20 березня у Білій Церкві відзначають дві дати. Одна відома далеко за межами міста – День народження Івана Мазепи. Друга – відзначається у більш вузькому колі. В один день із славетним гетьманом України свої уродини святкує Теодор Дячун, ветеран УПА.
Нині Теодор Григорович зустрічає свою 89 весну. Живе так само скромно, але вогонь у жилах ще горить. Напередодні свого чергового Дня народження він поділився спогадами про відкриття пам’ятнику Іванові Степановичу в Мазепинцях в 1994 році й свою поїздку на Східний фронт російсько-української війни.
– Добре пам’ятаю ту подію. Приїхало багато почесних гостей. Серед них перший Президент України Леонід Кравчук, посол Швеції. А от новообраного Президента Леоніда Кучми не було. Приїхало і Білоцерківське Братство ОУН-УПА. Тоді нас було близько тридцяти чоловік, всі в одностроях. По відкриттю пам’ятника до нас підійшов Кравчук, потім підійшов привітатися шведський амбасодор.
– А нічого не казав швед з приводу незвичної форми?
– Ні, він цікавився історією України і знав, що до чого. Я вже тоді очолював станицю Братства, бо її засновник і перший очільник Василь Якуб’як помер в серпні того року. Але серед нас були й інші визначні постаті повстанчого Руху Опору, зокрема сотенний Мирослав Симчич. Нині він мешкає в Коломиї (Мирослав Симчич за участь у визвольному русі провів у радянських таборах понад 32 роки. Навіть за часів відновлення української Державності, його часто перевіряла міліція – авт.), а тоді приїхав із Запоріжжя. 8 травня 2015 році ми бачилися і тепло зустрілися з ним на прийомі у Президента Петра Порошенка.
– А про що тоді з вами Кравчук говорив, про що запитував?
– Виявляється, він історію знав – що таке УПА, повстанці. Аякже, рівненський. Може, ту історію йому потрібно було вивчати задля ідеологічного протистояння, але тоді він нам руки потиснув. Так і повелося з того часу їздити в Мазепинці. Вже більше 20 років їздимо. Раніше маршруток не було, замовляли великий автобус і рушали. Завжди повен автобус набивалося. А тепер мало хто живим залишився.
– Але ви у свої майже 90 років продовжуєте активну діяльність. В минулому році навіть у бойові підрозділи на Схід їздили.
– Я давно просив народного депутата М.. аби він взяв мене із собою в те АТО. Тож одного разу ми вирушили на Схід. Там в М. були господарські справи, а на додачу депутат ще й гуманітарну допомогу повіз. Навантажив продуктами гарного причепа до легковика й поїхав. Не пам’ятаю точно в яку бригаду, але, здається, що в 24-й були, а ще в батальйон «Київська Русь» заїжджали. Це Луганська область. В М. техніка працювала на споруджені укріплень. З нами ще один АТОшник з Гребінок був. До Луганщини доїхали спокійно, а там пересіли на машину командира бригади. Гарна машина, «Козак» називається. Стріляти прямо з машини можна і кулемета перезаряджати не виходячи нагору. М. дуже жартував. Коли ми минали наші блок-пости. Зупинять нас, спитають документи, а він показує на мене і каже: «То наша секретна зброя!» А я в формі упівській сиджу, при медалях. Хлопці посміхнуться і документи не питають.
– А в якісь надзвичайні ситуації на фронті потрапляли?
– Під обстріл попав. Не встигли ми на позиції бригади доїхати, як під артилерійський чи мінометний обстріл попали. Лежимо за лісосмугою в траншеї і слідкуємо за розривами. Півгодини нас обстрілювали. А мені то й нічого. Я змалку звик до небезпеки. І бронежилета я не вдягав. Мені його дають, а він важкий, кажу бійцям: «Та я впаду від такої ваги». Так і пробув весь час без захисту. Спали в полі, то спального мішка довелося взяти. Приїхали на одну з позицій, а там порожні пляшки з-під горілки валяються, ще й багато. Я сваритися починаю на хлопців, а командир теж строгий. Вийняв блокнота, записав усі прізвища, пообіцяв розібратися і покарати.
– В УПА випивки не було?
– Звичайно, ні. Та ніхто б не наважився на таке діло, бо це в нашому розумінні було злочином. Був випадок коли наша група «взяла» склад продовольства. Харч було розподілено по групах. Дещо залишили на зберігання в, здавалося б, надійних людей. Так ті господарі почали вночі гнати самогон. А в той час нагодилася група «стрибків» з НКВД. Побачили дим, оточили хату і заскочили хазяїв за цією справою. Де взяв цукор? А-а-а, то це з того складу, що УПА захопило. Далі справа техніки: допит, катування і групи виявилися проваленими і знешкодженими. Багато людей загинуло. В УПА йшли добровольці, які знали про жорстокість боротьби. Була конспірація. Моя група, наприклад, могла контактувати тільки з двома-трьома каналами зв’язку. Зв’язкових ми іноді не знали в обличчя. Тому й змогли вистояти так довго. Наша група боролася з 1943 по 1950 роки. Це дуже довго, зважаючи на той страшний час. А зараз в армію беруть, кого зуміють забрати.
– Якихось конфліктів між вами і місцевими із прифронтової зони не було? Адже там по-різному реагують на УПА?
– Була одна ситуація, але не зі мною Я просто свідок був. Заїхали в крамничку придбати поїсти та попити. А недалеко був блок-пост. Коли чуємо, якийсь крик, сварка. Виходимо, а недалеко хата така добротна стоїть залізом крита і криниця в дворі. Біля неї наші солдати тупцяють з армійськими термосами, як ото їжу розносять. І хазяйка кричить: «Сволочі, акупанти, убірайтєсь. Нє дам вади!» Ми туди. М. підходить до солдатів і каже: «А чого ви дивитеся? Застрельте цю московську суку, у вас же автомат! Їдь геть у свою Московію!» Та почала задкувати і втікла. Там на подвір’ї ще хлопчина був, то ми йому кажемо, щоб відчинив криницю. Набрали хлопці води та й кажуть: «Нам заборонено вживати якихось енергійних заходів щодо подібних елементів. А образ доводиться вислуховувати багато». Продавчиня теж докинула: «Вона така, справді сука!» Всякого бачив, гарного й поганого.
Білоцерківська «Молода Просвіта» ініціювала перед міським головою Білої Церкви питання про присудження Теодорові Дячунові звання «Почесний громадянин Білої Церкви». Клопотання півтора місяця залишається без відповіді. Тим часом, міський голова Геннадій Дикий запросив ветерана УПА Теодора Дячуна у свій кабінет для привітань з нагоди Дня народження. Це добре, але чи не здається, що потрібно було б міському очільнику й самому іноді завітати в оселю ветерана? Попередній міський голова так робив. Народні депутати так роблять, вдячні білоцерківці так роблять. Бо шанують.
