891 читачів

Авдіївка. Четверо в автомобілі, не рахуючи італійця

6

Нехай вибачить добрий друг Енцо, що так вільно, в стилі Джером Клапка Джерома, обігруємо його присутність у нашому волонтерському екіпажі. Він насправді милий і життєрадісний чоловік, який з головою поринув у вивчення України. Київ, Львів, Харків, Одеса, Канів… Чого ще не вистачало італійському фотографу-фрілансеру? Так, поїздки на Схід. Енцо прагнув там побувати, а нам було цікаво спостерігати за його реакцією. На жаль, нашому другові з Апеннін ми не могли гарантувати найменшого комфорту, оскільки наш автомобіль нагадує підводний човен часів ІІ Світової війни. Потрібно було в нього завантажити таку потрібну для вояків допомогу, припаси та екіпаж. Тож волонтери почувалися підводниками у торпедному відсіку, де моряки їли і спали на «вуграх».

Енцо, знаний в Італії фотограф, письменник, художник і музикант, мужньо тримався, навіть пробував жартувати. Хоча спілкуючись із цим талановитим чоловіком, було видно, що він зовсім далекий від нав’язаного стереотипу середземноморської легковажності. Навпаки, заглиблений в себе, розважливий, спостережливий, з фотоапаратом «знятим із запобіжника». В пасажирському відділенні холодно, тож Енцо попиває при нагоді каву та підживлює себе сандвічами. Ми трохи переживали за проходження блок-постів, але, прочитавши всі роз’яснення та інструкції, зрозуміли, що нічого не порушуємо, і наш південний гість не є «контрабандою».

Донеччина зустрічає нас сирістю і сірістю. Відлига оголює чорноту полів і ями на асфальті. В полях чітко видно лінії напівзасипаних окопів та не дуже ретельно замаскованих бліндажів. Подекуди над бліндажами тріпоче наш національний прапор і в’ється дим. На напрямках потенційної атаки росіян постійне чергування. Так само чітко видно дорожню розмітку на розбитій дорозі, якої не досягло велике бу- чи кра- дівництво. Інколи в салоні чути спуск затвору дорогого «Нікону» – це Енцо фіксує на карту пам’яті місцеві краєвиди.

156894583_196752975566777_5271235378186525596_n (1)

В населеному пункті, який останній лежить перед лінією фронту, жевріє мляве життя. Сунуть кудись суботнім ранком заклопотані люди. Розбризкуючи талу воду, гуцикають по вибоїнах військові й цивільні автомобілі. Нещодавно тут було відновлене залізничне сполучення. Ще кілька років тому про таке не можна було й подумати. З одного боку добре, що є ще один канат, який прив’язує людей до великої України, з іншого боку ризик обстрілу приміського потягу дуже високий. Хоча люди тут почали відвикати від війни, яка від них в кілометрі.

Дорогою ми жартома обіцяли Енцо пригостити його «lardo grasso e anche zuppa più grassa», якщо правильно переклав translate.google нашу фразу «жирним салом і ще жирнішим супом». Обіцянки ґрунтувалися на традиційній гостинності наших захисників. Так і сталося. Гарячі обійми та рукостискання з друзями не могли компенсувати холоду. Вітер шарпав куртки, холодив шию і спину пробираючись за комір. Тому поспішили в приміщення, де на столі парували навариста юшка з курятиною та перлова каша з м’ясною підливою. Поруч на тарілці лежали скручені вужем «сосиски» перебитого в крем сало-жирової субстанції. В імпровізованій турці на плитці піднімалася шапка свіжозавареної кави, яку ми одразу по приїзду вручили командирові підрозділу. Одразу стало якось ситно-затишно. Ніби й немає поруч замаскованих БМП і окупантів. Розмазуємо по скибкам сало з «сосисок» і щедро приправляємо гірчицею. Військові поблажливо усміхаються, дивлячись на те, як ми з апетитом наминаємо їжу. Енцо лише скрушно й заперечливо похитав головою, коли почув, що юшка то «міністроне», а перловка «різотто», проте взяв ложку і не погребував гостинністю.

Від смачної їжі та тепла, нічної їзди починає трохи хилити в сон. Беремо пластикові «склянки» з кавою і виходимо на вулицю. Вітер хоч і хвацько куйовдить волосся, але хвацько пахне весною Ми спілкуємося між собою дивною сумішшю української, італійської та англійської мов. Підходимо до схованих БМП. Їх ми не фотографуємо, бо екіпажі ставляться до цього негативно. Певно, є якийсь забобон. Один з командирів машини так і каже: «Я звільнюся з армії, тоді фотографуйте». Сперечатися чи переконувати в хибності забобон зовсім не хочеться. Ми хоч і допомагаємо армії, але гості. Тому потрібно дотримуватися заведених тут правил. Командир підрозділу не полишає Енцо на самоті. Видно, що йому приємно отримати практику в спілкуванні англійською.

7

Навкруги руйнація. Антураж міг би стати декораціями до фільму. Але війна тут реальність, а локальний апокаліпсис тут знову може виникнути щодня. Умовне перемир’я крихке й розлітається на друзки, як уламки розбитої скляної вази чи міни, яка вибухає. Кава допита і в багатостраждальному, придбаному колись волонтерами позашляховику загарчав двигун. Пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати ті тисячі гривень, які були витрачені на ремонт цього «корита». Але й без нього не можна. Сьомий рік воює ЗСУ на волонтерських «джипах». Ми припасовуємо на собі бронежилети і шоломи й намагаємося втиснутися в автомобіль.

Важіль коробки передач ліворуч і вперед. Магнітола починає хрипіти звуками, в яких вгадується «Thunderstruck» від AC/DC. Кузов «джипа» розхитується на вибоїнах і під час маневрування, що додає дикого драйву присмаченого швидкою їздою. Наче на долоні видно громаду Авдіївського коксохімічного комбінату, акуратні квадрати оброблених полів й сірість навколишніх сіл. З останніми акордами пісні машина зупиняється біля штабного бліндажу.

Нас зустрічають котики. Для трьох з нас відвідування передових позицій є цілковитою новинкою. На поверхні землі сніг ще тримається, але в траншеях і ходах сполучення вода хлюпає з-під кинутих на дно дерев’яних щитів і дощок. Страшно подумати, що тут відбувається коли з неба падають потоки води. Страшніше тільки кулі, міни та снаряди які можуть в будь-яку хвилину впасти дощем смертоносним. Вислів: «Небо ясне лише подекуди «град»» став крилатим.

Петляємо ходами сполучення. Тісно в плитоносці. Що вже казати про солдатів, які тут проходять кілометри в штатному бронежилеті, зі зброєю в руках, в бушлатах та маскувальних костюмах. Це робота на повне виснаження, помножене на щосекундний ризик. Ти не можеш бути впевненим у тому, що на твою позицію не наведений міномет, не пристріляно гармату чи й сам ти не в окулярі оптичного прицілу снайперської гвинтівки ворога.

10

Може, відчуття небезпеки й притуплюється, але сама небезпека нікуди не зникає. Як не зник з позиції чи не найпухнастіший кіт, якого зустрів із перервою в півтора місяці. Живе кудлатий, прийшов і почав лащитися. На тій же позиції. Ми обійнялися з ним по-братерськи. Намуркотів він нам про своє польове життя. Гладимо котика і рушаємо далі.

Не могли ми оминути й кухню. Може, й спеціально нас сюди привели, хто знає. Пахло із-за дверей пречудово. Вправно помішує боєць гаряче варево. Тягне з каструлі таким апетитним духом, що мимоволі сідаєш до столу. Тут завжди раді поговорити з «свіжими» людьми. Послухати новини з Білої Церкви. А то й просто ляси про дрібнички поточити. Вмить на столі опинилася глибока миска «мінестроне з спагеті». На поверхні юшки бурштином переливається жир. Тааак, після такої порції їсти точно довго не захочеться. Хлопці підсовують нам лоточок із маринованою скумбрією. Ми смакуємо рибкою, Енцо відмовляється від екзотичного смаку «макрелі».

В нашого провідника на плечі озивається радіостанція. Пора повертатися з позицій. Сердечно кажемо гостинним господарям: «До побачення!». Не знаємо як швидко, але сюди ми ще повернемося. Позашляховик уже без музичного супроводу доставляє нас до місця виїзду. Виїжджаємо в Авдіївку.

Це місто майже весь час було в полі зору, але нам не рекомендували їхати полями. Тож вивертаємо на проторену дорогу. Праворуч, ліворуч, праворуч, ліворуч, траса, ґрунтовка, плити… І ось вже навіть із зачиненими вікнами чути специфічні аромати від коксохімічного виробництва. Багато вояків жалілися, що дихати буває надзвичайно важко. Коптить коксохім небо, одночасно даючи життя маленькому місту і забираючи у його мешканців здоров’я.

Зупиняємося перед ворітьми одного з підрозділів. В розташування нас не пускають, бо командир не дав наказ і наразі відсутній. Вартові знають, хто ми і чого приїхали, нам раді, але наказ виконують чітко. Зрештою командир приїздить, і ми заїжджаємо на територію. Розвантажуємо автомобіль  і нам роблять невеличку екскурсію. З минулого візиту змінилося багато. Зникли намети, в яких жили солдати, обладнано казарми. В порівнянні із польовими умовами є певні переваги, але й недоліки теж є. Напевно, найголовнішою проблемою є відсутність особистої території. У великому приміщенні можна одночасно спати, їсти, мити ноги в тазику, дивитися фільми, залипати в Інтернеті. Голоси побратимів вже є певним фоном. Лише для жіноцтва благенькою фанеркою відділено закуток. Ніхто не ремствує, це реалії. Підписуючи контракт із ЗСУ потрібно зважати і на ці особливості. В сусідніх приміщеннях обладнано зброярню, склади та інформаційні стенди. Приємно було побачити серед багатьох фото і свої портрети. Закінчилася екскурсія де? Правильно, в їдальні. Читач може обуритися, що багато пишеться про їжу,але повірте, тут надзвичайно раді пригостити гостя. І ми не будемо ламати ці усталені порядки.

Смеркається. Наша машина петляє вуличками Авдіївки. Енцо активно фотографує місто. Перехрестя із торговими центрами, стадіон, зруйнований квартал «Дев’ятка», дев’ятиповерхівку з портретом вчительки, побиті осколками ворота і паркани садиб й відновлені дахи приватних будинків. Кордону між руйнацією і добробутом немає. Розбиті будинки “Дев’ятки” нагадують розстріляні черепи в квітучому степові. Війна насувалася, просто населення не вірило в неї. Окупація територій Грузії, Молдови, події біля Тузли, Харківські угоди залишилися невивченими уроками. Такими лишаються і досі.

Темрява накриває фронтове місто. Фари висвітлюють вузесенькі вулички біля промзони. Сюрприз! Ми знову зустріли «Мавку». Автомобіль, який ми подарували бійцям і який врятував їх під час обстрілу, стоїть, відремонтований, біля одного з будинків. Ми знаємо, що тут можуть бути наші друзі, проте візит відкладемо до наступного разу. Зараз потрібно знайти інших людей. Впираємося в лісосмугу. Хм, а ми ж наче згідно вказівок їхали. Тут просто глушина. Розвертаємося, буксуємо. За сто метрів на фоні снігу посеред дороги з’явилася темна фігура. Засвітився екран смартфону і нам подали сигнал. Значить, трохи проскочили. За кілька секунд ми вже на місці. Вивантажується гуманітарна, заноситься в будинок, авто заганяється в двір.

8

Як же ж нестерпно хочеться спати… В будинку досить ошатно, як тільки це можна було зробити в покинутих приміщеннях і умовах армійського побуту. Ми сидимо в їдальні і п’ємо каву та чай. На столі цукерки й торт. Хотілося хлопцям і дівчині солоденького. Від пропозиції поїсти категорично відмовляємося. Вже несила. Офіцери і сержанти беруть в оборот Енцо, адже кілька з них відмінно володіють англійською мовою. Навіть краще за європейця. Змучений вимушеним мовчанням італієць радо спілкується з вояками. Вони виходять посмалити цигарку, випити під сигаретку чашку кави. Розмова точиться про війну й музику, волонтерство та архітектуру, кохання і облаштування позицій, потреби в приладах спостереження і потреби проведенні реформ навчальних закладів. «На нашому напрямку активізувалися снайпери, а вичислити їх ми не маємо змоги. Нещодавно одна група спробувала підняти квадрокоптер для спостереження, так вороги перехопили його сигнал й апарат пропав. Потрібно виманити снайпера на «живця». Зробити манекена, поставити свічку в середину, щоб його в тепловізор можна було ідентифікувати. Засікти звідки буде постріл й накидати туди мін, а може й вразити зі снайперської гвинтівки. А для цього потрібна свобода дій, якої в нас немає. Найближча відстань до ворога близько двохсот метрів. Трохи висунувся і вже ловиш кулю. Ворог веде обстріл з дистанції десь 500 метрів. Працює вночі з тепловізором», – діляться з нами своїми тривогами бійці.

До того ж в затишній їдальні ми нікого не обтяжуємо, бо в одній зі спалень відпочивають після наряду й бойового чергування люди, ще в одній військові обговорюють свої специфічні службові питання. Хтось знайшов у Вікіпедії статтю про Енцо і тепер тут знають, що італієць ВІП-персона. Ми сміємося з жартів і радіємо гарному настрою. Тортик поступово щезає, хоча запаси кави й чаю здаються невичерпними. Інколи у запнуті вікна м’яко проникають звуки вибухів. «То далеко, за кілометр, немає чого турбуватися. Все ніяк сепаратисти не заспокояться», – говорять нам у такий момент військові й підливають в чашки запашну рідину. Невдовзі Енцо отримує чудовий презент від нових знайомих, а саме прапор підрозділу. Італієць явно заскочений зненацька і дуже схвильований цим виявом дружби. Одразу стає поважним і серйозним й обіцяє розповісти на батьківщині правду про війну з Росією.

Поволі стрілки годинника виструнчилися на цифрі 12. Вкладаємося спати. І от парадокс, сон ніби вітром здуло. А на додачу ще й добряче хропіння дошкуляє. Виходжу подихати на вулицю повітрям. До звичних звуків вибухів та черг з автоматичної зброї, які нечасто, але тривожать ніч, додалися ще якісь звуки. Прислухаюся і розумію, що з боку чи то шахти «Бутівка», чи то від пансіонату «Царская охота» долинають звуки музики. Мотив вловити не вдалося. Позаду рипнули двері і почувся голос: «Це наші сусіди праворуч сепарам дискотеку влаштовують. Задрочують їх нашою патріотичною музикою!» Хм, психологічний тиск… Цікавий підхід. Повертаюся в приміщення і через дві години все ж засинаю.

Ранній підйом й тихенький виїзд. Потрібно зробити інтерв’ю з офіцером, який багато цікавого міг розповісти про 2014 рік. О 8:30 ми вже в умовленому місці. Офіцер категорично відмовляється спілкуватися, поки ми не поснідаємо. Цього разу на столі «полента» з пшеничної крупи, тушковане м’ясо та мариновані овочі. Енцо дивиться на все це з підозрою, проте повідомляє, що він також свого часу проходив строкову службу. А потім була майже двогодинна розмова про бої, полон, людську підлість, фронтове братерство. Навіть жаль було перериватися, проте час не гумовий і пора вертатися.

Командир батальйону дарує нам для передачі в краєзнавчий музей армійський шолом старого зразка. Такі були на головах вояків ЗСУ в 2014 році. А може в ньому була довбешка сепара… Він був знайдений на позиціях. Шолом радше нагадує друшляк ніж предмет армійської амуніції. Війна – явище страшне.

157389430_196752925566782_3262934718942799959_n

Проїзд міста Ізюм для нас є якоюсь символічною подією. Коли є час, то обов’язково на кілька хвилин підіймаємося на верхівку панівного над містом кургану. Енцо обходить його по периметру ретельно документуючи антропоморфні фігури половецьких баб і залізобетонний огром радянського пам’ятнику.

157277426_196753015566773_1192797031484454510_n

Згодом каже, що це оборонці України від зла. Дізнавшись, що на місцевості, яка відкривається зору з вершини кургану, в часи ІІ Світової війни загинуло близько 800 000 чоловік скрушно хитає головою. Мовчки сідаємо в машину і рушаємо додому.

Через кілька днів Енцо вирушав додому. Ми ще встигли обговорити наш спільний робочий проект перед тим, як він мав заїхати у Львів, а потім вертатися в Італію. Вже потім нам переказали його вдячність за враження від поїздки і саму змогу побачити прифронтовий Донбас, де сірі руїни будинків контрастують з яскравою природою Клебан-Бику. А ще Енцо зауважив, що два дні похарчувавшись звичною для нас їжею, зрозумів, чому тривалість життя українців не надто велика. Але нехай це буде найбільшим «злом», яке впливає на наше життя. Головне, щоб ми змогли вистояти в боротьбі з ворогом зовнішнім та перемогти ворога внутрішнього. Насамперед безініціативність, байдужість та лінощі.

Фото Тетяни Виговської та Enzo Dell’Acqua

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” – 30 грн.

Приватбанк: 🇺🇦4731 2196 1484 2445 (Виговська Тетяна Миколаївна)🇺🇦

Можлива співпраця з юрособами через Благодійний фонд “Час змін”. Тел.: 0979316647 (Костянтин)✌️

Кошти підуть на підтримку бійців ООС
Волонтерська група “Час Змін”

Для євро:
BENEFICIARY: VYHOVSKA TETIANA
ACCOUNT (Рахунок у банку отримувача) : 4149 4993 8166 5270
BANK OF BENEFICIARY (Банк отримувача): PRIVATBANK, 1D HRUSHEVSKOHO STR., KYIV, 01001, UKRAINE
SWIFT CODE/BIC: PBANUA2X
CORRESPONDENT ACCOUNT
(Рахунок банку отримувача у банку-кореспонденті): 400 8867004 01
INTERMEDIARY BANK: (Банк-кореспондент): Commerzbank AG Frankfurt am Main Germany SWIFT CODE/BIC: COBADEFF
IBAN: UA713052990000026201738571238

 

 

 

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: