124 читачів

Комбат Михайло Дзерин: Як офіцера мене сформувала війна

5

Майор Михайло Дзерин один з тієї когорти молодих комбатів, які визначатимуть розвиток української армії. Їх гартувала війна і їм довелося рано пізнати гіркоту поразок, смерть друзів і справжню радість перемог над жорстоким ворогом. Взводними вони виходили на Схід в 2014 році, а завтра будуть комбригами оновленого війська.

– Які завдання ставили в Запорізькій області після злагодження на полігонах?

– Ми стали в смт Черкаському. Нас поселили на території якоїсь військової частини, здається, ППО. Ми пробули там кілька днів і від нас почали забирати військовослужбовців з Криму строкової служби, які не бажали далі проходити службу. В мене таких було багато, в основному татари. Після цього ми вирушили на Камиш-Зорю.

– В сенсі не бажали продовжувати службу? Просто приходили і казали про це?

– Я думаю, що вони про це нічого не знали, але нам прийшло розпорядження, яке коротко можна тлумачити так: хто хоче служити, той залишається, а хто не бажає – того відправляли. Я не знаю, як це відбувалося на державному рівні, але кримчан відправили додому.

– Після таких кадрових питань вас перекинули до Донецька?

– Ми вирушили своїм ходом під Маріуполь. Ялта, здається, називався населений пункт. Там стали табором в садку і організували охорону. Згодом виставили на березі моря бойову оборону. Вам Руслан Сулименко про це розповідав, бо його відділення було в моєму взводі. Згодом туди ще направили Костянтина Філіпова.

Читайте також: Руслан Сулименко: Дістаю гранату, висмикую чеку і простягаю сепарам – на!

– Так, його ще потім хотіли викрасти сепаратисти…

– Я не знаю, як так зійшлися зірки, що я вирішив зателефонувати Сулименку. Я намагався уточнити, чому він не виходить на зв’язок. Він сказав у слухавку: «Приїжджайте, у нас гості!. Я зрозумів, що потрібно виїжджати.

– Сулименко казав, що виїхала рота на БМП…

– Там вийшла не вся рота, а три машини. Кількість особового складу близько 50-и осіб.

6

– Ви готові були в той момент відкривати вогонь?

– В принципі гармати були «закачані». Я сидів у першій машині замість оператора-навідника, рештою машин управляв за допомоги засобів зв’язку. А от з Сулименком зв’язку не було. Я виїхав на поле в бойовому порядку, спішив піхоту. БМП на малих оборотах почали рухатися в бік нашої бойової охорони. Поки ми приїхали, то побачили, що туди вже приїхали місцеві мешканці, які були проукраїнськи налаштовані, той же дядя Федя. Я в приціл дивлюся і не можу розібрати – хто там, що там. Навів гармату на найбільшу машину. Прийняв рішення – почнуть тікати, то відкрию вогонь. Аж бачу в наш бік рухається Руслан Леонідович. Я зупинив машини і підрозділ, переговорив і зрозумів, що сепаратисти встигли відступити. Дочекалися командира бригади, командира роти капітана Гирича й доповіли про ситуацію.

– Грищенко на вас не лаявся?

– Я особисто з ним не пересікався. Просто побачив машину і комбрига на передньому сидінні. Згодом, як з’ясувалося, полковник Грищенко поїхав на перемовини.

– Викрадені хлопці, що потім розповідали?

– Вони не могли давати спротив через отруєння. Їх повели вздовж моря, а потім посадили в машини. В полоні їх питали, чи вони добровільно пішли за сепаратистами, чи їх силою забрали. То вони відповіли, як було.

– Крім цього випадку, були ще недружні випадки ставлення місцевого населення?

– Був момент, коли зранку, годині о 6:30 визивають старшого на КПП. Прийшов якийсь цивільний і просить переговорити. Мене туди відправив командир роти, щоб розібратися. Приходжу, стоїть мужик у військовій формі «дубок», під кітелем бронежилет чорного кольору (такі носили внутрішні війська). Чоловік побачив моє звання назвав себе полковником ГУР (головне управління розвідки) і сказав: «Лєйтєнант, я вам даю дєньгі на білєти, забірай людєй і уєзжай. Аружіє палажитє в акоп, ано нікаму нє нужна. Тєхніка у вас тоже старая. Єзжайтє дамой. У мєня здєсь па кругу снайпєра. Я вам даю два часа!». На це я відповів, що рішень не приймаю, але доповім старшому командирові. Поки вертався від КПП по радіостанції поставив своїм екіпажам БМП завдання готувати машини до запуску. Я доповів командиру роти, а той віддав наказ на зайняття кругової оборони та доповів комбригу. Через деякий час прилетіло дві «вертушки», які відправив полковник Грищенко. Гелікоптери облетіли район, і як виявилося було дві озброєні людини навпроти нашого табору на звороті пагорба. Можливо, це була пара снайперів. Коли «полковник ГУР» побачив гелікоптери, то пішов на поле, де випасалася худоба й десь зник. А озброєні люди сіли в машину і поїхали.

– Який переломний момент був для вас, коли ви зрозуміли, що вам доведеться стріляти в людей, нехай і сепаратистів?

– Стріляти я був готовий і тоді. Я подавав свої пропозиції командиру роти. Навіть не буду відкривати вогонь з гармати, щоб не занепокоїти місцевих жителів й не напружувати занадто обстановку, а от з кулемета ПКТ обстріляємо цього дядька. Дозволу на відкриття вогню ніхто не дав, але, повторюю, вагань у мене не було.

4

– В львівському інституті не давали вам ідеологічну установку, що Росія ворог? Все ж Західна Україна, терени українського націоналізму…

– Конкретно ніхто не розглядав Росію, як потенційного ворога…

– А ви особисто?

– Я теж не задумувався, але стріляти був готовий без вагань. Старі викладачі накручували, що ми можемо бути тільки з Росією, що російська техніка найкраща тощо. Хоча раз на рік, протягом тижня-двох, нам заняття проводив представник західних країн, і ми дослухалися до нього і порівнювали інформацію. Ще якось до нас приїжджали російські курсанти по обміну досвідом, то вже тоді відчувалася їхня зверхність і зневажливе ставлення. А так в принципі ніхто про війну не думав.

– Не хотілося росіянам в пику дати за таке ставлення?

– Ми ставилися дуже добре, як до гостей. А гостям пику бити негарно. Може, це нам і заважало, що ми такі гостинні. Було це в 2011 році.

– Уже відбулася агресія Росії в Грузію…

– Так, це було, хто аналізував – той знав причини війни в Грузії, але викладачі нам, курсантам, не давали аналізу причин виникнення цього збройного конфлікту, тому війною ніхто не цікавився.

– Після інциденту з викраденням ви продовжили службу на блок-посту?

– Здається, 1 травня прийшло бойове розпорядження виставити блок-пости навколо Маріуполя. Спочатку ми стали із західного боку, де вже була поліція, але через кілька годин нас направили на східний бік маріупольського аеропорту в район очисних споруд. Були проблеми з місцевими мешканцями, які приїжджали та агітували за референдум, розказували, що шлях тільки з Росією. Одного такого агітатора, який через день їздив через наш пост і запекло агітував за Російську Федерацію, врятувало лише те, що він їхав із вагітною жінкою. Але це все були лише словесні суперечки.

– Ви намагалися в суперечки не вступати, а одразу… посилати в східному напрямку?

– Вони розвідували настрої військовослужбовців. А цей єдиний не соромився геть своїх поглядів.

– Як розгорталися події після травня 2014 року?

– Ми рушили на тиловий пункт управління бригади в район Запорізької області до гори з чудною назвою… Ми дозаправилися і вирушили поночі стати на блок-пост між Ново- і Староласпою. Мій взвод там встав, а інші взводи розташувалися неподалік. Таким чином ми прикривали під’їзди до Амвросіївки. Там ми постояли до місяця. За цей час 2 і 3 механізовані батальйони були укомплектовані мобілізованими, і вони повз нас проходили в район Амвросіївки. Незабаром ми теж вирушили туди. Безпосередньо моєму взводові було поставлене завдання виводити «гради» на вогневі позиції. Ми здійснювали охорону, патрулювання поки ракетні системи очікували на позиціях команду на враження цілей.

– Хто вам віддавав наказ про вихід на кордон?

– Дату я не пам’ятаю, але моєму взводові в кількості двох машин вийти в район переправи. Там я зустрівся з екіпажами 79-ї бригади на БТР і бійцями 3-го полку спецназу. Ми були придані спецназу для пробивання маршрутів. Ми взаємодіяли до Червонопартизанська. Фактично ми йшли в авангарді наших військ. На все пішло часу трохи більше доби. В районі Червонопартизанська 2-ий механізований батальйон зайняв кругову оборону. Під вечір підійшов і 1 мехбат, а потім батальйон Драпатого рушив на Ізварине і там закріпився, організувавши кругову оборону. Завдання батальйонів було не допускати прориву живої сили і техніки з території Російської Федерації.

– Коли ви діяли зі спецназівцями, по вам велися обстріли та чи було переслідування?

– Переслідування, як такого, я не помічав. Нам по маршруту підірвали керованим фугасом «Урал». Розрив був під баком. Бак автомобіля розірвало. Думали, що вантажівку там і залишимо, але перемкнули подачу пального на інший бак і забрали машину з собою. Вже безпосередньо під Червонопартизанськом, то вирішили прочесати Т-подібну лісосмугу. Коли ми пройшли вздовж неї і вперлися за метрів 300 до перехрестя лісосмуг, то по нам був відкритий вогонь. Наші БТР відпрацювали зі своїх кулеметів. Мої БМП стояли позаду бронетранспортерів, тому одразу не можна було задіяти гармати БМП. Потім змістилися на півкорпусу і відкрили вогонь з 30-мм гармат. Одразу до нас підтягнувся і танк, який супроводжував 1 МБ, і здійснив кілька пострілів, після чого противник відійшов на територію РФ. Більше з нами на маршруті інцидентів не було.

7

– Коли ви стали в кругову оборону, то вас атакували чи були артнальоти?

– Найперше, нас турбували мінометними обстрілами. Згодом почався обстріл протитанковими керованими ракетами з териконів, що були розташовані на території Росії. Тоді в нас були перші загиблі. Також один раз вийшло ДРГ з боку шахти «Довжанської» і загинув танкіст. Зрештою ДРГ була ліквідована. Згодом в сектор виходу диверсантів став я зі своїми відділеннями. Просто навпроти шахти «Довжанська».

– Ви спостерігали прориви ворожої техніки з території Росії?

– Це було дуже часто, мало не кожного дня. На найбільш відповідальному напряму стояла третя рота, і вони відбивали противника.

– Хто командував тією ротою?

– Боюся помилитися, капітан Устілко, здається…

– Знищували ворога чи витісняли назад в Росію?

– По-різному бувало… З Червонопартизанська виходили невідомі люди. Було не зрозуміло, чи це «ополчєнці», чи російські розвідувальні групи. Ми їх знищували аж до останнього дня. Кордон ми контролювали вогнем. Був зайнятий підрозділом нашого батальйону терикон, що дозволяло нам здійснювати спостереження і координацію дій. Ми не давали ворогу змоги прорватися вглиб території.

– Ваш взвод брав безпосередню участь в знищенні військових колон?

– Я стояв в іншому секторі. Під час штурму жіночої колонії одна машина взводу долучалася до операції, а безпосередньо більше воювала третя рота.

– У вашому взводі були втрати?

– Ні, єдине, коли проводили зачистку лісосмуги, то ворог обстріляв БМП з підствольного гранатомета та пошкодив радіатор, і в мене була машина виведена з ладу. Ще один мій екіпаж, який продовжив діяти зі спецназівцями, потрапив під обстріл. В БМП влучила граната з ручного гранатомета. Нам пощастило, що ворожий гранатометник не знав, що з гранат потрібно знімати ковпачки. Від удару навідник БМП був контуженй. А так всі повернулися додому.

– Вас часто крили «градами» та артилерією?

– Ми неділі три стояли більш-менш спокійно. «Гради» почали працювати після того, як з Провалля прибув наш дивізіон БМ-21 “Град” і став у лісосмузі. Ворог шукав їх за допомогою безпілотників. Знайшов і застосував також зброю. Втрат в особовому складі не було, але нам спалили дві установки БМ-21 “Град”. Після того день через день нас почали обстрілювати регулярно – «гради», САУ, міномети…

DSC_0500

– Все з території Росії?

– Так, бо з української території нас обстріляти було проблематично, тому що в сепаратистів тоді ще не вистачало сил і засобів.

– Коли ви відчули, що хід операції пішов не так і результату не буде?

– Спочатку повз нас пройшов третій батальйон, який був недалеко Зеленопілля. Потім до нас доєднався батальйон Драпатого. Обстановка стала напруженою тоді, коли до нас перестали приходити колони із забезпеченням. Нам кілька разів кидали з літаків боєприпаси та продовольство, але ворог почав застосовувати зенітно-ракетні комплекси і збивати наші літаки й гелікоптери. Якимось чудом до нас пробилися фури АТБ… Але згодом постачання припинилося зовсім. Стало сутужно. Крім того, нам доводили, що потрібно протриматися кілька днів, бо до нас на допомогу йдуть 30 та 95 бригади… Ми чекали, але їх не було. Пропрацьовувалося кілька сценаріїв виходу з оточення, але надійшов наказ триматися.

– Комбат Войтенко проводив наради з командирами рот чи залучав і комвзводів?

– Командирів взводів не залучали до нарад. Які завдання ставили комроти не готовий сказати. Я був від КСП батальйону і роти кілометрів за півтора. Але без лишнього приводу я позицію не покидав. Управління здійснювалося по радіостанції. Всі все чули, і пояснень не було потрібно.

– Та тій нараді, де пропонувалися альтернативи – виходити в Росію чи по «зеленому» коридору, ви були? Знали про неї?

– Про нараду не знав, чи була. Після того, як нас цілий день накривали САУ ворога і вся наша техніка палала, в ефірі почув, що потрібно відходити в бік жіночої колонії, яка була під нашим контролем. Ми так і зробили.

– Ви знали, що Драпатий іде на прорив?

– Ні, там також четверта рота йшла з нами. Я думав, що ми всі виходимо до колонії.

– Тобто про вихід в Росію ви дізналися в колонії? А техніка?

– Техніка… Моя машина була знищена пострілом САУ, друга стояла в іншому секторі, і я не знаю, яка її доля. Здається, вона згоріла в пшеничному полі. Нам навіть виходити не було на чому. Якщо й були якісь машини, то палива не було зовсім.

– Які у вас були відчуття, коли було оголошено про вихід за кордон?

– Було нерозуміння. Ми ж конкретно усвідомлювали, звідки по нам вівся вогонь. Проте була організована взаємодія з представниками ОБСЄ… Шкребло, скажімо так. Для мене все було зрозуміло, хто нам ворог.

9

– Це правда, що їсти не було нічого?

– Конкретно скажу за себе. В мене таких проблем не було. Нас рятувало сусідство з шахтою. Там після кожного вогневого враження обривало дроти, які вели до шахти. З найперших обстрілів до нас прийшов головний інженер «Довжанської». Він попросив відновити лінію, бо без електропостачання затопить шахту і 3-4 тисячі людей залишаться без роботи. Я переживав, щоб він не почув позивні наших командирів. Я відповів, що одразу нічого сказати не можу. Він дуже був розчарований. Я вийшов по радіостанції на майора Охріменка, а потім ще поговорив по телефону. Ми узгодили, що запишемо номера автомобілів, які будуть виїжджати на відновлення лінії. Тоді ми зустрічатимемо гірників та наші інженери проводитимуть ремонтні бригади, аби ті не наїхали на мінні поля. Потім такий алгоритм узгодили з головним інженером. Наступного дня Іван Войтенко, сапер, зустрів ремонтників, і вони нам передали трохи продовольства. Видно було, що збирали сумку поспіхом. Там були порційні бутерброди, якісь яблука тощо. Відновлювали шахтарі лінію майже щодня і регулярно привозили харчі. Моє відділення було нагодоване, а воду брали в ЦВ. Ніхто душ не приймав, але пити і їсти приготувати вистачало.

– Коли виходили за кордон, то де лишали зброю?

– В основному зброя була біля машин. Багато її погоріло з технікою. Радіостанції знищували. Документи особисті залишили при собі, а книг обліку не було, ми про них і не думали.

– Росіяни не обіцяли повідривати вам руки і ноги?

– Мені обіцяли, бо я спочатку зі спецназом катався. Наш ефір прослуховували, і мене вичислили. Також шукали саперів та снайперів. Коли ми прибули в табір і почали давати пояснення. Вимагали написати посаду, звання, схиляли признатися, що стріляли і їздили по російській території, перетинали кордон. Після пояснень формували групи по 20-30 осіб і відправляли в намет відпочивати. Я написав пояснення і дивлюся, що формується група. Я пішов до них, але мене за руку потянув представник ФСБ, щоб зачекав. Вивели ще трьох. Повели зовсім в інший бік. А коли ми переходили через кордон, то в нас перевіряли сумки і рюкзаки. Коли перевіряли Сулименка, то я на «морозі» пройшов бочком неперевіреним. В мене залишилася радіостанція і американський сухпай. Росіян потім це дуже бісило. Мовляв, черговий доказ, що ми воюємо разом з американськими підрозділами. Я думав, що в камери побачили свою помилку й обшукають, але сталося гірше.

– А що саме?

– Стояв ГАЗ-66 обладнаний під перевезення особового складу, а поряд автобус. Мене завели в ГАЗ. Там сиділи дядьки в чорній формі, обличчя закривали балаклави, в рукавичках із пластиковими вставками та обрізаними пальцями. «Гдє спєцназ, гдє еті «гєроі», гдє кіраваградци?!» – почали кричати. Я спробував віднікуватися, але мене швидко скрутили, ткнули обличчям в сідушку. Я знав, що частина спецназівців потрапили в засідку, і їх розстріляв танк. Я сказав, що всі загинули, і більше в мене даних немає. Далі в мене питали, хто і як вчив у академії, прізвища викладачів тощо. Після допиту жорсткого зі мною почали грати в «доброго і злого слідчого». Один приходив і напирав на гуманність, інший приходить і просто місить. Після допиту мене викинули з «шишарика». Ноги і руки затерпли, і я просто випав з кунга. Полежав трохи під машиною біля викинутого мого рюкзака. Потім чоловіки з шевронами із зображенням кажана наказали заходити в автобус. Я зайшов у салон, а там було до десяти осіб. Дехто був дуже побитий, декого примотали скотчем до поручнів. У когось руки пошкоджені, комусь в кров розбиті обличчя, в когось просто синці. З усіх людей я знав тільки Дмитра Домарева, який крикнув «Слава Україні». А ще він з Луганської області й сильно з росіянами сперечався, мовляв я тут місцевий, а ви війну почали. От його і прийняли.

Читайте також: Дмитро Домарев: За «Слава Україні!» росіяни спочатку різали мені палець, а потім хотіли віддати на розтерзання біженцям

– Довго ви були в автобусі?

– Час якось незрозуміло минав. Мінялися конвоїри, заходили ФСБешники, які нас навіювали та накручували, що ми винні у злочинах. Кілометрів за півтора був розташований табір біженців, і вони показували на нього: «Вот відітє? Всьо із-за вас! Ви разрушилі іх дама, вигналі с радной зємлі!». Потім почали грати на публіку і кілька разів вистрілили поряд з нами із АГС. Гранати порозривалися неподалік: «Вот відітє? Ета всьо ваші!». Один боєць каже: «Ми перебуваємо від державного кордону за три кілометри мінімум. ТТХ по максимальній дальності стрільби АГС – 1730 метрів? Дядьки, кому ви і що вкручуєте?». Після того провокацій з АГС вже не влаштовували.

– А що було?

– Коли мінялися конвоїри, то вони теж намагалися з нами розмовляти. Казали, що ми втрапили в халепу, що в Росії супер-пупер-потужна армія, на порядок сильніша за нас. Інший просто наказував опустити голови і мовчати. В один момент вийшли всі конвоїри. Навпроти мене сидів молодий хлопчина-сапер і почав панікувати. Перед тим ФСБешник сказав, тицьнувши у вікно: «Вот еті пападут дамой, а ви нєпанятно куда пападьотє!». Я сидів на задній сідушці, а сапер біля мене зліва. Хлопчину швидко заспокоїли, а я почав діставати телефон. У кишені була дірка, й апарат провалився в штанину аж до берців. Якось я видобув телефон. Домарев спитав, в кого є номер Дубиняка, який був замкомбата. У мене його номер був, оскільки цей старий і поважний майор при виході в АТО був у мене головним сержантом взводу. Зателефонувати не вдалося, оскільки знову в салон прийшли конвоїри. Невдовзі їм захотілося курити, і ми отримали змогу зателефонувати, тримаючи телефон досить далеко від голови: «Васильович, ми в автобусі, нам може бути “попа”. Орієнтовно ми там і там». Майор не все дочував, але все ж зрозумів, у якій ми халепі. В автобус ми потрапили близько 4 ночі, а в 10 ранку нас почали по одному випускати. Дубиняк зв’язався з ОБСЄ, і тому ми повернулися до своїх.

1

– Росіяни не питали, чому побитий, може, падав?

– На мені нічого не було. Били по корпусу, по ногах… Працювали професійно.

– Не було такого, щоб хтось з українців давав інтерв’ю, що їх зрадили і покинули?

– Сам не бачив, але могло таке бути після того, як росіяни розіграли інцидент, і на пункті перепуску автобуси були обстріляні, а в російських ЗМІ подали це як розстріл нашою нацгвардією типу «зрадників». У мене в першій партії поїхав навідник і він сказав, що дійсно був обстріл, але вже всі у безпеці. В росіян провокація не пройшла.

– Ви були затримані з деякими офіцерами чи вас відправили?

– Я поїхав у другій партії. Мені пощастило. Через день після відправки першої партії приїхало кілька автобусів. Мене у списках не було. В крайньому автобусі було вільне місце і мене просто впхнули на те місце. Комбата, його заступників і ротних залишили, а зі взводних був лише я. Так і вибрався.

– Вам не казали в бригаді: «Зрадники!»?

– Мені прямо в очі такого не казали, але по наших засобах масової інформації проскакувало. Важке відчуття було, але я себе зрадником не вважав. Нас на вихідні відправили додому. Невідомо було, чи дадуть нам відпустку, бо першу партію хотіли відправити в «Десну». Друга партія зупинилася в Миронівці. Ми почали питати, куди їдемо далі. Чіткої відповіді не отримали, і було прийнято колективне рішення їхати своїм ходом в Білу Церкву на таксі. Нас було мінімум 50 чоловік. Питання в грошах не стояло.

– Точно не стояло таке питання?

– Кожному приходила зарплатня, а витрачати гроші не було де. Я не дуже пам’ятаю, де моя картка була, але в Миронівці зробив з банкоматом операцію без картки і зняв гроші. Зрозуміло, що не у всіх була готівка. Але вистачило, щоб винайняти бусіки й поїхали.

– Що вдома сказали? Може, помітили, що схуд?

– Та я в ті роки був стрункий, тож нічого такого не було помітно. Мама не дуже орієнтувалася, де я був, а батько усвідомлював, знав. Ми сіли поговорили за ці місяці.

– Вас на лікування не направляли?

– Ні, з батальйону 25 чоловік нікуди не направляли. Нам дали тиждень відпустки. Я з’їздив додому на вихідні, а коли прибув у понеділок в Білу Церкву, то отримав тиждень відпустки і знову поїхав на Львівщину. Після відпустки нас залишилося два офіцери, я і Костя Філіпов, а решта контрактники. В деяких людей були проблеми, і їм потрібно було полікуватися, а багато хто просто вирішив скористатися ситуацією. Однозначно потрібна була психологічна допомога.

– А вам вона була потрібна?

– Я спав нормально, але реакція на якісь різкі звуки досі є.

10

– Після відпустки ви поїхали в Мелітополь?

– Невідомо чому, але нас почали переводити в 30 бригаду. Туди поїхало нас 25 осіб. Ми отримали спальні мішки, пообідали, а увечері до Сулименка подзвонив Грищенко і наказав вертатися назад в бригаду. Руслан Сулименко був на посаді головного старшини бригади, тому комбриг мав його номер телефону. Ми в той же вечір замовили бусік й повернулися в Білу Церкву. Через кілька днів було сформовано ешелон на Мелітополь, й наша команда приїхала туди на аеродром. Отримали намет, поставили його, чекаємо Войтенка, Охріменка, а їх немає. Нам повідомили, що цих офіцерів ми не дочекаємося. На нашій базі буде сформовано 3 батальйон. Ми зателефонували Іванові Войтенку, а він сказав, що ні про який 3 батальйон не може бути мови, потрібно його дочекатися. Недовго нас уговорювали, і ми знову набрали Войтенка. Цього разу колишній комбат сказав, що немає різниці, де служити, а він прибуде пізніше. Так ми почали формувати 3 батальйон.

– Хто його формував?

– Командиром тоді був підполковник, якого призвали по мобілізації, і прізвища я його не запам’ятав. Начштабу був Оратівський, а зампотехом покійний Олександр Багнюк. Командиром 7 роти призначили старенького капітана-пожежника, командиром 8 роти хотіли призначити Філіпова, але він категорично відмовився, і його відправили в 30 ОМБР. 9 роту прийняв я. Намагався відмовитися, бо ще не дуже добре командував взводом, та мене ніхто не став слухати. Основою 9 роти стали контрактники. Люди були підготовлені, ми знали куди йдемо, й одразу почали вибирати собі БМП, боєкомплект, ЗІПи. Техніки в Мелітополі було багато, й вибрати було з чого. Людей вистачило на екіпажі 6 БМП. Так знову сформувалася 9 рота.

– Тобто десанту на БМП не було?

– Перший день ми вишикували свої машини в колону, щоб всі бачили, де 9 рота. Наступного дня я доповів про наявність 6 екіпажів, й нам докинули мобілізованих піхотинців. Там були люди з різних підрозділів. Так ми почали виконувати наступне завдання.

– Це яке, вихід групи під Старобешеве?

– Тоді замкомбата призначили Валерія Гудзя. Ми вийшли з табору, провели вивірку озброєння та мінімальне злагодження. Це було перед Іловайськом 20 чи 22 серпня. 7 рота стріляла зі стрілецької зброї, а я зробив упор на бойові машини. Там нам поставили завдання рушити в Старобешеве і зайняти два мости, по яким з-під Іловайська мали виходити наші підрозділи. Наказ надійшов після обіду, й ми вирушили на Схід. В темряві збилися з маршруту й навколо одного села обійшли два рази. Стуація ускладнювалася осадами. Начштабу прийняв рішення про ночівлю. На світанку рушили далі. До нас приїхав з вищих штабів майор з бойовим розпорядженням. Завдання було «слизьке» і майору сказали, щоб він вирушав з батальйоном.

– А чому «слизьке»?

– Бо ніякої конкретики в розпорядженні не було, як-то маршрути тощо. Тільки зайняти оборону навколо мостів, які мали до нашого приходу утримувати десантники 95-ї бригади. Не було навіть розвідданих по можливому розташуванню ворога та його можливих дій. До того ж, коли ми попросили контакти десантників та зв’язок з ними, то ніякої відповіді не отримали. Ні ми, ні представник налагодити зв’язок не могли. Проте наказ є, і його потрібно виконувати. При підході до Старобешевого нас обстріляли міномети. Згодом з’ясували, що це нацгвардія. Парадокс, але нам це допомогло, бо коли ми входили в селище, то там вже були виставлені блок-пости ворога. Ми їм помахали, а вони нам. Аякже, нашу ж колону «укропи» обстрілюють. На повному ходу зайшли в Старобешеве, зорієнтувалися і зайняли мости й організували оборону. По нам відкрили вогонь з тилу та лівого флангу. Ми розвернули свою оборону, почали розсереджувати техніку під будівлі та дерева, маскувати позиції. Зав’язався бій. Нас врятувало те, що з Оратівським і розвідниками пішли прочісувати паралельну вулицю. Бачимо, стоїть білий «Шевроле», а між сідушками автомат. Вибили скло, дістали зброю, ящик з гранатами і пакет з радіостанціями та зарядками до них. Ми почали по частотах «стрибати» і знайшли потрібну нам частоту.

11

– Тобто ви чули перемовини сепарів?

– Точно. Ворог нас випередив не набагато, бо теж погано орієнтувався в селищі: «Я тут в зданіі с сінєй кришей! Па мнє танк лупіт!». То ми конкретно знали, хто де і куди навалювати.

– То були місцеві сепаратисти чи росіяни?

– До нас прийшов на перемовини майор армії Росії. Він був у їхній військовій формі, підстрижений і поголений, окантований. З ним приходив якийсь кавказець в званні старшини і їздив по вухах, чому ми тут і що не варто з ними зв’язуватися. Бій тривав 4-5 годин.

– Це правда, що на певних напрямках вороги перли без розбору, й доводилося на повну відстрілюватися?

– Працювала вся зброя – стрілецька, БМП, танки. З їхнього боку по нам стріляли БТР. Наші сили переважали, але ми на той момент не знали сил ворога, і в нас не було зв’язку. До нас мала приєднатися ще одна рота, але і її ми не могли викликати. Правильне рішення не можна було прийняти. Потім прийшов полковник з білим прапором, який сказав: «Хлопці, що ви робите? Я домовився про пропуск колон з пораненими з-під Іловайська, а у вас тут війна. Як ви тут опинилися взагалі?». Потім ми дізналися, що полковник ще напередодні увечері незрозуміло через кого домовився про пропуск колони. Знову почалися перемовини. Говорили півтори години. Нас змушували залишити позиції та виходити без зброї. Валерій Гудзь казав, що ніхто зброю здавати не буде, бо ми тут і ляжемо трупом. Зрештою домовилися, що ми пропускаємо колону з пораненими. Це було жахливе видовище. Вантажівки, автобуси з пораненими. Машини були прострілені й дорога за ними була в крові. Пройшла колона і почали виходити ми. Нам вказали напрямок, по якому ми проїхали кілометра півтора, а потім звернули на грунтовки й вийшли в район Старогнатівки.

– В Старогнатівці батальйон знову зайняв оборону?

– Ні, там ми ще доби три стояли по лісосмугах і чекали подальшого завдання. Переміщалися з місця на місце. Нам повідомляли, що групу хочуть обстріляти «градами», і ворог веде активний пошук. Далі надійшов наказ переміститися в Стилу. Ми пройшли за Петрівське і між цим селом і Стилою надійшла команда на розворот. В Стилій вже були вороги. Ми стали на околиці Петрівського і зайняли кругову оборону. Я з танком і двома БМП висунувся на кілометра два вперед і став в бойову охорону. Теж доводилося маневрувати, бо по нам почали працювати міномети. Потім нас посилив 14 батальйон з Черкас. Вони були на автобусах, й це мало кумедний вигляд. Потім вони пересіли піхотою на БМП, Стояли ми так до 12 вересня.

– Це коли була танкова атака?

– Саме так. Вранці нас обстріляли з мінометів, а потім розпочалася танкова атака ворога. Вздовж моєї посадки проїхав танк, і я подумав, що це мій танк кудись поїхав. Я роблю запит по радіостанції, але мені не відповідають. Мій танк стояв на самому верху лісосмуги, потім БМП і моя БМП стояла за 500 метрів до танку. Я швидко побіг до нашого танку, аж чую з іншого боку лісосмуги гул танкового двигуна. Тут я зрозумів, що це машини ворога. Передав інформацію начштабу батальйону, що в їхній бік рухаються танки ворога. Як виявилося правіше нас по асфальтовій дорозі їхав ще один танк і рухалася група піхоти, яка кричала: «Аллах акбар!». Ми цю піхоту відсікли вогнем з БМП. Піхота почала відходити в Стилу. Танки почали обстрілювати наші позиції в Петровському. Їм протистояла наша артилерія. Я підійшов до нашого танку і побачив, що радіостанції стоять на пеньку, а екіпажу немає. Доповів про цю ситуацію начштабу. Мені надійшов наказ знищити танк.

– Ви його знищили?

– Я почав думати, як це зробити. В мене були РПГ-18 «Муха». Я зрозумів, що потрібно “знімати” динамічний захист, щоб знищити танк. Не було ні ручних кумулятивних гранат, ні протитанкових мін. Чую, що в 7 роті дають команду на відхід. В тилу цієї роти було болото, в якому під час відходу застрягла одна з машин. Було чути, що не все так добре. Я почав давати запити на дії і отримав відповідь чекати. Заліз в танк на місце механіка-водія. В академії у нас були заняття по вивченню цієї техніки, але вивчали бойове відділення. Сиджу і роздивляюся, як його запустити. Наче розібрався. Не зміг знайти, де вмикається маса.

– То довелося кидати машину?

– Я згадав, що в телефоні є номер командира танкової роти. Набрав його: «Вася, твої хлопці, нехороші, кинули танк. Я розібрався в ньому, а де маса вмикається?» Як виявилося, вона над головою мехвода, а на БМП вона на панелі приладів. Танк вдалося запустити. Увімкнув передачу, почав рух, а машина заглохла. Чого ж він не їде. Потім з’ясував, що був увімкнений гірське гальмо. Я зробив ще кілька спроб запустити танк. У мене мандраж, бо звук роботи двигуна чути далеко. Думаю, зараз мені швидко щось сюди прилетить. Піт тече, руки трусяться. Пововтузився і випадково натиснув педаль гальм. Це і був порядок зняття з гірських гальм. В черговий раз запускаю танк, і він поїхав.

12

– Куди ж ви вирушили?

– На той момент 7 рота відійшла. Мені теж надійшов наказ на відхід з бойової охорони. Трохи правіше від мене перебував Богдан Гарнага. Він побачив маневри ворожої техніки та стрілянину й подумав, що нас всіх полонили. Я виходжу на нього по радіостанції. Виявилося, що в нього залишилися лише екіпажі машин, а піхота з складу черкаського батальйону пішла соняшниками разом з екіпажем мого танку в невідомому напрямку. Богдан мені спочатку не повірив. Давай питати нібито дурні речі – хто нам тактику викладав, як по-батькові його батька. Я спочатку відповідав, а потім почав загинати йому матюків. Богдан зрозумів, що в мене все добре і відповідно він повернувся до нас. Гарнага на той момент був комвзводу. Я йому поставив завдання забрати БМП і висуватися в напрямку Богданівки. Він поїхав на БМП швидше, а я ж не вмію добре їздити на танку. Та і їхала машина максимум на третій передачі. Тож я по соняшниках і рушив. Рослини високі й нічого не видно, крім верхівок дерев далекої лісосмуги. То і був мій орієнтир. Доїхав туди, зупинився, взяв новий орієнтир. Ще трохи допомагав пил з-під гусениць Богданової БМП, але він осів. Якось виїхав на асфальт і там вдалося розкрутити машину до п’ятої передачі. Трохи задивився і танк злетів з дороги. Органи управління танку відрізняються від БМП. Для мене все було незвично, плавно їхати ніяк не виходило. Мало не врізався в стовп електропередач. Зупинився і побачив під лісосмугою свої БМП. Там їх зібрав Гарнага і вирішив мене почекати.

– Що ви робили далі?

– Стали в колону і доїхали до Богданівки. По радіостанції отримали наказ від начштабу батальйону рухатися в бік Новогнатівки. Ми на той момент поняття не мали, де те село. Розгорнули мапу і на зрізі листка побачили його позначення. До неї було 3-4 кілометри. Виїхали за Богданівку і там польова дорога видалася нам коротшим маршрутом. Повернули туди. Виїхали через кілька кілометрів на асфальт. Бачимо – там стоїть колона. Спочатку подумали, що то ворог, бо на той момент його можна було зустріти в будь-який місцевості. Швидко взяли вправо на поле. Поки ворог в колоні, буду розвертати свій підрозділ в бойовий порядок і заходити у фланг. Розумію, що толку з мене одного в танку ніякого, але Богдану дав команду теж атакувати. Коли ми почали виконувати маневр, я побачив знайомі смуги на техніці й зрозумів – наші. Дав відбій атаці, під’їхав по полю до колони. Начштабу вже був там на ГАЗ-66. Він отримав поранення і йому бинтували руку. Комбат також отримав поранення і його забрали в госпіталь. З’ясувалося, що в Петрівському загинув Багнюк. Ніби його поцілили з НСВТ ворожого танку. Він вийшов коригувати вогонь артилерії і його було вбито.

– Всі ті три танки атакували Петрівське?

– Саме так. Один танк знищив нашу БМП, але й наші підбили одного. Начштабу дістав мапу і показав, куди ми мали стати. То було місце, де ми зустрілися з Богданом. Потрібно було вертатися назад. Настрій погіршився серйозно, коли я зрозумів, що управління батальйоном немає. Комбата вже евакуювали, начштабу готується до від’їзду, зампотех загинув. Але я лише запитав, що робити з танком. Мені наказали його лишити на місці в полі. На тому місці почалося формуватися КСП батальйону, а ми рушили на визначений рубіж.

– Ви виконали завдання?

– У нас було дві машини. Я їх розставив, особовому складу наказав рити одиночні окопи, хоча бійці були, м’яко кажучи, деморалізовані. Організував спостережні пости і ліг під деревом. Настрою взагалі не було ніякого. Тут дзвонить Вася Федик: «То що там з танком?». Я йому сказав, що з танком все добре, а він може піти далеко. Він почав мене заспокоювати, бо зрозумів мій стан, обіцяв поводити згодом в Білій Церкві по кав’ярням і ресторанам. Я назвав його дебілом, бо тут невідомо що буде, адже батальйон без командирів. Під вечір в ефірі з’явився Гудзь, і стало зрозуміло, що він за комбата. Почалася формуватися лінія оборони.

– В чому це виражалося?

– Наступного дня підійшов до мене танк, БМП, і я почав розширяти смугу відповідальності, організував оборону. Поступово приходив особовий склад, техніка, і ми все ширше окопувалися. Одну з позицій назвали «Ібиця». Праворуч стала 8 рота, а сусіда ліворуч не було. Там був розрив. Тільки згодом в Новогнатівку став 1 батальйон. Між нами було вісім кілометрів. Нам грало на руку, що «Ібиця» була на висоті, й ми мали гарні умови для візуального спостереження, потім велике озеро і до нас не можна було підійти. А от далі була «діра». Нею скористалася ворожа ДРГ, коли загинув Андрій Жук.

– Після формування лінії оборони ще були бої?

– Та мало не кожен день. Артилерія і міномети щодня обстрілювали. Але ми ворожих артилеристів називали «двієчиками». Поля були переорані снарядами. Ворог, напевно, бачив, де ми. Міни та снаряди перелітали через нашу лісосмугу й падали за нашими спинами або в наступну лісосмугу. Там я розмістив у резерві танк. Але спробуй влучити в закопаний танк. Екіпаж теж собі спорудив бліндаж, і проблем не було.

– Це був єдиний танковий бій чи були ще?

– В подальшому ще траплялися. Ворог бив у стик моєї і 8 роти. Я танки добре чув, але за лісосмугою не бачив. На 8 роту виходили, проте без успіху. Особливих проблем вони нам не створювали. Ще обстрілювали нас танки зі Стили. То був вогонь по площах навісною траєкторією, а не прямою наводкою. Великі групи піхоти нас не атакували, а от ДРГ турбували постійно. Атак під прикриттям бронетехники на моєму напрямку вже не було.

– Я зрозумів, що у вашого батальйону була найгарячіша точка оборони Волновахи?

– Від моменту, коли ми організували оборону і до 15 лютого 2015 року, кожний день нас піддавали обстрілу з артсистем і танкових гармат. А от в лютому підписали Мінські угоди, й після цього стало набагато тихіше.

– У вас яка мотивація? Ви до 30 років стали комбатом і вже не відмовляєтеся від посад. Справляєте враження врівноваженого, інтелігентного офіцера, як вам вдається підкоряти своїй волі стільки людей?

– Я професійний військовий. Навчання в ліцеї та академії дало теоретичне знання. Як офіцера мене сформувала війна. Потужні, серйозні бойові дії дали досвід. Було під Червонопартизанськом, що я віддав наказ копати окопи, а два мобілізовані дядьки мені заявляють, що рити для себе яму не будуть. Не хочеш – не треба. Я собі копав, а коли нас накрили «градами», і в один окопчик стрибнуло декілька дядьків, то більше нікого заставляти не потрібно було. Кожен наступний обстріл дуже мотивував і вказував на наші недоліки й недопрацювання. Коли стали в оборону в Петрівському, то ніхто не чекав якихось екскаваторів. Ми вдвох із Сулименком викопали окоп для БМП і ходи сполучення до вогневих позицій. За лопатами черги ставали. Це зараз всі досвідчені, навчені війною та горем, що лопат забагато не буває. А тоді на БМП штатна лопата, пилка двуручна. Найбільше щастя було, коли Руслан Сулименко вирішував у Білій Церкві сімейні питання й привіз звідти бензопилу. Тоді ми були найкрутішою ротою. І треба знати, що коли машини стояли в ППД і щороку фарбувалися, то шар фарби на пилках був більшим, ніж розвод зубів. Коли в Червонопартизанську почали робити перекриття на бліндаж, то пилка димилася, то обгорала фарба від тертя. Війна і обстріли ворога – найкраща мотивація.

– З якої посади ви хотіли б піти на пенсію?

– Над цим я ще не думав. Я роблю свою роботу.

З командиром 2 механізованого батальйону 72 ОМБр майором Михайлом Дзерином спілкувалися Костянтин Климчук та Тетяна Виговська.
Фото Тетяни Виговської.

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”. Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: