417 читачів

Жіноче обличчя війни і кохання в «Чесному театрі»

вона війна-94

Для кохання не існує вчора, кохання не думає про завтра. Воно жадібно тягнеться до нинішнього дня, але цей день потрібен йому весь, необмежений, незатьмарений (Генріх Гейне).

Світлана Алєксієвич писала, що у війни не жіноче обличчя. Але життя не те, щоб спрощує, але вносить корективи у твердження нобелівської лауреатки. Обличчя війни – це зв’язкові й санітарки, удовиці та зовсім юні дівчата, які не пізнали повноти кохання. Лише поквапом зривали з вуст вояків палкі цілунки. Намагались виносити плоди короткого кохання, вирушаючи за обранцем у табори чи впізнаючи його тіло після облав, а то й висмикуючи разом з ним чеку гранати Ф-1 у криївці.

Вистава «Вона+війна» на сцені «Чесного театру» насправді чесна. Бо в ній переплітаються традиційне українське пащекування щодо любові та вагітності в стилі Шевченкової «Катерини». Але пащекування врівноважується рішучістю та волею українських жінок, які діють згідно з концепцією Донцовського чину. На сцені моральне протистояння в катівні змінюється розмовами про завтра, яке може бути, а може й не настати.

79316236_158773928830922_2121125300560461824_nПоступово в сюжет вплітається сучасність, і ми розуміємо, що війна залишається війною, лише стає все більше фемінитивною. Адже ми знаємо багато прикладів, коли жінки кидали успішне життя і брали в руки зброю чи медичну сумку й вирушали на Схід, щоб рятувати країну. Як знаємо і багато чоловіків, які брали під руку барсетку, туго набиту грошима, і рушали відкуповуватися від армії.

Лише методи ворога лишаються незмінними. Якщо не можна було «розколоти» патріота, то Московія його нищила. Руками «інтернаціоналістів», пересічних «ваньок», а то й місцевих ренегатів. Останніх теж чимало породила наша щедра земля. І у виставі таке моральне протистояння показане яскраво. Наївно? Так. Гіперболізовано? Так. Але показано, і можна не дивуватися «ваті» сьогодення, яка піде на концерт “Басти”, але, як чорт ладану, оминатиме виставу в «Чесному театрі».

Камерність малої сцени підсилює емоції, які хотіла пробудити в глядачів режисерка Катерина Чепура. Адже війна чорною тінню лягає на обличчя українок. Тих, кому не хочеться, аби історія закручувалася в спіраль. Таких меншість. Тому досі над Україною, як і над сценою, нависає шинель російських тиранів. Але режисерка відкидає безнадію, і життя підтверджує оптимізм режисерського задуму. Почитайте лише історію життя сценариста («Залізна сотня», «Вишневі ночі», «Нескорений») Василя Портяка. Маємо перемогти. Адже у перемоги, як і у війни, – жіночі обличчя.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: