці. Загін налічував 105 чоловік. Були раді, коли з’являвся хтось новий з України, бо місцеві були настільки надокучливими, що вже й бачити їх не хотілося. На свята влаштовували собі розваги. Ходили колядували, щедрували. Був і Дід Мороз зі Снігуркою. Правда, Снігурка була трохи засмаглою. Ми місцевого Джимі перевдягнули. Поряд нас були піхотинці з Нігерії, от їм було все звично. Ще були медики з Пакистану, поліцейські з Китаю, а вертолітний загін з Росії прибрали. Місцеві знали про Україну лише, що звідти «Чевченко», не поет. В них президентом став Джордж Веа, який грав у «Мілані» разом з «Чевченком». Я вчив їх правильно вимовляти Шевченко. Десь краєм вуха чули про війну з Росією. Освіта в них слабенька і питання геополітики їх не цікавило. Сумніваюся, що вони взагалі вчать мапу світу. А з нігерійцями говорили. З деякими досі переписуюся. Вони не можуть зрозуміти, чому ми воюємо з Росією, адже ми були нібито з ними. Довелося проводити лекцію з історії України. Для нігерійця це було шоком, що був Київ, а на місці Москви жаби квакали. Їм добряче там Росія і СРСР мізки засмітили. Там все озброєння російське та радянське, а ще інструктори та радники.

– Мучила ностальгія?

– Ностальгія з’явилася одразу, бо приїхали ми в сезон дощів. Вода ллє цілодобово. Перерва лише кілька годин. Буває, дощить у вигляді густого туману, як мряка, або зі зливами і грозами такими, ніби грім вдарив у метрі над головою. Блискавок таких я не бачив у нас. Перший час здавалося, що то снаряди прилітають. …Коли перестало дощити, то стало яскравіше. Можна було дивитися на океан, пляжні пейзажі. Найбільше сумував за гречаною кашею. Її тут не любив, а там вона аж снилася ночами. Нас продуктами забезпечувала місія ООН, а там в основному мусульмани. В тих краях простіше було доставити рис, макарони, горох. Свинина була, як і телятина та риба. Ще були картопля, морква, цибуля. Продукти поставляли з Нідерландів, Туреччини, США, Було трохи ніяково, що ми наче на курорті, а наші воюють, але доля дала шанс побачити світ, заробити непогані гроші. В Збройних силах України я не знаю, скільки б мені довелося служити, щоб отримати таку суму й купити власні квадратні метрі житла. Це факт.

– Легко було знову влитися в режим служби в Україні?

– Після Ліберії було трохи важко. Зміни в ЗСУ відбуваються, але не так швидко, як хотілося б. Бачив, як живуть в інших країнах, як можна жити. Ті ж самі кенійці, китайці… В АТО ще можна сидіти, але на ППД для мене суцільний жах. Під час обстрілу набагато простіше, ніж на нараді чи перед шикуванням з постановкою незрозумілих завдань, які потім можуть і не перевірити. Або перевірять і воно виявиться нікому не потрібним і ти все викидаєш в смітник. Робиш дурну роботу. Ведення зошита зошитів документацій (вибачте, за тавтологію), якихось навчань бойової підготовки, оцінювання. Щоб провести один захід по стрільбі потрібно надати план-конспект, завірити його тощо. Для того, щоб отримати на себе пістолет та автомат (розмова відбувалася в лютому 2018 року, прим. авт.) я намотав близько восьми кілометрів по частині.

– Ти пройшов шлях від рядового до офіцера, як важко було долати ці “щаблі” в званнях?

– Я закінчив Львівський державний ліцей з посиленою військовою-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут. Проте рано одружився і став батьком, тож довелося заробляти на життя. Звання “сержант” отримав за посаду командира відділення. Я добре справлявся. В бригаді був на посаді командира взводу, виконував бойові завдання. Колись спілкувався з комбатом на цю тему і він запропонував стати офіцером. Освіта є, я зібрав документи, комбат оформив подання. Ці документи гуляли по інстанціях пів року, і потім прийшла відповідь, що наказом міністра оборони мені присвоєно звання молодшого лейтенанта. Це було в Старичах на полігоні. Матерально я не дуже поправив своє становище, а от відповідальності додалося дуже багато. Починаючи від ганчірок й закінчуючи БМП, зброєю, і головне – відповідальність за людей.

– Щось погане під час служби є?

– Є й негативні моменти. Якщо військовий одружений, то дружина повинна бути готова бачити чоловіка три-чотири рази на рік. Повна неможливість планувати свій час чи відпустку. Я не можу пообіцяти своїй коханій людині, що 20 квітня буду в неї. Я можу повідомити, що їду вже, або не знаю коли. Навіть в ППД я не зміг би почати якісь стосунки. Яка дівчина на це погодиться?

– Ти відчував страх під час бою?

– Страшно мені було під час кожного бою та обстрілу. Людина звикає до нього, але сказати, щоб повністю було відсутнє почуття страху… Я вважаю, що не бояться лише дурні. Це ознака адекватності людини і її здатність думати про своє самозбереження. Є питання лише в тому, хто і як себе поводить в критичні моменти. Хтось впадає в ступор, хтось плаче, інший починає сміятися, «тормозити». Якось надавав домедичну допомогу бійцю, якому осколок залетів під шолом і стирчав з черепа. Стояв я посеред кімнати, він переді мною на колінах. Я тримаю в зубах ліхтарик і обробляю рану. Прошу дати аптечку, а хлопці стоять заціпенілі, відкривши роти та очі. Когось треба штовхнути, когось морально підтримати. Зазвичай, потрібен до кожного свій підхід. Одному дав ліхтар, іншому наказав допомагати. Найгірше, коли командир не знає, що робити, і сам впадає в ступор, показує свій страх. Паніка дуже заразна, а люди – істоти соціальні. Якщо командир піддався паніці, то його потрібно «вирубити», щоб «відіспався», або привести до тями. Таке було в тербатальйоні, коли в одного з командирів була істерика, він не знає, що говорити і робити, бійці це бачать. Вони повинні почути команду, куди йти, куди стріляти. Більшість починає панікувати, і паніка розповсюджується.

9

Роман Кліпач на чолі своєї роти під час Маршу “Чорних Запорожців” у Білій Церкві. Січень 2019 р.

– Існує думка в західній військовій практиці, що вбитих забирати не потрібно, бо живі наражаються на небезпеку. Це правильно?

– Ще під час боїв на «Орлі» вразило те, що сепари своїх “жмурів” не забирали. Тіла валялися дуже довго. Була низька температура, і трупи не розкладалися. Потім їх забрала «Евакуація 200». Ми своїх не кидали. Своїх загиблих ми завжди забирали. Під жорстким вогнем, з третьої-четвертої спроби, але витягували. З точки зору військової науки – це дурість, але з морального боку і людяності – це необхідні вчинки.

– В тебе є нагороди?

– Отримав медаль «За службу в ЗСУ». «Бойову тисячу» отримав за кілька діб. Напевно, решту часу десь «прошарився», іронізую, звісно. Аргументували, мовляв, що того бою на кілька годин… От якби доба… Або потрібно техніку спалити, танка, наприклад, чи висунутися в розвідку й захопити полоненого… А те, що по нам артилерія відпрацювала, ми вистояли, виконали бойове завдання – то не вважається боєм. Проте хочу сказати, що воюю я не за нагороди. Я воюю за Україну.

З командиром 1-ї механізованої роти 1-го МБ 72ОМБр лейтенантом Романом Кліпачем спілкувалися Тетяна Виговська та Костянтин Климчук.
Фото Тетяни Виговської та з особистого архіву Романа Кліпача.

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0841 7017 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.

Кошти будуть використані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: