776 читачів

Як звільняли Херсонщину, або Історія перемог, яку пише 60-а бригада

2

Про можливість великого контрнаступу на Півдні України говорилося давно. На це сподівалися українці, цього очікували росіяни. Проте стрімка атака і розгром великих сил окупантів відбувся в Харківській області. Це стало повною несподіванкою для росіян. В степах Херсонщини тривали позиційні бої, і лише на початку жовтня Збройні сили України провели ряд штурмових дій та досягли оперативного успіху.

Україні надзвичайно важливо повернути під державний суверенітет Херсонську область включно з головним містом регіону. Адже тоді знімається небезпека окупації портів на Чорному морі, а маючи перед собою русло Дніпра, як природний щит, можна планувати звільнення решти окупованих територій.

Херсонщина – це степ. Близько двох тисяч років тут точаться бої, починаючи з Великого переселення народів. Але Херсонщина вже не Дике поле, як його називали ще триста років тому. Сьогодні тут вирощують пшеницю, соняхи, ріпак, сою, пробують культивувати екзотичні для України спаржу та шафран. І, звичайно, згадаємо символ Херсонщини кавун. А головне – люди. Українці своїх в біді не кидають.

Ми їдемо в 60 Окрему піхотну Інгулецьку бригаду. Ця бригада була створена ще в 2015 році, але розгорнута в повноцінну бойову одиницю лише з початком повномасштабного вторгнення. Про деяких людей кажуть, що вони «вибиваються в пір’я», але ця бригада «вибивається в броню». Не один десяток населених пунктів зачищено нею від російських загарбників. Недаремно Президент України присвоїв їй почесне звання «Інгулецька». Так, як вправно бригада нищить ворога, то сподіваємося, що до «Інгулецької» додадуть «Херсонська» або ж «Чорноморська».

Межа між Дніпропетровською та Херсонською областями перенасичена військовою технікою. Можна побачити в лісосмугах танки, самохідні гармати, бойові машини піхоти. Між ними крутяться пікапи та джипи всіх відомих в світі марок. Майже ніхто не звертає уваги на вирви посеред доріг. Ніхто не скидає швидкість перед ямами, військові живуть тут і зараз, не заглядаючи далеко наперед. Життя може обірватися щохвилини. Від випущеної з корабля крилатої ракети, замаскованої на обочині міни, кулі російського диверсанта. Але тим соковитіша кожна прожита хвилина життя з колоритними селфі на мобільний телефон, неймовірно великою кількістю випитої кави та енергетичних напоїв, викурених цигарок та ароматом солодкого степового вітру, перемішаного з гірким присмаком горілої гуми та металу.

Саме так. Адже місця нещодавніх боїв засмічені спаленою бойовою технікою. В переважній більшості це танки і бронетранспортери росіян, трапляються й підбиті машини з літерами ЗСУ. Ми стоїмо перед великим металевим кавуном. Символ Херсонщини побитий кулями та осколками. Але на нього вже хтось причепив оптимістичний плакат «Все буде Україна». Поряд стоїть два розбиті джипи, але всі хочуть сфотографуватися біля кавуна. Патрулі поблажливо дивляться на це. Лише просять, щоб в кадр не потрапила військова техніка. Росіяни звідси тікали аж занадто швидко. «Вони згубили тут свого командира бригади, підполковника. Він випав з автомобіля і ніхто не зупинився. Ні вони, ні ми, коли намагалися догнати. А рух був інтенсивний. Невдовзі від російського командира мало що залишилося. Так, пляма на дорозі», – говорить один з солдатів, який теж фотографувався біля кавуна. Це насправді жахлива ситуація, але після тисяч замордованих росіянами жінок і дітей в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі вона вже не видається великим злом.

Гіпертрофований кавун є таким собі дороговказом чи орієнтиром для переїжджих. Телефоном даються вказівки, як потрібно їхати – комусь «…прямо від кавуна», а іншим – «… праворуч від кавуна». Наш волонтерський екіпаж притримується проукраїнського правоконсервативного світогляду, тому охоче розвертаємося від кавуна на Захід. Інструкція для руху коротка: «Роби, як я. На обочини не з’їжджати!». Почалися шалені перегони. Асфальтове покриття в щербинах від вибухів мін та снарядів.

Подекуди стирчать залишки «градів». Наші провідники на «Хьонде Санта-Фе» не соромляться тиснути капця до підлоги, а нам на пікапі треба встигати та пильнувати. За себе ми відповідальні, але коли водій увімкнув лівий поворот і пішов на обгон, то переднє авто почало теж вивертати ліворуч і вижимати нас в придорожні кущі. Волосся на загривку піднімається, спина холодіє. Альтернативи невеликі – бити бампером роззяву чи летіти шкереберть в кювет. Якісь сантиметри відділяють нас від аварії але вправність водія перемагає. Машини роз’їжджаються. Можна видихнути.

Дорога від кавуна до місця виявляється значно довшою від «…тут недалеко. Треба їхати прямо, а в першому селі не повертати праворуч». Мало того, що дорога трохи починає петляти, так ще й населених пунктів не надто видно. Просто закінчуються придорожні дерева, і ти в світі фар бачиш паркани різного ступеню руйнації. Що там далі, за парканом, можна лише уявити. Не зупинятися. Тільки вперед.

7Звільнені села на Херсонщині поки живуть без електрики. Лише в деяких подвір’ях стрекочуть генератори. В село ми приїхали вночі й чекаємо командира бригади. За рік він зробив стрімку кар’єру від командира батальйону до комбрига. Воював на Сході України, а тепер звільняє Південь. Хоча на годиннику майже ніч, але п’ємо каву. Тут всі п’ють каву, солдати та офіцери. Мало хто заварить собі кухлик чаю чи наллє в склянку компот. До столу боязко підходить кілька псів. Вони неймовірно худі, аж ребра видно крізь шкуру. Цим собакам ще пощастило, бо в у містечку Ворзель, що на Київщині, росіяни собак їли. А цих лише морили голодом.

Ми запитуємо, чи вчиняли тут російські війська військові злочини. «Саме нашому селу, можна сказати, пощастило, – говорить господиня, – у нас масово такого не було. Хоча декілька спроб зґвалтувань все ж було. Сумнозвісні буряти намагалися вчинити насилля над дівчиною в інвалідному візку. Тут був російський командир, який намагався підтримувати дисципліну. Хоча пили алкоголь росіяни багато і потім разом із їхніми волонтерами п‘яні вешталися по селу. Якщо бачили якусь добру річ: телевізор чи морозильну камеру, то просили подарувати. Дуже наполегливо просили. Як рекетири. У нас село багате. Тримали худобу, вирощували курей, продавали овочі. Тому техніки було багато. В мого сусіда два автомобілі. Один дорогий «Тойота РАВ4», а інший дешевий «Лада». Дорогий він загнав у гараж і присипав старими речами, а дешевий росіяни теж просили «подарувати». Довелося віддати. Але в гараж так і не додумалися зазирнути. Інші довго крутили в руках телевізійну приставку Т2. Крутили, крутили і все ж забрали».

В цьому селі розміщувалися підрозділи російських десантних військ, які брали участь в окупації Київської області. Конкретно в цьому селі ними командував якийсь «Чех». Його описують чоловіком слов’янської зовнішності, але з дивним акцентом. Навряд він справді чех, може, кавказець з цікавим позивним. Мав окремого кухаря, намагався тримати у своєму війську дисципліну і навіть припиняв, як згадували вище, деякі випадки мародерства. Росіянам деякі місцеві мешканці допомагали – варили їжу, пекли хліб. За це отримували певні преференції – могли врізати якусь деревину, зібрати щось в полі. Дехто й досі непривітно ставиться до солдатів Збройних сил. Коли до однієї господині прийшли організувати нічліг, то та заявила: «Шлі би ви атсюда, штоби нє била канфлікта!». Іншого кадра розпитували журналісти про його співпрацю з росіянами. Той робив великі очі й здивовано-переконливо торохтів: «Кто? Я? Нє било такова! Ну зашлі, ну вади папрасілі… Так ета нє русскіє. Ета билі наші укрАінци. Із Данєцка! І вабщє, ва всьом вінават парламєнт, правітєльство, каториє хатят в Європу. Ми же тєлєвізор смотрім, всьо панімаєм! Вот пачєму я должен сдавать зєрно пасрєднікам? Пачєму я нє магу єво сдать пряма за граніцу. Паднялі цену на налог за зємлю. Тєпєрь я должен больше атдать тєм, у каво зємлю взял в аренду. А мнє убиткі! Ва всьом вінавата власть!».

Також траплялися випадки, коли місцеві допомагали росіянам втікати від української армії. 60 бригада добряче вдарила по ворогу, і чи то були десантники, чи то проста піхтура, але тікали всі. Дехто не встигав намастити смальцем п’яти, то мастив собі потім мізки, як вибратися. Хтось перевдягався в цивільне. Інші шукали собі спільників серед місцевих. Був випадок, коли патруль зупинив мікроавтобус з якого текла кров. Водій запевняв, що возив щойно забитих тварин, а потім зізнався, що провіз польовими дорогами в безпечне місце групу поранених росіян. Тому їздити зайвий раз без цілі не рекомендується. Росіяни виходять з оточення і можуть вбити випадкового свідка. Також крізь лінію фронту просочуються ДРГ для здійснення терактів в українському прифронтовому тилу.

9

Ночували ми у досить великій хаті. Господарі дозволили оселитися і користуватися каміном. Нас попередили, що ходити по садибі потрібно чітко визначеними маршрутами. Коли село було звільнене, то двір було заміновано «розтяжками», довелося добре попрацювати, щоб познімати гранати. Будинок вцілів, а от хлів постраждав. Приміщення іншого хліва по вікна наповнені сміттям. Тут консервні банки, пляшки з-під пива та горілки, упаковки добового солдатського раціону. Етикетки стилізовані під радянську продукцію. На них написано, що це якісь ГОСТовські та радянські традиції. Вони реально чіпляються за минуле, як раки за тухлятину. Варто відкрити в телефоні мережу «Ютюб», і там на кулінарних каналах купа рецептів «савєцкіх па ГОСТу». 30-річні кухари розказують, про «укусниє тортікі і сєльодку».

Це можна дивитися лише приклеївши повіки скотчем до лоба і заткнувши вуха. Просто на землі стоїть трилітрова банка з якоюсь гидотою. Це закуска «Воронежська», яка входить до раціону російської армії. Дивлячись на цю субстанцію, не уявляєш, як можна це їсти. Потім стає ще гірше. Мене ведуть в сусідній двір. Там дотлівають рештки корови. Росіяни хотіли смаженого м’яса. Тому привели сюди корову, застрелили її, а потім кілька днів зрізали з трупа шматки м’яса і смажили його на мангалі. Це просто армія якихось некрофілів.

3

Хто ж протистоїть цим новітнім варварам? В бригаді є офіцери, про яких комбриг Віктор Скатерной говорить з гордістю: «Це майбутнє української армії». Правда, чоловік вже кілька разів відмовлявся від будь-яких коментарів, посилаючись на відповідний наказ головнокомандуючого. Тому ми просимо дати не інтерв’ю, а коментар з умовою, що особа офіцера залишиться інкогніто.

– Ви дійсно бачили в засоби спостереження той залізний кавун і мріяли про початок операції по звільненню території?
– Кавун – це просто придорожній знак, але він якийсь ніби сакральний, бо скільки разів там точилися бої, а він вистояв. Ви бачили, що його добре потріпало, побило, але він стоїть. Сама позиція, де він розташований, для ворога була дуже вигідною, адже розташована на висоті. А ще до кавуна тягнеться лісосмуга. Ворог міг контролювати шляхи і було дуже важко підійти туди. Тим паче, що передній край був замінований.

– Як вдалося витіснити росіян?
– Професійністю та майстерністю фахівців підрозділів Збройних сил України. Операція була ретельно спланована, вистачило часу для розвідки переднього краю і вивчити його. Ми знали про кожний ворожий спостережний пост, про їхні позиції, де закладено міни. Потім швидким ривком змусили росіян в безладі відступити. А коли у ворога паніка, то таких відстрілювати в спину легше ніж штурмувати в лоб.

– Але ж ворог так само міг вивчити вас і укріпити свої позиції? Чому ж вони побігли?
– Ключову роль зіграло виснаження росіян. Ми вже перебуваємо в тилу, а й досі тут немає електропостачання, не працюють крамниці. Тим паче постачання ворожих підрозділів ускладнено тим, що наша артилерія руйнує переправи на річках Правобережжя. Ворог відчував брак їжі, боєприпасів, та і підкріплення живою силою не було. Саме тому на росії почалася мобілізація. Сукупність даних елементів призвело до морального виснаження, технічний голод в плані обслуговування техніки. Вся їхня техніка, яка не виїхала (а це 80%), просто «лягла» і була в технічно несправному стані. Ми змогли сконцентрувати свої сили, влучно накрити позиції вогнем, і це примусило росіян панічно втікати.

– Ви з самого першого дня в бригаді?
– Ні я приєднався в березні до бригади. Першим бойовим завданням було вихід на південні околиці Нововоронцовки. Я лише 5 днів, як очолив підрозділ. У нас був брак інформації, брак технічних засобів розвідки. Багато в чому можна було сподіватися лише на удачу. На цивільних машинах, тракторами перевозили особовий склад. Я сам був у першій машині й показував приклад підлеглим. Якщо чогось не вміють – роби, як робить командир. Тотального спротиву не відчули, зайняли позиції, а надвечір вже почалися артилерійські дуелі. Бригада піхотна, по штату в нас на озброєнні мають бути ГАЗ-66, а де їх набрати на всіх? Тому ми пішечки… Як раніше… Тепер потрібні БИР і БМП, хоча й вона вже морально застаріла. Птрібно ще новіше.

– А що саме?
– Я не дуже великий спеціаліст по БМП, але якщо брати західні зразки, то потрібна високомобільна техніка, яка швидко пересувається полем бою й робить відповідні маневри. Добре, коли це гусенична техніка, яка може розвертатися просто на місці і долати бездоріжжя, має добрий захист і оснащена зброєю, що дозволяє підтримувати вогнем піхоту. Саме ці чинники забезпечують успіх на полі бою.

– Були моменти, коли у вас виникав задум бою, але здійснити його неможливо бо ворог переважає вас технічно?
– Таке було, поки не приїхав і не почав воювати. А вже на місці потрібно було нащупувати слабкі місця у ворожій обороні. Тоді зрозумів, що моральний дух і злагодженість колективу – найголовніше на полі бою. Бо ми змушуємо ворога тікати на броні. Відповідно, щоб операція закінчилася успіхом, треба ретельно її спланувати й колоти оборону росіян там, де вона тонка.

– Я бачив, як ви керуєте боєм за допомоги засобів спостереження на БПЛА. У росіян є щось схоже?
– Засоби технічної розвідки є різні. Якщо брати на коротку дистанцію, то квадрокоптери ефективні в оборонному бою. Ми можемо їх підняти і дивитися панораму, куди переміщує ворог свої підрозділи. Ми також можемо коригувати вогонь штатної артилерії: як то міномет або ж приданого нам танку, таким чином вражати цілі на відстани до 6 кілометрів. Якщо ж брати дрони, які здійснюють розвідку на 60-70 кілометрів, то тут ми обмежені в засобах. Ці дрони мають працювати з високоточними боєприпасами. Має бути система взаємодії між високоточною зброєю і засобами розвідки. Для наступу ми створюємо пересувний пункт управління, висилаємо вперед розвідника-коригувальника, який постійно робить обльоти поля бою дроном й передає дані командиру підрозділу, що безпосередньо керує боєм. Це робити досить складно, бо тебе постійно глушать, постійно обстрілюють, працюють не лише засоби радіоелектронної боротьби проти дронів, а ще й глушиться зв’язок. Росіяни найбільше застосовують «Орлан-10». Тих «Орланів» наклепали багато. Їх збивать, розбирають, сміються над ними, а даремно. Факт залишається фактом – конструкція досить вдала, невибаглива в обслуговуванні. А коли над тобою 5-6 «орланів», то якийсь із них передасть дані, що цікавлять ворога. А щодо високоточних російських боєприпасів, то я їх на собі не відчув і їх не бачив.

– Вас не дратують тилові пацюки в шикарних ресторанах, які готові закидати російських «ваньок» шапками?
– Тобто настрої так званого істеблішменту? Я військовий і професіонал. Займаюся своєю справою. Будувати політичну кар’єру не збираюся. Кожен повинен займатися своєю справою. На момент виконання бойового завдання я намагаюся абстрагуватися від світу новин. Концентруюся на виконанні завдання, на хлопцях, на живій бесіді. Мені це не цікаво. От коли я виконаю завдання, то усвідомлюю, що зробив справу набагато важливішу, ніж те, що хтось написав якийсь коментар. Така моя робота. У всіх військових підвищений рівень справедливості. Тому нам легше в своєму середовищі.

– Командир вашого рівня має керувати боєм на КСП чи безпосередньо на полі бою?
– Моделі управління боєм нашого і західного зразка мало чим відрізняються. Лідер і командир має швидко орієнтувтаися в обстановці. Коли йому починають зверху вказувати, де бути, це означає, що втрачено контроль над своїм підрозділом. Командир має максимально спланувати до початку бою, де він має перебувати. Стереотипом є мислення в людей та мобілізованих солдатів, що командир десь там, ми його не бачимо, а нас обстрілюють. Але ж мало хто усвідомлює, що нормальний командир майже не спить, займається збором і обробкою інформації, планує операції, етапи вогневого враження, кількість боєприпасів… Є заступники, але час скрутний. Кадрові офіцери дуже цінуються, бо в них є знання. Місце сучасного командира в оборонному бою на КСП, який має бути обладнаний максимально для огляду і спостереження над районом бойових дій. Якщо немає змоги це зробити за допомогою технічних засобів, тоді береться лопатка, викопується окоп під вербою чи дубом, виставляється буссоль ПАБ-2М, визначається дирекційний кут і так командир керує боєм. Але якщо таке бачите, то знайте, що командир живе років на 40 минулим часом. А в наступальному бою потрібно бути лише в складі підрозділу. Не вистачає командирів рот та взводів. Не тому що держава їх не навчила, а тому що війна страшна й потужна, і дуже багато втрат. Коли в тебе немає офіцерів, то ти керуєш, умонво кажучи, батальйоном.

– Коли ви дивитеся на мапу аж до Чорного моря, то чи хочеться пришвидшити події…
– Я ніколи не ставлю емоції вище розуму. Є завдання звільнити певні населені пункти і дійти до визначених рубежів. Я не хочу дивитися далі, бо я не фантазер. В плані стратегічного мислення, то у мене немає зброї, щоб виконувати завдання на 80 кілометрів вглибину. Я планую дії в смузі своєї відповідальності. Крок за кроком і буде успіх.

– Війна надовго?
– Питання складне. На мою думку Херсонська і Запорізька область будуть звільнені точно. Донецька й Луганська стане на кордоні 24 лютого, хоча, може, й посунемо далі. Крим… Для мене під питанням. Я не дуже хочу воювати за зрадників. Там є нормальні люди, велика частина звідти виїхала. Класти людей за зрадників… Тут був фарс-референдум, а в Криму на референдум ходили і за росію голосували. Війна буде затяжною. Справа не в Путіні, проти нас воює російський народ. Думаю, що буде схоже на арабо-ізраїльську війну. Буде тліти, а от чи розгориться?.. Це буде визначати ЗСУ.

11 День сонячний і привітний. Привітний, якщо не брати до уваги постійні звуки канонади. Артилерія працює безперервно. Не можемо знати: це чужі чи свої. Просто «бум-бум-бум». До цього «бум» вплітається звук двигуна і з воріт садиби виїжджає дивовижна конструкція. На старого «шишарика» встановлено пускову установку некерованих реактивних снарядів. Такі кріпляться на підвіски до гелікоптерів та штурмовиків. Точність у такого виду зброї досить погана, але накривати площі з росіянами цілком можна. Вояки викотилися в сільський парк і пробують тренуватися із прицільними пристроями. Як лупити ворога, то лупити влучно.

В тому ж дворі помічаємо трофей. Це трофейний колісний бронетранспортер. Різне говорять про їхню якість. Були кадри, де російський «Тигр» не міг переїхати бордюр, де застрягав на оранці, проте легковажити не варто. Така бронемашина згодиться нашій армії. Повний привід, автоматична коробка перемикання передач, розмаїття тумблерів та вимикачів. І до всього прикріплено таблички та бірки англійською мовою. Ну, наші козаки розберуться, бо грамотні.

Ми підходимо до невеликої групи бійців. Серед них жінка. Це мінометниця з позивним «Лисиця». Їй 52 роки. Вона завжди мріяла про військову службу, але в армію потрапили лише сім років тому. Спочатку була в добровольчому батальйоні, а потім вже перейшла на контракт в ЗСУ. Працює нарівні з чоловіками.

4

– В 2015 році вимагали диплом кухаря чи медика, а в мене такої спеціальності не було. Дали номер телефону «Правого сектору». Потрапила в підрозділ до «Чорного», який командував 5 батальйоном ДУК ПС. Спитала, кому на лінії фронту потрібна допомога, і нас із задоволенням взяли. Спочатку була трохи стрільцем, хоча доводилося й на кухні роботу робити. В лінійні частини мене не брали, бо вік був трохи старшим. Півтора роки я воювала без грошового забезпечення. В мене два сини і вони допомагали мені з обмундируванням. Також допомагали волонтери. Згодом прийшло запрошення в 46 батальйон спецпризначення на посаду мінометниці. З того часу було 3 роки контракту в ЗСУ.

– Міномет почали вчити в «Правому секторі»?
– Була потреба в таких спеціалістах, і я зголосилася. Працювала з різними типами мінометів. Важко було з 120-мм стволом. І станина важка, і сама міна. Це десь 360 кілограмів вага всієї системи. Поки вчилася, то просила допомоги, а як освоїлася, то сама змогла вчити солдатів. Я була номером обслуги. Доводилося і машини розвантажувати, й міни підносити. Ніхто не звертав увагу на те, що я жінка. Ми маємо працювати, як одне ціле і взявся за роботу – то роби її.

– В яких боях ви брали участь?
– Ми в Мар’їнці воювали і під Докучаєвськом. Довелося стріляти в Зайцевому та Новолуганському. Були і в Гранітному під Маріуполем.

– Бої відрізняються теперішні від АТО?
– Ну всякого бувало і раніше, хіба літаки не літали над головами. Бо криють з неба страшно літаками та вертольотами. Ми встигаємо ховатися, а от від танків ховатися важче.

– Вас не знітило те, що доведеться вчити багато людей?
– Нічого страшного. Доводилося вчити взводних, командирів відділень, простих бійців. Ми разом пройшли багато чого і пережили чимало штурмів. Іноді доводилося стріляти по цілях, які були зовсім поруч. Важко було. Якось до Білогір’я довелося йти 8 кілометрів пішки з мінометами, а там ще 2 км по селу пересувалися. Й це підготовка до атаки і сам штурм. Саме там, в Запорізькій області й були найважчі бої. А ще прикривали атаку на Високопілля. Коли зачепилися були в артилерійську дуель в Білогір’ї, то сусіди казали, що чотири години ми перестрілювалися. Не тільки ми атакуємо, але і нас. Витримали, відбилися. Зараз бої теж важкі, але ми вже бачимо результати і маємо трофеї. Доводиться вчити хлопців: як ходити, де ставати, щоб зберегти життя, бо тут все зруйновано та заміновано. Син після строкової пішов теж служити. Ми в один день до військкомату пішли.

– Важко служити із сином в одному підрозділі?
– Я не розраховувала, що ми попадемо навіть в одну бригаду, але спокійніше. Потомилися ми від іншого. Весь час на фронті, а на ротацію вийшли тільки для поповнення резервами, бо багато поранених і є вбиті. Бувало, що по 10 поранених вивозили в тил. Особливо люди страждають від контузій. Контуженим прописують тижневий курс крапельниць, але цього мало. Тому й страждають бійці від головного болю та втрати орієнтації. А ще дуже хочеться відпочити, хоч тиждень побути вдома. Але здаватися ніхто не буде.

«Ліса» з своїми хлопцями йде по своїх справах. Вони сьогодні отримали грамоту до Дня Захисника і Захисниць України. Тоненькі папірці незграбно крутять в руках, не знаючи, куди їх приткнути. Начальник штабу батальйону, який був присутній при бесіді, каже, що спочатку ніхто і нічого не вмів, але їм вдалося сформувати взводи і роти, визначити здібності людей і зробити з них бойовий підрозділ. Головним у цій справі була мотивація. Українці готові були помирати за батьківщину, і саме своєю самопожертвою зупинили ворога. Тепер вже легше, бо бійці навчилися воювати, знають маневр на полі бою і можуть виконати задум командирів. Є в нього командир роти, який прийшов до війська, хоча ніколи не служив і тим паче не воював. Проте відкрив у собі талант командувати людьми і вести їх за собою. Особливо відзначився при звільненні Потьомкіного та Білогір’я. Війна триває зовсім інша, ніж АТО і не всякий попередній досвід є корисним. Начштабу каже, що за попередній період служби до 2022 року в нього не було втрат. І тепер, коли плануються бойові дії, то він найперше думає, як зберегти людей. «Ідеальна операція – це операція без втрат», – ставить крапку офіцер.

СкатТим часом приїхав комбриг тепер вже славетної 60 бригади. З паном полковником ми знайомі давно і перетиналися дуже часто. Видно, що на людині лежить великий тягар відповідальності, і цю відповідальність він дуже добре відчуває. В чому це проявляється? В рішеннях, фразах, командах.

А сьогодні в нього подвійне свято. «Прийнято рішення про присвоєння нашій бригаді статусу «механізована бригада». Тепер по штату нам мають надати броньовану техніку. Мені сподобалися американські М113. Така дуже маневрена «коробочка», і можна кріпити на неї різні модулі зброї. А ще 2000 бійців до штату мають додати. Нічого, ми справимося», – говорить полковник.

Також додає, що бригада взяла в якості трофеїв багато Т-62. І пригадав, що коли почали захоплювати ці старі танки, то зрозумів, що далі може бути пастка. І справді, далі вже були ворожі потужні машини Т-90 та Т-80, сховані по засідках. А ще було захоплено новітні БМД-3. Полковник Скатерной каже, що росіяни їх покинули, бо не вміли на них воювати. Машини досить складні, а «ваньки» не могли розібратися, як працює електроспуск чи як добре обслугувати двигун. Він вибачається, що не може приділити багато уваги, бо ведуться наступальні дії й потрібно тримати ситуацію під контролем.

Ми покидаємо село на Херсонщині. Проїжджаємо повз підірвані клуб і школу. Цьому селу дійсно ще пощастило. Наступне не мало такої вдачі. Зруйновані майже всі будинки, на подвір’ї фермерського господарства стоять розстріляні трактори і комбайни, ще димить спалене зерносховище. Звільнені території потребують відновлення і відбудови. Але це буде вже нова сторінка життя нової України, яку сьогодні пише 60 бригада в складі Збройних сил України.

Інформаційна довідка:
Історія формування 60 окремої піхотної бригади бере початок з 18 липня 2016 року, коли було прийнято рішення щодо формування кадру управління бригади, з статусом “окрема механізована”. 29 серпня 2018 року спільною директивою Міністерства оборони України та Генерального Штабу Збройних сил України 60 окрема механізована бригада була переформована в окрему піхотну бригаду.

З перших днів російського воєнного вторгнення підрозділи бригади перебувають на передових позиціях. Завдяки професіоналізму, рішучості й особистій мужності особовому склад бригади в обороні зміг стримати атаки російських загарбників. Перейшовши в наступ бригада взяла під контроль станом на 14 жовтня 2022 року населені пункти Високопілля, Ольгине, Потьомкине, Іванівка,Нововознесенськ, Архангельське, Миролюбівка, Любимівка, Хрещенівка, Золота Балка, Михайлівка, Українка, Нововоскресенське, Новомиколаївка, Новоолександрівка, Гаврилівка, Дубчани. що на Дніпропетровщині та Херсонщині.

24 серпня 2022 року Указом Президента України №606/2022 бригаді присвоєно почесне найменування Інгулецька
8 вересня 2022 Президент відзначив заслуги бригади при контрнаступі на Харківщині в районі Балаклії.
14 жовтня 2022 року бригаді повернено статус “Окрема механізована”.

Cподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Кошти будуть використані на волонтерсько-просвітницьку діяльність: видання книжок, створення публіцистичних матеріалів для цього сайту, організацій науково-дослідницьких проєктів та волонтерських поїздок на передову.

Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук).

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: