848 читачів

«Легенда. 79». Валерій Гудзь

2

Десантник, порушник дисципліни, піхотинець, вимогливий командир, блискучий тактик, легендарний комбриг. Всі ці епітети притаманні невеликому на зріст, міцному чоловікові з вольовим обличчям. Його рухи різкі і впевненні, фрази чіткі й виважені. Підполковник Валерій Гудзь є одним із нової генерації командирів бригад. Ці офіцери отримали досвід бойових дій в найгарячіших точках Східного фронту. Вони зуміли не лише вижити самі, зберегти ввірені їм підрозділи, а й систематизувати отриманий досвід, застосувати його до сучасних умов неоголошеної війни і стати становим хребтом реформованої української армії.

Ім’я Валерія Гудзя стає відомим спочатку завдяки «солдатському радіо», потім постам волонтерів в соціальних мережах, а згодом підтягнулися працівники ЗМІ. На той час Валерій Гудзь вже встиг зробити службову «реінкарнацію», ставши одним із найавторитетніших командирів підрозділів 72-ї ОМБр.

Розмова з підполковником Валерієм Гудзем мала відбутися ще восени 2017-го, але довелося її перенести на середину весни 2018 року. Причина була поважна і приємна – підполковника Гудзя було призначено командиром 24 ОМБр імені Короля Данила. Так «чорний запорожець» став лицарем не менш славетної бригади.

Підполковник Гудзь був пунктуальним. Сказано о 10:00, тож в призначений час прийняв у робочому кабінеті, прикрашеному синьо-жовтим і червоно-чорними прапорами. Меблевий гарнітур з книгами на полицях, м’який куточок біля журнального столика, письмовий стіл з акуратними стосами паперів та томиками статутів на ньому. На журнальному столику лежить товстелезна пачка акуратно підшитих наказів (напевно, міністерських, ми не придивлялися), ще один статут, а також схема організації вогневої підтримки, наскільки можна було зрозуміти з рисунку. На подушці канапи лежить вийнятий з кобури «олдскульний» пістолет «Тульський Токарєв». Але не старий пістолет привертає увагу в першу чергу, а тренажер «Атлант», який займає добрячу частину кабінету. Одразу видно, що підполковник його не обділяє увагою.

Спілкування тривало понад годину. Говорили про бойовий шлях 72-ї ОМБр. Кілька разів оживав телефонний апарат на столі чи теленькав мобільник. Валерій Федорович віддавав короткі накази, обіцяв приїхати і розібратися особисто, а в одній з телефонних розмов зауважив: «Якщо будуть ходити на повен зріст, а не переповзати по-пластунськи, то й вони стануть «двухсотими».

Валерій Гудзь

І в цьому є та сама складна простота – потрібно виконувати всі правила і настанови, якими б складними вони не були. Тоді залишишся живим, а нехтуватимеш – більше шансів потрапити під осколок міни чи на приціл снайперу.

МИ ТЕЖ МОГЛИ ЗАГИНУТИ НА БЛОК-ПОСТУ ПІД ВОЛНОВАХОЮ

– Коли для Вас почалася війна?

– Війна почалася для мене з моменту приїзду на Схід, коли ми зайняли позиції на блок-посту біля Розівки, крайнього населеного пункту Запорізької області перед Донецькою. Але реально лише з виходом на блок-пост поблизу Рибинського Донецької області, поряд з блок-постом, на якому загинули солдати 51-ї бригади. (22 травня 2014 року поблизу м. Волноваха в результаті нападу російських найманців загинуло 17 бійців 51-ї бригади. Прим.авт.) Там стало зрозуміло, що мої вимоги щодо військової дисципліни, заборони вживання спиртних напоїв є правильними і дають свій результат.

На тлі трагедії з 51-ою бригадою ніхто не звернув увагу на те, що з нами було те саме. На блок-пост приїхало три машини з цивільними особами, які привезли горілку і намагалися втягнути особовий склад в розпиття спиртних напоїв. Ми застосували зброю. Не на враження, а з застережною метою, щоб машини покинули блок-пост. Я впевнений, якби ми піддалися на провокацію, то нас чекала б та сама сумна доля. Так все розпочиналося.

А в Амвросіївці потрапили під перший обстріл з РПГ-26. На місці події залишилося кілька боєприпасів, що не розірвалися. Далі все пішло зі збільшенням інтенсивності обстрілів. Дякуючи мудрості тодішнього командира бригади полковника Андрія Грищенка, війська вводили в зону бойових дій поступово. Особовий склад морально не був готовий до ведення бойових дій. Якби різко кинули весь особовий склад в бій, то це призвело б до значно більших втрат, ніж вони були в бригаді. Перед тим, як взяти участь в активній фазі операції, військовослужбовець проходив службу на блок-посту, що додавало впевненості бійцям.

МИ ВСЕ РОБИЛИ ПРАВИЛЬНО, АЛЕ БУЛА ОДНА ПОМИЛКА

Чи був наказ полковника Грищенка не йти по картах генштабу, тобто визначеними «зверху» маршрутами, правильним?

Так, однозначно. І справа тут не в довірі чи недовірі вищим штабам. Була інша проблема – особовий склад активно користувався мобільними телефонами і ворог міг прослуховувати всі розмови і знав про всі наші пересування. Крім того, велике скупчення сигналів мобільних телефонів теж багато про що говорить досвідченій людині. Грищенко віддав такий наказ, бо командир підрозділу набагато краще знає обстановку, в якій йому доводилося воювати. Як кажуть, намалювати стрілу на карті одне, а діяти доведеться все одно солдатам. Так в нашому випадку й сталося.

Особливо мене вразили дії майора Драпатого. Це для мене був ідеал дії офіцера, командира по всіх напрямках. Я в піхоту потрапив у 2014 році і був здивований, що тут є ідеал мужності, героїзму і якоїсь іноді відчайдушності. Незважаючи на всю критику тих, хто не зовсім розуміє війну, про роль і місце командира, які кажуть, що він десь позаду має керувати боєм, я дивився на те, як Міша Драпатий завжди був попереду батальйону. Тому підрозділ і виконував усі поставлені бойові завдання. У всіх критичних моментах його БМП була попереду. В Червонопартизанську його машина першою почала працювати по ворогу, його ж машина першою увійшла в Маріуполь, його машина виводила за собою практично чотири бригади з оточення. (Майор Михайло Драпатий, командир 2 механізованого батальйону 72-ї ОМБР, виконував бойове завдання по деблокаді будівлі МВС у Маріуполі 9 травня 2014 року. Відео з «літаючим БМП» стало знаменитим в мережі Інтернет. Згодом Драпатий очолив групу військ, яка здійснила прорив з-під Ізвариного. Сьогодні підполковник Михайло Драпатий командир 58 ОМПБр. Прим. авт.)

– Чи не було у вас відчуття, що операція на східному кордоні розвивається не так, як потрібно? Чи взагалі були шанси на її успішне проведення?

– Критикувати можна, критикувати завжди легко. По статутах все було зроблено правильно. Тоді всі, навіть цивільні, кричали, щоб ми заходили і відрізали ворога від кордону. З тактичної, військової, оперативної та й стратегічної точки зору – все було зроблено правильно. Вхід туди відбувся практично без втрат, зуміли перекрити основну частину кордону. Помилка була і я про неї говорив,  а саме: поганий моральний стан солдатів. Усвідомте, що найголовніше на війні – морально-психологічний стан.

– Тобто трагедія під Зеленопіллям стала відправною точкою поразки?

– Все почалося раніше. Війська готувалися до блискавичної операції. У солдатів та офіцерів була думка десь за три-п’ять днів закінчити виконання завдання і повернутися по домівках. Кадрові офіцери в більшості теж так думали і ніхто не готував себе довгий час виконувати бойове завдання. Коли стикнулися з втратами, це стало великим шоком для людей. Особовий склад взагалі не був готовий бачити загибель своїх побратимів.

В арміях світу є певні критерії по визначенню боєздатності підрозділів. Якщо 70% в строю, то підрозділ боєздатний. Ми втратили лише 1%, тобто бригади були абсолютно боєздатні, крім одного критерію, який перекреслив усе – повторюся, морально-психологічний стан. Боєприпасів у цілому теж вистачало, щоб виконати поставлені завдання у тому районі. (В ніч із 10 на 11 липня 2014 року російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ під населеним пунктом Зеленопілля. Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом подібні обстріли стали систематичними. Згідно офіційних даних внаслідок обстрілу загинуло 6 прикордонників і 30 військовослужбовців ЗСУ. Прим. авт.)

– Було таке, що бійці покидали позиції?

– Саме через це почалися проблеми. Були покинуті позиції на териконах, які були панівними при контролю дороги, якою постачалися боєкомплекти та інші припаси. Покинули їх люди не з 72-ї бригади. Те, що почалося, хаосом назвати було не можна, але й виконанням бойового завдання теж. Тоді були спільні позиції частин і якщо з 80 чоловік 50 покидає своїх бойових товаришів, то ті не в змозі виконувати поставленні завдання. Вже потім люди були затиснуті між ворогом, вже потім підрозділи отримували велике навантаження від засобів нанесення вогневого враження, яке застосовував супротивник і практично вже після того втримувати позиції стало неможливо.

ГЕНЕРАЛИ В ОКОПАХ

– Коли вам запропонували стати командиром батальйону?

– Це майже анекдотичний випадок. Сталося так, що після того, як 3-ій батальйон зазнав великих втрат, в його управлінні залишився лише начальник зв’язку капітан Лобот Володя. Більше нікого не було. На позиції приїхав комбриг Андрій Грищенко і начальник генерального штабу Віктор Муженко. Викликали мене в штаб батальйону, а я перебував на позиціях 9-ї роти. Прибув, зробив доповідь, і мені запропонували стати командиром батальйону. Чомусь на той час в мене особливого бажання командувати батальйоном не було і я відповів: «Без питань. Я буду виконувати обов’язки командира, поки не пришлете заміну». Так і залишився на посаді.

B5A077B9-42F3-429C-BB4B-59CCD02C43FF

Ситуація була непростою. Ворог намагався дотиснути нас, доламати моральний дух. На тому напрямку загинув достойний офіцер – капітан Бевз. Він перший і зупинив оці танкові атаки противника, його правий фланг прориву. Тоді я побачив, як батальйон на БМП може зупинити ворожі танки. Піхота ще намагалася атакувати аж до грудня, але ми тримали противника на позиціях.

Танковий прорив відбувся в районі Петровського, але ще були події під Іловайськом. Головною проблемою Іловайська була неузгодженість дій. Якби в той час були на фронті генерали і полковники, які б сіли на БМП і скомандували: «Хлопці, я йду вперед! Хто зі мною?!» і на першій машині рушили б вперед, то Іловайська не сталося б у тому масштабі, який відбувся.

В той же час я зустрів начальника Генерального штабу на самісінькому фронті, за два кілометри від ворога. Я його, Муженка, і не знав. Коли мені пояснили хто це, то був здивований. Якби у нас тоді було ще два-три десятки таких генералів, то все склалося б по-іншому того літа. Нас не було кому очолити. Були командири бригад, які переживали за справу і готували особовий склад, а були такі генерали, які просто випихували підрозділи і військові частини на фронт.

ВІД НОВОЛАСПИ ДО «ОРЛА»

– Ще одним яскравим епізодом вашої бойової кар’єри стала операція під Новоласпою. В який момент операції ви зрозуміли, що потрібно виходити з бою?

– Коли побачив, що почала горіти ворожа бронетехніка, а вогонь артилерії і стрілецької зброї було придушено. Разів зо п’ять вистрілили міномети, але міни лягли далеко, метрів за 300 від штурмової групи. Тож техніку ми знищили, піхоту розсіяли і таким чином головне завдання ми вирішили. Через кілька годин були отримані розвіддані, що на напрямок Новоласпи противник спішно почав перекидати батальйонно-тактичну групу, чим зробив собі шкоду на Дебальцевському напрямку, який тоді був основним. При цьому саме під Новоласпою нам вдалося провести штурмові дії без втрат. Чомусь про це не говорять. У нас навіть поранених не було в штурмових групах. Хоча при інших операціях у нас обов’язково були «двохсоті» і «трьохсоті». (Бій під Новоласпою став одним із ключових епізодів оборони Волновахи. В результаті вдало проведеної операції ворогу було завдано значних втрат. Те, що не встигли зробити українські війська, довершила артилерія ворога, накривши вогнем свої ж підрозділи. Україна втратила 4 бійця – 3 ДУК ПС і 1 ЗСУ. Прим.авт.)

– Не було у вас сценарію «розрізати» оборону ворога на напрямку Волноваха-Сонцеве і вийти йому в тил?

– Роти, батальйони і навіть бригади планували мінімальні штурмові дії, наприклад, взяти ВОП (взводний опорний пункт. Прим. авт.), на якому знаходиться в обороні до 10 солдатів. Якщо ми навчимося таким діям, тоді можна планувати більш масштабні операції, щоб не отримати другий Іловайськ. Маємо врахувати психологічну неготовність військ, слабеньку координацію. І знову про Іловайськ. Про генерала Хомчака різне кажуть. Я говорив з бійцем Греком (позивний «Грек», доброволець, снайпер. Має беззаперечний авторитет не тільки серед солдатів, а й командирів підрозділів і військових частин. Нещодавно зазнав тяжкого поранення Прим. Авт.), який сказав, що вперше побачив генерала на позиції. Це цікавий момент. У нас є толкові і грамотні генерали, але у відповідальний момент їх на місці подій не було. І це не провина Хомчака. Просто в Іловайську були підрозділи ЗСУ, добровольчі батальйони і між ними не було взаємодії. Потрібен був певний час, щоб налагодити координацію дій. А вже те, що вони непідготовленими вийшли на операцію, то це факт.

– Операцію на «Алмазі» треба було робити по-іншому?

– Не проводячи подібних операцій, ми, бригади, Збройні сили загалом, нічого не зможемо добитися. Контратака була здійснена правильно. Але коли починаються такі операції з нашого боку, то на себе повинні відтягнути частину сил супротивника сусідні бригади, або хоча б інші батальйони бригади. Так, в січні, правофланговий від «Алмазу» батальйон відтягнув на себе частину сил, а решта не зовсім виконали свою місію.

– Ясинуватську розв’язку потрібно було брати?

– Я вже казав, що сусідні бригади повинні були робити вигляд, що активно беруть участь в операції, проводити демонстраційні дії, щоб ворог повірив у те, що ще на якомусь напрямку ми готуємося до захоплення територій та об’єктів. Цього не було зроблено, і 72-а бригада, а конкретно одна позиція, залишилася сам на сам проти всіх збройних сил псевдореспубліки. Проти «Орла» працювали резерви, російські радники. Але «Орел» встояв. Тобто у нас не лише дух зміцнився, але й тактичні дії змінилися. Помилки, на мою думку, є. Головна помилка, що одна позиція почала воювати проти всього ДНРівського корпусу. Там було дуже багато помилок і не мій рівень їх обговорювати. Хоча ні, для себе я зробив висновки, що потрібно було робити, і врахував усі помилки.

Тепер щодо розв’язки. Взяти її та утримати у нас не було ні сил, ні засобів. Головна проблема у зайнятті позиції – це відрив від свого переднього краю. Тобто розтягнутий маршрут підвезення боєприпасів і евакуації поранених, який унеможливлює постачання, бо прострілюється і проглядається. Тим паче не було замислу щодо захоплення і оборони тієї розв’язки. Так без плану вже ходили. От нещодавно «Май» пішов… Пішли взяти пункт на «ура», на «авось» і що з того вийшло? Ніколи не потрібно поспішати. Зараз є розуміння, що краще займати територію потроху, з мінімальними втратами або взагалі без них. Зробити операцію й дії, ніж планувати таке, до чого ще ми не готові. (Комвзводу Володимир Майборода «Май». Загинув у квітні 2018 року. Прим.авт.)

БАЖАННЯ ВИЖИТИ НА ВІЙНІ Є ДОМІНУЮЧИМ

– А 72 бригада була готова заходити в Авдіївку? Ви ж воювали в полі, а тут зовсім інші умови…

– Перед тим ми лише раз воювали в місті, а саме в Старобешевому. Та й то бій був коротким. Ще можна згадати бій на околицях Петровського, але щоб так, у місті, протягом довгого часу – такого досвіду ми не мали. Скажу вам чесно, не може бути до позиції противника 100 метрів… Це психологічно важко і жоден солдат такого не витримає! Коли я вперше потрапив на «промку» під час заміни десантного підрозділу й побачив десантника, який там провів три місяці, це було щось… Він був повністю виснажений від постійної напруги. Ти знаходишся весь час у небезпеці. І я зрозумів, як важко нам доведеться працювати. Ті хлопці, які були на «промці», добре розуміють що таке війна, і вони задавали нормальне людське запитання: «Коли нас поміняють?» За шість місяців вони дуже сильно заморювалися. Дух у них був на висоті, вони готові були зубами триматися на позиціях, що й довели протягом року, але просто відпочити, як людині – таке бажання було постійно присутнє.

– Що за операція була під Старобєшевим?

– Це була операція по розблокуванню мостів для виводу угрупування з-під Іловайська. У нас тоді не було координації ні з оточеними підрозділами, ні з вищим командуванням, діяли на власний розсуд. Ми запізнилися на тринадцять годин. Завдання виконали, мости захопили, але вже колони були розстріляні. Мости вже нікому не були потрібні. Ми вв’язалися у бій, знищили вогневі точки, зайняли оборону, а далі все… Звільнили полонених… Все…

Чому ж спізнилися? Ми витиснули все з техніки, підготували людей, але сама координація не дозволила вирішити бойове завдання і врятувати людей. Обстановка змінювалася, завдання для батальйону теж мінялися. Ми взагалі мали завдавати удар в напрямку Савур-Могили, а коли вийшли в район, то з’ясувалося, що ця стратегічно важлива висота вже не наша. Ми просто не встигали за зміною обстановки. Навіть не техніка… Не готові ми були і не могли краще виконати завдання з тією підготовкою, яка в нас була (під Старобешевим Валерія Гудзя було поранено, але він продовжував керувати боєм. Прим.авт.)

– Чому у найвідповідальніші моменти у нас завжди не вистачає сил? Іде прорив ворога, а в нас немає резервів? Розвідка не працює?

– (Зітхає.) Все траплялося зненацька. Не перейшли ми ще до НАТОвської системи, коли на всіх рівнях повинні серйозно підходити до збору розвідувальної інформації. На мій погляд, головна підготовка має відбуватися під час війни. Ми маємо всебічно готувати солдата і офіцера до ведення бойових дій. Поступово вводити війська по складності в бойові дії. А у нас інколи батальйони не в змозі виконати елементарні завдання, не дозволяє моральний стан.

Бажання людини вижити на цій війні є домінуючим. Потрібно врахувати ціну людського життя. Методи і рішення, які застосовувалися під час ІІ Світової війни, зараз абсолютно виключені на всіх рівнях. Під існуючі статути потрібно розроблювати підстатути з врахуванням і поняття цінності людини. Згідно статутів визначається глибина виконання завдання, його фронт, але, ставлячи так завдання саме на проведення активних дій, ми забуваємо про основний чинник – це людина і її життя. Тому й підрозділ має виконувати завдання, саме враховуючи цей фактор. Коли по статутах завдання має виконувати 50 чоловік, то ми маємо розуміти, що для його виконання знадобиться 250 чоловік, щоб поетапно реалізувати задум. Одна група захоплює рубіж, інша утримує, а третя робить стабілізацію і лише четверта продовжує діяти на цьому напрямку. Саме так я і планую роботу з командирами рот і батальйонів. Глибина завдань, згідно статутів, не підходить нам. Тому були проблеми з неповним виконанням завдань.

Тож повернемося до вашого питання. Якщо порахувати сили й засоби у місцях відведення військ під час загострення обстановки, то резерви були. Потрібен був час, якщо порахувати його з моменту віддання наказу, а потім солдат щоб сів у БМП, завів його і досяг поля бою. Проте є ще якісь причини. Можливо, що ворог накопичує сили для удару, а ми наявними силами намагаємося утримувати рубежі й після того реагуємо на зміну обстановки? Потрібно вдосконалювати планування операцій та вчитися швидко реагувати на зміну оперативної обстановки.

НОВИЙ «КОРОЛІВСЬКИЙ» ПЕРІОД

– Ми перебуваємо перед Горлівкою. Її можна звільнити силами вашої бригади?

– На даний момент це неможливо. Поки підрозділи не спробують зайняти кілька позицій, відчути бій. Особовий склад має повірити в себе. Планування сьогодні таке, що зайняття позиції потягне за собою застосування всіх сил і засобів на цьому напрямку і у нас, і у ворога. А якщо просто кинути бригаду в бій, на штурм, то втрати будуть великі. А можна піти іншим шляхом, коли втрати будуть мінімальні. Одна справа відправляти на територію України сотні гробів, а інша – одиниці. (Через кілька тижнів після розмови 24 бригада зайняла кілька надважливих позицій біля Горлівки. Ворожі сайти одразу ж зарясніли сценаріями взяття Горлівки Збройними силами України. Прим. авт.)

– Ви відчуваєте моральне відчуття задоволення від того, що зайняли посаду комбрига?

– Я думав над цим. Спочатку, коли я подивився на ці тисячі людей і не побачив жодного знайомого обличчя, подумав: «Нащо воно мені потрібно? Ти був в бригаді заступником, де тебе поважають, чого ти поліз?» Підготовку до виконання бойового завдання ми розпочали ще в пункті постійної дислокації, потім вийшли сюди і воюємо. Якогось особливого задоволення амбіцій, душевного спокою – немає. Є виконання завдань. Це відбувається не без втрат. Я виконую свою роботу і хочу, щоб її виконували так, як я бачу. (Питання морального задоволення непросте. Валерій Гудзь був «випихнутий» з армії у званні майора і з посади начштабу батальйону. Але чоловік не озлобився на Україну і в 2014 році добровільно з’явився у військкомат. Його призначили командиром взводу 72 ОМБр. Прим.авт.)

Проблематика є з набором особового складу. Хотілося б кращого. Чекав кращого від Західної України… А мрія в мене одна – відпочити, піти на риболовлю. Позиції буває обходжу по вісім годин. Не те, щоб дуже тяжко, але втомлює. А цього не можна показувати підлеглим, офіцерам, які хекають позаду.

– Є моменти за ці чотири роки, які б ви хотіли переграти? Зрозуміло, що це неможливо, але…

– Дуже багато… Коли дізнаєшся, що було і як… Десь не вистачило одного ривка, а в загальному…

– Ваше мислення змінилося?
– Дуже сильно, навіть в порівнянні з посадою командира батальйону. Зараз я на нинішній посаді працюю в півтора-два рази більше. Я маю більше викладатися. Опрацьовую різні напрямки.

Приємні миті служби. Урочиста зустріч підрозділів 72 ОМБр, що вийшли з зони АТО на ротацію. Жовтень-листопад 2017 р.

ЩО РОБИТИ, ЩОБ ПІДЛЕГЛІ НЕ ЇХАЛИ ВІД КОМАНДИРА, ЯК ВІД «ДУРАКА»

– Навчання в академії Генштабу може щось дати бойовому офіцерові?

– Однозначно це буде корисно. Статути потрібно вчити, підґрунтя повинно бути. Поняття, які там є – вони повністю відображають ведення бойових дій. Вчора займалися з розвідниками, якраз потрібно було провести аналіз виходу розвідгрупи, де ми втратили Майбороду. Потрібно було розібратися в тій ситуації, не маємо права закривати очі. Бо були помилки, над якими працювали, й був великий позитив, бо група вийшла в глибокий тил ворога. Але от беремо настанову з розвідки, яка каже, що група має заходити по одному маршруту, а виходити по іншому. Однозначно, знаючи це, ми повинні зробити доопрацювання, бо розвідка має заходити і виходити по одному маршруту. Тому що коли настанова писалася, такої щільності мінних загороджень не було. Ні перед переднім краєм, ні в глибині.

І статути. Деякі офіцери починають розказувати, що фронт не такий, глибина не така, але в статутах передбачено зайняття оборони батальйоном і бригадою на широкому фронті, включаючи фізичну підготовку особового складу. Потрібно змінювати не настанову до фізпідготовки, а своє ставлення до неї. Як ти підтягуєшся? Як бігаєш? Якщо не підтягуєшся і не бігаєш, то для тебе настанова не така? Так і в академії. Затюкають офіцери-студенти полковника-викладача, а він сидить, голову опустив. Я кажу таким офіцерам, що на власні очі бачив заняття американців з фізо. Вони так само бігають на короткі й довгі дистанції, хіба, замість підтягування, віджимаються, бо для віджимання не потрібно матеріальних засобів і спеціального оснащення. І фізпідготовка в них тричі на день. Витривалість, швидкість, сила. Що ще потрібно вводити – хокей на ковзанах чи лижі по асфальту? Це менталітет, який не дає рухатися далі.

Підготовка не така, генерали не такі… Так, бувають недоліки. І в мене багато недоліків. Навіть в спілкуванні з особовим складом. І тут академія багато може навчити. Розпочинаючи з того, що не кулаком по столу гупати і через матюки роз’яснювати задум, а логіка, конкретна постановка завдання. Якщо офіцер цього не розуміє, то він не потрібен Збройним силам. Нікого не потрібно лаяти і так би мовити «мотивувати». Потрібно працювати по НАТОвським стандартам, а ми намагаємося знову… (гупає кулаком по столі). Академія вчить спілкуванню, зокрема, дуже корисна наука філософія. Вивчив нове слово – добре, воно додасть ще одного відтінку твоїй мові, й підлеглий краще зрозуміє вимоги. Бо якщо сказати: «Й…б твою мать!», то підлеглий зрозуміє, що треба просто сісти в танк і кудись їхати від цього «дурака». А якщо пояснити, донести задум, а для цього іноді не вистачає слів, то академія інтелект розвиває, починаючи з спецтематики і закінчуючи вмінню спілкуватися.

НАЙБІЛЬША ЦІННІСТЬ – ЖИТТЯ СОЛДАТА

– 72 бригада – цей «проект» для вас закритий?

– Я не сказав би. Телефонують побратими, спілкуємося. От ви питали про моральне задоволення від посади, так от моральне задоволення у мене від спілкування з 72 бригадою. Якийсь відтінок залишився від неї приємний. Більше радісних спогадів про людей, бо з 24 бригадою більше асоціацій про важку роботу і напруження. Згадую всіх, з ким воював, хоча багато втратив друзів… Проте дзвонить Руденко, Гарнага – це щось особливе… непередавані моменти… Навіть солдати дзвонять. Сьогодні два привіти передали з 72-ї. Рік-два і 24 бригада займе своє місце в серці. А зараз господарські питання, фінансові, бойові…

Валерій Гудзь поряд з побратимами під час Маршу "Чорних Запорожців" у Білій Церкві. Листопад 2017 р.
Валерій Гудзь поряд з побратимами під час Маршу “Чорних Запорожців” у Білій Церкві. Листопад 2017 р.


– З паперами легко працювати?

– Кажуть, з паперами важко, але я заперечу. З ними працювати легко. Папір ніколи не врятує солдата від поранення чи загибелі. Тому постійні тренування, робота з солдатами, сержантами і офіцерами. Людське життя має бути в пріоритеті. Весь час ходжу по позиціях. Якось спитав у підлеглих, чиє значення важливіше – солдата чи комбрига. Думають, а де тут «підвох»? А немає його і в мене глибоке переконання, що важко знайти майстерного кулеметника? А на місце комбрига-24 знаєте скільки бажаючих? Чоловік 20! От цінність командира бригади. От і важливо, щоб командир бригади розумів – його робота там, на «передку», і він повинен своє життя певній загрозі піддавати, щоб показати цінність життя солдата.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: