Заступник командира 1 механізованого батальйону 72 ОМБр старший лейтенант Руслан Сулименко зустрів війну на посаді головного старшини бригади. Але не став відсиджуватися в пункті постійної дислокації і вирушив з 1 МБ на Схід. В 2014 році йому довелося побачити різне: доброзичливість і підступність, героїзм й боягузство. В інтерв’ю він згадав події тепер вже того далекого року, коли українська армія змогла оговтатися від важких поразок і зупинити ворога.
Як сталося, що головний старшина бригади сів на БМП і вийшов в район? Яка була ваша мотивація?
По-перше, в країні почалося казна-що. А коли з бригади почав виходити перший БТГр, то виявилося, що фахівців не вистачає. В цій БТГр виїжджали хлопці не тільки з 1 механізованого батальйону, а й з інших підрозділів. У військовій частині залишилися чергові служби, частково офіцерський склад. А контрактників та більшості офіцерів не залишилося. Я підійшов до командира бригади і сказав: «А що мені тут робити? Я поїду зі всіма!» Робити мені в частині не було чого. Полковник Грищенко не заперечував.
На якій посаді ви тоді були?
Командир відділення, командир машини.
Ви думали, що це війна чи так, минеться?
Якраз про те, що обійдеться я не думав, розумів – на полігоні наш вихід не закінчиться.
Ви на полігоні відпрацьовували тактику?
Ми збивали людей в екіпажі. Ми механізована бригада. Якщо наступати – то десь в полі, а під бій в місті ми не були заточені. Потрібно було проводити інші заняття. Проте ми намагалися добре робити свою роботу.
Вам було легше, бо у вас були контрактники?
Напевно, так. Ми виїхали на тиждень під Житомир. А звідти нас перекинули в район Черкаського, де розташована 93 ОМБр, потім ми виїхали на Розівку і звідти своїм ходом до Ялти. Я виконував завдання в складі другої роти, якою командував капітан Олександр Гирич.
До травня ви несли службу на блок-постах?
На блок-постах, здійснювали патрулювання. В Ялті й під Ялтою, куди не глянь, були на вигляд мирні жителі. Місцеві до нас ставилися по-різному: хтось з першого дня забезпечував продуктами так, що й досі немає такого достатку, як тоді. Сало, м’ясо, картопля, огірки, помідори, інша консервація… А були й такі, що виходили з вилами на дорогу й казали: «Ну пагаді! Наши прідут – я ім кабанчика зарєжу, лішь би ані вас пєрєрєзалі!» Але дорогу нам не блокували. Навпаки, люди школами виходили вітати, священнослужителі з хоругвами виходили, бабусі з іконами.
На блок-постах люди не розхолоджувалися?
Все залежало від того, хто був старшим. Та й розслаблятися не було як. Бувало, за день пройде десятки автомобілів, з яких нам кажуть, що ми молодці й дві-три з яких нас обіцяють зарізати. То хлопці трималися без розслабону.
Не було такого, щоб комусь в морду дати?
Що значить не було? Хотілося! Бити – не били. На той момент ніхто з особового складу не знав, згідно якої правової бази діяти. Перевіряли документи, а комусь передати ярого захисника «руського міра»… Видно, що ось явний російський агітатор, а може, й вивідувач. Кому його передавати? В мене не було зв’язку ні з міліцією, ні з СБУ. А тим більше це Донецька область… Ми охороняли очисні споруди під Маріуполем, і приїхала міліцейська підмога. Відбулася розмова:
- Падаждітє, вот єслі наші прідут сюда, ви што будєтє стрєлять?
- Звичайно, будемо, якщо вони прийдуть зі зброєю.
- Но ані наші братья…
- Значить, і вам попаде.
- Ну, ми тагда паєдєм атсюда.
- Єхайтє і більше не приїжджайте.
Навіщо мені був спільний патруль з міліцією із сепаратистськими нахилами. Добре, що їм вистачило розуму сказати, що вони за «русскій мір». А так хлопці могли отримати кулю в спину. Тому ми їх швиденько вигнали й більше нікого не пускали.
9 травня 2014 року ви знали про події, які відбулися в Маріуполі ?
Саме в цей час ми передислокувалися на очисні споруди. Зв’язку тоді не було ні з ким. Про все ми дізналися пізніше. Стояли ми на очисних до 18 травня. Потім вже все Лисенко розказав і мій кум Віктор Бєлан. В 2016 році я заїжджав до цього райвідділку. Там залишили пару нефарбованих стін, щоб не розслаблялися.
А що за історія з борщем?
А-а-а, цікава історія. Погодні умови зіграли проти нас. На блок-посту було 7 бійців. Ми готували собі їсти й ніби-то проблем не було абсолютно. Потім пішли дощі, й до нас не могли доїхати. Кухня у нас була в посадці, де між дерев – натягнутий плащнамет. Під ним стояв стіл, поряд було місце для вогню. До найближчого населеного пункту, Мілєкіно, полями навпростець – кілометрів п’ять. До штабу роти було 20 кілометрів. Лило три чи чотири дні. Перебивалися всухом’ятку, бо готувати гарячу страву не було ніякої можливості. На жаль, через ненавченість особового складу діяти в подібних ситуаціях багато хто з місцевих жителів знав, де ми розташувалися. Одна справа, коли ми тихенько б заїхали машиною і стали, бо ми навіть двигун не прогрівали. А так було видно нашу «базу». Бувало так, що ставала машина на дорозі, й якісь дядьки кричали нам: «Падаждітє, даждьотєсь, што ми вас всєх ночью пєрєрєржєм!». Вводили ми посилене чергування, лягали спати в шоломах та бронежилетах, автомат в руках, патрон в патроннику, поставлено на запобіжник. Двоє чергують, а п’ятеро спить. Я в ті дні відпочивав уривкам. Спиш чи не спиш, все уривками. Це, насправді, нормальні бойові умови. Люди розуміють, що вони не в кордебалет прийшли найматися. Твоє завдання не просто вартувати, а не проспати, і що ти відповідаєш за життя людей, які після відпочинку тебе змінять.
Місцеві приходили. Приїжджав мілєкінський сільський голова, велика йому дяка, не пам’ятаю його імені. Коли війна закінчиться, то приїду йому подякую, він частенько привозив нам хліб, картопельку, рибу. Ще приїздив місцевий єгер. Відповідно не бракувало і так званих «туристів» з Маріуполя. Але ж на ньому не написано наміри. Тож після дощів прийшло троє ще не старих чоловіків, років до 40: «Добрий день. Ми маріупольські й за Україну двома руками. Знаємо, що ви тут, і знаємо про дощі. Вам тут голодно-холодно, чим допомогти?». Нам не те, щоб голодно, але все понамокало й приготувати мало що можемо. Вони запропонували борщу привезти. Ну, варіть. Домовилися на завтра.
На наступний день телефонує цей же Саша: «Все, таксі на трасу приїхало, нехай хлопці підуть заберуть!» Хлопці по грязюці почалапали на трасу. А маріупольські до нас приходили попід берегом, пісочком. А до траси нам було півтора кілометра. Принесли бійці борщ, макарони по-флотськи. Забув я своїм сказати, щоб подивилися номер таксі. Сріблястий «Ланос», а конкретно номера немає, щоб потім водія розпитати про пригоду. Ми люди «стріляні» – сів пробувати один, не пам’ятаю вже кого нам не жаль було (сміється). З нами був ще командир взводу. На 2020 рік він був начштабу 1 МБ 30-ї ОМБр. Я дядько міцний, а хлопці худі. Ніби борщ, як борщ. Хлопці кажуть: «Давай, Леонідович, їсти. Все ж нормально!». Я запропонував почекати півгодини. Минули вони й кажу: «Налітай!» Почали ми їсти той борщ, і я розумію, що він якийсь терпкий, язик терпне. Ніби терен жуєш. Я пів тарілки з’їв, а хлопці по дві-три вмололи. Потім заїли макаронами.
Щось почали відчувати не те в стравах?
І тут я розумію, що мене починає хилити в сон. Язик відмовив, піднебіння заніміло. Просто скажено хочеться спати. Я ще не розумію, що сталося. Я не кавоман, але випив десь чотири порції кави, а вона не допомагає. Я кажу до своїх: «Піду ляжу посплю, бо щось не те». Механік-водій Вадим Бублій був на варті. Минуло ще хвилин двадцять, і чую гукає Бублій: «Леонідович, у нас гості!» Я до взводного кажу: «Костя, вставай. Бабушка прієхала. Все, началось!». Інших думок в мене не було. А стан такий, що якщо мене легенько штовхнути, то я впаду і не встану. Ні до того, ні після такого стану не траплялося. Виповз я з шалаша, якого ми там зробили, і бачу, що біля нашого БМП вже стояло 18-20 чоловік. Серед них той же Саша і з ним ті, хто приходив напередодні. Давай вони нам говорити: «Ми мірниє житєлі, прішлі пазнакоміца, а ви с автоматами і прістьогнутимі магазінамі». І бла-бла-бла… А в мене думка лише про те, як дати сигнал, бо ж вони тут не просто так. Ото вони між хлопцями ходили, типу знайомилися. Хлопці магазини від автоматів від’єднали і тут же в маріупольців в руках з’явилися витягнуті з штанів труби, два помпових обрізи. Тут стало зрозуміло, що буде весело. Тільки ж є одне маленьке питання – якби це стосувалося лише мене, то я б там ліг, але ще ж було шестеро ні в чому не винних солдатів. Надворі 3 травня. Кілька днів тому лише АТО почалося, і то ми про те не знали. І потрібно було вирішувати, як зберегти життя ввірених мені людей. Тому, коли почалися силові потасовки… Але якщо я з’їв пів тарілки отруєного борщу, то що ж робилося з тими хлопцями? На мене дивляться й питають: «В рукопашну вступаємо?» А сили геть нерівні й ми в хлам. Нам просто порозвалюють голови.
Як вам вдалося виплутатися?
Тим часом сепарня почала говорити: «Давай ми тваіх рєбят забєрьом, і ані будут служіть у нас в Маріуполє…» Після цього силою намагалися витягувати солдатів з позицій. А вони просто, як овочі. І ходить сепарня й дивується: «Чєво ви нє спітє? Ви давно далжни спать крєпкім багатирськім сном» Вони твердо знали про отруйну речовину і її дію. Але є Бог на світі. Телефонує Михайло Дзерин: «А що у вас таке відбувається, чому ви на зв’язок не виходите?» Я йому відповідаю: «Приїжджайте, у нас гості! – Що, що? – Гості!» До мене кинувся якийсь молоденький сєпар: «Ти што гаварішь? Ти што сказал? Он сваім рассказал! Уходім! Сейчас ані здєсь будут!» От чесно скажу, з того моменту, як я по телефону побалакав, на полі була рота. Хвилин 10-12 і виїхали БМП, солдати спішилися й розгорнулися по полю та пішли в наступ. Аж сльози на очі навернулися. А в мене зв’язку з піхотою немає. Тут за два-три десятки метрів від мене сепари хлопців тягнуть за собою по посадці, БМП в 800 метрах, а я нічого вдіяти не можу, язик просто задерев’янів. Намагаюся видушити якісь звуки, а мене не чують. Рушаю в поле, «бехи» на мене наводяться всі стволи.
Чому ж не кинулися доганяти сепаратистів?
Поки пояснив, що й до чого, то сепари зникли. Вони пішли по лісосмугах, і в них був транспорт. А куди переслідувати? Один хлопчина, Фєдя, сам маріупольський, який нам частенько допомагав, розказував, що бачив ті сепарські машини: «Бачу, вздовж берега їдуть дві пошарпані «Волги» і ще якийсь “корч”. Я зразу подумав – щось не те. Приїхав додому, але мучить мене сумнів. Набираю тебе і чую, що забрали хлопців у полон. Я здогадався, хто то міг бути. Поїхав на в’їзд до Маріуполя, де стояв міліцейський блок-пост. Бачимо, попід морем, біля маяка, їдуть ці машини. Я міліціонерам показую, мовляв їдуть ті бандити. А у відповідь мені заявляють, що є завдання охороняти блок-пост і все. Машини в’їхали у місто».
Як витягли ваших бійців?
Полковник Грищенко пішов особисто на перемовини в Маріуполь. Як там було – я не знаю і брехати не буду. На позиції залишилися я і командир взводу. Комвзводу геть був у відключці. Хлопці потім повернулися у відділення. Розказували, що їх повкидали в машини і привезли в Маріуполь. Прибігла якась місцева фельдшериця і спитала, що з ними. Відповіли про борщ. Ага, наколотила якоїсь «бовтушки» і їх за 15 хвилин всіх відпустило. З’ясувалося, що такий снодійний ефект дав цвіт терену. І я точно пам’ятаю, що в борщі плавали якісь білі листочки. Так чи не так – не експериментував. Після війни наварю борщу, накидаю цвіту терену й перевірю (сміється). Грищенко підняв особовий склад і висунув вимогу: «Ви віддаєте нам полонених, або я все тут перетворюю на решето!». До хлопців прибігла жіночка й почала питати, чи вони добровільно перейшли в ряди сепаратистів. Хлопці відповіли, що їх привели силою. Тоді солдатів швиденько зібрали й передали нашій бригаді. Це було 3 травня, і я ще днів чотири відсипався. Поліція разів вісім приїздила брати пояснення.
Ви згадували, що Фєдя впізнав нападників?
Я поліції дав дані на вісім чоловік з адресами. На лаву підсудних сів один з більш ніж 20 чоловік. Світ не без добрих людей. Коли пішла ця «двіжуха», а потім 9 травня, тоді до мене підійшов один місцевий патріот і каже: «Тут одного придурка піймали на 9 травня, Кіріла Філічкіна. Подивися, а цього дятла не було серед тих, хто вас труїв? Бінго! Та звичайно був. Фейсбук робить дива. Заходимо до нього на сторінку і переглядаємо друзів. О, вісім в зборі. Будь ласка! Ми розібрали, хто де живе. Приїздять поліцейські, й я їм все викладаю. Суд був у листопаді 2014 року. Хто був розумніший – той втік, а цей Кіріл дома сидів. Ось він і сів на сім років. Скоро вийде.
Така подія не забувається…
Більше того, в мене теж хотіли автомат забрати. Уявіть собі, що в мене забирають автомат, забирають хлопців, а там можуть їх розстріляти з моєї зброї. А на мені ні царапини. Що могли б подумати? Сепари починають випрошувати пістолет. Я стою, їх троє. Думаю, раз так, то буде весело. Дістаю гранату, висмикую чеку і простягаю сепарам – на! Вони між собою перезирнулися: «Шото с нім нє то…». А чого мене нагодували якоюсь гадістю? Кажу йому: «Ти пістолета хотів? На тобі ще й гранату!» Вони розвернулися і пішли, а я стою з гранатою і не можу назад вставити чеку. Довелося йти потім до командира взводу і просити його, щоб вставив її назад. І взводний вставив. Хоча потім, прослуживши до 2017 року і побачивши, що з людиною робить граната Ф-1 (не завжди вбиває, а відриває ноги до колін чи інше важке каліцтво), я зрозумів – лошара. Я ж стояв не з Ф-1, не з РГД-5, а це була РГН, наступальна граната. Вона могла б мені руку відірвати, очі вибити, а з ними може й нічого б і не сталося. Тому ця дія була психологічною більше, хоч в обнімку того сепара бери. Але все одно було край, треба було продати шкуру дорожче. Нормальний розмін три до одного.
Куди ваш екіпаж перекинули після Маріуполя?
Ми стали на блок-пост біля Амвросіївки. Неподалік села Новоласпа. По цій дорозі ходили колони. Там пробули досередини червня, а потім переїхали до «лося» в самій Амвросіївці й звідти рушили вздовж кордону на Краснопартизанськ. «Три зелених свистка в небо», старшому підготуватися до маршу і поїхали. Збирати було нічого. Нас змінили хлопці з тероборони. Сепаратисти поблизу нас не бігали, тому ми покинули блок-пост і через півгодини його зайняв тербат. До місця нової дислокації рухалися десь три доби. Вразило мене те, що над нами літав мотодельтаплан, з якого «дєдушка» намагався нас фотографувати. Тоді ми зрозуміли, що небо теж не наше і за ним потрібно спостерігати.
Яке у вас завдання було біля Краснопартизанська?
Ми зарилися в землю й стали в кругову оборону. Завдання, що стояли перед батальйоном: не допустити порушення державного кордону збоку РФ. Я намагався підняти морально-психологічний стан особового складу, адже, незважаючи на займану посаду, хлопці ставилися там до мене, як до головного старшини. Я в бригаді служу з травня 2003 року. Охрименка, який зараз полковник, знав ще лейтенантом. Ціла епоха минула. Багатьох офіцерів знав молодими та «зеленими». «Бахмат» строковиком служив. Я повернувся з Іраку і був замкомвзводу, а він служив строковиком. Ми зустрілися з Богданом Гарнагою восени 2014 року під Петрівським. Він питає: «А ви мене не пам’ятаєте? Я ж тоді служив». Дивлюся на молодого лейтенанта: «А, точно, точно…». Зараз з того часу мало залишилося людей, можна на пальцях перебрати. Прапорщики, які в ті часи були старшинами рот.
Налагодили внутрішній розпорядок?
A la guerre comme à la guerre… По всякому бувало, але якихось таких внутрішніх конфліктів під Краснопартзанськом не було. У випадку чого можна й щиглів надавати. Молоді хлопці, які вперше потрапляли в серйозні ситуації, вважали, що це просто покатушки, трохи стрілянини, а те що йде війна їм трохи не доходило. Вони стояли на блокпосту й мали дотримуватися перепускного режиму. Якщо є завдання оглянути салон і багажник, звернути увагу на руки, подвитися чи нічого по салону не приховано, то потрібно це робити. Тому що це не тільки безпека якогось окремого солдата, а й безпека всіх тих, хто перебуває на блокпосту. Бо людина може завезти якусь міну… Були такі місцеві, які вважали, що якщо вони тут живуть й іноді привезли шматок баранини, то можуть проїжджати через пост без зупинки. Під’їхав до чергового на блокпосту: «Я – Пєтя!» і поїхав далі. То Пєті дали явно зрозуміти, що так робити не треба. Дали потім холодної води, щоб соплі змив. Наступного дня теж приїхав, то його не просили зупинятися, але він був такий дисциплінований, що сам ставав, показував багажничок, двері. Тобто, людна зрозуміла, що з ним не жартують.
Коли ви почали розуміти, що відбувається щось не те і що ви потрапляєте в оточення?
Коли до нас під Червонопартизанськ через фугаси на дорогах перестали підвозити продоволство та боєкомплект. Поруч з Червонопартизанськом є місто Свердловськ (зараз Довжанськ), яке місцеві називають «СвЄрдловка». В розвідроті служить Олег Пройдисвіт, він зі СвЄрдловки. І він, і його дружина. Вони з одного двору. Олег вже тоді, коли в Свєрдловці бігали сєпари, давав багато цінної розвідувльної інформації, ризикуючи власним життям, заїжджаючи у місто під виглядом місцевого жителя. На дорогах, якими нам підвозили боєприпаси, почали виставлятися фугаси, й хлопці не могли доїхати. Тоді почали до нас прилітати літаки. Трошки. Продукти ще підвозили «АТБешними» фурами, а з боєприпасами було скрутно, їх скидали з літаків. Ми знаходили їх нормально. В нас парашут лежав довго. Правда потім все погоріло. Ніхто й нікого не забував. От коли ми зайшли під Краснопартизанськ, і там сиділа державна прикордонна служба, то вони казали: «Як добре, що два тижні тому пройшли дощі. Ми хоч води собі понабирали!» Воду вони збирали, де тільки можна було. Вони її кип’ятили і пили чай. Я ще 20 липня святкував День народження, 33 роки, то мені хлопці торт купили у сепарів. В Панченковому магазин працював, то вони його там роздобули. Звідки продавчиня його взяла, з СвЄрдловки чи, може, з Донецька під замовлення привезла, не знаю, але торт був. Я був шокований.
Ви в атаках участі не брали.
В мене відділення було в складі трьох бійців. Піхотинця не було жодного. По нам прилітало жорстко. Перший раз я потрапив під обстріл «градами» коли йшов до Михайла Дзерина. Він розташувався посеред поля соняшників. Я вже й забув, що мені там потрібно було. Дякувати Богу, в мене була з собою радіостанція. Не дійшов я метрів сто, а вони біля БМП намагалися робити лінію оборони – викопали окопи для одиночної стрільби. І тут радіостація хрипнула: «Залп!» У двох окопах призначених для одного стрільця ховалося чотири бійця. В одному Дмитро Киселевич, а в іншому я і два хлопці з реактивного дивізіону. Вони якраз з-під Провалля від 2 мехбату вернулися реактивники й стали по лісосмугах. Безпілотники їх тоді дуже шукали. По нам до того «гради» не стріляли. Ото ж я йшов, а ці двоє крутяться. Питаю, що шукають. Вони у відповідь: «Ха, це ви тут нестріляні, а ми під Проваллям навчені. Той безпілотник не просто літає!». І тут сигнал «Залп!». То ми в той окоп втрьох і впали. Ракети лягали чітко. В посадці стояло шість машин, то по ній відпрацювали й спалили дві машини і на поле поблизу БМП теж падали ракети. Кажуть, що залп «градів» – це 4 гектари суцільного враження, але ні, поле соняшника показало. Вирва від розриву, а за 25 метрів уже соняшники стоять цілесенькі. А так гарно покосило. Сидиш і слухаєш розриви – далеко, поряд, о – третій буде твій! Ні, значить четвертий… Ні, отже п’ятий! Гуп! Земля посипалася. Шостий вже точно наш. Тиша… шостий не прилетів. Голови повисовували. БМП ціле, а в посадці наші установки горять. І знову команда «Залп», й ще туди полетіли ракети. Після того я хлопцям казав: «Містер Град досконало володіє мистецтвом переконання. За двадцять секунд ти відчуваєш непереборну любов до земляних робіт”. За лопати билися. До того вони нікому не були потрібні, а після того спробуй піти на чужу машину і взяти лопату без дозволу. Тобі морду наб’ють.
А що страшніше за «град»?
Артилерія 152 міліметри. Дуже «гарна» штука. Снаряди лягали досить точно, прочісували посадки. У нас в бригаді в оркестрі ще служать два чоловіка. Вони були на так званому «хресті», де перетинаються лісосмуги, курган і на кургані обладнаний спостережний пункт. На кургані стояло два десятитисячновольтові стовби. Ті два стовпи снаряди просто перерізали. Поспілкуйтеся з хлопцями, вони розкажуть. Музиканти виходили в Росію і їх там питали росіяни:
- У вас «саушкі» билі?
- Та якісь танки були…
- Ти што «саушку» ат «бехі» атлічіть не можєшь?
- Та я не знаю, воно ж все на гусеницях.
- Што ти мнє лєпішь?
- Чого ти причепився? Я музикант вищої категорії. Ось воєнник…
Росіянин й каже до іншого: «Нам точно мандєц. Єслі у ніх музиканти с «ПеКаеМом» такоє дєлают, так што умєют настаящіє байци? Встрялі ми нє туда». Хлопцям розкривало снарядами бліндажі. Добре, що тих бліндажів було декілька. Тоді ще не були вони обладнані по правилам в три накати. Привозили якийсь ліс, підручними засобами щось будували, пилявся ясен, накривався дах. Бронелисти з підбитої техніки використовували, поплавки з БМП. В мене був самий класний – в пшеничному полі, на якому заглохла ІМР. Посеред жовтого поля зелена пляма. «Ушла» гідравліка, вона так і залишилася. Маленька мішень. Є що згадати, а немає що дітям розказати.
Ваша беха так і не постріляла…
В мене такий сектор був. Мені з моєї позиції було чітко видно, як розстрілювали терикони, на яких укріпився капітан Місюра “Прайс”. Дуже видовищно, але я не хотів би там опинитися. Терикон, ніде не заховаєшся, все сиплеться. 152 мм снаряд брили відламував. У 2017 році на «Алмазі» мерзлі шмати землі вивертало. Як стіл величиною. Можна собі тільки уявити, що робилося на териконі.
Потім Войтенко наказав палити техніку і виходити?
Не знаю, в мене було інакше. Я ж тоді був просто командир відділення. Ми перебували тривалий час в оточенні. Навіть маневрувати не могли. Мала надійти команда, згідно з якою ми мали тихенько вийти з оточення по «нулю». Розвідники мали зробити коридор. Чекали, чекали, вже темнішає. Дивлюся – люди рухаються в бік «нуля». Я сказав своїм хлопцям тихенько доєднатися до них. Там же йшов майор Войтенко, начштабу. Тобто ми йшли, і я був впевнений, що ми зараз будемо виходити по «нулю», як до цього казали. Перед тим, як почався рух, нас ще раз накрило артилерією і з техніки не залишилося нічого «живого». Проте, що ми йдемо в Росію, я зрозумів коли впізнав жіночу тюрму. Я спитався у покійного заступника з озброєння батальйону майора Багнюка: «Сан Санич, а куди ми йдемо?» А він сказав, що не знає і, мабуть, будемо виходити через Росію. Щось пішло не так! А куди вже вертатися. Тут я отримав дзвінок від полковника Грищенка. Він сказав: «Якщо є можливість, то бери карту, сідай на машину і пробуй на прорив!» В мене ні карти, ні машини не було. Я й на місцевості не орієнтувався. Куди мені прориватися? Тоді ми вийшли на тюрму, і я розминувся з командиром другого батальйону майором Драпатим. Я ж не знав, що Драпатий їхав «УАЗиком», а ми проходили. Якби впізнав, то поїхав би з ним на прорив. Чесно, на той момент настрій у мене був… Дуже гидко було тоді, надзвичайно. Я не знав, хто дав такий наказ – начальство вище, комбат прийняв рішення чи ще хтось. Йшли, як бички на бойню. Що далі буде не розуміли.
То рішення виходити в Росію було правильне?
Я не буду розбирати і виносити присуд цьому рішенню. Не був у шкурі майора Войтенка, не знаю поставлених перед ним завдань і чим він керувався на той момент. Також не знаю, які в нього були засоби і чи було їх достатньо, щоб іти на прорив. Не мені його судити, бо Войтенку давали гарантії. І солдатам, які розпускають чутки і плітки, потрібно бити одразу по губах, бо ніхто з них не знає, як бути в шкурі комбата. Вищі посадові особи, які давали чи не давали накази і розпорядження ще можуть щось спитати, а враховуючи те, що Іван Войтенко до сьогодні служить в ЗСУ і йому ніхто й ніяких претензій не пред’являє, означає, що він зробив правильні кроки. Братися обговорювати Войтенка не потрібно. У нас прослуховувалися всі засоби зв’язку. Йому давали по радіостанції сигнал: «Вийди на 08!». Войтенко збирав телефон на кнопках – вставляв сім карту, батарею, вмикав і лише тоді телефонував. Так само розбирав його після дзвінка. Пряма видимість в тих місцях до 10 кілометрів. І на території Росії в городішках стоять радіолокаційні станції. Їхні антени наведені в наш бік і вони слухають. Вони нам в радіоефір пускали пісню Гребенщікова «Падмога нє прішла». Про що далі говорити… Впевнений в одному – всі хлопці, які вийшли звідти живими, вдячні комбату Івану Войтенку за життя.
Що було на кордоні?
Там стояла їхня митниця чи поліція… Я не знаю. Ми були без зброї. Були ще хлопчики в цивільному, дехто і в балаклаву був одягнений, щоб не впізнавали. Спецура була. І пропаганда російська працювала дуже добре. Вони ж зробили все добре. Коли я перейшов кордон, то дізнався, що вони нам допомагають боротися з янкі, бо в нас по Донбасу бігає вагон і маленька тєлєжка американських солдатів. І коли їм радиш піти й випити холодної води, вони відповідали: «Чьто?! Да єслі би нє амєріканци, то ми би вас давно в парашок стьорлі! Ви только і дєржитєсь, што там амєріканцев пално!» Відповідаю: «Господи! Як же мені тебе жаль. Тобі скільки років? Тридцять три? А мізків, як у равлика! Хто вам таку херню розказував?». Нас привезли в наметове містечко, розселили, наставили купу «камазів», повідкривали задні апарелі, а там купа сухпаїв, водичка, білизна… Баня працює. На превеликий жаль, знаходилися люди, яким би я в кущах морду бив, що йшли в баню й примудрялися брати російські труси-майки. Кажу: «Ви що робите?» Було кілька таких. А в мене в голові не вкладалося. Навіть такі були, які казали: «Ну то й що? Це ж не росіяни, це сєпари по нам стріляють, а росіяни ні до чого…»
Вас довго тримали в Росії?
Три дні, здається. Нас опитували. Мене один чи два рази викликали. В основному питали: «Де артилеристи? Хто з вас?». Піхота їм була нецікавою. Артилеристи їм потрібні були, щоб довести, що українці стріляють по Росії «Вот ваші артілєрісти вистрєлілі па Расії і убілі в Гуково мірнава жителя, каторий работал на агародє!». До війни нас ніхто не готував. Хлопці не розуміли, що можна, а що не можна говорити. Багато хто ляпав язиком непотрібне. Бо пару днів нашого старшого прапорщика Івана Войтенка «Рижого» ніхто не питав і не шукав, а от на третій день, коли дядя Ваня спільними зусиллями сів у автобус і поїхав в Україну першим рейсом. Кому потрібен старий дід, який розказував, що він кухар, хай їде. І коли Іван «Хмурая-Бровь» вже був в Україні тоді вони прибігли:
- А гдє Вайтенко?
- Он він (показую на комбата).
- Нє тот, а сапьор!
- А сапьор, Войтенко… Так він вже вдома!
- В смислє дома?
- Так ви ж його вчора відправили…
Стою і тішуся. Закусили губи ці два старші лейтенанти і пішли до свого начальства. Такого навіть в домашньому німецькому кіно не показували. Я не знаю, чому шукали Войтенка, хтось щось наляпав дурним язиком. А так знайшлася якась би макака, що ткнула б в нього пальцем і могли бути погані наслідки.
Ви останнім рейсом поїхали?
Ні, просто не пам’ятаю, скільки їх було. Вже після Веселого Лазу, після того, як розстріляли з ПТУРів колону. Я хотів залишитися, бо був з нами хлопчина із пораненням. Щось в нього була голова перебинтована, ребра, кульгає. Нас вишикували і почали зачитувати список тих, хто має поїхати. Мене теж назвали, а хлопчину – ні. Підходжу до комбата і кажу: «Я готовий залишитися, давайте відправимо цього хлопчину. Чому йому тут сидіти, він весь переламаний. А мені все одно чи днем раніше, чи пізніше». Войтенко пішов до росіян з пропозицією. Прийшли росіяни, подивилися на хлопця, потім в список і наказали мені сідати в машину. Що вони хотіли від того пораненого, не знаю.
В Україні писали пояснення чи одразу поїхали у відпустку?
На нашій території теж довелося писати пояснювальні записки, викладати обставини. Вдома був днів вісім. Найбільше хотілося вимкнути телефон і якомога довше побути з дружиною і дитиною. Найбільше дратували «одноклєтчаті» імбецили, які сідали навпроти і казали: «Розкажи нам про війну…». Відповідав таким: «Мужики, мені 33 роки, а вам по 42-43. Їдьте й записуйтеся в армію. Я вам і адресу покажу. Вперед! Все дізнаєтеся… Що вам розказати?». Вони по лісах ховалися, коли їх військкомат шукав. Добре, почав розказувати за «гради», а у них в очах думка видно, ніби я такий, що «…дід твій брехав, а ти ще і його перебрешеш». Все, після цього я тему закрив. Хочуть побачити війну? Кожен може підписати контракт.
Чому вас так рано повернули в бригаду?
Коли хлопцям давали відпустки, то багато хто йшов у госпіталь. Там лікарі дивилися не тільки фізичний стан, поранення, а й психо-емоційний. Багатьом потрібна була кваліфікована допомога, попити препарати, прокапатися. Мені теж пропонували, але я зразу сказав, щоб вони цього не робили, бо буде горе. Я б там всі палати розніс би. Тому погуляв трохи та й поїхав у Мелітополь.
Дружина цей крок зрозуміла?
А хто її питав (зітхає). Коли вона виходила за мене заміж, то я вже служив у ЗСУ. З 2014 року багато хлопців розлучилося, бо жінки казали, що їх вдома немає. У мене теж таке було, бо дружина телефонувала, коли я був під Червонопартизанськом і плакала. Я одразу сказав: «Вибачай, Тетяно Юріївно, я тебе люблю, вірю, що тобі важко, коли чоловік на війні. Ти можеш овдовіти, дитина залишиться сиротою, мене вдома немає, і немає кому тебе підтримати. Для чого все ускладнювати? Подаєш на розлучення, ми чемно проходимо цей процес. Знайдеш собі гарного хлопця і все – живіть. Так я буду знати, що ми з тобою мирно розійшлися, ти мене не будеш клясти, і я буду в будь-який час приїжджати і свою дитину бачити. І в тебе дасть Боже все вийде». У відповідь тиша, а потім питання: «Ти що – дебіл? Ти що мені тільки що ляпнув?» Все – тест пройдено, забули. Тому, рідненька, якщо ти мені телефонуєш, то немає чого ридати в слухавку. Бо тут – не мед, і ридання мені аж ніяк не допоможуть. І не думатиму про те, як залишитися живим і хлопців уберегти, а думатиму про зовсім інше, і в цей момент можна отримати в голову трохи лишнього металу. Тому не потрібно так робити. Відключилася і ридай скільки завгодно, а в телефон не потрібно. З того часу до цієї теми ми не верталися. Тому можу сказати одне: з дружиною мені пощастило, вона в мене справжня дружина офіцера, яка ось уже 7 років виховує сама дітей, бо я вдома, наче в гостях, основну масу часу віддаю захисту батьківщини, а вона справжня берегиня сімейного вогнища.
В Мелітополі людей з старого складу бригади було мало?
Саме так, але яка нам різниця. Головне – іти вперед. Під Волноваху заходив у складі третього батальйону. З осені 2014 по літо 2015 просидів із Михайлом Дзерином на одній позиції на КСП 9-ї роти. На сусідній позиції «Бахмат» був. 24 серпня ми зведеною групою вийшли на Старобешево і були там 30 серпня. Обов’язки комбата виконував його начальник штабу майор Павло Оратівський. Дуже грамотно в тому рейді показав себе тоді ще майор Валерій Гудзь. Коли Оратівському довелося приймати важке рішення і до нього почали прибігати різні «умніки» з пропозиціями, то Гудзь вийшов і сказав: «Закрийте роти. Командиру потрібно прийняти рішення. Роти заткнули, сіли й сидіть! Як комбат вирішить, так і буде. Потрібно буде йти напролом, битися до останнього і тут загинути – значить підемо. Хто не піде, того я сам пристрелю».
Під Старобешеве батальйон вийшов не повністю?
Там все було збірне. Основну масу народу я й не знав. Там я знову був командиром відділення. Власне, там майже всі нюхнули пороху, тому ми мову про бої на кордоні не вели.
На Старобешеве ви робили обхідний маневр?
Та робили, довелося. Заходили ми в лобову. Нам було поставлене завдання забезпечити вихід підрозділів з Іловайська, але на той момент ніхто не знав скільки вже там сепарів у місті. По нашим ввідним даним їх мало бути набагато менше, а коли ми увірвалися в Старобешеве, то їх там було ого скільки. Вороги повністю контролювали місто. По нам не завдали при заході вогневого враження по тій простій причині, що вони не чекали нас, і ми були обстріляні нашою нацгвардією з міномета. Тому вороги думали, що це їхня колона «намалювалася». Раз нацгвардія обстріляла, то це точно «русскій мір» їде. Нам ще помахали руками на ворожому блок-посту. А може, просто махали, мовляв, їдьте, а ми тут вас в кільце і візьмемо…
І взяли?..
Так… Взяли то взяли, але у нас був порох в порохівницях і ми відсіч давали. Просто потім прийшов хлопчина з білим прапором і сказав, що позаду стоїть колона наших побратимів і якщо ми будемо кришити ворога в дрібну січку, то для тієї колони все закінчиться великим горем. Заруба була кріпкою… З нами був головний старшина другого батальйону, зараз він вже на пенсії, старший прапорщик Аргатюк Сергій Васильович. Він тримав свій сектор оборони і до них в тил городами вийшов «мальчонка-сепарьониш»: «Ой, рєбята, ізвінітє, агароди пєрєпутал…». Ооо, голубе сизий, іди сюди. Забрали в нього радіостанцію і тут нам карта як пішла. Сепари кричать, що танк їздить, луплять по будинку, а він там і там сидить. О, чітко туди вальнули. Радіостанція розривається, о прямі попадання пішли. Ну, ми ще туди сипонули. Коригування вогню пішло на найвищому методичному рівні.
Скільки витримали оборону тв. Старобешевому?
Чесно, не знаю. Все переплуталося. Можливо, дві-три години. Ми зайшли, мости захопили, почали їх утримувати й відбивати атаки. З нами ще був авіанаводчик, його вертухою привезли. Тільки от біда, зв’язку не було. Й коли ми казали, що вже пора викликати підмогу, він сказав, що не вийде. Ми в низині сиділи. І тут прийшов парламентер… Довелося звідти виходити. То була колона з пораненими, дуже сильно потріпаними. Закопчені, от кому допомога потрібна була і психологічна. На них дивишся, аж в самого мурашки по спині бігають. Ми мости закрили, а у нас в тилу ворожий батальйон оперував. З Старобешевого ми виходили під Бахчовик. Ні до того, ні після там ні разу не був. Там добу пересиділи. Там ще декому психологічна допомога не завадила б. До нас відрядили півтора десятки чоловік з охорони аеродрому. То хлопці трималися добре, а їхній комвзводу гасав посадками із зойками: «Я охорона аеродрому! Що я тут роблю!? Я все кидаю. Ось ваш автомат! Я йду додому! В який бік іти?!» Ми йому в легенькій формі натякнули, що самі його тут шльопнемо, якщо не перестане панікувати. Допомогло. А потім ми пішли на Петрівське.
Далі служба була в 2014 більш спокійною?
Якщо порівнювати з літньою кампанією, то так. Коли потрібно було переводити техніку на зимовий період, то ми виїжджали БМП на рівну ділянку поля, щоб провести регламентні роботи. По тобі в цей час стріляє міномет 122 мм чи 152 мм, але кладе міни за 600 метрів, то просто на це вже ніхто не звертав уваги. Подивишся на розриви, визначиш, що не по тобі та й спокійно працюєш далі. Хай ляпає собі.
Хоча ще була танкова атака на КСП батальйона. Тоді Оратівського поранило, Багнюка вбило, комбата Олександра Коваля ранило осколком в підборіддя. Він й на посаді перебував лише два дні. Тоді комбатом став Валерій Гудзь.
А як ви вирішили, що пора вже ставати офіцером?
Я багато посад пройшов. Стрілець, гранатометник, командир відділення, замкомвзвод. Я просто «виріс з тих штанів».
З заступником командира 1 механізованого батальйону 72 ОМБр старшиим лейтенантом Русланом Сулименком спілкувалися Костянтин Климчук та Тетяна Виговська.
Фото Тетяни Виговської та Enzo Dell’Acqua.
Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.
Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)
МоноБанк: 5375 4114 0841 7017 (Тетяна Виговська)
ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)
Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)
Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”. Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)
