489 читачів

Останнє світло “Світлячка”

DSC_0314

– Бійці! Є завдання, – високий і прогонистий командир роти з легкою посмішкою дивився на солдатів. – Будемо обладнувати «еспешку». Просто перед носом у сепарів. Розвідоси там вже ходили, ну і ми ж не сцикуни.

Солдати дивилися на ротного. Після кількох контузій говорити «Клену» було важко, але завдання він ставив чітко, хоча і дещо іронічно. Відмовитися вийти на його виконання було рішуче неможливо. Та ніхто і не думав відмовлятися. Хлопці були завзяті, знали, куди йшли. Рота була бойовою, і “вмикати” боягуза означало б зганьбити себе в очах побратимів.

Хлопці стояли на висоті в клину між лісосмугами, хоча це не рятувало від поривів вітру. Він холодними рівчачками заповзав під бушлат, і ротний глибше опустив підборіддя в арафатку, від чого голос зазвучав глухіше. Лейтенант махнув рукаю на південний схід:

– Спостережний пункт отримав назву «Лазня». Нашим завданням буде непомітно закріпитися і вести спостереження. Копатимемо ночами, вдень ми будемо, як на долоні. Це не означає, що ми смертники, бо робити потрібно все з розумом, хоча ніде правди діти – загинути може кожен. Але ж ви знали, куди йшли? В мене воюватимуть всі… І я воюватиму разом з вами.

Михайло дивився на носаки армійських «таланів», які грузли в розквашеному ґрунті Луганщини. Завдання дійсно було не з приємних, і він думав про те, скільки праці доведеться вкласти, щоб закріпитися на «еспешці». Мишко згадував своє навчання на будівельника і розумів, що саме при облаштуванні спостережного пункту його професійні знання не знадобляться. Доведеться багато копати. Копати було зовсім не так, як на рідній Полтавщині, де радість від зробленої роботи вимірялася «сотками» обробленого городу. Тут кидати землю лопатами було просто прокляттям. Кілька десятків сантиметрів мокрого грунту змінював сланцевий камінь, який доводилося розбивати кайлом, рвучи в лахміття рукавички й стираючи в криваві мозолі долоні.

Про задум командування в роті здогадувалися. Михайло пригадав, як отримував завдання вести спостереження в тому напрямку, коли виходив на бойове чергування. Роботи було багато: «насипати з стрілкотні» по сепарах, змінити позицію, заглибити ходи сполучення, спостерігати за ворогом і, найголовніше, не підставити свою голову під вогонь у відповідь. В такі моменти було страшно.

Це була Михайлова перша ротація. Навчання на полігоні не могло порівнятися з тим страхом, коли, здавалося, почало гриміти осіннє небо, ожила ніч, і люті металеві шершні полетіли ніби в тебе. Він досі з металевим присмаком в роті не згадував, як біг в громіздкому бронежилеті й шоломі траншеєю і намагався заставити себе визирнути в бійницю. Калатало серце, збивалося дихання й піт ріками стікав по обличчю й спині. Припав неголеною щокою до гострих каменів ходу сполучення на «Жулянах», тернув рукавом мокре обличчя і відчув, як хтось міцною рукою вхопив за комір й штовхнув далі до облаштованого місця для стрільби.

– Ти сюди ховатися прийшов чи сепара двухсотити? – над Мишком височіла фігура ротного. Він ткнув рукою на бійницю – Ось туди дивитися потрібно, а не носом рити! Просреш позицію. Висунувся, вистрілив, змінив позицію. Звикай до війни. Це лише початок. Це взагалі херня. У мене в роті боягузів немає. Хочеш ховатися – ти тут не потрібен. Мені потрібні ті, хто не дрисне. Хай бригада мовчить, а ми воюємо.

Після тої ночі Мишко почав звикати до служби, наскільки можна було звикнути до постійної смертельної небезпеки. Копав і стріляв, стріляв і спостерігав. Не було романтики, про яку іноді писали в мережі. Важка робота з перспективою отримати кулю. Допомагало те, що навколо були такі ж, хоча й терті війною хлопці, хіба на три-чотири роки старші. Ці вже були досвідчені бійці. Про зарплатню не думали. Кожен хвалився якоюсь новою штукою для тюнінгу зброї чи модним тактичним спорядженням. Штатне обмундирування не любили, тому намагалися прикупити собі щось зручніше. Брали приклад з ротного, якого ніякими карами не можна було засунути в «піксель», хіба якщо потрібно було їхати на «показуху» в штаб бригади. Михайло про тюнінг зброї ще не думав. В нього була інша мрія…

– Тихо, – ледь чутно прошепотів ротний перед виходом, – йти, як вовки – слід в слід. Наступите на міну, як мені вас евакуйовувати? Стічете, нахер, кров’ю…

Лейтенант знав, що говорив. Не одну ніч він з розвідниками рівняв животом землю на місці потенційного спостережного поста. Знімали міни, знешкоджували розтяжки, ставили свої мінні пастки та намічали, де і як проводити земляні роботи. Небезпечна була місцевість, просто на очах у ворога довелося б працювати, але й вигод було чимало. Можна було вести спостереження за переміщенням «орків» і планувати вогневе враження. Воно-то ніби й перемир’я на фронті, але те перемир’я було лише на екранах телебачення та в головах певних обивателів. Щоночі прилітали ВОГи, міни, а то ще й тяжчим рвало в полі за спинами.

– Давай «Джазмен», давай, – Михайла легенько підштовхували в плечі. І він давав. Автомат на грудях, кілька РПГ «Муха» за спиною, «цинки» з набоями в руках і наплічник теж забитий боєприпасами та добовим пайком. А хлопці тягнуть лопати, кайла… Ех, під’їхати б та завезти на трикляту еспешку, все що потрібно.

Під’їхати… Авто було мрією Мишка. Та і хто не мріє про гарний автомобіль в двадцять з хвостиком років. Звісно, що в мріях були «наворочені тачки», але Мишко їздив би і на скромних «колесах». Йому завжди казали, що він скромний. І в селі на Полтавщині, де називали «Світлячком», і в технікумі. Він ніколи і нікому не відмовляв в допомозі й намагався бути привітним. Потрібно було в школі співати чи розігрувати сценку в самодіяльності – ставав, співав, перевдягався, грав ролі. Йшов по вулиці й вітався. Легко і без примусу допомагав всім, хто його оточував. Не було то обузою. З людьми потрібно бути по-людські, хоча язики все одно без кісток, проте слова поганого про хлопця і не казали. Полюбився він односельцям, справді добрий і щирий, як світлячок. Задумав у навчальному центрі, що після ротації придбає собі хоч яку машину і проїде вулицями. Нехай бачать, що не пропащий, а здійснив мрію. Солдатським потом досяг своєї мети. Але це буде згодом, за кілька місяців, коли вийдуть в пункт постійної дислокації, а зараз потрібно йти. Йти тихо, щоб не впасти скошеним кулею снайпера. Пропасти ні за цапову душу.

До «Лазні» пробиралися близько пів години. В темряві за кілометр ледь вгадувалися обриси найближчого взводного опорного пункту. Михайло дивився крізь піт, що заливав очі, на нагромадження бетонних плит, які утворювали подобу басейну, трохи нахиленого по схилу в бік ворожого «опорника». Тут можна було закріпитися, приклавши нелюдських зусиль, адже копати землю під плитами було по-диявольски важко. Копати потрібно обережно, лежачи, маскуючи витягнутий ґрунт і якомога довше не видавати свою присутність.

Двоє розвідників ще раз обережно оглянули місцевість. Не можна було відчувати впевненість, що за час відсутності ворог не підготував «сюрприза», встановивши кілька мінованих пасток, або й просто розтяжки. Розтяжки були більше психологічним фактором, ніж реальною небезпекою. Цим самим сепари могли ніби казати «ми знаємо, що ви знаєте те, що ми про вас знаємо». Місцевість була «чистою», і розвідники проповзли ще кілька десятків метрів уперед, ставши в бойову охорону.

У темряві вискнув метал по каменю. Хтось встромив лопату в землю, і вона одразу зачепила чи то камінь, чи то шмат бетону. Хлопці скинули з себе спорядження, поклали поруч зброю і взялися до роботи. Невдовзі всі вже добряче впріли, але командир групи рішуче заборонив знімати бронежилети і шоломи. Робота кипіла і за страх, і за совість. Глибина укриття і його довжина означали гарантію життя, не лише свого, а й товариша. До цього домішувався липкий страх. Хто знає, може твоє розпарене копанням тіло вже засвітилося яскравою плямою в тепловізорі ворога, й він готовий натиснути гашетку снайперської гвинтівки чи спуск автоматичного гранатомета. Добре, якщо вб’є одразу, а може посікти осколками чи розірвати кулею аорту, й ти відчуватимеш, як скорочення серця виштовхуватимуть разом із кров’ю твоє життя.

Копали п’яту годину. Виколупували шматки цегли і кріпили принесеними дошками стінки ями. В Михайла руки налилися свинцем, і він ледь вергав лопатою. В поперек ніби хтось штрикав ножем, а в горлі дерло, неначе щодесять хвилин ковтав їжака. Проте укриття глибшало. Копали всі. Бійці фізично відчували, як спливає час. Ось вже почало сіріти небо на сході. На Сході рано світає. Ротний нетерпляче зиркає на годинника. Всі якось враз відклали вбік лопати й кайла і взялися перевіряти зброю. Мишко переконався, що патрон в патроннику й автомат на запобіжнику. Він більше всього хотів зараз повзти назад до свого опорника той кілометр. Нехай і роздерти об мерзле груддя коліна та лікті, але не залишатися тут, в невідомості за кількасот метрів від смерті. Але є наказ. Його потрібно виконувати.

Рука командира стиснула плече гранатометника, і Мишко підняв очі. Лейтенант всміхався і самими губами прошепотів: «Та вони нічого не помітять, а ми вас прикриваємо». В норі вже лежав матрац і карімати. У видовбаних нішах вгадувалися обриси «Мух». Цинки з набоями були вскриті, а біля бійниці хтось поклав бінокль та тепловізор. Старший спостережного поста розсовував по кишенях запасні акумулятори. Їх лишалося двоє. На весь світ двоє. І відчуття тужливої самотності просто краяло серце бійців. Група відходила. Спочатку повзли, а згодом порачкували по складках місцевості. Захопилися, втратили відчуття часу і мало не викрили свою присутність. Розпочався сірий, зимовий день на Луганщині.

– Зміни мене, – штовхнув в плече Михайла напарник. Хлопець розплющив очі, вирваний з тривожного сну: «Треба ж, задрімав, а думав, що так і буду лупати очима. Відключився…». Поки «Джазмен» займав місце біля бійниці, його напарник перевернувся на спину і ніби великий жук почав махати руками і ногами в спробі зігрітися. Воно було б кумедно, якби не було так холодно. Дарма, що на землю були кинуті каремати. Тепло вихолоджувалося з-під бушлату швидко. Минало кількадесят хвилин, і починало терпнути тіло й мерзнути пальці на руках і ногах. Не можна було дати собі ради, лише терпіти, бувши затиснутим в цій норі. Хлопці намагалися не крутитися, щоб не розбудити змореного побратима, який хотів поспати. Чергували по три години. Далі притуплялася увага і хилило в сон. А потрібно було уважно спостерігати за позицією ворога та переміщеннями транспорту на дорогах до сепарських «опорників». Все занотовувалося у блокнот і мало бути передано в штаб бригади, а може, й в штаби значно вищі.

Чергувати було досить нудно. Від напруженого видивляння в лінзи бінокля боліли очі, окуляр натирав вилиці. Ще й земля насипалася за комір і ніби наждаком здирала шкіру. Михайло відчув, що під лямками бронежилета стало волого від сукровиці. Він намагався не думати про час, хоча пальці все частіше розблоковували мобільний телефон, і він спостерігав за неймовірно повільним плином часу. Відчуття небезпеки почало притуплюватися, і він вже не лише занурювався в павутину соціальних мереж, а й погортав сторінки кількох сайтів з продажу автомобілів. Зарплатня дозволяла щось планувати. Ротної каси не існувало на відміну від деяких підрозділів, тож «Джазмен» вже прицінювався до пропозицій на авторинку.

Від сепарів почулося сухе ревіння двигуна. Мишко обережно посунув бінокль в щілину. По дорозі до ворожого «опорника» сунув цибатий армійський «камаз» на великих колесах. Боєць автоматично глянув на годинника і записав час появи техніки та орієнтири. Ваговоза було видно, як на долоні. Ось він доїхав до позицій й зупинився. З кабіни вистрибнуло двоє чолов’яг у «горках» й неквапом рушили в бік бліндажів. «Джазмен» занотував, що один з них був озброєний лише пістолетом. До «борзих сепарів» було десь сімсот метрів й хлопцеві подумалося, що їх міг би досить легко «зняти» снайпер.

Михайло бачив, що буває з людиною в яку влучає куля 12,7-мм з російського снайперського комплексу. Велика куля пробиває передню пластину бронежилета і разом з осколками входить в тіло, трощачи кістки і рвучи в шмаття плоть. Людина стає схожа на зламану маріонетку. Її ще намагаються врятувати, зривають бронежилет, зрізають камуфляж, на якому просто на очах темніють чорно-червоні згустки крові, але марно… І тоді матюкнеться безсило медик, витре від крові руки та ножиці, якими різав кітель та випалить за дві затяжки дешеву цигарку. І захотілося «Джазмену», щоб прилетіла куля у ворога. Проте, не сьогодні, розумів він, не сьогодні. Щоб відплата була невідворотньою потрібно сидіти і спостерігати. Помічати деталі, записувати дані, а далі… далі хлопці зроблять все, як слід.

У визначений час вони побачили умовний сигнал. Ця доба була майже нескінченною. Найбільше хотілося дійти до ВОПу, розігріти чогось смачного і пити гарячу каву. Багато їжі і багато кави. Ні, краще чаю, щоб лягти на нари в бліндажі й чути, як тріщать дрова в буржуйці, відчувати її жар і солодко заснути. Ця думка підганяла їх на зворотньому шляху. Доповіли зміні обстановку, вказали орієнтири для спостереження і тепер раділи близькому блаженству. Зняти бронежилет і берці. Вмитися, витрусити з-під кітеля землю, змастити розтерті місця, помити ноги і з насолодою натягнути чисті шкарпетки. Думка про сухі, чисті шкарпетки не давала спокою. Від неї хилило в сон вже дорогою, але втрачати обережність не можна було.

– Що, хліб з хлібом їсте? Нашу армію не побєдіть! – іронічно зауважив ротний, заглянувши в їхні тарілки. – Що ж ви макарони з хлібом і кетчупом навалюєте? Чи що тут у вас? Кетчунез? “Мазіка” теж надавили? Пацани, є ж горбуша печена, ковбаса, он миска з котлетами. Невже всієї фантазії вистачило на «тушняк» з макаронами?

Ну що тут відповісти офіцерові? Що хотілося якнайшвидше набити шлунок чимось поживним? Що горбуша риба смачна, але не звик її їсти, а макарони все ж звично і по-своєму смачно. А хліб в селі їдять до всього. Його бабця навіть з яблуком його їсть. А котлети… Котлетоси хотів затиснути між двома шматками хліба і взяти до бліндажу, бо під час сну захочеться їсти, а бажання пхатися в їдальню не буде. Тут до останнього не вилазиш зі спальника, навіть якщо до вітру захотілося. Намерзлися на спостережнику. А ротний тим часом вже «нарізав» завдання на ранок. Іншому б нагнув би матюків у думках, а йому ні. Знали хлопці, що піде зараз він на «Лазню» і буде там до середини ночі. Шукатиме міни, даватиме поради, а під ранок повернеться в розташування роти і буде кілька годин сидіти заповнювати формуляри та відомості. Потім засне на кілька годин, або побіжить на позиції, щоб особисто керувати вогнем у відповідь на обстріл ворога і вранці буде пити літрами каву та ковтати пігулки від головного болю. Тому слухали ті кпини і завдання без злості. Як кажуть, не ми такі – життя таке.

Та доба на «Лазні» Михайлу просто так не минулася. За кілька днів по тому хтось сказав: «Таке враження, що «Джазмен» трохи підріс». І це було правдою. Хлопець сам відчув, що він – вчорашній салага – ніби вивершився у своїх очах. Щось змінилося в ньому на краще. В тому, як він заступав на бойове чергування і навчився не чіплятися плечима за стіни вузьких ходів сполучення. Як діяв під час нічних перестрілок – не висовуючись здуру в бійницю, але й не кланяючись, коли куля цвьохкала по брустверу. Як завзято колупав землю на «Лазні» й вів спостереження. Спокійно, без злості, по-діловому.

Сірі сутінки почали заповзати між дерев лісосмуги. До виходу на «Жуляни» залишалася година. Сьогодні чергування було на панівній висоті. Десь внизу праворуч нічними світлячками жевріли лампочки у вікнах поодиноких мешканців хутора, які не захотіли покидати свої домівки, хоча їхні будинки були майже передовою. Раптом на столі озвалася радіостанція, яка стояла на перед командиром взводу: «У нас «триста». Важкий. Потрібна евакуація!». На кілька секунд в бліндажі наче хтось вимкнув звук. А потім на ноги зірвалися всі. Виклик був з «Лазні». Отже діяльність на СП перестала бути для ворога таємницею. На ротному опорному пункті «Юпітер» заревів двигун БРДМа. Не було часу чекати батальйонну евакуацію. Діяти потрібно було швидко. На «Лазні» був підрив на міні.

Невдовзі на ротному опорнику було тісно від командного складу батальйону. Ротний «Клен» керував евакуацією. Комбат «Король» похмуро віддавав розпорядження і вимагав пояснення обставин надзвичайної пригоди. Начальник розвідки, високий і білявий «Вікінг» нервував. Саме його підлеглому роздробило стопу. Боялися, що під час евакуації буде працювати снайпер, але пораненого вдалося винести до місця, куди міг безпечно доїхати панцерник. Нині розвідник вже був на стабілізаційному пункті, й медики давали оптимістичні прогнози.

Невдовзі з’явився «Клен». Його звістка про підрив застала в місті, але ротний зумів не лише встигнути на командний пункт, але й виїхати на місце подій. Він був темніше ночі, яка вже накрила Луганщину. Фігури командирів просто генерували тривогу і напругу, яка передавалася бійцям, що снували поряд. Вони не боялися втрапити на очі знервованим офіцерам, бо спробуй роздивися, хто поруч. Голос комбата було чути за кілька кроків. Він ледь стримувався, щоб не зірватися на крик:

– Можна не сумніватися, що нас розсекретили. Тепер потрібно думати, як нам заходити на «Лазню». Завдання не відміняється. Тільки тепер будемо пузом землю прасувати, аж до еспешки. І обережність. Тепер «сюрпризів» буде багато.

– Людей потрібно виводити, – заперечив «Вікінг», – тепер там робити нічого. Завтра «сепари» змінять графіки руху транспорту і маршрути. Наша присутність вже нічого не дасть, але людей ми можемо втратити.

– Є бойове розпорядження, яке ніхто не відміняв, – ще більше почав дратуватися комбат. – Місцевість і зроблені земляні роботи дозволяють розміщувати там не лише спостерігачів, а й кілька бійців, які будуть здійснювати вогневе прикриття в разі спроби вибити нас звідти. Повноцінний взводний «опорник» ми там не зробимо – солдатів вибиватимуть при спробі доставити матеріали для укріплення. Але поночі ми можемо заходити з півночі до «Лазні». Напряму не ходити.

– У нас мало людей, – похмуро хитнув головою «Клен». – ці суки засиплють з ПОМками місцевість. Виставлять на максимум самоліквідатор. У нас і далі будуть підриви. Цього разу була міна натискної дії. Ми не можемо розмінувати всю місцевість. Особливо тепер, коли за еспешкою буде вестися цілодобове спостереження.

– Людей попросимо в бригаді, – відрізав «Король». – Нам не відмовлять. Треба розуміти, що дії на «Лазні» санкціоновані не лише бригадою, а й ними (тицьнув пальцем уверх). Тому посилити пильність. Опрацювати альтернативні шляхи підходу до спостережного посту. Доповідати про всі підозрілі звуки, про відкриття вогню. Самі знаєте, що під звуковим прикриттям «стрілкотні» нам ПОМки і прилетять. Все! Діємо!

«Джазмен» повз по мерзлій землі. Все ж розвідники батальйону знайшли нові маршрути на спостережник. Коли й встигають. Он попереду вужем звивається «Казбек». Цікавий чоловік. Наче й понти колотить, але справу знає. Завжди при ньому модернізований автомат з підпружиненим прикладом, рукояткою перед магазином та «а-ля ФАБ» навісом. Мишко ще не надто розбирався в цих «прибамбасах», але майже завжди усміхнений «Казбек» вигляд мав аж занадто військовий. Та сьогодні саме в його спритність, витримка й очі були гарантією його, Михайлового життя. І не лише його, а й тих, хто цієї глупої ночі тихенько заповзали просто в чорту в зуби.

Зміна. Пост здав-прийняв. Ніхто цих слів не говорив. Просто потиснули руки один одному. Хлопці відповзали, а прибулі розташовувалися на місцях для спостереження і роботи. Михайло прислухався до своїх відчуттів і розумів, що дійсно змінився. Щезла тривога. Ні, відчуття небезпеки залишилося, а от тривоги не було. З’явилася впевненість в собі. Розумів, що копатиме до сьомого поту і не питатиме навіщо, що чергуватиме до різі в очах, вдивляючись в бік ворога, що не піддаватиметься сну і навіть допоможе товаришу, для якого вихід на «Лазню» був першим. Десь подівся хлопчак. Просто в ті хвилини він ставав чоловіком і воїном. Немає військової романтики. Була важка солдатська робота.

– Піду. Я вже кілька разів бував на «Лазні», тому робота там мені знайома, – «Джазмен» ні хвилини не вагався відповідаючи на запитання, про те, хто має підмінити на чергуванні хворого побратима, якого звалила пневмонія і він опинився в госпіталі.

Для нього сьогодні був звичайний вихід на позицію. Яка різниця, що то буде «Лазня» чи «Жуляни». Ворог один і той же – підступний, жорстокий і вмілий. Проте і ворог не безсмертний, його можна «задвухсотити». Мишко повз знайомими місцями і подумав, що давно вже не заходив на сайти продажів авто. Цікаво, а чи встигне він пільгово розмитнити машину, якщо гнати з Польщі? Чи, може, купити в Україні щось просте й не морочити собі голову? Але ж за однакові гроші за кордоном кращий вибір та й машини кращі. Ти диви, вже на місці. Цього разу якось швидко подолали дорогу. На «Лазні» хлопці раділи, що невдовзі будуть в теплі. «Там сьогодні «сепари» на «камазах» каталися. Може, хавчик привозили, а може, ліс для укріплення позиції. Машини тентовані були, нічого не видно. Ми зафіксували, і ви на профукайте. Щасти!» – наостанок сказав сержант і вискочив у ніч.

Копалося теж легко. Якось спокійно було тієї ночі. Хлопці дивилися у тепловізор і не помічали нікого руху у ворога. Земля теж піддавалася. Чи то прокопали шар де було багато битої цегли й каміння, чи то сьогодні робота добре йшла, але укриття вони добряче розширили. Навіть викопали нішу, де можна було відпочити не заважаючи тим, хто вів спостереження. Та і спокійно було, адже пост прикривало кілька розвідників. Вони виконували свою роботу по спостереженню, бо планувалася якась диверсія, а водночас підсилювали оборону «Лазні». Добре натрудившись, «Джазмен» почав моститися відпочивати. Час якраз був «собачий». Перед світанком особливо хочеться спати. Він перевірив зброю, зняв бронежилет й шолом, глянув на заряд мобільного телефону і провалився в сон.

…Надворі сіріло. Кремезний чоловік в біло-сірому комбінезоні ледь висунув голову з окопу й подивився наверх по схилу. Потім нахилився і дав коротку команду. На замаскованій позиції коротко бахнуло, і в бік «Лазні» з зміїним шипінням полетіла ракета, тягнучи за собою товстий кабель. Вона впала на землю і… нічого. Ще одна коротка команда і знову вогняна змія полетіла на кількасот метрів вперед. Цього разу гримнуло так, що за десяток кілометрів від «Лазні» люди посхоплювалися з ліжок, не розуміючи, що їх вирвало з обіймів сну. Тим часом кремезний махнув рукою і біля нього вискочило двоє кавказців. Швидко кинулися вперед на кількадесят метрів. Впали на коліно, кинули на плече по вогнемету «Шмєль» і вистрілили по «Лазні». Відстріляні туби лежали на землі, а кавказці з автоматами в руках прикривали групу зо два десятки чоловіків, яка вервечкою швиденько переміщувалися в бік українського спостережного поста.

Здавалося, що плити впали на голову. В укритті панував безлад. Хтось кричав, хтось кашляв, хтось намагався виповзти на повітря. На плечі в розвідника хрипнула рація: «Напад, напад! Відходьте!». Потім з динаміка радіостанції чулися лише писк та шипіння. «Виходимо! На північ 500 метрів! Там збір!» – крикнув розвідник в хмару пилу й вирвався з підземелля. Кинувши за плечі рюкзаки, а приклади зброї до плеча, чотири чоловіки короткими перебіжками долали відстань, яку проповзали на животах. Відбігши на триста метрів, повернулися і побачили, що за ними немає нікого. «Стоп! Зайняти оборону!» – пролунала команда. Залігши в складках місцевості, вони почали чекати. Своїх чи чужих. На «Лазні» вибухали гранати та лунала методична стрілянина одиночним вогнем. Невдовзі все стихло. Кулеметник «Бадьорий» ще міцніше вдавив приклад ПКМ в плече. За кілька хвилин він навіть не побачив, а відчув присутність ворога. Кілька невиразних тіней майнули за ріденькими деревами лісосмуги й зачаїлися за кущами. «Бадьорий» натис гашетку і різонув по чагарнику довгою чергою…

Група росіян стрімко наближалася. Вони були досвідченими штурмовиками. Командир знав, що після підриву пристрою для розмінування люди на спостережному посту мають отримати контузії. Постріли з вогнеметів не могли завдати прямої шкоди, оскільки відстань для прицільного пострілу була чималенька, але могли додатково оглушити. Тому при підході до цілі українці якраз мали вийти їм просто під прицільний вогонь. Штурмовики підходили до «Лазні», як на тренуванні – кожен на визначену позицію, звідки можна було кинути гранату та відкрити прицільний вогонь з автоматів та кулеметів.

Мишко не зрозумів, що сталося. Він нічого не чув, а ніс і рот були забиті землею. Застогнавши, спробував витерти обличчя. По щоках розтерлося щось тепле і рідке. «Кров? Що зі мною?» – він почав гарячково шукати зброю. «Що це? Кулемет? Так. Шолом і «бронік? Є! Швидше!» – голова йшла обертом. Стоячи навколішках, просунув голову між плитами бронежилету. Так, тепер шолом на голову. Гуп! Гуп! Гуп! Гуп! Пост кілька разів струсило, але хлопцеві було все одно. Він діяв інстинктивно. Потрібно було вирватися з цього укриття, що стало пасткою. І тут його охопив жах. Він один, і смерть ось вона – поруч. З останніх сил він кинувся до виходу. Розумів, що там може бути його спасіння. Тут загибель, пошматують гранатами. Рвонувся вперед, ось вихід, ось світло і застиг… Далі життя не було. Він ще бачив ворогів, які цілилися в нього та з жахом почав розуміти, що далі його не буде. Не було спогадів, які мали б промайнути перед очима. Був біль, що вмирає ось так в полі без шансів. А потім прийшов біль і прийшла ніч, яка зняла біль, але поглинула його без останку.

Вони кидали гранати і розстрілювали пост впевнено і методично. Розраховували, що там буде до десяти тіл, як передавали їм спостерігачі. Але з нори вискочив лише один хлопчина, якого тут же зняв ротний снайпер, що навоювався і в Сирії, і на Донбасі. Командир диверсантів наказав прочесати місцевість на північ, а сам спустився в укриття. Там були розбиті осколками автомат і бінокль, а також радіостанція. Толку від неї не було, оскільки працювали «глушилки», тож розбив її з досади прикладом. Толку з цієї операції не було, хіба це результат, коли лише одного «укропа» вбито? Раптом почулися довгі кулеметні черги. Коротко матюкнувшись, виповз назовні. Стрілянина вчухла. Із-за дерев лісосмуги з’явилися його бійці, несучи не розкладних ношах тіло. Придивившись, впізнав одного з кавказців. «Халодний!», – коротко відповів штурмовик. Залишатися тут не було сенсу, тим паче, що їх тут могли накрити з мінометів, як куріпок. Забравши тіло «Джазмена», диверсанти видійшли на висхідні позиції.

Вже наступної ночі гриміли бригадні артилерійські системи, розтрощивши на цурпалки позиції росіян. Кидав, люто матюкаючись, 120-ти міліметрові заряди в жерло міномета «Джохар», щоб помститися за «Джазмена». Не витримали вороги мінометної дуелі й поспіхом змінювали позиції. На телебаченні пещений генерал розказував, що таке «Лазня» і для чого вона була потрібна. В соціальних мережах тріщали чуби у віртуальних сварках, які вчергове розколювали розколоте суспільство. «Клен» наказав стріляти по всьому, що ворушиться. В той час, коли його бійці задвухсотили кількох росіян, він віддавав наказ знищити евакуаційну машину ворога, бо українська кров повинна бути відплачена сторицею…

А в селі на Полтавщині стояли на колінах люди, проводжаючи до холодної постелі на цвинтарі юнака. Згадували «Світлячка», який продовжував гріти людей теплими спогадами про себе, як давно погасла зірка в космосі ще посилає своє світло, мов дороговказ, людям. А він посміхався з фото. Хлопець, який коротким життям ствердив себе чоловіком.

(с) Костянтин Климчук ” ̶Н̶Е̶вигадані сюжети з переднього краю” (Епізод перший)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: