1,116 читачів

Танкіст Сергій Кириленко: Нас методично обстрілювала російська артилерія протягом 26 годин

1

Коли згадуєш далекий 14 рік, то розумієш, що все важливе залишилося епізодами, уривками, іноді без хронології, прізвищ і географічних назв. Ти пробуєш поновити все в пам’яті суцільною ниточкою, а це велике зусилля, виявляється. Особливо, коли війна не пройшла безслідно і залишила  шрам не лише у вигляді болісних спогадів, а ще й поранень чи контузій. Сергій Кириленко довго вагався на це інтерв’ю. А чи потрібне воно? Чи варто згадувати те, про що дуже хочеться забути? Хочеться, але не виходить… Авторам цього дослідження доводиться не лише долати часові простори у пошуках цікавих особистостей для книжки, а ще й мотивувати ветеранів на цю важку розмову, адже ми мусимо їхні спогади залишити для прийдешніх поколінь. “Але насправді, буде дуже прикро, якщо час мине, і про все всі забудуть”, – погоджується з нами ветеран російсько-української війни і починає розповідь про себе:

–  В 2014 році я призивався, як командир взводу, але в тому безладі мені довелося командувати ротою. Я взагалі кадровий військовий і закінчив Харківське гвардійське бронетанкове командне училище. Почав службу лейтенантом і служив, аж поки не почалося скорочення в армії. Звільнився, побув на «гражданці», а як почалися події 2014 року, прибув у військкомат. Повістка вже була, та я сам подивився телевізор і зрозумів, що вже пора.

Ви розуміли, що почалася війна чи думали про збори?

Та все було ясно. Мене хотіли в тому військкоматі присобачити до служби в комісаріаті, але я відмовився, бо ніколи не любив паперової роботи.

Вас одразу в 72 бригаду відправили?

Звичайно, це ж моя рідна частина, ніби й не покидав її. Потім завантаження в ешелон і прибуття на Комиш-Зорю. Командиром танкового батальйону був мій однокашник, який випустився на рік раніше від мене, – Олександр Поляков. Він і добився того, щоб я повернувся в танкісти, за своїм фахом. Він сказав: «Командира третьої танкової роти немає, тому приймай роту і вперед!»

В роті люди були?

Так, вона була укомплектована особовим складом. Були строковики, але ми їх до цієї справи не залучали, лише контрактників. А потім рота поповнилася мобілізованими. Техніка була готова. Нічого не змінилося з часу звільнення. Танки заводилися. Не знаю, як там в піхоті, але в нас був порядок. Зрозумійте, в піхоту можна одразу з військкомату взяти людину на посаду стрільця чи гранатометника. В танкістів та екіпажів БМП трохи по-іншому. Потрібно вчити водіїв-механіків, навідників, командирів танку, бо вони керують складною технікою. До нас приходили після навчальної частини.

Люди були готові воювати, в перші дні?

Загалом було неоднозначне ставлення. Одні кричали, що на фіг воно нам потрібно й проти Росії не вистоїмо – мусимо дружити. А інші хлопці доводили, що вже не потрібно нам цієї російської фігні, ми незалежна країна, досить цього «совка», будемо битися до кінця. Переможного, не переможного, але до кінця. Бувало й таке, що приїдуть мобілізовані, відкриється борт вантажівки, а мужики “врізали” дорогою і кричать, щоб дали їм зброю і вони “валити” ворога будуть. Якась шарпанина була, незрозумілість. Тоді боялися брати на себе відповідальність, бо не розуміли, що відбувається – війна чи провокація.

Як вас в Комиш-Зорі приймали?

Та ніхто на це уваги не звертав. Нам було поставлене завдання доїхати до пункту призначення, і ми думали лише про це. Там зібрався був якийсь натовп, але нам було не до того. Всі розуміли стан техніки, тобто як вона покаже себе на дальніх маршах було невідомо. Я особисто переживав. Проте з дрібними поламками можна було змиритися й танки доїхали, а от другий марш з Мелітополя, коли виходили на Волноваху… Мені тоді прислали 10 машин, знятих зі зберігання. На тих машинах ніхто не проїхав і метра. Там у мене й танк згорів. Танчики стояли в ряд і дійшло до того, що я не знав, як їх перевірити на ходу. Але викрутився. Позаду нас був пустир на 50 метрів, і кожен танк ми ганяли взад-вперед по пустирю.

З Мелітополя ми врізали 260 км своїм ходом через всю Запорізьку область, з повним озброєнням. Виїхали з Мелітополя і з 10 машин одна одразу стала, десь метрів 500 проїхала. Я повідомив, щоб її забрали і ми танк покинули. І почалося… До Вершини доїхало 5 танків – мій командирський і ще 4 машини тягнули на буксирах теж чотири танки. Потрібно було заправити та обслужити машини, та й людям потрібна була допомога. Тоді начальником штабу бригади був Іван Гараз.

0-02-05-6cfa12914c1fa3ccf566763da36b0bd22f55d4e8db2c8dc037dcdbc9b741c996_26f13416Приїхали ми тоді й я помітив, що від перепаду нічної і денної температур та степового вітру в людей почала облазити шкіра на обличчі, помитися бійцям треба. Але найперше – це заправити техніку. Я розгублений, до кого звернутися. Якийсь солдат махнув рукою, показуючи де штаб. Я туди, і бачу там підполковника Гараза. Почав доповідати по формі, але він перервав мене: «Що потрібно? Танки привів?». Одразу телефоном вирішив усі питання, оперативно. Ми пробули два-три дні й рушили на Волноваху.

Зразу рушили?

Якось так все швидко відбувалося. Вишикували нас і почали формувати три ротно-тактичні групи. Вийшов перед нами командир батальйону Горбатюк. Він сказав: «Хто готовий битися до кінця – залишайтеся стояти, хто вагається і не готовий – вийдіть. Ви не поїдете. Вас ніхто не буде засуджувати». Я не пам’ятаю, щоб хтось вийшов. У Волноваху заходили батальйоном, просто різні роти. На підході до Волновахи зайшли в маленький населений пункт. Я, як командир танкової роти, при підході в район бойових дій роздав танки для підсилення піхотних рот, а сам залишився просто командиром танка і міг підпорядковуватися якомусь лейтенанту, командиру взводу.

Хлопці на БМП валять по вуличці, яка виходить в чисте поле. БМП менші за танк, маневрені. Бачу, а вони почали розвертатися на полі та їхати назад, машуть руками і показують щоб їхав назад. З’ясувалося, що їх почали обстрілювати «градами». А мені як розвернутися? Тільки їхати під розриви, розвернутися і доганяти піхоту. Проте механік-водій, молодий хлопець (21 рік йому було, звали його Саша Кондра), різко смикнув за важелі й зумів розвернути машину. Почали доганяти колону БМП. Мав потрапити в одну роту, а потрапив зовсім в іншу. Своїх догнав, але не тих. Почався безлад. Хтось заглух, хтось заїхав не туди. Мені головне що? Бачу попереду БМП – значить до них,  там розберемося. Так і відбулося знайомство з Іваном Дубеєм. Іван питає: «Ти хто?», я відповідаю, а він «Ні, це не тут… Але залишайся з нами». Дубєй був без танків, а я загубив свою піхоту. Так і почали служити разом.

Ви разом перекрили донецьку трасу?

Ми стали під Новотроїцьким. Там прикольно вийшло. Іван вчився на «замполіта», а я в танковому на командному. Він не в повній мірі вивчав тактику, а я її вивчав набагато ґрунтовніше. Тож і консультувалися один з одним в тих питаннях, де наші знання були слабкими. Нас на всю “банду” було два офіцери. Може, ми щось і неправильно зробили згідно бойових статутів, але ж там ніхто не воював по статутах. Освоїлися на позиціях, ходили в гості один до одного.

Ви були передовим загоном?

Ні, попереду ще хтось був. Якось Іван мені по радіо повідомляє, що просить допомоги батальйон тероборони. По ним б’ють чимось важким. Ми домовилися, що я виведу танк, а він посадить чоловік 6 на БМП. Пам’ятаю ніч, бігають біля машин якісь солдати, а в нас нічні приціли не працюють. Я з люка вискочив, прошу хоч напрямок вказати, куди ствол повернути і з гармати бахнути. Вони щось руками махають, потім все змінилося і нам дали відбій. Ми повернулися на свої місця і ще тижнів зо два були на позиціях. Танкісти ходили у розвід виходи, щось таке чудували. Ми нормально себе забезпечили з флангів, поставили розтяжки, «сигналки».

Тобто все без пригод минулося?

Боєць у мене, якого звали Мирослав, дуже злякався. Почав говорити, що в танк не полізе, в бій не піде, що в нього двоє дітей і він нас підведе. Я звернувся по допомогу до Івана і той провів з Мирославом бесіду. Ми забрали в солдата зброю, навіть ніж. Потім його відправили в тил, кудись повезли. Згодом, коли я вже був після госпіталю, а мої танкісти демобілізувалися, то розказували, що бачили цього чоловіка з орденом «За мужність».

Але не це найбільше запам’яталося, а те, як підстрелили фазана. Була перестрілка, і ми підбили птаха. Забрали, випатрали і наш нештатний кухар замаринував його. Хотіли засмажити. Прийшов Дубей. Ми розлили, але картиною приготування фазана насолоджувалися недовго. Почався мінометний обстріл. І я запам’ятав, як встав офіцер-«зампліт» з кухлем в руці й почав кричати «сепарам»: «Дайте випити і фазана з’їсти, а потім стріляйте!».

Ви вздовж кордону пішли з яким батальйоном?

Моя рота, згідно штатного розпису, мала діяти з другим батальйоном Михайла Драпатого. З батальйону на той момент лишилося 5 машин, все, що змогли притягнути. Драпатий зібрав, кого можна. Це вже згодом, коли якась машина не завелася чи з інших причин не здатна виконувати бойове завдання, то могли хлопців прикріпити до інших підрозділів не за «штаткою». Вносяться зміни у відповідні книги, документи. Організація була жахлива. Доходило до того, що на передові позиції приїжджав якийсь незрозумілий старший лейтенант із дорогим захищеним ноутбуком і тут вже заносив людей в штат бригади. Я це бачив на власні очі. Бійці були, а в списках не значилися. У військовому квитку в нього стоїть печатка, що він перебуває у навчальному центрі «Десна», а насправді він тут, на фронті воює місяць чи два.

Були пригоди під час виходу?

Навіть жорсткі. Пригадую, як вийшли прямо на сепарський блок-пост. Я не пам’ятаю де це було, погано орієнтувався на місцевості. Просувалися ночами, а вдень стояли в «зеленці». Ми рухалися із вимкненими фарами, бо був суворий режим світломаскування, однією колоною. Попереду бойова охорона. На блок-пост вискочили випадково, як я це розумію. Т-подібне перехрестя. Поворот, і в нього заходить одна машина, потім ще й тут екіпаж третьої машини розуміє, що прямо перед ними оборонна споруда. Її обстріляли, але рух не припинився, бо зупинятися не можна було. Потім кілька разів обстрілювали колону. По-різному, де нас ловили, там і били. Не пам’ятаю артилерії, але міномети лупили добряче. Вони теж поки зрозуміють, що «укропи» їдуть, то стріляли вже навздогін.

2

Ви теж до Ізвариного дійшли?

Так, там я побачив, як заходять на територію України підрозділи армії Росії. Наша позиція була на висоті, а в долині вони валять. Відстань десь 2,5 кілометрів. Ми не знали чи слухають наші радіохвилі, бо радіостанції були допотопні, відкритим текстом не поговориш. По мобільному зв’язку виходили на командирів: «Я спостерігаю рух колони, що робити?». По суті, я як офіцер, який керується статутом та Конституцією України, який бачить перетин державного кордону військами іншої країни повинен діяти… Але ж по телефону: «Ні, спостерігати. Вогонь не відкривати!». Наче в фільмах про 1941 рік. Чорти його знають, що відбувалося. Відкрию вогонь, а мене завтра заарештують і посадять. Я бачив 2С1 самохідні артустановки. Танки не бачив. Танки побачив уже згодом, під Старогнатівкою.

Там же й обстріли почалися?

Ще і які… Якось один із бійців засік час і виявилося, що нас методично обстрілювала російська артилерія протягом 26 годин. Майже з однаковим по часу інтервалом йшли розриви снарядів. В них прийом «вилка». Переліт-недоліт-в ціль. І не можна нікуди рипнутися, нас розривами заганяли в цю «вилку».

Дозвіл вам давали на вогонь у відповідь?

І кому він вже був потрібен? Ну дали добро. Куди? По кому? І чим? Якщо уявити передній край оборони, то наша артилерія була позаду кілометрів 7-8. Вони могли стріляти нам через голови в залежності від калібру стволів. Вони підпорядковуються іншому командуванню. А нам куди бахнути? В танка дальність стрільби до 10 кілометрів. Уявіть, що я стріляю і снаряд розривається не там де треба, а на території Росії, то мене неправильно зрозуміють й будуть погані наслідки. Загалом, до оточення ми почувалися досить непогано. І по боєприпасам, і по харчам… А от згодом…

А як ви зрозуміли, що перебуваєте в оточенні?

Так до нас начальство перестало їздити! Штабні, полковники, які хотіли злетіти до зірок, користуючись ситуацією. А потім різко нікого не стало і всі рішення зійшлися на рівні командира батальйону, командирів рот. Та що там, навіть командири взводів почали приймати самостійні рішення, ніби командували відокремленими підрозділами. Люди були розкидані. Розумієте, ставиться задача згідно бойового статуту. Я не вчився в академії, але, здається, механізована бригада має займати фронт шириною до 40 кілометрів. Але коли ставиться завдання перекрити фронт шириною понад 150 км… Що ж ви тоді хочете? Такі прогалини в обороні, що сонним повз нас можна пройти і ніхто не побачить. Потім приїжджали до нас незрозумілі люди, задавали незрозумілі питання по кілька разів: «Де ваша штатна зброя, техніка, люди?» Сидять в цивільному, хто вони такі? Відбувалося все в різних приміщеннях. Я зараз і не скажу, що й коли було, бо все на нервах, в шарпанині. Зброя, особовий склад і якась документація має бути, що я зброю і набої видав солдатові, а не вкрав… А воно згоріло все! Це був жах. А тобі так єхидненько питання підкинуть: «А чому?»…

Драпатий вас інформував про прорив?

Він зібрав офіцерів, кого можна було, бо, повторюся, підрозділи були розкидані. Зв’язок втрачено, виповзали із якихось долин, лісосмуг, висот. Підбили підсумки, що в кого залишалося по зброї і техніці й що можемо забрати із собою. Я був посеред колони і для мене головне було не згубити машину, яка йде попереду. Сепари були такі ж, як і ми, невмілі. А загалом, ось ці моменти до виходу в Мелітополь пам’ятаю погано. Стерлося якось… Немає чіткої картини.

Що відчули, коли опинилися в Сонцевому?

Спокійніше стало. Знаєте, про такі речі, як харчування, помивка краще питати в солдата. Командирові важливі люди, зброя, техніка. Головне, люди щоб були нагодовані та помиті. Далі наявність зброї. І заправити техніку, як я раніше казав. Дали щось поїсти – з’їв, норм. І до своїх бійців одразу, щоб не забухали. Дав хтось сигарету – дякую братан, добре.

Далі що було?

Поїхав у Білу Церкву, але через тиждень-два жовтеньким автобусом поїхали в Мелітополь. Їхали медики, сапери, штабні везли документацію. І в Мелітополі почали відновлення бригади. Отримали зі зберігання Т-64 і одразу готувалися на вихід.

Потім ви від Новотроїцького були переведені під Старогнатівку? Саме там ви побачили російські танки?

Я був переведений в 3-й батальйон, яким командував Валерій Гудзь. Іван Дубей сказав: «Тебе чекають спекотні дні. Наказано відправити танковий взвод під Старогнатівку!» А в мене немає взводу. Є два робочі танки, а третій або їде, або стріляє. Я там на місцевості, чесно скажу, майже не орієнтувався. Спитав тільки в який бік треба їхати. Пам’ятаєте, я про фазана розказував? Тоді обстрілювали КСП батальйону, і я лише по розривам зрозумів, де його розташування. Ну таке… Рушили двома танками. Іван вивів на вузеньку асфальтовану дорогу, яка вела на Миколаївку. Так і їхали без охорони двома машинами вздовж лінії фронту. Згодом наздогнали мінометну батарею, десь під вечір. Потім вночі нас зустрів на дорозі Гудзь. Один танк в мене забрали. Ми з екіпажем попрощалися й поїхали далі до урочища з татарською назвою. Ми його «Ямою» називали, дуже крутий спуск туди був.

Мене зустрів на позиції Володимир Побивайло. З ним ми служили ще до війни. В загальних рисах ознайомив з обстановкою. Гудзь провів до командира роти, з яким ми мали взаємодіяти. Командиром роти був старий офіцер, який служив раніше в тюрмі. Нам вказали на напрямок і назвали його танконебезпечним. Ми стали на позицію в лісосмузі. Перед нами поле. Пологий пагорб і спуск. Там внизу за поле чи то річка, чи просто болотиста місцевість. Тоді подумалося: «Навіщо нас сюди вліпили? Який дебіл піде через болото танками?»

А як «познайомилися» з російськими танками?

Ми займали оборону з БМП. Вона була за 200 метрів. По нашим відкрили вогонь із танка з напрямку Новоласпи. Гудзь віддає наказ «загасити» ворога. Поки ми доїхали на підмогу, вогонь припинився, зате танк ворога почав «працювати» з іншого боку. Росіяни влаштували двома танками «карусель» і виїжджали на вогневу по черзі. Навідник порадив зупинитися посередині цієї «каруселі» й зачекати. Ми зарядили гармату і заглушили двигун. Я висунувся із башти й побачив ворога. Танк був буквально впритул від нас. Пряма наводка танкової гармати 900 метрів, а нам потрібно стріляти недольотом. Але навідник в мене був такий, що йому хліба не дай, а дай з гармати стрельнути. «Льоха – файєр!». Льоха стрельнув. Два рази. Перший промахнулися. Другий в ціль… Т-72 згорів. Це був вересень 2014.

А що був за танковий прорив?

То вже 6 жовтня. Кінець моїх бойових дій. Все почалося десь о 13:00. Спочатку почався обстріл. Ми біля танка викопали бліндажик на одну людину і траншею. Один танкіст спить в бліндажі, інший в танку, а третій чергує. Перед цим була сильна буря з дощем, повалило дерева й одне лягло прямо на траншею. Ми бачимо поле перед собою, а нас не видно.

Від нас перпендикулярно відходила лісосмуга. По ній до нас частенько сепари підходили і лякали – то ліхтариком моргнуть, то по деревах перестукуються. Ми по ним стріляли і робили доповідь про присутність ворожих груп в лісосмузі. На не завжди вірили, мовляв, нервуєте, не досипаєте. Потім все ж приїхали сапери і метрів 100 лісосмуги замінували. Навіть дали нам машину для приведення мін в дію. Там встановили МОН-100. Вона винесла б цю «зеленку» до біса. Та ми й самі наставили розтяжок, сигналок. Доходило до того, що накидали перед собою порожніх пластикових пляшок. Вони тріщать, коли на них наступиш.

Стріляти почали з міномета. Ми заскочили в окоп. Вогонь був щільний, і голову підняти було небезпечно. Я все ж з нього висунувся і побачив, що з лісосмуги злетіла сигнальна ракета. Ворог зрозумів, що їхнє пересування не секрет і вивалив у чисте поле. Потім з’явилися танки. І вогонь такий щільний, що ми до танка не можемо підійти. Позаду нас рештки мінометної батареї – 4 стволи, а один міномет без прицілу. Я по радіо капітану Побивайлу кричу, що ворог від нас метрів за 70, і нехай міномети луплять прямо по нам. Капітан кричить у відповідь, що він поб’є мінами мене. Вогонь все ж відкрив, але перша міна впала за спинами ворожої піхоти. Сепари застопорилися. Ці секунди дали нам змогу заскочити в танк і відкрити вогонь. В цей момент на виручку приїхав танк з позивним «Мишка». Потім з лісосмуги вискочила наша БМП. Вискочила й стала. Ми теж вискакуємо на виручку й тут в праву гусеницю прилітає снаряд. Танк на ходу і його розвертає бортом до ворога, а це вже смерть. Ми покинули машину. Я стрибнув під прикриття корпусу танка. А потім нічого не пам’ятаю…

То що ж сталося?

Коли хлопці мене підбирали, то казали, що біля мене, в п’яти метрах, була воронка від розриву 152-міліметрового снаряду. Клепали по нашому танку. Далі спалахи свідомості… Везуть… Кудись везуть… Провал… О, наче свої ходять… Провал… Якась дівчина обмацує мені руки в темному приміщенні з дерев’яною підлогою… Провал… Санітарна машина, і хтось каже, що ми в Куйбишевому. Звідти вже мене забрали гелікоптером. Десь ми ще підібрали важкопораненого. Провал… Свідомість остаточно повернулася в Дніпрі в госпіталі. Відкриваю очі, а наді мною стоять два десантники. Щось говорять, я не чую. Пишуть, хто, звідки?

Потім через тиждень, коли свідомість вже вернулася, мені прислали смс, що загинув Руслан Григор. З ним ми дружили до війни. Ще повідомили, що то був танковий прорив, і після бою ворог запросив погодження на евакуацію поранених і вбитих. Втрати в них були дуже великі.

В мене була жорстка контузія. Вчився розмовляти по-новому. На праве вухо досі погано чую. Мені допомагав реабілітовуватися Іван Кащенко. Він зараз в Таращанському районі живе у селі Кирдани. Ми з ним часто бачимося. Івана потріпало ще в аеропорту. Він доглядав за мною, допомагав в туалет ходити. В нього були важкі осколкові враження ніг. Він мене підбадьорював: «Братуха, не переживай, все буде добре!». А потім дізнався: «То ти капітан?!».

Мене відправляли на пенсію по інвалідності, а я ж кадровий офіцер. То мене потім направили допрацювати в Таращанський військкомат. Я заступником воєнкома і дослужив. Зустрів там Івана. Дружимо. Так і живу. Працюю заступником директора на підприємстві. Слава Богу, що всі хлопці демобілізувалися, ніхто з роти не загинув.

У вас є нагороди за знищений танк?

Ні… Я не думав про це.

Вас на фронт не тягне?

Буває інколи, буває. Я часом сиджу і думаю, як можна було зробити краще в тій незрозумілій ситуації. Ми ж потім почали давати їм добру відсіч… Тільки чому припинили?.. А там класно!.. Шакалів немає. Якщо ти людина – то людина, а якщо шакал… Все дуже швидко проявляється. Ніяких рапортів не потрібно. Сіли, на пачці сигарет спланували дії, потиснули один одному руки й пішли робити роботу. І все буде зроблено. А тут сидять перед тобою, посміхаються, а за спиною… Там справжня дружба, тут немає.

З танкістом Сергієм Кириленком спілкувалися Костянтин Климчук та Тетяна Виговська. Фото  з особистого архіву Сергія Кириленка. 

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 4441 1144 2557 1963 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.  Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: