3,468 читачів

Підполковник Олександр Охріменко: Коли перший батальйон виконував завдання по утриманню «Алмазів», ми займали все нові й нові позиції

23275395_687022141494784_3895450976498884591_o

7 років тому на східному кордоні країни точилися запеклі бої. Батальйонно-тактичні групи 72 бригади виконували завдання по перекриттю поставок зброї та живої сили сепаратистам. Саме у ті дні в інформаційний простір України увірвалися слова “град”, “обстріл”, “вогневе враження”. Потім були трагедія під Зеленопіллям, оточення в “Південному котлі”, вторгнення військ російської Федерації. Про події біля ділянки кордону поблизу перепускного пункту “Довжанський” говоримо з легендарним “Валуном” підполковником Олександром Охріменком. Але розмова буде не лише про поразки, а й про перемоги, які здобувала загартована в боях 72 бригада.

– Ви закінчили інститут в 2006?

– Я закінчив Одеський інститут сухопутних військ із відзнакою.

– Коли вас вчили, Україна вже була незалежною країною з певною історією, кого під час навчання розглядали як потенційного противника? Чи була в переліку Росія?

– Цікаве питання. В переліку потенційного противника Росії, звичайно, не було. Більше того, коли ми проводили навчання по тактичній і вогневій підготовці, там є специфіка – нанесення обстановки на мапи і опрацювання схем оборони й наступу, і всі ці схеми направлені таким чином, що коли ми перебували в обороні, то наші умовні війська стояли справа, а противник зліва. Тобто умовний противник – західні країни, а ніяк не північно-східні.

– А вам не здавалося це дивним, адже вже були події на острові Тузла і тому подібні речі?

– Навіть думка така на той час не закрадалася… і у викладачів також. Цього й припустити не могли. Ніхто не озвучував думку, що потрібно вміти воювати не тільки на Захід, але й на Схід. Більше того, багато викладачів, які мене навчали, були ветеранами Афганської війни. 2002-06 роки були тими роками, коли полковники і генерали, які викладали в інституті, більшу частину своєї служби проходили в Радянському Союзі. Питання не розглядалися. Жоден з викладачів не називав Росію противником. В матеріалах дисциплін такого не було.

– Під час навчання ви знали про 72 бригаду чи хотіли в іншу бригаду?

– Я мріяв стати військовим, і ця мрія здійснилася в 2002 році. Ми вивчали військові частини, склад військ, які є на території України. Я хотів потрапити в бойову частину й інших варіантів, крім 72 бригади, не розглядав. Вона тоді була дивізією, а я вивчив її історію, бойовий шлях. Все припало до душі, тому й захотів сюди. Тим більше багато було позитивних відгуків, що це дійсно бойова частина, яка постійно займається бойовою підготовкою, готує людей на полігонах, а не тільки в класах і кабінетах. Перед випуском мене розподілили в Білу Церкву, бо за рейтингом випускників, а випустилося нас більше 90 осіб, я мав право вибору. Тоді комбригом був Руслан Хомчак (зараз генерал-полковник Руслан Хомчак є головнокомандувачем ЗСУ – прим. авт.).

– Як він вас зустрів?

– Нас приїхало більше 80 лейтенантів на всю бригаду: інженера, піхотинці, артилеристи, тільки з Одеси більше 20-ти. Звичайно, було відрекомендування, командир зустрів, дав коротке напутнє слово, розказав про частину і що нас чекає.

– Як правило, найкращими солдатами та офіцерами комплектуються перші батальйони частин, а ви стали командиром взводу третього батальйону, якої якості був у вас особовий склад?

– Я згадую цей момент. Ми приїхали в Білу Церкву з колегами-лейтенантами. Сумки залишили на КПП 5 майданчика (центральний контрольно перепускний пункт 72 ОМБр – прим. авт.), стоїмо, ніхто нічого не знає. Я теж вперше в місті. І на КПП ми очікували, доки нас запустять на територію. Тут повз нас пройшло кілька офіцерів, вже старші лейтенанти. Я одного з них впізнав, бо він також навчався в Одеському інституті сухопутних військ дещо раніше. Ми привіталися: «Бажаю здоров’я!». Все толерантно і дуже по-військовому. Він сказав: «Підеш до мене в роту служити, будеш командиром взводу». Я не знав якого взводу, якої роти. Знав структуру бригади: три батальйони, танковий батальйон, артдивізіони, інженерні підрозділи. Погодився. Старший лейтенант записав моє прізвище, і ми очікували далі. Потім нас завели в кадрові органи, оформили, і я знову зустрів знайомого офіцера. Це був Іван Гараз (полковник Іван Вікторович Гараз влітку 2014 року був начштабу 72 ОМБр. В 2015-20 роках командир 30 ОМБр – прим. авт.)

– А як ви познайомилися з Іваном Гаразом?

Коли я був курсантом першого курсу, а він четвертого, то в нас існувала традиція, що випускники щось дарують першому курсу. Іван Вікторович подарував мені шкіряний ремінь. Першому курсу видавали статутні ремені з іншого матеріалу, а ось четвертий курс міг собі дозволити шкіряне спорядження. Це було поважно і престижно. І я йому цей випадок нагадав. Дійсно, в кадрових органах він сказав: «Я цього лейтенанта хочу забрати до себе». Таким чином я був розподілений командиром першого взводу третього механізованого батальйону. На той час 3 МБ дислокувався на 7 майданчику за містом. Я не знав, що батальйон саме там. Довелося їхати, ознайомлюватися, так і розпочав службу.

– Яка була бойова підготовка особового складу?

– На той час батальйон комплектувався солдатами строкової служби. Було, здається, декілька контрактників: командири відділення, старшина. Я скажу, що підготовлені вони були на досить високому рівні, як фізично, так і професійно. Слава про 72 бригаду підтвердилася. В процесі служби я побачив різницю між батальйонами і скажу, що наш батальйон виїжджав на тактичні навчання, бойові стрільби не менше, ніж перший батальйон. Постійно були польові виходи й на Житомирський полігон також. В будь-яку пору року ми виходили. Два-три тижні побули в казармах – і на полігон. Повернулися на три тижні й знову на навчання. І це стрільби з бойових машин, стрілецької зброї, стрільба мінометних підрозділів, водіння бойових машин, тактична підготовка, нічні виходи.

– Були якісь особливості підготовки при Хомчаку і Грищенку (Андрій Миколайович Грищенко, генерал-лейтенант ЗСУ, в 2007-15 рр. командир 72 ОМБр. До 23.07.14 командував оперативним районом дій сил АТО «Сектор «Д», 2016-17 рр командувач військ Оперативного командування «Південь», з 2018 заступник командувача Сухопутних військ ЗСУ – прим-авт.), чи все робилося згідно зі статутом?

– В кожного свій підхід, але загальний результат спирається на керівний документ. Є бойовий статут, є інші керівні документи проведення заходів бойової підготовки, і результат повинен бути максимально наближеним до того, як в них написано. Тим паче, що на той час не було такої явної підготовки до війни і бойових дій, конкретної операції. Ми виконували програму бойової підготовки, яка оцінювалася, визначалися знання бійців та офіцерів. А ще було лідерство між командирами підрозділів: чому в мене взвод має бути гіршим? І от кожен старався там вийти вперед по різних критеріях, як-то бойова підготовка, фізична, військова дисципліна. Була здорова конкуренція. А оцінювати дії командирів бригади не в моїй компетенції.

– Щось з цієї бойової підготовки згодилося в найгарячішу фазу 2014 року?

– Знаєте, коли довелося застосувати ті знання, які давалися в частині та інституті, то згадалося, як обстановку наносити на мапу, як організовувати зв’язок, як орієнтири визначаються, і мені це дуже знадобилися. Особливо вміння повести за собою людей, і щоб вони тобі повірили.

– Війна була для вас несподіванкою, розумінням, що насувається катастрофа чи чимось очевидним? І знову ж, міністр оборони був проросійський…

– Не відкрию великої таємниці, що на той час, до 2014 року, йшло поступове скорочення ЗСУ, звільнявся особовий склад, зменшувалося фінансування. І коли в кінці 2013 року нашу частину знову планували скоротити, то стало зрозуміло – щось не так. Тим паче почалися події на Майдані. Вже згодом, проаналізувавши всі дані, стало зрозуміло, чому це робилося і куди це все вело. Більш досвідчені офіцери застерігали: щось не те. Не хотілося вірити у війну, але всі ці застереження підтвердилися.

– Коли в Крим зайшли росіяни, чи не було у вас відчуття, що ось власне й починається війна?

– На Майдані і в Криму свої завдання виконували внутрішні війська і міліція. В лютому я лежав у лікарні, були проблеми зі спиною. Я закінчив лікування і поїхав до батьків на кілька днів. Я сиджу з батьками і думаю вранці виїхати на Білу Церкву. Це було, здається, 28 лютого. Ми пили чай, і тут дзвінок: «Сигнал. Час на збір – три години!». Цей час дається для того, щоб можна було зібрати людей з дому, шпиталів тощо. Я вислухав і кажу батькам: «Наша черга настала». Було відчуття, що все до цього йде. Та обстановка, яка склалася в Криму і ті заходи, які проводила Росія на Сході, давали впевненість, що буде військова фаза. Так і сталося.

– Ви вже на той час були начальником штабу батальйону?

– Так, начштабу першого механізованого батальйону. У встановлений термін я прибув до частини. 1 березня заїхав додому, забрав деякі речі й до серпня вдома не з’являвся. Готували техніку, особовий склад, комплектували майно, отримували зброю і боєприпаси.

– Ваш батальйон був закомплектований контрактниками чи були строковики?

– Батальйон був укомплектований здебільшого контрактниками, але було багато строковиків. Якщо точніше, то ми виходили не батальйоном, а батальйонно-тактичною групою (БТГр – тимчасове, зведене військове формування на основі батальйону, що створюється на період виконання бойового завдання. Додатково посилюється іншими родами військ: артилерією (дивізіон чи батарея), інженерно-саперним підрозділом (рота або взвод), розвідувальним взводом та іншими підрозділами. БТГр здатна автономно вести бойові дії і виконувати широкий спектр завдань: від протистояння танкам до боротьби в міській забудові – прим. авт.). В ній перебувало здебільшого контрактники, а також офіцери з інших підрозділів, які були придані нам згідно з наказом. Офіцери були не лише командирами рот, взводів, а й входили в склад екіпажів бойових машин, були операторами-навідниками, механіками-водіями.

– Солдати строкової служби виходили з вами на східний кордон?

– Можна дії розбити по етапах. Коли ми переміщалися на Житомирський полігон для проведення бойового злагодження і потім коли вийшли в район Запорізької області, то строковики були. Коли вийшли в Донецьку область в район Стародубівки, то теж були строковики. Строковики досить непогано показали себе, були дуже ініціативними й виконували поставлені завдання не гріше контрактників. Коли вийшли в Донецьку обл. нам додали мобілізованих, строковиків тоді вже не було. З ними ми рушили до Червонопартизанська.

– Як ви отримували наказ виходити на східний кордон? Усно, був якийсь пакет?

– Я пам’ятаю, що після подій 9 травня в Маріуполі, коли стало зрозумілим, що місто залишиться нашим, наш батальйон вийшов за Маріуполь і виконував завдання по виставленню блок-постів у бік Донецька. Завдання отримували особисто. Командир батальйону виїжджав особисто до комбрига і отримував бойове завдання щодо виходу і перекриттю державного кордону.

– Багато хто каже, що для них війна по-справжньому почалася після розстрілу блок-посту 51-ї бригади під Волновахою…

– Це були найперші значні втрати з нашого боку, які підтвердили, що дороги назад не буде, ніхто не зупиниться і не буде команди «відбій». Багато людей розраховували, що будуть навчання, а в подальшому все закінчиться і підрозділи повернуться в ППД. Після подій під Волновахою стало зрозуміло, що війни не уникнути. Наш підрозділ перебував у тих районах і наші представники, серед яких і медики, виїжджали на це місце, де відбулася трагедія з підрозділом 51-ї бригади. Це стало точкою неповернення.

– Комбат Іван Войтенко (підполковник Іван Войтенко в 2014 році командував 1 МБ 72 ОМБр, згодом заступник командира 53 ОМБр та 93 ОМБр – прим. авт.). отримав наказ про рух на кордон, а ви, як начальник штабу, опрацьовували маршрут?

– Отримавши завдання, ми взяли мапу і спланували всі заходи, які потрібно було провести, підготували командирів підрозділів, бойову техніку до здійснення маршу і вийшли в район Амвросіївки. Там ще укомплектовувалися боєприпасами, продовольством, приєднали підрозділи забезпечення, щоб певний період можна було автономно діяти, і рушили на східний кордон. Я, до речі, з батальйоном в цей день не вийшов. Вирушив через дві доби з певною категорією військовослужбовців. Завозили боєприпаси, або, як тоді казали, «тянули лєнточку». Мене особисто визвав комбриг Грищенко і повідомив, що потрібно виходити в район Червонопартизанська, бо потрібно доставити боєприпаси: «Ось мапа, вивчай маршрут і вперед!». Я попросив дати мені мапу з собою в дорогу. Уточнивши завдання, я взяв карту і розпочав підготовку до здійснення маршруту. Зі мною по маршруту поїхав Сергій Чигирин (Сергій Юрійович Чигирин в званні «капітан» був заступником начальника штабу 1-го батальйону 72-ї бригади. Наразі начальник відділу Командування об’єднаних сил Збройних Сил України – прим. авт.) і він дуже добре розбирався в картах, наносив обстановку з першого погляду. Ми виходили на східний кордон, залишаючи певні машини із забезпеченням в районах, де стояли наші підрозділи, зокрема, артилерійські. Таким чином, за добу ми довели решту машин до розташування 1 МБ.

– А які там були завдання і чи пам’ятаєте враження від першого обстрілу?

– Завданням було здійснити прикриття ділянки держкордону від Червонопартизанська до Довжанського. А також взяти під контроль перепускний пункт, який на той момент не перебував під контролем уряду. А враження від першого обстрілу добре пам’ятаю. Це було, як не дивно, 22 червня. Цей день розпочався з мінометного обстрілу збоку незаконних збройних формувань. Постріли пролунали близько 4-5 годин ранку. До того ми не встигли в повній мірі облаштувати бліндажі, окопи, укриття. До обстрілу особовий склад робив це з невеликим бажанням. Наш батальйон фактично став у кругову оборону. Між посадками розділили територію на сектори. Після обстрілу бійці почали бігати між підрозділами: «Дайте лопату! Поділіться!». Вже заставляти нікого не було потрібно. У нас на КСП (командно-спостережний пункт – прим. авт.) батальйону був невеликий бліндаж, який ми встигли обладнати. А відпочивали у невеликих, двомісних наметах. Починається обстріл, в бліндаж вскакує старшина, поряд представник артилерії, поряд начальник штабу з картою, тут і комбат… всі лежать по кругу. Так командир батальйону і керував боєм. Радіостанції в нас були волонтерські, типу «Рута», які ми роздали по підрозділах. Ми намагалися з’ясувати, звідки ворог веде вогонь. Командири підрозділів давали цілевказівки, згідно з якими артсистеми відкривали вогонь по вогневих точках противника.

– Завдання могло бути виконане?

– А чому ні? Більше того, ми його виконали. Ми закрили ту ділянку кордону згідно з завданням. Всі ділянки, дороги, які могли використатися суміжною державою та незаконними збройними формуваннями для переміщення бойової техніки й особового складу, були перекриті. Й поля в тому числі. Взагалі, варто розуміти, що не потрібно для перекриття ділянки створювати суцільну лінію. Є відповідні висоти та ділянки місцевості, на яких, поставивши спостережні пости і вогневі точки, здійснюється контроль. У нас на ділянці був досить високий терикон, метрів до 50, й довжиною близько кілометра, який дозволяв оглядати місцевість, як в наш тил, так і в напрямку сусідньої держави. Ми безпосередньо спостерігали з цього терикона, як підрозділи РФ на певній відстані від держкордону виконували якісь свої завдання. Підрозділи десантних військ РФ, а вони були в тільниках, не ховаючись, обладнували взводні опорні пункти, їздила їхня техніка, підвозила боєприпаси, майно. Більше того, не соромилися обстрілювати наші підрозділи, що виконували бойове завдання, з артсистем, гранатометів, стрілецької зброї.

Підполковник Охріменко

– На позиції вашого батальйону ворожа піхота виходила в атаку?

– Нас атакували диверсійні групи (ДРГ), які безпосередньо виходили і наближалися до району оборони, на що отримували опір наших підрозділів. На жаль, були й трагічні випадки, коли ДРГ підходили впритул. Тоді в нас з’являлися поранені й загиблі. Одна з ДРГ зайшла з тилу нашої оборони на позиції танкового взводу і танкісти, які побачили ДРГ, відкрили вогонь зі стрілецької зброї. Механік з навідником сиділи в машині, але з автомата звідти не постріляєш. Командир прийняв рішення переслідувати ворога. В результаті цього переслідування один з наших танкістів загинув, але ДРГ була знищена. В подальшому таких втрат не було, всі зрозуміли, що потрібно робити свою роботу. Танкісти, наприклад, повинні сидіти в танку й робити свою роботу й без наказу машину не покидати.

– А в Панченковому (Па́нченкове – село (до 1957 року — хутір) в Україні, у Довжанському районі Луганської області – прим. авт.) що сталося?

– В нашу БМП влучила протанкова ракета. Фактично в нас з ладу вийшло все відділення. Це був ранок, хлопці вийшли з укриття, хтось біля БМП вмивався. Навідник і механік перебували в бойовій машині під час влучання ракети. Двоє бійців загинуло на місці, інші зазнали важких поранень і контузій. Це перші два загиблих в нашому батальйоні – Олексій Приходько і Віталій Цибора (військовослужбовці 72 ОМБр загинули 24 червня 2014 року – прим. авт.). Це були важкі і найперші втрати.

Був ще випадок, коли ми отримали завдання на зайняття пункту пропуску, вийшли на заплановані рубежі й з боку ворога почали працювати снайпери, і в нас також був загиблий. У снайперів на озброєнні були великокаліберні гвинтівки. Їхні кулі наші бронежилети зупинити були не в змозі. Коли привезли військовослужбовця, то здалося, що в нього кістки від тіла відстали. Передня пластина була пробита, і кулю зупинила лише пластина з спини. Шансів вижити не було.

– Постійні обстріли, неможливість відкрити вогонь у відповідь підривали моральний дух? І чи була команда «Спостерігайте, але вогонь не відкривайте!»?

– Таких команд було мало. Вже пізніше, коли почали говорити про перемир’я, вони почали поступати. Але якщо безпосередньо була загроза життю військовослужбовців, то ніхто не вагався. Звісно, якщо постріл був за кілометр, то необов’язково ж давати туди відповідь, якщо ти не бачиш цілі. Але якоїсь такої категоричності щодо заборони відкривати вогонь не було.

– Була якась операція чи бій, якими може пишатися батальйон?

– Це було зайняття перепускного пункту. Орієнтовно десь по обіді, не пам’ятаю дати, ми отримали завдання зайняти пункт пропуску. Сіли з комбатом біля карти і спланували бій. Ми створили три змішані групи, включно з танковими підрозділами. Перше, що зробили – це висунули командний пункт з району оборони вперед, ближче до пункту пропуску, на невеликий терикон. Звідти дуже добре можна було спостерігати за полем бою і візуально керувати ним. Виставивши пункт управління, перевіривши зв’язок з групами, командир дав команду на висування. Завданням першої групи було висунутись по так званому «нулю» з району оборони, перейшовши по дорозі переправу, яку ми неодноразово долали з труднощами. На тій переправі ворог постійно встановлював фугаси, міни. У нас на той час був сапер Іван Войтенко (командир саперного взводу 72 ОМБр, старший прапорщик Іван Войтенко загинув 27.07.18 в районі Світлодарської дуги» – прим. авт.), який на 1000% виконував завдання по розмінуванню території. Ця група мала з флангу прикрити іншу групу, яка мала зайти на пункт пропуску «Червонопартизанськ».

Центральна група, де були БМП і танк, мала з визначеного рубежу, використовуючи результати вогню артилерії, атакою з ходу знищити противника на пункті пропуску. А третя група з лівого флангу мала виставити блок-пости з боку Червонопартизанська по центральній дорозі, щоб з міста також не могли підійти незаконні збройні формуванням. Довівши командирам груп завдання, ми дуже добре виконали свою роботу. Бій тривав близько 5 годин. «Червонопартизанськ» був зайнятий без жодної втрати. Центральна група двічі намагалася зайти на пункт пропуску і все ж виконала завдання, хоча потрапила під шквальний вогонь зі стрілецької зброї, гранатометів та мінометів. Зайшовши на пункт пропуску, виставили на ньому підрозділи Державної прикордонної служби України. Після того ми відійшли з пункту й зайняли кругову оборону, щоб дати можливість прикордонникам увійти в курс справ і організувати службу. Десь о 4-й годині ранку наступного дня ми перемістились до свого району оборони, а з прикордонниками залишився наш підрозділ на БМП. Після бою було велике задоволення, що завдання виконано, і головне – без втрат.

23215551_687023071494691_5553495359573966228_o

– Як ви почали розуміти, що залишилися в оточенні?

– У нас був мобільний і військовий зв’язок до певного періоду часу, поки артилерійським вогнем противника нам не пошкодили супутникові антени. Зв’язок ми тримали з усіма підрозділами, які розташовувалися вздовж державного кордону від Червонопартизанська і аж до Маринівки. На Маринівці була переправа, і її охороняв Дмитро Грибовський з 72 ОМБр. (Командир взводу розвідувальної роти 72 ОМБр старший лейтенант Грибовський Д.О., разом з двома відділеннями (1 офіцер, 14 солдатів/сержантів обороняв переправу в Кожевні з 16.06. по 29.07. 2014 року. Проти нього діяли батальйон «Степь», в складі якого нараховувалось 140 чоловік, а також взвод з батальйону «Оплот», з техніки 4 БТР-80; 2 Т-64БВ; 6 «Уралів»; 3 КамАЗи; 2 ГАЗ-66; 1 120 мм та 2 82 мм міномети, в другій половині липня кількість мінометів зросла до 5 одиниць – з Росії привезли ще 2 120 мм; 1 ЗУ-23-2. – прим. авт.). Від нього ми мали інформацію, що його накрили шквальним вогнем. Є в нього втрати техніки і в особовому складі, й він отримав наказ здійснити відхід від переправи. Тоді стало зрозуміло, що всі підрозділи на північ від переправи залишилися в оточенні.

– З харчами і боєприпасами вже було кепсько?

– Коли до нас прийшла остання «лєнточка», то боєприпаси до стрілецької зброї у нас були. Не було боєприпасів до артсистем. Взагалі. На той період часу стрілецька зброя застосовувалася рідко, бо ворог накривав нас артилерією щоденно і методично. Щодня ми втрачали бойові машини. До залишення переправи до нас «лєнточка» приїжджала раз на 3-4 дні з припасами і харчами. А тут пройшов тиждень – немає, два – немає. «Лєнточки» просто не могли дійти. Продуктів не було взагалі. Я обходив підрозділи і в місці приготування їжі побачив, що залишилися з продуктів лише кілька кілограм круп. крім того, особовий склад не міг дати адекватну відповідь на обстріли, не маючи боєприпасів. Хлопці отримували поранення і гинули. Це, звичайно, гнітило.

– Була можливість прорватися з оточення чи її не було?

– Дивлячись про який період говорити…

– Разом з Михайлом Драпатим…

– Якщо говорити про період, коли пішов Драпатий, то можна розглядати різні варіанти. Можна говорити про вихід, але яким складом? Не було можливості розмістити особовий склад, який там залишився, без техніки. Куди розмістити більше 400 бійців? Просто залишити? Пішки йти? Можна посадити певну кількість солдатів на БМП не по 10, а по 15 чи й більше при бажанні. Але ж через територію суміжної держави – офіційно не ворога – виходило 440 військовослужбовців. Всі ці люди могли просто залишитися в полях соняшника.

– Рішення про вихід в Росію приймалося штабом батальйону чи на вищому рівні?

– Це рішення було прийняте всіма командирами підрозділів, і воно було доведене до найвищого керівництва держави. Паралельно озвучені альтернативи такому рішенню: як може бути, яким чином і чому такий варіант пропонується. Всі варіанти дій мали обґрунтування, включаючи кількість техніки та забезпечення. У військовослужбовців є телефони, вони обдзвонюють знайомих і розуміють, що відбувається. Читають новини онлайн. І от пройшла інформація, що підрозділи 72 бригади виведені й ніякого оточення немає. Реакція була такою: «Нас що – похоронили?!» Одному із представників штабу вдалося виїхати до наших підрозділів, не скажу яким чином, все завдяки військовій хитрості. Він вийшов по військовому зв’язку на керівництво, щоб викласти пропозиції того рішення, яке було прийняте нами. Можливо, мало хто звертає увагу, що це не просто був вихід через територію Росії. Нам вдалося зв’язатися з місією ОБСЄ, які здійснювали місію контролю на держкордоні. Для того, щоб вони запротоколювали, що підрозділи виходять через територію суміжної держави, яка ще офіційно не є агресором, як це визначено зараз. Був справді «зелений коридор», для того щоб зберегти людей. Це завдання було виконане. Люди залишились живими. І це головне. Кожен був зафіксований у протоколі місії ОБСЄ, кількість людей і час виходу. Вихід здійснювався без зброї і боєприпасів. Ніякого дезертирства, все з погодження керівництва.

– Чого очікували від росіян?

– Свідомо розумів, що буде не просто і будуть дії відповідного характеру. До останнього не вірилося, що нас заарештують. Думав, що нас, як мінімум командний склад, можуть потім взагалі не знайти. Що ми десь «загубимося». Про себе менше думалося, більше про людей. Я думаю, що ті більше 400 бійців, які повернулися додому живими, то найбільша для нас нагорода. Тримали нас в Росії трохи менше тижня. Але за той час нас встигли потримати в СІЗО і на суд звозити, і на допити.

– Вас допитували поодинці?

– Так. І в камерах ми теж були поодинці. Тобто нас підсаджували до представників російського криміналітету.

– Що вам інкримінували?

– Порушення правил війни. Дуже серйозну статтю російського законодавства, яка передбачає до 20 років ув’язнення. Та взагалі інкримінували все, до чого додумувалися, включно з розстрілом якихось російських журналістів, які, ніби-то загинули на території України. Все, що можна було зліпити, вони ліпили до купи. На суді, коли зачитували, що інкримінують, то думалося: «Нічого собі, який я фахівець. «Способєн к дівєрсіоннай дєятєльності. В совєршенствє владєєт разнимі навикамі». Зараз смішно, а тоді було не до сміху.

– Вам був в Росії винесений вирок?

– Ні, нам на суді обрали запобіжний захід тримання під вартою. І буквально через два дні приїхали в слідчий ізолятор працівники Слідкому (Слідчий комітет Російської Федерації – прим. авт.) й заявили, що нас відпускають. Ми не повірили спочатку, але нам це підтвердили.

– Після повернення на територію України ви були на лікуванні?

– Ми приїхали в розташування 72 ОМБр у Білу Церкву і звернулися в медичні заклади, бо погано було зі здоров’ям. В мене було виявлено ряд контузій і мене поклали в шпиталь. Полікувавши тут, мене перевели у вінницький шпиталь, де я перебував до середини жовтня 20214 року.

23405806_687030384827293_6730398942435850898_o


– Багато було в шпиталях колег із 72-ї?

– Достатньо багато. Прикрою несподіванкою було те, що по виписці зі шпиталю нас було переведено в 30 ОМБр. Ну як так? Але так сталося, і я не жалкую, що була служба в «тридцятці». Завдання ми виконували добре, і потрібно було дещо «відбілити» своє «Я» через той вихід на територію Росії. Реакція на ті події була різною. Ми формували в 30 ОМБр зовсім новий підрозділ зі складу резервістів та військовозобов’язаних. Формування відбувалося окремо від основного складу бригади на Житомирському полігоні.

– Потім ви вступили в Академію?

– Ми сформували батальйон в «тридцятці» і перед Новим роком зайшли на виконання завдання в Луганську область біля Станиці Луганської, ближче до Щастя. Перебували там до травня 2015. Потім передислокували в Авдіївку, де ми зайняли район оборони й виконували завдання до вересня місяця.

– В Авдіївці ви де були?

– Наш КСП стояв у селі Красногорівка. Це село північніше Авдіївки. Батальйон займа ділянку від Верхньоторецького до Авдіївки. Авдіївка тоді ще не зовсім контролювалася ЗСУ.

– Ви слідкували за діями 72 бригади?

– Звичайно, душа лежала до цієї частини, бо ж службу в ній починав і сформувався, як офіцер. Не прямо так, щоб знати всі нюанси, але бойовий шлях відслідковував. А в університет (Національний університет оборони України імені Івана Черняховського – прим. авт.) поступив на оперативно-тактичний рівень.

– Після академії у вас теж було право вибору?

– В 2015 році я вступив до університету, де провчився рік на стаціонарі. Я реально хотів повернутися в 72 бригаду. І тут приїхала до нас група офіцерів Генерального штабу з пропозицією до тих, хто займав посади начальників штабів, заступників командирів батальйону, піти у війська на вищі посади – комбатами, в управління бригади. Я сказав, що готовий повернутися у війська. Мене спитали, куди я б хотів піти служити. Відповів, що за можливості в 72 ОМБр. Представник генштабу сказав, що там вакантних посад просто немає. А я знав, що є дві вакантні посади – командир батальйону і начальник оперативного відділу. Тоді, на жаль, загинув комбат Андрій «Мауглі» Жук (майор Андрій Жук загинув в бою з ДРГ 27 травня 2016 біля села Богданівка Волноваського району Донецької області – прим. авт.) й довго ніхто не займав цю посаду. Причини можна трактувати по-різному, але ніхто з бригади, маючи знання і досвід, не приймав батальйон. Я заявив, що готовий хоч завтра заступити на посаду. Мені відповіли, що таких даних немає, але, уточнивши ситуацію, моє прізвище записали. Десь пройшло кілька тижнів, прийшов наказ міністра оборони про переведення мене на заочну форму навчання і призначення командиром батальйону. Разом зі мною перевівся на заочну форму колега, з яким я навчався. Він заступив на посаду начальника оперативного відділення. Ми разом повернулися в бригаду, яка проводила бойове злагодження на Широкому Лані.

– Вам допомогло те, що ви вже служили в Авдіївці?

– На рахунок цього так. Можливо, не дуже досконально, але місцевість я вже знав, маршрути підходу відомі, й було простіше орієнтуватися в обстановці. Хоча напрямок, який наш батальйон отримав, був правіше, ніж той, де я був 2015 року. Тепер ми стояли на «Зеніті», шахті «Бутовка» і частині «Царської охоти» (відповідно колишнє військове містечко 156-го зенітно-ракетного полку, вентиляційний ствол шахти «Бутовка-Донецька», готельний-розважальний комплекс – прим. авт.).

– Як вам вдалося досягти значного покращення позицій?

Це заслуга всіх бійців. Їхнього бажання виконувати накази, завдання і працювати. Не можна було сидіти в окопі й просто очікувати. Моя особиста позиція була такою: якщо солдатові не давати тактичні завдання, то не буде успіху. Ми готували бійців, постійно проводили заняття – стрільби з усіх видів зброї. Якщо взяти мій батальйон, то його не планувалося заводити і займати район оборони, бо його чисельність не дозволяла виконувати ті завдання, які має виконувати батальйон. Чисельність була трохи більше 200 осіб разом із підрозділами забезпечення. Початкове завдання – бути резервом комбрига. Ми перебували в районі Калинового близько тижня. Бойові машини були підготовлені, і в складі ротних груп ми могли швидко висуватися на різні напрямки. Але в подальшому бригада, яка стояла праворуч, звузила свою смугу, і було прийнято рішення передати «Бутовку» і «Зеніт» нам. Це рішення було абсолютно вірним. Внаслідок цього взаємодія наших бригад стала більш ефективною. Бійців нам не вистачало, і до мене відряджали бійців з інших військових частин з усієї території України. Особливо було багато полтавських хлопців. Коли я обходив позиції, а це я робив кожен день, то побачив, що підготовка тих, хто прибув у відрядження, досить низька. І коли я поставив перед собою завдання просунутись вперед, розширити район оборони і покращити тактичне положення, то розумів: якщо хлопців не підготую, то нічого в мене не вийде, як би того мені не хотілося. Або якщо і виконати задачу, то будуть великі й невиправдані втрати. Тому, як тільки прибували нові військовослужбовці, постійно проводив з ними заходи підготовки.

Я розумів, що для того, щоб «Бутовку» утримати і зберегти людей, необхідно їх було розосередити. Територія шахти не така велика, і якщо перебувати в приміщеннях під засобами вогневого ураження ворога, то довго не протриматися. З будівель потрібно було виходити. Спочатку на лівому фланзі ми вийшли за залізницю і зайняли позиції, потім забрали позицію «Маска», яка була зліва від зруйнованого мосту біля «Царської охоти». В подальшому зайняли невеличкі терикончики, які були в напрямку озер, а згодом і самі озера.Таким чином на «Бутовці» в мене залишився резерв в складі двох, а потім однієї машини БМП і КСП роти. Решта бійців перебували за периметром шахти, скупченості не було, і це давало можливість при масованому обстрілі ворогом зберегти життя бійцям.

– Час підтвердив вашу правоту, бо «Бутівку» розібрали на камінчики. Ви зробили велику справу. Чи не має у вас відчуття певної ревності, що вашу роботу не зовсім належно оцінили?

– У військовій службі не повинно бути ревнощів. Кожен робить свою роботу. Коли ми там спілкувалися із «Славяном» (в 2017 році підполковник Вдовиченко О.П. командував 1 МБ 72 ОМБр. На даний час командир 101 ОБрОГШ – прим. авт.) постійно по телефону, а взаємодія в нас була добре налагоджена, ми використовували обстановку для виконання загального завдання бригади. Коли він виконував завдання по утриманню «Алмазів», я просувався вперед і виконував завдання по зайняттю все нових і нових позицій. Саме в той час, коли вогнева активність йшла на сусіда зліва, мені не можна було сидіти і очікувати. Мені потрібно було покращувати своє тактичне становище. Покращивши його, я міг більш якісно надати допомогу і вогневу підтримку сусіду зліва.

– «Базальт» каже, що якби не вогнева підтримка з боку шахти Бутова, то «Алмази» могли б не встояти…

– Сто відсотків, це навіть без перебільшення. Я не хочу сказати, що без нас там нічого не було б, можливо, утримали б… Але якби не підрозділ «Базальта» («Базальт» командував 8 ротою 3 МБ під час боїв в Авдіївці. Нині майор «Базальт» є начштабу 1 МБ 72 ОМБр – прим. авт.), який з флангу наносив вогневе враження по ворогу з усіх видів зброї… Й ворогу було важко зорієнтуватися, звідки ж стріляють. Стріляли з фронту при атакувальних діях ворога, і з флангу, артилерія бригадна підтримує. Ворог також бив артилерією і «градами», але ж по «Бутовці», а там нікого не було. До того, як виконувати завдання по «Алмазах», я вже своє завдання виконав. Якби ми не рушили вперед і не покращили позиції, то ситуація могла б розвиватися по-іншому. Втрати були, але мінімальні.

– Втрати були від вогню снайперів чи артилерійського вогню?

– Були різні. «Град» зайшов у бліндаж, і загинув військовослужбовець. Був випадок коли солдат піднявся над окопом, здійснив постріл по бліндажу ворога і вже, стрибаючи донизу, отримав кулю в бік. Були точкові втрати навіть і в період інтенсивних дій. Тоді ж загинув командир дев’ятої роти, який особисто пішов корегувати вогонь танків, Леонід Дергач. (Леонід Дергач “Академік”, кандидат юридичних наук, викладач ЧНУ ім. Юрія Федьковича, старший лейтенант (посмертно) Збройних сил України, командир 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади. Загинув 1 лютого 2017 року – прим. авт.) Це також свідчить про особисту відповідальність, бо він не довірив комусь корегувати вогонь танка, а сам пішов. Було багато поранених осколками, бо та кількість боєприпасів зі сторони противника, яка лягала на квадратний метр землі… Її важко оцінити.

– Знаменитий епізод зі знищенням російського танка, чия це була ініціатива: ваша, командира роти чи добровольця «Грека»?

– Інформація та допомога, яку надавав та надає «Грек» (Юрій Ульшин, доброволець, снайпер, Народний Герой України – прим. авт.) неоціненна. Це було не те, щоб рішення… В нас є вогневі засоби, які дають змогу знищувати бойову техніку ворога. Відповідно в роті «Базальта» були СПГ (станковий протитанковий гранатомет – прим. авт.) і АГС (станковий автоматичний гранатомет – прим. авт.). Ніхто не очікував, що можна з АГС знищити чи спалити танк. Ми надіялися на удачу, і вона нам посміхнулася. Танк зробив один постріл і все. Після того з гранатомета його почали обстрілювати. Утворилася димова завіса, але чи то танк її поставив, чи то ми щось підпалили, невідомо. Потім ми дивилися відеозапис, що коли він зайшов за паркан, добре не сховавшись, то загорівся. Полум’я було дуже високе. Крім АГС спрацював і СПГ. Хоча думаю, що «сапог» не влучив. Ймовірно, що на танку були ємності з паливом, і їх вдалося підпалити. Тому «білий тигр» став чорним.

– Вдовиченко координував з вами захоплення «Алмазів»?

– Звичайно, це було завдання для всієї бригади на напрямку дій першого батальйону. Завдання було виконано.

– Відкинувши умовно наявні домовленості, чи можна було, підсиливши ваш батальйон, зайняти Спартак?

– А чи була така необхідність? Її не було. По одній простій причині – це місцевість. Можна було лінію оборони батальйону переставити в Спартак. Але тоді батальйон опустився б нижче по місцевості, й за ним спостерігали б з висот. Спартак був неважливий, вже тоді потрібно просто заходити безпосередньо до злітно-посадкової смуги, путиловського шляху і на ясинуватську розв’язку. Та щоб виконати це завдання, необхідні достатньо потужні сили й засоби. Це завдання не для батальйону і навіть не бригади. Спланувати і вийти можна, а от утримати… Давайте порівняємо з «Алмазами». Ну що їх там – взводний опорний пункт, а скільки було задіяно сил і засобів, щоб утримати. Позицію зайняли за годину, знешкодили наявного там ворога і все, ми на позиціях. А як далі розвивалися події на тій невеличкій ділянці?

– Ви можете оцінити втрати ворога в ті дні?

– Точну цифру ми не знаємо і не дізнаємося, а на рахунок підрозділів, то той же батальйон Гіві 72 бригада розгромила повністю. Гіві (Михайло Толстих, колаборант, командир батальйону «Сомалі», брав участь в катуваннях українських полонених. Ліквідований вранці 8 лютого 2017 о 6:12 із реактивного вогнемета «Шмєль» у Макіївці – прим. авт.) був поранений. Їхні втрати можна порахувати статистично. Підрозділи, які наступають, завжди несуть втрати більші, ніж ті, що обороняються. Можу помилятися, але коли йде в наступ в напрямку «Алмазів» рота з батальйону “Сомалі” і по ній ведеться вогонь з фронту та флангу, працюють розрахунки АГС, артилерія, стрілецька зброя і в результаті рота ворога назад не повертається… То можна говорити про результативність наших дій. Я не кажу, що їхня рота наступала одночасно. Ні, групами по 15-20 осіб протягом тижня. Просто з тих груп відходили одиниці, й не всіх поранених й не всі трупи вони забирали. Тим більше, що зрештою, ворог відмовився заходити в Авдіївку і забув вже потім про «Алмаз».

– Де ви на сьогодні проходите службу?

– В командуванні Сухопутних військ. Мій напрямок – територіальної оборони. Дещо інша специфіка в порівнянні з бойовими підрозділами.

– Територіальна оборона в нинішньому її стані здатна виконувати покладені на неї завдання?

– З урахуванням деяких факторів вважаю, що так. Але попереду ще багато роботи, в першу чергу на законодавчому рівні.

– Ваш прогноз, коли офіцери вашого покоління, такі як: Михайло Драпатий, Іван Гараз, ви, інші комбриги 34-40 років, що отримали бойовий досвід, пройшли фронтовий шлях від командирів взводів і рот, зможуть впливати на військову політику в Україні?

Я вважаю, що найближчим часом. Всі ці люди займають високі посади і вже впливають на хід подій, які відбуваються в країні. Якщо взяти найвищу ланку, то повинен минути ще певний час. Я думаю в найближчі 5 років. Можливо, не кожен з них, але займуть.

– А у вас є нереалізовані амбіції? Може, посада комбрига? 72 ОМБр?

– Скажу так: якби запропонували, то я б не відмовився.

З підполковником Олександром Охріменком спілкувалися Тетяна Виговська і Костянтин Климчук. Фото Тетяни Виговської та з особистого архіву Олександра Охріменка.

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)

Цей проєкт реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”. Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

One Thought to “Підполковник Олександр Охріменко: Коли перший батальйон виконував завдання по утриманню «Алмазів», ми займали все нові й нові позиції”

  1. Володимир

    От чому тільки Охріменко та Вдовіченко? Що у 72-й небуло більше комбатів? Чому про Барду ніхто не напише, про Наляжного? А були ще розвідка, сапери, медики, зв’язківці.

Leave a Comment

Увійти за допомогою: