269 читачів

Доганяємо бригаду

сулименко

– Ви під Броварами? Як вас знайти?
– Ні, нас потрібно шукати під Прилуками, але ви до нас не проїдете… Тут ми петляли через Березань і Баришівку…
– Як не проїдемо? Проїдемо. Завтра чекайте.

Як це не проїхати до легендарного замкомбата, який правильно пояснює прописні істини, що чекає москалів на нашій землі, бо їх «…так шкварить, аж гаки воняють. Ті ж самі танкісти, вони ж теж жить хотять. Тут нєкоторі кажуть прийти, забрати танкістів… А шо забирать? Там з трьох танкістів можна на ето… на пів літрову баночку насобірать». Але ж у планах ще відвідування Києво-Святошинського району разом із волонтерами Кам’янки. Потрібно щось придумати.

Вирішено, спочатку їдемо в Прилуки, а потім вертаємося на Київ. Тим паче, що Кедр все одно обіцяв бути лише надвечір. Тож замість півночі повертаємо на східний напрямок і вйо до Канева. Там перескочимо дамбу та об’їдемо зруйнований міст біля Баришівки. По кілометражу виходить майже те саме, а от клопоту з в’їздом у Київ буде значно менше.

Правий берег Київщини живе повноцінним життям. Люди ще напружені, але тривога потроху спадає, хоча пости територіальної оборони, а то просто дружини самооборони, намагаються ретельно перевірити автомобіль. А що перевіряти? Два дрони і повний кузов тушкованого м’яса. І треба їхати. Чолов’яги бажають щасливої дороги і наш пікап котить далі.

Лівобережжя зустрічає напруженою тишею. Тут не такий інтенсивний авторух. Тут по селах менше людей. Відчувається, що ще зовсім недавно над цим регіоном нависав ворог, загрожуючи затопити своїми каламутними хвилями українську землю. Ми минаємо Переяслав і опиняємося на харківській трасі біля Яготина. До повороту на Прилуки потрібно проїхати аж до Пирятина, а там на північ. Дорога майже порожня, тільки потрібно бути уважним, щоб не наскочити на бетонні блоки, якими рясно перекрита дорога. Аж ось і поворот. Ще кількадесят кілометрів поганющої дороги і ми паркуємося в Прилуках.

Руслан Сулименко мовчить. Телефони не відповідають. Вирішуємо трохи подрімати, та сон не йде. Прогулююємося прилуцькими вуличками, заходжу в крамнички. Місто напружене, адже кілька днів тому російські війська були зовсім близько від міста. Мешканці на контакт не йдуть, дуже скупі на слова. Час такий, що з незнайомцями говорити не хочеться. Один лише прилуччанин сказав, що найбільш тривожно було тоді, коли біля міста роздовбали російську військову колону. Тоді думалося, що росіяни розбомблять місто так, як це вони робили з Черніговом.

Так минає три години. Розуміємо, що вже до мотопіхоти ми не встигнемо. Тут би Сулименка дочекатися. Характерно пискнув смартфон. Повідомлення від замкомбата: «Вибачте, забув повідомити. Ми в Конотопі». Нічого собі. Це ж ще більше, ніж сто кілометрів їхати. Перезираємося між собою, хоча розуміємо, що поїдемо. Потужний двигун лише рикає під капотом, і ми вирушаємо у південно-східному напрямку.

До смеркання залишається ще чотири години, а навігатор показує, що дороги нам на дві з половиною години. Тому ми лише на хвильку зупиняємося, коли бачимо розірваний російський танк. Швиденько фотографуємо і даємо по газах. Дорога дуже знайома. Точно, це ж ми так їздили в Качанівку. Цікаво, а російські варвари там побували? Поки слідів вторгнення не видно, як і руйнації у Патрушівці та Парафіївці. Нам потрібно проїхати трохи далі, а потім поворот ліворуч. Там є відтинок поганої дороги. Двоповерховим автобусом там їхати було важко, але в нас пікап «Міцубісі».

Асфальт поступово змінився баюрами, а пасторальні, хоч і дещо похмурі пейзажі, картинами руйнації. До Терешихи з поля тягнулася чорна смуга. Це дорога, якою в Україну проривалися, а потім відходили російські окупанти. Спочатку то був просто слід від сотень колісних та гусеничних машин. Потім перед за селом побачили парочку згорілих бронемашин «Тигр». Ці «звірюки» вже нашим оборонцям не страшні. Робимо кілька фото і рушаємо. Як виявилося, далі привидів для фото було дуже багато. Шлях відступу росіян був просто позначений знищеною бойовою технікою, мов стовпами. Ось стоїть на мостах спалений «Урал». Він якийсь дивний, але, пригледівшись, розумію, що «орки» намагалися захиститися від українців. Для цього вони прикріпили до радіатора шмат металопрофілю. Того, яким будівельна мафія огороджує ділянки. Ну що, «ваньки», допомогло воно вам?

Далі стоїть майже цілий танк. Стоїть з відкритими люками на башті, мов Чебурашка. Всюди на узбіччі валяються залишки індивідуального раціону харчування військ мордору. Московити просто загидили все навколо. В’їжджаємо у Рубанку. Тут зійшлося кілька російських колон. Особливо вони шляху не вибирали. Поламані паркани селянських дворів, роз’їжджені гусеницями городи. Щоб не їздила техніка по ораному, то ЗСУ палили ворога. Он іржавіє бронетраспортер. А он похилив хобота потужної гармати російський танк. В нього збита гусениця. Навколо танку, покурюючи і хитро примружуючись, ходить декілька дядьків. Певно приглядаються, що з того можна використати в господарстві. Залізяка велика, з чого її почати розбирати? Загадка… При відступі росіяни ще намагалися затримати наші підрозділи перекопуючи дорогу. Доводиться об’їжджати рови по розквашеній траві. Знову дорога і знову бита техніка. А тут вже дати їй лад намагаються трофейні команди. Хтось діловито ходить біля покинутої велетенської САУ «Мста-С», інші дивляться, як догорають новітні російські БТР-82. Добре горять, якісно.

Далі картина руйнації стає більш помітною. Орда розташовувалася в селі не особливо вибираючи місця. Хоча ні, дуже ретельно вони вибирали подвір’я, городи, садки мирних жителів. Боялися стати в чисте поле, використовували цивільне населення, як живий щит, тобто брали наших співгромадян у заручники. Зламані паркани, знесені ворота, понищені фруктові дерева. Правда, наші добре насипали варварам, які залишили свої машини на дорозі. Ось стоїть бензовоз, за ним підйомний кран, а далі танк. Ну, як танк… Корпус танка, що розійшовся по зварювальних швах. Башта бойової машини лежить за кілька десятків метрів, бо такої сили був вибух. Певно, відбулася детонація боєкомплекту. Поряд цього мініцвинтарю військової техніки сидять кілька літніх людей. На їхніх обличчях якась приреченість і втома. Їхнє життя було без війни під лозунгами «Мир, труд, май», а тут війна металевим запахом і горілчаним перегаром дихнула їм просто в обличчя. От і дивляться вони порожніми очима на повалені стовпи та обірвані дроти, на роз’їжджену клумбу в центрі села. Правда, працівники ремонтних служб працюють, щоб відновити постачання електроенергії, але роботи дуже багато.

А нам стає непереливки. За Малим Самбором наш пікап ледь просувається бездоріжжям. Колись тут було тверде покриття, а тепер просто розквашене болото. Автомобіль гребе всіма чотирма колесами і хилиться на борт градусів до 30. Стрілка тахометру піднімається до позначки 4000 обертів. Ми повільно просуваємося, але ж скільки такої їзди витримають механізми? Назустріч їде гусеничний бронетранспортер з нашими вояками. Вони ще здалеку починають крутити пальцями біля скронь. Потім один з них зіскакує на землю і повідомляє, що далі буде гірше, тому потрібно їхати в об’їзд.

Колись рубінового кольору авто, мальовничо заляпане грязюкою так, що склоочисні щітки не справляються з своїм функціоналом. З великими труднощами авто виїхало з колії. Водій пікапа починає маневрувати на вузесенькій смужечці відносно сухого грунту. Але передні колеса зриваються в колію, а назад неможливо здати, бо фаркоп впирається у півметровий вал. Але якось ми розвернулися і поїхали назад в село. Там, на околиці, стояло кілька автомобілів з добровольцями. Вони теж сумно дивилися в напрямку, звідки ми приїхали. Мобільного покриття немає. Мапи теж. Зрештою по пам’яті відтворюю маршрут об’їзду і ми невеликою колоною вирушаємо далі. Наш потужний «міцик» виривається вперед. І через півтори години ми все ж приїздимо в Конотоп.

Часу дуже мало. Нас зустрічає Руслан Сулименко, автор безсмертного мему про трьох танкістів і півлітрову баночку. Він трохи заріс бородою, але не втратив якогось такого хвацького з хитринкою вигляду. Приїхав на досить гламурному кросовері «Мазда СХ5». На наші посмішки відповів: «Та мені її всунула якась адміністрація. Я розумію, що це машина не для військового. Споживає лише високоякісний бензин. А де його взяти? Тут мої рідні місця, то я домовився з сільським старостою, щоб мене заправили. Пообіцяли 40 літрів. Поки я туди й назад заїхав, то більше 10 літрів викатав. Але ж не ногами ходити. Ви ж бачили наші темпи? Хлопці три дні за ними на броні гналися. А росіяни видійшли. То я хотів би спитати у декого, а як так сталося? Ви не знали маршруту виходу? Та тією ж дорогою, що й заходили. Їх тут майже всіх можна було накрити. Але випустили… Договорняк?»

У нас відповіді немає. Ми й раді були б ще поговорити, але треба назад. Швидко розвантажуємося та фотографуємося. Солдати заносять допомогу в приміщення тимчасового розташування. Виїжджаємо на дорогу. До нас підходить один з ротних батальйону: «А я тільки-но стрічку «Фейсбуку» гортав і бачив, що ви до нас їдете. Радий зустрітися». Ми ще говоримо про спільних знайомих, куди і кого розкидала доля. А також про втрати. «Тьху-тьху, – спльовує Сулименко. – У нас лише один «200» за цей час. Ми ще 22 лютого були на позиціях і добре вкопалися в землю. Вибити звідти нас було майже нереально. То ми й палили росіян. Скажу більше, у нас багато втрат в бригаді від дружнього вогню. Зокрема, так загинула Валентина Пушич. Їхала, говорила по телефону зі «Стрижем». Потім сказала, що мають проїхати блок-пост тероборони. Через пів години Дармограй набирає її, а йому відповідає якийсь чоловік. Немає, мовляв вашої Валентини, бо увімкнула дальнє світло в автомобілі. Її розстріляли з кулемета разом із мобілізованим офіцером». Такі розповіді чути просто нестерпно, але це також війна і масовий психоз. Жертв «дружнього вогню» дуже багато по Україні.

Назад спробували виїхати через Ніжин. Краще ми б того не робили. Їхали по трасі від Батурина, аж до першого повороту на Ніжин. Далі не можна було, бо був підірваний міст. На вулицях Малої Кошелівки нас перестріла не дуже твереза самооборона. «Тут ви не проїдете, все перекопано і заміновано! – безапеляційно заявив тип в джинсах. – Вертайтеся до траси, а там через Заньки до Великої Кошелівки. Там теж є оборона і вам підкажуть, як виїхати до Києва. А тут нє, не проїдете!». Прямуємо на північ, хоча підсвідомо розуміємо, що там ми піймаємо облизня. Справді у Великій Кошелівці хоч в око стрель. Ніякої оборони тут немає, тож з переляку хтось із місцевих справді може стрельнути. Вирішуємо трохи повернутися назад, а потім через Івангород проїхати до Ічні й далі на Прилуки. Навігатор показує, що хоча відстань і мала, але їхати треба довго. Тим часом хвилини минають і настає комендантська година.

До темряви додається хуртовина. Перед капотом автомобіля снігова стіна. Керуємося лише показниками навігатора, що не завжди добре. Покриття мобільного зв’язку дуже часто пропадає, тож доводиться ретельно карбувати в пам’яті всі дороги на не дуже знайомій місцевості. Все ж навпроти Борзни повертаємо в південному напрямі та в’їжджаємо у Велику Загорівку. Перед нами червоніють блок-фари якоїсь машини, що рухається в одному напрямку з нами. Так доїжджаємо до блок-поста. Кросовер КІА перед нами пропускають швидко, а нам вчиняють справжній допит.
– Ви хто такі?
– Волонтери.
– Є посвідчення?
– Є, ось дивіться. А ще паспорти.
– Я такі посвідчення і сам намалюю. Чому порожні?
– Бо вже розвантажилися. Лишився лише один дрон…
– Дрони заборонені. Ви що, шпигуни?
– Він запечатаний…
– А через хвилину буде розпечатаний. А чому у вас в телефоні військовослужбовці сфотографовані?
– Бо ми їм передаємо допомогу. Це фотозвіт. Може, пароль вам сказати?
– Та нахуй мені ваш пароль. У нас тут свої паролі.
– Ви з якої бригади чи з тероборони?
– Ми 58-а бригада.
– То ми знайомі з вашим колишнім комбригом Михайлом Драпатим.
– Та мені похуй. Відкрийте капот, а ще я зараз номер машини перепишу

Відкриваємо капот. Військовий щось там зазирає, потім риється в автомобілі, знову заглядає під капот. До нас підходить ще один солдат і питає куди ми їздили. Почувши, що в перший батальйон 72-ї, трохи пожвавися і сказав, що в нього брат служить в першій роті. Відповідаю, що тією ротою командував мій друг, а комбатом тепер той і той. Чоловік послухав і сказав гарячкуватому солдатові, що ми свої. Дуже пильний військовий з неохотою віддав документи. Видно було, що йому хотілося нас пристрелити, а потім допитати. Що ж, такі вони мандри у заборонений час.

Ця пригода нас не надто підбадьорила. А дорога геть засмутила. Сорок кілометрів ми їхали півтори години. Хуртовина припинилася, але додалася інша халепа. «Ви де? Поблизу Ічні? Будьте обережні, біля Монастирища росіяни», – висвітилося на екрані смартфону. От бадьора новина. А тут ще спалена російська техніка почала з’являтися на дорозі. Хоч би дійсно їхати в той бік куди треба. Але ж наче росіян тут немає вже півтора дні… А, доїдемо.

Справді, ми без пригод доїхали до Ічні. Тут поліцейські теж влаштували нам коротенький допит, але повірили досить швидко. Ми ще поросили води. Мали на увазі, щоб залити в бачок омивача скла. Нам хлопці від щирого серця подарували дволітрову пляшку лимонаду. Подякували і на цьому. Вислухали, що не годиться вештатися поночі, пообіцяли більше так не робити та й поїхали додому.

Добиралися довго. Через Київ нас не пустили, тож довелося їхати на Переяслав, де нас і зморив сон. Вранці виявили, що в баку палива залишалося на денці, тож через Канів ми їхали дуже тихенько і зраділи, коли побачили недалеко за цим містом працюючу АЗС. А там до Білої Церкви можна було палицею докинути. Ну, а квадрокоптер «Кедру» ми повезли іншим разом.

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: