9,800 читачів

Дмитро Домарев: За «Слава Україні!» росіяни спочатку різали мені палець, а потім хотіли віддати на розтерзання біженцям

DSC_0966

Події липня і серпня 2014 року, відомі як бої на Східному кордоні України чи «Південному котлі»,  стали одними із найдраматичніших в новітній історії України. Саме там ЗСУ зазнали болючої поразки. Тоді країна дізналася про атаки «градів» та авіанальоти, артилерійські обстріли й масові прориви державного кордону сепаратистами, проросійськими найманцями і регулярною армією Російської Федерації. Загинуло більше сотні військовослужбовців, була знищена майже вся бойова техніка батальйонно-тактичних груп 28-ї, 51-ї, 79-ї, 24-ї, 72-ї та інших бригад.

Тоді ж був здійснений прорив з оточення батальйону під командуванням Михайла Драпатого. І це стало однією з яскравих сторінок війни. І до сьогодні рейд батальйону Драпатого ставлять в приклад, як символ героїзму. На противагу цьому вихід 1-го батальйону на територію Росії сором’язливо замовчується. Проте було б несправедливим не пролити світло на те, як приймалося рішення про евакуацію особового складу за Східний кордон, які цьому передували події і як склалася доля тих, хто змушений був відступити й скласти зброю. Про це говоримо з головним старшиною 72-ї ОМБр ім. Чорних Запорожців Дмитром Домаревим.

– Коли згадують про прорив з котла на російсько-українському кордоні, то на слуху прізвища Драпатого, Гудзя, інших, а про командира 1-го батальйону Івана Войтенка забули. Чому?

– Мені й самому це цікаво. Десь намагаюся нагадувати людям, що був такий командир батальйону, завдяки якому врятовано тих чотириста бійців (це приблизні цифри), які вийшли в Росію… А ще завдяки тому, що ці чотириста бійців вийшли в Росію, відвернулася увага від тих трьохсот, яким не можна було потрапляти на територію Росії. В це число входили артилеристи, сапери й інші спеціалісти, яким потім виходу з Росії не було б… Чомусь на це ніхто не звертає уваги, про це не говорять, і я не знаю чому. Я намагаюся людям пояснювати, що збірний підрозділ Драпатого не зміг би пройти весь цей шлях, якби Росія не допустила помилку і не відволіклася на перший батальйон.

Івану Івановичу Войтенку вихід батальйону через територію Росії давався нелегко. Я бачив його, я був біля нього і спостерігав, яким чином приймалися ці рішення від початку і до кінця. Ми розглядали усі можливі варіанти виходу з оточення, до мене навіть дзвонили мої земляки, які воювали на боці окупантів (Дмитро родом з Луганщини, прим. авт.) та намагалися агітувати: «Малиш, ти же нам нє чужой, ми тєбя витянєм! Ми знаєм, што вас асталась мало, ми тєбя забєрьом!». Я приходив і доповідав про це Войтенку, а тій стороні відповідав, що наші шляхи розійшлися, я залишаюся там, де є. А це, між іншим, телефонував мій знайомий, який колись навіть другом був… Потім ми з командиром сиділи й аналізували ситуацію. Я запропонував спробувати використати цю людину в наших цілях. Ми повинні були застосовувати всі можливості, щоб вийти з оточення з-під Червонопартизанська.

Ми дійшли до думки, що потрібно вийти на якогось начальника, бо зі мною зв’язувався «пішак», солдат, максимум сержант. Але він може нам дати контакти більш високих сепаратистів. Ми ці номери телефонів, які нам скинув «друг», передавали в СБУ, щоб їх там якось ідентифікували чи встановили на прослуховування. Потрібно було чіплятися за всі дрібниці. Те, що ми їхні частоти прослуховували, сепари знали. «Баофенги» ловили розмови хоча й на невеликій відстані, але наше розташування від ворога було таким, що цього було достатньо.

DSC_0766

– У вас була проблема із забезпеченням боєприпасами та їжею?

– Було таке, що в нас закінчувалися артилерійські снаряди. Вони були, але в малій кількості. Залишалися лише на випадок, якщо полізе їхня піхота, то її можна буде трохи заглушити, щоб мати можливість розпочати контратаку, й піти мало не в рукопашну. Всі знали, що боєприпасів у нас обмаль. За два тижні до нас прилітав літак й скинув… а другий раз…

Ми дуже чекали на цей рейс. Була десь сьома ранку і легкий туман. Нічого не видно. Ми всі чекали літак, як малюки чекають маму з базару. Чути було гул двигунів, ми всі повилазили з окопів та бліндажів й виглядали його в тому тумані. Ми мусили побачити, куди скинуть вантаж, щоб висунулася група піхоти на БМП і забрала боєприпаси. Кукурудза вище людського зросту, і якщо ящики впадуть десь далеко, то спробуйте їх ще й знайти.

Ми почули, як літак скинув вантаж… ми знайшли його весь, крім одного ящика, але це  вже не мало значення. Не знаю, як так сталося, але на ящиках було написано, що в них саме ті боєприпаси, які нам потрібні, а всередині виявилися зовсім інші – для того озброєння, якого в нас не було. Хоча на ящиках все підписано вірно. І всі ці моменти накопичилися і повністю деморалізовували бійців. Потім ще більше жару додало, коли почали збиратися батьки і дружини під Верховною Радою чи біля адміністрації Президента й бастувати: «…поверніть нам дітей, чоловіків… 72 бригаду!».  Ми читали в Інтернеті, бо не було телевізора, або рідні телефонували й повідомляли інформацію, що ніби нам усе вже дали. Президент сказав, що забезпечили харчами та боєприпасами.

Найцікавіше те, що харчами якраз і забезпечили. Парадоксально, але факт! Машина – фура “АТБшна”– дійшла до нас прямо на лінію фронту. Як так сталося – незрозуміло. Ми виїхали лише на кілометр. Там шахта поряд була. Ми її об’їхали і перевантажили повну фуру продуктів. Боєприпасів не було, а харчі були. Вся “АТБешна” продукція!

– Крупи, консерви?..

– Так, але їх привезли незрозуміли люди за нез’ясованих обставин, не знаю, хто вони такі… А боєприпаси нам були не актуальні… Я сам не зрозумів, чому так сталося. Були певні припущення, та я в них не вірю. Знаєте, я скажу так: сам сержант і чудово розумію, що прапорщик, який пропрацював на складі 20-30 років, ніколи так не помилиться! І я впевнений в цьому на 99,9%. Ще питання: чому не знайшли винного? Така тоді вийшла ситуація, що хтось в новинах пропіарився, батальйон – молодець, вийшли на прорив, а Войтенко – пі***ас, бо пішов у Росію… Почекайте, а розвиток подій? Хто був покараний за ті неправильні боєприпаси? Як мінімум, ми могли літак втратити, їх не так багато в нашій країні, бо він три-чотири кілометри не доходив до кордону Росії. Хтось ризикував життям пілотів, і це все було “пустишкою”, в нікуди.

А коли почали розказувати, що нас всім забезпечили – це була передостання точка кипіння, а останньою стала точка, коли через день Президент повідомив (а може, міністр оборони, точно не пам’ятаю), що 72 бригада виведена на безпечну ділянку. І це стало шоком для всіх. Куди ж нас вивели, якщо ми залишилися там само?! Ніхто ж і не пробував смикатися, ми навіть не знали, куди сіпатися. В нас були карти, але толку з тих карт теж мало, бо ми не знали, хто сусіди ліворуч та праворуч, ми не знали навіть, в якому напрямку йти. Де закрили прохід, а де ще можна проскочити. Ми були сліпими кошенятами. Ті колони, які проходили до нас і привозили боєприпаси та їжу…

– А коли прийшла остання колона?

– Чесно, я навіть не пам’ятаю. Саму колону пам’ятаю добре, бо вона була найбільшою з усіх, а число – ні.

– До Зеленопілля чи після?

– Швидше за все, до… Коли було Зеленопілля, ми цілу ніч захоплювали тюрму, яка розташовувалася на кордоні з Росією, там сильно закріпилися сепаратисти, а нам її потрібно було забрати. Командував тією операцією Войтенко, не просто командував, а разом зі мною під обстрілом був. Ми приїхали, коли вже йшов наступ. Не встигли за день, бо лізти в тюрму вночі не було сенсу. Можна було підірватися, потрібна була допомога саперів, щоб вони зачистили. До тюрми ми підійшли впритул, і я вперше в житті виразно почув, як свистять кулі над головою. Артилерію ми вже добре знали, все нормально, обстріляні, а от кулі – вперше. Тю-тюв – прозвучало. Ми попадали, повикопували окопчики…
DSC_0982

– А ми думали, що свист куль метафора…

– Ні, вони свистять. Отож викопали ми окопчики, і Войтенко теж там з нами ночував у чистому полі. Вибору не було. Не могли ми відійти і сховатися в посадці, бо була загроза втратити те, що вже зайняли. Нам залишалися лічені кроки до захоплення потрібної ділянки. Плюс вночі ще «роззулася» БМП і ми гусеницю натягували на світанку, близько 3-4 ранку ми виїжджали звідти. По БМП пробували вести вогонь. Ворог стріляв з лісосмуги, але ми не бачили звідки. Не було тоді ніяких тепловізорів. Нас рятувало те, що досвіду не було й у ворога, як не було його і в нас.

Коли ми повернулися на свої позиції, залишивши там саперів і підрозділ, який мав заходити в тюрму, то побачили в далечині густий, чорний дим. Було десь 5:30 ранку. Якраз із боку Зеленопілля. Ми не могли спочатку зрозуміти, що відбувається, а потім по військовому зв’язку нам передали про ті страшні події. Коли ми їхали в Червонопартизанськ і проїжджали через Зеленопілля, то було видно, що ворог не може не скористатися ситуацією і не зробити те, що було зроблено. Техніка розставлена відкрито, одна біля одної. Ніхто цим не переймався.

3 серпня близько 2 години дня почався щільний обстріл артилерії, й ми всі зайняли укриття. Вийти не можна було. Протягом трьох-чотирьох годин нас просто розстрілювали. Ми засікали проміжок часу між пострілами, намагалися вирахувати дальність по звуку, а я був тоді в одному бліндажі з Войтенком. Стріляло чотири САУ. Проміжок між залпами – хвилина. І по чотири снаряди кожного разу. Була, щоправда, 10-хвилинна перерва. За час короткого затишшя ми встигли вийти з укриттів. Бліндаж був обладнаний в посадці – дивимося, а посадки немає. Її просто не було. Рівна місцевість. Подекуди стоїть поодиноке деревце. Все в пилюці, брудне. Ми були шоковані. Але, як не дивно, пошкоджено лише один-єдиний бліндаж. Уявіть собі, 700 бійців – кількість бліндажів немаленька, мінімум сто. Потім ми дізналися, що люди з того бліндажу перемістилися в інше місце…

Спочатку ми дуже здивувалися. Потім стало зрозуміло, що відбувається. Безпілотники! Над нами зависали безпілотники відкрито. Ховатися не було чого, ми в укриттях. Велося коригування вогню онлайн. Техніка була побита. Вдень ми ховали БМП в лісосмузі. А вночі виганяли на позиції. Стоїть БМП – а башта валяється за 50 метрів. Акцент був зроблено на знищення техніки, а не особового складу. Танк може бути розбитий і ти не розумієш, як так взагалі може бути.

Закінчився обстріл, прибіг солдат зі своїм телефоном, каже, що на нього вийшли сепаратисти і просять передати апарат командиру батальйону. Дає телефон. Я не вірю дурним чуткам з різних джерел, що їх розпускають про Войтенка, ніби йому заплатили. Під час всіх телефонних розмов, хто б йому не телефонував: комбриг чи інші люди, він вмикав голосний зв’язок. І ми всі чули, про що йшла розмова. Ми знали всі кроки. На той момент це було не для того зроблено, щоб себе убезпечити, а з метою, щоб ми могли всі разом думати і колективно приймати рішення, як далі діяти після тієї чи іншої вказівки. І тоді, коли сепаратисти подзвонили, вони сказали: «Надеюсь, ви понялі, што у нас дстаточно сіл і срєдств, штоби вас полностью сравнять с зємльой. Ми вам ето паказалі. Сейчас ми унічтожалі тєхніку, слєдующім етапом ми будєм унічтажать лічний састав. Думайтє. Врємя вам атвєдєно».

Звісно, що після цієї розмови прийняли рішення скликати нараду командирів підрозділів. Михайло Драпатий саме був у тюрмі, його не було. На нараді довели озвучене “сепарами”. За два дня до того  в Росію вийшов взвод лейтенанта Портяненка. Він встиг скинути СМС. Текст був не зовсім зрозумілий. Не було можливості уточнити, що він має на увазі.

DSC_0986

– А текст СМС пам’ятаєте?

– Типу того, що солдатам простим туди можна, а вищому складу – ні. Щось таке. Там був подвійний підтекст, і ми довго думали… На нараді було прийнято рішення все ж таки виходити в Росію. До речі, представники другого батальйону там теж були. Артилеристи були. Але вони на чолі з підполковником Дмитром Храпачем через Росію не пішли. Відповідно було прийнято рішення, про що було узгоджено з Драпатим. Але в останній момент, коли почали пішком переміщатися, бо техніки не було і ворогу її ніхто не збирався залишати цілою і неушкодженою, Драпатий дав команду своїм людям: «Ідем на прорив. Другий батальйон в Росію не йде!». Звідки в нього це взялося? Спочатку він погодився на Росію, потім змінив наміри. На той момент техніка 1 батальйону вже була знищена. З ними пішли артилеристи. І я реально вдячний йому за те, що в нього вистачило мужності на такий вчинок. Йому давно потрібно було дати «Героя». Не знаю, чому досі не дали. Він взяв відповідальність і врятував цих людей. Бо якби в Росію потрапили артилеристи, сапери – вони звідти не вийшли б. Сиділи б вони й досі по тюрмах російських.

– Артилерія зрозуміло, а сапери?

– Зараз розкажу історію, як шукали Войтенка… Дуже шукали прапорщика Івана В’ячеславовича Войтенка. Росіяни почали бігати по палатках, які нам накрили в Росії: «Гдє Войтенко? Гдє Войтенко?!» Ми відповідаємо, показуючи на комбата: «Он сидить!». Вони побігли до комбата… Потім: «Нєт, нє етот!» Прибігають: «Гдє второй Войтенко?» Так він вже вдома. То там такий кіпіш піднявся… Сапери ж не тільки розміновують, вони ж працюють в різних напрямках. Тому й шукали сапера Войтенка.

Важливий момент. Вороги не дотримали слова. Вони почали обстрілювати нас раніше, ніж було зазначено в ультиматумі. І люди вже не в бліндажах були, а на відкритій місцевості. Знайшли солдата з тим телефоном, вийшли на сепарів: «Для чого ви це робите? Все ж домовилися, виходимо в Росію. Для чого ви людей хочете знищити?». Дослівно не пам’ятаю, але масований вогонь припинився, хоча повного спокою не було. Можливо, щоб ми не передумали. Ми дійшли до тюрми, а за тюрмою пункт переходу в Росію.

Нас зустрічали люди в масках і автоматами. Вони були за територією кордону. На проході нас обшукували, щоб нічого не було. Раза три нас шмонали і перевіряли. Потім повантажили на «камази» і кудись повезли у наметове містечко.

DSC_0756

– Скільки вас осіб було?

– Вийшло приблизно 400 осіб. Наметове містечко було розбите на 700. Але процес переходу затягнувся до самого ранку. І було десь до 6 години, коли останній солдат перейшов кордон. І тут росіяни почали здивовано запитувати: «А гдє астальниє?». А більше немає, а вони ж рахують. І саме тоді відслідкували, що будуть не всі. Тоді саме вранці обстріляли колону Драпатого. Вночі просто ніхто уявити не міг, що можна зробити такий подвиг. Росіяни в прорив не повірили. Вже потім пробували колону, яка йшла на прорив, обстріляти, та було пізно. Відстань була чималенька, саме страшне лишилося позаду.

Я до ранку в таборі не був. Мене з нього вивели. Я приїхав туди. Дивлюся – наших повно, ліхтарі на центр світять, і столи стоять по колу, де опитують військових і переписують дані. Я ще з «камазу» не зіскочив, встав і голосно так: «Слава Україні!». На мені одразу сконцентрувалися всі погляди. Найболючішим було те, що відповіді не пролунало. Але всі на мене подивилися і для всіх це був шок. Як? Я собі пірнув у натовп, але не все так просто було. Через годину в намет, де я сидів на дошках, зайшли з ліхтарем цивільні, які сиділи за столами, посвітили по намету,  навели промінь на мене: «Ось він! Виходь!» І знову ніхто з тих, хто був у наметі, не сказав, що мене кудись повели. Комбат не знав, де я. Щоб ви розуміли, комбат, коли мене побачив через годин дванадцять, спитав: «А що ти тут робиш?». Я відповідаю: «В сенсі, Іван Іванович?». «Я бачу, тебе немає, то думав, що ти пішов до “своїх”…». Він реально думав, що мене забрали до тих земляків, які мені дзвонили і пропонували переметнутися. Войтенко подумав, що я так вирішив урятуватися. І ніхто нічого комбату не сказав, хоча всі бачили, що мене виводять, що мене забрали невідомі люди в чорних костюмах і балаклавах (їх там двоє-троє було).

– Куди ж вас відвели?

– Мене відвели якомога далі. На прохання закурити – відмовили. Потім завели в кунг, ну, а там їх було десь восьмеро. Там вже просто били. Якщо падав – зупинялися. «Вставай!» Вставав і знову бух-бух-бух – упав. Знову вставав. Росіян не цікавило «Слава Україні!», хоча саме за ці слова мене взяли в оборот. Їх цікавило, хто із моїх побратимів підтримує «Правий сектор». Я на той момент взагалі не розумів, що таке «Правий сектор». Інтернету немає, телевізора немає, ми хрін зна’ де, я лежу, а він мені каже: «Как ви гаварітє на Украінє? (стоїть і скаче переді мною) Хто не скаче той москаль?». Я йому: «Чувак, я перший раз від тебе таке чую. Я не знаю таких висловів. Я от тут – в полі!»

Потім мені почали різати палець. Намагалися щось вивідати. А мені не було що сказати по суті. Я не знав, хто той «Правий сектор». Казав, що ми Збройні сили України, ми ніяким боком ні до яких організацій не маємо відношення. Не пам’ятаю, скільки це тривало… Мене потім вивели з кунга, відвели до автобуса, зв’язали скотчем за спиною руки. В автобусі сидів російський контрактник і з автоматом охороняв мене. Потім контрактник вийшов і біля автобуса почала точитися розмова. Вони озвучили, що потрібно таких, як я, десятьох зібрати. Нас хотіли вивести на “розтерзання біженцям”, які також жили у наметових містечках неподалік. Можливо, навіть на очах в тих біженців і розстріляти.

Після цих слів у голові в мене було одне: щоб привели не моїх побратимів, не моє оточення, з ким я знайомий. Я чудово розумів, що якщо вони вгадають про нашу дружбу, то почнуть наговорювати їм: «Вот он сказал, што ти такой неправільний, і паетому ми тєбя сюда прівєлі…». За це я дуже переживав. Руки скручені позаду, сісти немає як, я схилив голову на цей автобус ПАЗік, поручні там м’які. Потім трохи задрімав. Потім чую хтось іде. Я голову піднімаю, а вже почало трохи світати, сіріло. Я намагаюся встати, а рука прилипла до сідушки, кров з пальця тіче. Я відірвав руку з сидіння. Бачу, заводять хлопця. Його теж побили, і я розумію, що його не знаю. В мене аж від серця відлягло. Говорити ми особо не говорили, про що тут говорити? Поруч ще ж сидів російський контрактник. Потім ведуть ще одного, теж незнайомого. Тепер я геть став спокійним.

– Як вам вдалося звільнитися?

– Потім був ще один офіцер. На той момент він був лейтенантом. І коли він прийшов у автобус, ми впізнали один одного. Я вже далі собі дрімаю. І в якийсь момент російський контрактник вийшов. Не знаю чому, буквально на кілька хвилин. Банальна тупість тих «чорних парнєй»… Я не знаю, чому так сталося, але ні в кого не забрали телефони. Щоб ви розуміли, в одній кишені лежав мій телефон, а в іншій телефон – Михайла Драпатого. Ми з Драпатим жили в одному бліндажі.

Я не знаю, як вони так били, що телефони залишилися цілими. Ребра були в забоях (мені пощастило, бо іншому хлопчині ребра зламали), але боліли вони мені тижні два-три. Поряд хлопчина каже лейтенантові: «Потрібно тікати!». Я проснувся і кажу: «Куди? Ми нікуди не добіжимо!». Генератори гудять, будуть стріляти, і ніхто нічого не почує, так шуміло навколо. Нас просто розстріляють. Я кажу лейтенантові: «Дзвони до Васильовича». Це замкомбата Дубиняк, який всю ніч стояв на пункті пропуску з ОБСЄшніками, з якими все було погоджено. Ми ж не просто так пішли. І от він весь час був біля них. Міша, лейтенант, встиг подзвонити Дубиняку, назвав мене, ще кількох бійців. Пояснив, де ми і що з нами відбувається. Тоді вернувся контрактник. Все потрібно було втиснути в пару слів.

Я потім питав у Дубіняка, що відбувалося далі. А він сказав, що підійшов до ОБСЄшника й розповів про ситуацію, яка склалася. А той: “Тихо, тихо”, – і відвів Дубиняка вбік, щоб росіяни їх не почули. Навіть вони росіян остерігалися. ОБСЄшник зателефонував старшому, повідомив про нас. Годині о 9-й приходить до мене чувак, який зв’язував мені руки. Питає: «А чьо ти нє гаваріш, што у тєбя рукі связаниє? Давай я тєбя развяжу…». Я сиджу шокований. У мене все обличчя розбите, в крові. Ти ж мені, падлюка, сам їх зв’язав і ще питаєш після цього, чому я тобі нічого не кажу? Щоб ви розуміли, у всіх руки були вільні, один я зв’язаний. Чому так? За «Слава Україні!».

– То вам розв’язали руки?

– Так, тоді вже розв’язали, а я їх вже не відчував, бо півночі просидів із заведеними назад руками. Це дуже неприємні враження. Ще десь через пів години приходить в автобус представник «чорних парнєй» з коробкою невеликою в руках, відкриває її і питає: «Рєбята, тєлєфончікі ваши тут єсть?» Ми заперечуємо. Але він демонстративно починає з коробки діставати якісь телефони. Ми кажемо, що їх немає, а він продовжує викладати апарати. Я провів аналіз і зрозумів, що вони протупили, не забрали телефони, дізналося ОБСЄ,  і російське начальство почало виясняти, звідки пішов витік інформації. Хто і як? Ми ж бо встигли сказати про те, що нас відвели і катували в кунгу та тримали в автобусі. Думаю, що в начальства перше питання було, чи забрали телефони. Ті ж браво відповіли: «Да, забралі!», а самі тихенько поскладали в коробку свої «труби» і почали розігрувати виставу. Ця їхня помилка подарувала нам життя.

– Коли вас відпустили?

Вже починався обід, коли нас почали відпускати. Знову прийшов їхній представник: «Пацани, нічєво лічнава, просто ета ваши таваріщі на вас указалі, што ви какієто неправільниє, «правий сєктар». Єдине, що він підійшов до мене і сказав, що я знаю, чому сюди потрапив. Нас випускали по двоє, і так парами з автобуса ми йшли в наметове містечко. Все відбувалося поряд. Я йду, обличчя розбите, палець порізаний, ребра відбиті, ноги болять. Підходжу до Войтенка, а він: «Що ти тут робиш?». Тоді я розказав всю історію…

DSC_0883

 

– А ті, хто з вами в наметі був, вони були мобілізовані чи контрактники?

– Знаєте, я навіть не намагався згадувати, хто там був. Не із-за того, що нецікаво, а щоб не мати проти них упередженості, навіть якщо хтось із них і досі служить. Я краще викреслю цей момент із життя. От реально, я не пам’ятаю, хто там був. Я навіть не намагався про це згадувати, бо я розумію, що в глибині душі в мене буде образа на них, чому не ризикнули попередити про мене.

– На цьому все закінчилося?

– Ні, я ще був на допиті у слідчого. Всіх вже опитали вночі та вранці, а мене після обіду. Прийшов я на допит, потім підійшов ще один слідчий і стало їх двоє. Запитали, що зі мною, чи не потрібна мені медична допомога. Порадили сходити в намет медроти, щоб підлатали. Але я вже вирішив, що нікуди не піду, хай краще загоїться, як на собаці, бо ще вколють якусь гидоту. На питання слідчих відповів, що під час обстрілу упав.

– Как ето ви?

– Ну вот так биваєт…

– Ну, нє хатітє – нє рассказивайтє!».

Все вони чудово розуміли. Якби я розповів про все, що трапилося тієї ночі, то міг би затриматися в Росії надовго. Це ж не мамі з татом маленька дитина пожаліється.  І почалося: «Зачєм ви прішлі? Ета нє ваша зємля…» В мене одразу «планка падає»: «Он мої документи лежать на столі. Візьми й подивися, хто я і звідки!». Відкривають, а там Рубіжне Луганської області. Кажу: «То чия це земля? Я тут на своїй землі! Я до себе додому прийшов і захищаю свій дім від вас!». Потім слідчий почав розповідати свої аргументи, але я сказав, що вони інформацію беруть із незрозумілих джерел, а я бачив на власні очі приклади їхньої, російської, діяльності. «Це ж із-за вас та сепаратистів гине мирне населення. Ви закриваєтеся спідницями жінок, старими та дітьми! Ми ж стріляємо у відповідь, обороняючись, і тому трапляються трагедії. А що заважає вам вийти в чисте поле і станемо навпроти один одного і почнемо воювати по-чесному. Все давно б закінчилося, якби не ви», – кажу. «Ну сєйчас же ХХІ вєк на дварє. Так нікто нє ваюєт. І патом – вєдь ми іх паддєрживаєм», – відповідають.

– Що ще було під час допитів?

– Були й смішні випадки. Прийшов мій земляк з Рубіжного, у якого посада сержант з матеріально-технічного забезпечення. Слідчі за документ: «Што ета?» Сержант у відповідь: «Я взагалі автомат в руках не тримав. Там сальця підрізати, хлібця… Я ніяку війну не знаю». Потім ще один приходить, а в нього в документах записано «артист…» якоїсь категорії. Слідчий сидить просто приголомшений: «С кєм ми ваюєм? Адін сала рєжет, другой – артіст нєпанятний…». А потім заходить трубач… І це був шок для росіян. У нас хлопці з оркестру воювали. Про це мало хто знає, а вони реально були молодці, й про це я намагаюся нагадувати командуванню. Одного разу вдалося нагородити хлопців.

– Довго чекали на повернення? Як все відбувалося?

– Я мало що знаю. Я не цікавився, кудою нас повернули. Знаю, що першу колону наших бійців обстріляли й були поранені. Потім через день відправили другу партію, а я потрапив чи то в третю, чи й в четверту партію на повернення. Умови нам створили непогані. Все було чисто, рівно, нові намети. Харчування на досить високому рівні. Було зроблено все, щоб показати гарну картинку. Бо кожному, кого допитували, була зроблена пропозиція перейти на бік ворога. Російські контрактники, які нас охороняли, казали, що такі сухпайки, якими нас годували, вони й не бачили. Нам давали найкрутіший з раціону російської армії.

Одного дня приїхало до нас в табір купа журналістів. Росіяни, китайці, ще хтось. Українців там не було. Декілька десятків їх бігало по містечку, зазирало з камерами в намети. Ми їх ганяли звідти. А вони у віконечко камеру засунуть і знімають, що ми робимо. А ми лежимо… Що маємо робити? Чекаємо незрозуміло чого… А вони знімають, як «русскій мір» зустрічає «братів».

– Після того вас і передали Україні?

– Так, нас привезли на перепускний пункт. З російського боку все чистеньке, гарненьке, а з нашого обстріляний ангар. Нашого пункту фактично немає. Ми забігли в те «решето». Нам видали по якомусь шматочку ковбаси з хлібом. Не знаю хто і коли те привіз. Потім в автобуси посадили і повезли на залізничну станцію. Я так і не намагався дізнатися, куди нас повезли. Просто почав очищувати пам’ять. Єдине, що запам’ятав: з’їв шматок кавуна і зліг на тиждень в госпіталь (сміється).

DSC_0746

– Повернімося назад до того періоду, коли ви ще були в оточенні. Якою саме була пропозиція сепарів Войтенку щодо виходу, яку відкинуло вище командування?

– Була можливість вийти по «коридору» через сепаратистів. Зрозуміло, що 100-відсоткової гарантії не було, і вірити їм особливо ніхто не збирався. Невідомо, чи взагалі ми вийшли б, але така домовленість була. Ми їздили на перемовини. Зустрілися з ватажками сепарів. Був я, командир батальйону, замкобата, командири рот. Сепари казали, що дозволять вийти на техніці з особистою зброєю. На техніці колісній, а гусеничну потрібно знищити. Не передаємо, а саме нищимо. Колісної техніки по нашим розрахункам повинно було вистачити. З нами ще були прикордонники, а в них, у всіх, колісна техніка.

– Ви пам’ятаєте маршрут того «коридору»?

– Розумієте, ми теж не хлопчики і грали свою гру. Озвучили, що злі на владу, казали що за можливості би всіх «порвали». В таких фарбах все подавали, щоб нам повірили. І сепари повелися на те, що ми готові їхати на Київ «розривати» всіх і вся. Їм же це було вигідно. Це міг би бути скандал. А нам було все одно – головне вирватися з оточення, а далі трава не рости. Поки ми все обговорювали і приймали рішення, то по нам і не стріляли. Потім, коли ми подзвонили начальству і сказали про домовленості, командиру батальйону сказали, що він «долб**об, не потрібно нічого робити». Тому ми відмовилися від пропозиції, і одразу нас почали обстрілювати. Дожили до ранку і тут лунає дзвінок від командування. Знову голосний зв’язок і командування звертається вже, не називаючи «долб***бом», а по імені та по батькові: «А як там з приводу вчорашніх пропозицій?». Ми доповіли, що відмовилися, і що по нам знову стріляють. «Погано!», – почули відповідь.

– Грищенко був поставлений до відома про вихід батальйону в Росію?

– Звичайно. Йому комбат доповів.

– Він дав добро чи сказав діяти згідно з обставинами?

– Я не пам’ятаю його відповіді. Я єдине, що пригадую в цей момент. Коли була дана команда на вихід, коли вся техніка горіла, і всі почали виходити, а ми втрьох – комбат, начштабу батальйону і я – сиділи в бліндажі, то біля Войтенка лежав пістолет. Я прочитав на його обличчі, що людина хоче застрелитися. Може, я й помиляюся, але у мене тоді склалося таке враження. Войтенко сказав нам з начштабом: «Йдіть, я вас дожену». Я начштабу кажу: «Не можна залишати комбата. Ми вийдемо з бліндажа і почуємо хлопок». Все до цього йшло. Тому ми почали переконувати комбата піти з нами і забрали його з собою.

Я до кінця буду вдячний цій людині за те, що я живий. І завдяки Войтенку вижило 400 бійців. Я впевнений, що кожен з цих людей будуть раді бачити комбата будь де і будь коли. Й будуть йому дякувати за життя. Особисто я так точно!

З головним старшиною 72-ї ОМБр старшим прапорщиком Дмитром Домаревим спілкувалися Тетяна Виговська та Костянтин Климчук.
Фото Тетяни Виговської та з особистого архіву Дмитра Домарева.

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк 5168 7453 2126 4670 (Тетяна Климчук)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.
Кошти будуть використані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

One Thought to “Дмитро Домарев: За «Слава Україні!» росіяни спочатку різали мені палець, а потім хотіли віддати на розтерзання біженцям”

  1. Ольга Ліпніцька

    Сепаратисти–це значить українці, які хочуть відділити територію, на якій живуть. Який державний кордон вони прорвали? “Російські найманці разом із регулярними російськими військами” не бійтеся вимовляти вголос.

Leave a Comment

Увійти за допомогою: