Майора Павла Юрчука не помітити важко. Кремезний і сильний чоловік викликає симпатію навіть своєю поставою. Трохи згодом з’ясувалося, що доля і волонтерські маршрути зводили нас під Маріуполем, коли він служив у батальйоні морської піхоти. Наша розмова з комбатом почалася з того, що він запевнив – несподіваного нападу Росії на Україну не буде, бо потрібно, щоб були проведені певні організаційні заходи. Є індикатори, які сигналізують про підготовку до повномасштабної війни. Майор впевнений у своїх людях, які морально готові до відбиття агресії, хоча в частини особового складу бойового досвіду малувато. Техніка постійно підтримується в бойовій готовності. Думки офіцера були цікавими, і ми запропонували увімкнути диктофон.
– Ця війна буде відрізнятися від того, що було, адже росіяни готові до нанесення ударів з повітря, ви відпрацьовуєте відбиття таких атак?
– Ми не є підрозділи протиповітряної оборони. У нас є засоби для безпосереднього прикриття. Ці розрахунки готові до бойових дій. У мене є досвід служби в протиповітряній обороні, я навіть 2014 рік там зустрів, але тоді авіація росіян не брала участь в конфлікті.
– Ви в армії з якого року?
– З 2006, якщо брати до уваги навчання у військовому інституті. Саме тоді я вступив у Львівський інститут сухопутних військ університету «Львівська політехніка». Пізніше цей навчальний заклад отримав статус академії. Закінчив ВНЗ по спеціальності «Ремонт артилерії».
– Ви захоплювалися гарматами?
– Та ні, просто коли оформлювався на навчання, то не розбирався в армії. Прийшов у військкомат писати заяву на вступ, і воєнком почав перебирати зразки рапортів й підсунув: «Це фігня, це не те, це тобі не підійде… О, ракетно-артилерійське озброєння… Пиши! Що воно таке? Та нормальна тема!». Батько збоку теж каже: «Сину, полковник сказав тобі, що «нормальна тема», то й пиши». Вже потім виявилося, що це ремонт і експлуатація ракетно-артилерійського озброєння, більше технічна спеціальність. Сказати, що в мене була сильна тяга до техніки, то й ні. Вона в мене з’явилася разом із першим автомобілем «жигулі». Як почав авто ремонтувати, то почав розбиратися в техніці.
– Куди вас направили служити після навчання?
– Ще в мирні часи я потрапив служити викладачем по ремонту артилерії у навчальному центрі, згодом начальником служби озброєння тієї ж частини, яка базувалася в Шепетівці. А в 2013 році навчальний центр було розформовано, а в мене вже була сім’я і дитина, мав житло в місті. Я вибирав, чи їхати шукати службу по спеціальності, чи, може, залишитися в Шепетівці у зенітно-ракетному полку. Вирішив залишитися, нажити місце. Тоді були такі часи, що якщо до майора дослужився, то все – кар’єра вдалася, й можна готуватися на пенсію. Займався незрозумілою для мене роботою.
– Війна все змінила?
– З початком війни полк виїхав на північний кордон, а потім частина дивізіонів була перекинута на бойове чергування східного напрямку. З ними на Схід я вже не поїхав, бо прийшли мої документи на переведення в морську піхоту.
– Що послужило мотивацією перевестися в морську піхоту?
– Початок бойових дій. Я був оперативним черговим і сидів за монітором, слідкував за повітряною обстановкою. Мені це було нецікаво. Відверто, про морську піхоту я почав задумуватися раніше, бо мені це подобалося. Пів року мене «мурижили», бо питання вирішувалося через Генеральний Штаб. Я вмовляв своє начальство, аж поки випадково не зателефонував представнику кадрів військово-морських сил. Якраз комплектувалася 36 бригада. Кадровик попросив надіслати в месенджері персональні дані, й через чотири дні прийшов наказ на переведення.
– Як почалася служба в морпіхах?
– Деякий час був при штабі, а коли Вадим Сухаревський став командиром батальйону, то я перейшов до нього командиром роти. Через рік став заступником командира батальйону і служив на цій посаці 4 роки.
– Сухаревський влаштовував вам якісь особливі випробування?
– Як такого відбору особового складу не було. Спочатку ми дуже довгий час позбавлялися від тих, кого відібрали раніше – схильних до вживання заборонених рідин, позбавлених мотивації. А реальний відбір з’явився пізніше, коли з десятка потрапляли в батальйон 2-3 людини. Це почалося тоді, коли підрозділ вже проявив себе під час виконання бойових завдань, заявив про себе в повний голос. Непотріб був непотрібен. Почувши про такі наші дії, в батальйон почали приходити реально нормальні люди.
– Ви розуміли, що в морській піхоті ви будете воювати, як звичайний піхотинець?
– Коли я переводився в морпіхи, то думав, що це еліта війська. Я ретельно готувався – бігав з 16-ти кілограмовим рюкзаком по 6 кілометрів, займався фізичними вправами кожен день. Коли прийшов у бригаду, то вона готувалася до виходу в район бойових дій. Одного разу мені доручили провести спортивно-масову роботу з особовим складом якогось підрозділу чисельністю близько 200 матросів. Тоді я був у відділі бойової підготовки. Я провів розминку, і ми почали бігти. Пробігли ми метрів 400. У мене ще дихання рівнесеньке, озираюся – за мною біжить чоловік десять. Решта розтягнулися на ті 400 метрів. І я зрозумів, що поки можу трохи розслабитися. Правда, тоді була мобілізована армія, в якої не було ніякої підготовки. На той момент всі роди військ відрізнялися лише назвами, а підготовка у всіх була однакова. Відчувався, що є «хребет», але «м’язи» були ніякі, просто випадкові люди. Після 2016 в морпіхи пішли молоді й вмотивовані люди.
– А що головніше – молодість чи мотивація?
– Розумієте, важлива фізична підготовка. Різні приходили. В когось мотивація була ніяка, а інші дозволяли собі лишнього. Проте з молодої людини 18-20 років можна «виліпити» того, кого забажаєш. З них можна вибити «дурь», навчити, мотивувати, перевиховати. Навіть якщо мама його виховала «ро…єм», то ми з нього можемо зробити нормального солдата. Багато таких солдатів стали сержантами, головними сержантами рот й батальйонів, чимало пішло вчитися і здобувати офіцерські погони (на підтвердження своїх слів майор підізвав головного старшину батальйону, який в 2016 році був простим матросом, прим.авт.).
– Чому ви перевелися в Сухопутні війська?
– Я в морській піхоті був чотири роки. Стати там командиром батальйону не так і легко, бо там дуже мало штатних посад комбатів. Якщо я в 2012 році думав, що майор – це моя «стеля» в службі, то тепер розумію, що я маю інші цілі, хочу розвиватися далі.
– Ви вже вступили в академію імені Черняховського?
– У мене є свій план. В ньому передбачений певний період на академію, але поки рано.
– Є молоді командири, які хочуть в академію, і, отримавши аналогічне вашому звання, заявляють, що готові на більше…
– Їм так здається. Є тенденція останніх років війни, що побув рік взводним, рік командиром роти, рік начштабу батальйону, пробув пів року комбатом, і вже щось їм скучно й хочеться нового. Особисто мені це здається занадто поспішно.
– А чому?
– Офіцер не встигає усвідомити всі тонкощі своєї посади. Комвзовду ще можна рік побути, а командир роти починає отримувати задоволення від служби десь за півтора- два роки служби, коли вона відлагоджена, як годинник.
– Ну буває так, що комроти за два роки чухає собі потилицю за матеріальну відповідальність…
– Я ж і кажу, що потрібен час, щоб сформувати колектив, навчити особовий склад, самому навчитися. Готувати документи, чому не вчать в інституті. Не можна, на мою думку, за короткий період часу осягнути всіх тонкощів служби.
– А ви почали вже отримувати задоволення від командування батальйоном?
– Я почав отримувати задоволення від служби в армії ще 15 років тому. Відповідаючи на питання, сформулюю його так: тієї моделі підрозділу, яку я склав у себе в голові, ще не бачу. Сказати, що не отримую задоволення від роботи було б неправдою, бо я її люблю. Просто ще не все зроблено до чого прагну. Починати потрібно від облікових документів і закінчувати високим рівнем бойової готовності, навченістю особового складу.
– Ви займаєте позиції в Пісках, тут є можливість проводити навчання бійцям?
– В основному я можу навчати резерви. Кожен тиждень у них тренування, а наприкінці виїзд із відпрацюванням своїх завдань по певних напрямках. З тими, хто перебуває на позиціях на бойовому чергуванні не часто випадає нагода провести заняття. Це пов’язано з тим, що солдати виконують багато господарчих завдань. В пункті постійної дислокації, наприклад, ми могли погодувати батальйон за годину в їдальні, а тут потрібно їжу приготувати, прибратися, випрати одяг, нарубати дров. Все це забирає купу часу, і до того ж потрібно підтримувати в належному стані й покращувати позиції. Але найголовніша проблема в тому, що не можна зібрати всіх людей з підрозділу. Можемо забрати 3-4 чоловіка з позиції та піти постріляти, але це не є бойовою підготовкою, бо стріляти ми навчилися на полігоні. Індивідуально кожен солдат попадає в ціль, а от проведення в складі підрозділу занять ми не можемо собі дозволити. Дробити підрозділ сенсу немає. До речі, щоб там не показували по телевізору, але час від часу доводиться відповідати на вогонь ворога, тому навички стрільби не втрачаються.
– Ми сидимо на КСП батальйону, тут монітори, зображення з камер… Воювати стало легше?
– Ми спостерігаємо за ворогом і можемо його виявити, але коли я став на посаду комроти, то в мене була робоча мапа, схема опорного пункту та схема зв’язку. Більше ніяких документів не було. Зараз в плані документації дуже важко. Крім того, що ми на бойовому чергуванні, то паралельно підганяємо документацію. А ще поточні постійні звіти та відомості, креслення схем за встановленими зразками, постійно цю документацію перевіряють. Що мене злить, то це те, що жоден перевіряючий ніколи не приїде і не скаже: «А ну, підніми по тривозі підрозділ, я подивлюся, як ви стріляєте!». Кожен вимагає показати, як заповнені журнали бойової підготовки, як накреслені схеми і мапи, чи правильно складені відомості. Вживу ніхто не перевіряє. Знаєте анекдот про цивільного та армійського пса? Ні? Коли цивільному собаці немає що робити, то він яйця лиже, а військоий собака будку фарбує. П’ять, шість шарів фарби. Так само й ми, коли не воюємо, то придумуємо якісь документи, щоб зняти з себе відповідальність, прикрити собі зад на випадок чого. І народжуються мільйони-мільйони документів. 99% часу – це робота штабу над паперами. А от технологічна складова покращилася.
– Те, що ви довго не спите, це через папери?
– Я не кожну добу лягаю о третій ночі. Деколи, після всіх перевірок, виконаних завдань, зведення документації хочеться сісти в куточку, увімкнути собі фільм в спокійній обстановці. А буває сидиш над паперовими завданнями до глибокої ночі, й поки командири ввірених підрозділів у свою чергу не нададуть всі необхідні папери, то спати не лягаєш, бо потрібно все зробити. От сьогодні нічого не планую робити. Є неофіційний закон – в неділю відпочинок.
– А вороги дають відпочити?
– Чергові засоби працюють. Останнім часом вони не турбують, спокійні. Є обстріли зі стрілецької зброї, гранатометів, а от артилерією не турбували. Думаю, якби я виявив у себе на передньому краї ціль, яку можна вразити, то отримав би дозвіл на її знищення. Але ворог маскується, заривається під землю. А ганятися мінометами за одним ГАЗ-66 немає сенсу й невигідно.
З майором Павлом Юрчуком спілкувалися Тетяна Виговська та Костянтин Климчук
Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.
Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)
МоноБанк: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)
ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)
Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)
Кошти будуть використані на волонтерсько-просвітницьку діяльність: видання книжок, створення публіцистичних матеріалів для цього сайту, організацій науково-дослідницьких проєктів та волонтерських поїздок на Схід
Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)
