Колеса авіалайнера торкнулися злітно-посадкової смуги і по його корпусу пробігла вібрація. Ми прибули в столицю Норвегії Осло. Цей північно-західний край Європи став не лише одним з прихистків для українців (а їх сюди приїхало чимало), а й «передостаннім автомобільним раєм» для волонтерів. Саме тут ще можна відшукати такі потрібні в ЗСУ пікапи та позашляховики. І нехай стан їхніх кузовних панелей частенько непривабливий, але технічна частина, як правило, в порядку.
Для того, щоб опинитися в Норвегії є кілька способів. Водну транспортну артерію «із варяг в греки» ми відкинули. Бо на північному напрямку в нас ватні сусіди. Нічого, потім і їх наново втягнемо в Європу. Жарт, але в кожному жарті є певний відсоток геополітичної стратегії. Найдешевші квитки до Осло придбали на рейс із Кракова. В аеропорт «Баліце» добиратися з таємної бази (тієї, що після повороту праворуч розміщується неподалік цвинтаря на тихій вуличці) в Катовіцах. Рейс був на ранній ранок. Вірний помічник Гугл показав, що виїжджати потрібно серед глупої ночі й робити купу пересадок. Вирішили не ризикувати, бо на залізниці можуть бути затримки, й попросити допомоги в інтернет-спільноти по довозу. І добрі українці знайшлися. Завезли й не взяли компенсацію за пальне й дорожній збір.
Аеропорт імені Йоана-Павла ІІ нагадував потривожений вулик. Воно й не дивно, адже за пасажиропотоком він поступається лише варшавському аеропорту ім. Шопена. З автостради А4 видно, як злітають і сідають різні повітряні судна, як невеличкі «маршрутки» лоукостів, так і розкішні авіалайнери. Серед цих гордих металевих птахів із яскравими фарбами «ліврей», темною тінню шугонув догори військово-транспортний літак. Цивільна авіація ділить смугу з базою ВПС Польщі. В польських аеропортах відчувається, як ми відстали в справі авіаперевезень. Лише вздовж автостради А4 можна натрапити на міжнародні аеропорти у Жешуві, Кракові, Катовіце, Вроцлаві. Лише ці чотири аеропорти обслужили близько 20 000 000 пасажирів у 2020 році. А це показник роботи ринкової економіки. Довго в аеропорту ми не затрималися. Реєстрація, митний контроль, коротка прогулянка в крамнички duty free (дорого) й коротке очікування. Посадка. Пристебнулися. Полетіли. Сусід через прохід замовив «to porsjoner vodka», вилив вміст пляшечок в паперову посудину й, хвацько крекнувши, влив одним махом все в горлянку. Для сьомої години ранку досить радикальний вчинок. Ми задовольнилися порцією мінеральної води, запасливо придбаної в «дютику».
Норвегія зустріла нас холодом і снігом. Лише сто з невеличким гачечком років минуло з того часу, як планета перестала бути terra incognita для людства. Вирішальна роль у цьому процесі належить норвежцям. Фрітьоф Нансен навчив полярних романтиків науковому підходу до досліджень неозорих, холодних просторів власним прикладом. Інший норвежець, Руал Амундсен, використавши досвід співвітчизника, дійшов до Південного полюса і, головне, повернувся. А от зарозумілі британці на чолі з Робертом Скоттом любили всіляку «машинерію» і не повернулися. Хоча з часом «машинерія» перемогла романтику гонитви на собачих упряжках. Дивлячись в ілюмінатор на біло-сіру непривітну землю, хотілося застібнутися на всі гудзики та «блискавки» й не виходити з літака.
Але в літак авто для військових не привезуть та і транспортувати його лоукостом не будуть. Треба виходити. Скандинавський стиль, як ми його уявляємо, відчувається просто в аеропорту. Прості форми, багато скла і дерева, спокійні й холодні фарби. Просто посеред зали виставлено старі мечі. Певно, саме такими вимахували вікінги, роблячи свої набіги. А набігали вони так, що тремтіла не лише Європа, а й Азія. І якщо в Нормандії, Ісландії, Британії, Сицилії та Русі їм вдалося закріпитися, то на берегах Каспійського моря та в Америці вони свої експансивні місії зафейлили. А вже в ХІ столітті вікінги поступово зникають з хронік сучасників. Аж поки за справу не взялися норвежці в ХІХ столітті. Але про це пізніше.
В аеропорту зустрічаємо Миколу Блохіна. Білоцерківець давно живе в північній країні. З самого початку повномасштабного вторгнення передавав на батьківщину вкрай необхідне спорядження і пайки. Бронежилети, тепловізори, сухпаї, термобілизна, медикаменти. Все це стало в нагоді захисникам України суворого березня 2022 року. А тепер він зумів роздобути позашляховик «ленд ровер» для перевезення секретної документації. Микола радить поповнити запаси питної води. Де? А просто набрати з крану. Водичка справді смачна і рівень її очистки такий, що не потребує термообробки. Після «водокачки» виходимо на платформу вокзалу. За собою тягнемо сумку і валізу. Там продукти для вояків-вегетаріанців та ще деякі передачі. Зупиняємося. З великого сітілайту на нас дивиться чоловік, якого інтимно обіймає з-за спини інший чоловік. Хм, тепер такі в Норвегії ініціативи… Але то їхнє життя.
Поїздка електричкою до комуни Ейдсвол була короткою. Кондуктор перевірив квитки лише один раз. Міцний, життєрадісний чоловік привітно всміхнувся, поглянув на тікети та побажав гарної дороги. Новрезькою, звичайно. А ви знали, що в Норвегії дві офіційні мови. І що друга – не російська? Перша мова – це букмол, тобто «книжкова мова», якою спілкується більшість населення, а ще є нюношк – нова норвезька мова. А друковані періодичні видання частенько використуовують суміш цих мов, що додають в цю мовну суміш «приправ з діалектизмів. А діалектів є кілька десятків. Насправді Норвегія має дуже цікаву більш ніж тисячолітню історію, де пережила дві унії та здобула незалежність в 1905 році. Ми ще повернемося до цього питання.
В Ейдсволі ми одразу рушили не туди, проте геть не пожаліли про невдале рішення. Хоч ноги і вгрузли в рихлуватий сніг, але краєвид був гарним – невисокі гори, озеро, яхти. Повз нас, розбризкуючи калюжі, пробігло двійко фізкультурників. Микола зателефонував власнику авто і ми знову перетнули приміщення невеличкого вокзалу, в залу очікування якого піднімаєшся ліфтом. В тій залі створював гамір гурт молоді, на яких зовсім не звертало уваги двійко нечупарних осіб, що виклалися відпочити на лавках.
Норвежець Стронге чекав нас біля позашляховика. Микола пояснив йому, що авто буде на службі в ЗСУ і добрий чоловік вирішив передати свого «ленда» воякам безкоштовно. В багажному відділенні вкладено чотири запасні колеса. Просто на місці оформлюємо документи на автомобіль. Стає трохи прохолодно, тож повертаємося у вокзал. Нечупари подивилися на нас з видимим незадоволенням. Певно, ми заважали їм насолоджуватися буттям.
Нарешті всі формальності зроблені, гуманітарка завантажена й можна рушати. Роз’їжджаємося в різні боки. Ми вирішили заїхати в супермаркет докупити води та снеків. Дорога довга, потрібно щось жувати. Паркуємося і отримуємо повідомлення на вайбер. Поряд знову стоїть Микола. В нього є година часу і він нас веде перекусити в кав’ярню. Вибір невеликий. Кілька видів бургерів та круасанів, кава та газовані напої. В залі кав’ярні п’ять столиків. Коли ми вмостилися, то залишилися вільними 2/5 посадкових місць. Офіціантка прийшла приймати замовлення. Між собою ми спілкувалися українською і вона призналася, що приїхала на роботу з Польщі. Це полегшило вибір страв. Дівчина пояснила складники страви і ми не прогадали. Що сказати… Бургер із морепродуктами та свіжим салатом був надзвичайно смачним і поживним. Така от складається ситуація – поки ми приїжджаємо в Польщу, то поляки їдуть працювати в більш заможні країни.
Після обіду остаточно говоримо Миколі «До побачення!» і вирушаємо. Дорога тоненькою смужкою зміїться між сірими скелями. Ми маємо проїхати повз столицю країни місто Осло. Вирішено, що треба використати нагоду й побіжно оглянути місто. Мітка навігатора виставлена на паркінг в самісінькому центрі норвезької столиці. У вітровому склі «Ленд ровера» з’являється вид великого міста. Насправді, Осло не таке й велике за площею та кількістю населення. Площею і кількістю населення дорівнює приблизно Кривому Рогу. Але то перша й остання схожість між ними.
Осло – це цікава суміш архітектурних стилів. Ніби, після Другої Світової війни норвезьким архітекторам сказали ні в чому собі не відмовляти і ті, в міру своїх вмінь, скористалися наданою свободою. Не Роттердам, звісно, але ж Осло не рівняла із землею нацистська авіація, як то сталося із нідерландським портовим містом, тому новітня забудова вписується в квартали старого міста.
Ми крутимо головами в салоні. Наше авто то рухається по наземним вулицям, то пірнає в тунелі, які розгалужуються на кілька рукавів. Під землею панікує навігатор, панікує водій. Але нам вдається приїхати в торговий центр неподалік залізничного вокзала. Рух організовано значно краще, ніж в Києві, тому ускладнень не було ніяких. Нарешті опиняємося на центральній вулиці норвезької столиці, яка має назву Карла-Юхана. Огляд міста почали з кафедрального собору, який було збудовано наприкінці XVII століття. Культова споруда сувора на вигляд. Певно, мешканцям тодішньої Христианії було не до прикрас та і від розмови з Богом ніякі прикраси не відволікають. Прийшов, помолився, пішов. Жарт, звісно, хоча… Якби Син Його прийшов би у хламиді підперезаний вервечкою, то люди визнали б такого єретиком. Дуже скромно.
Прямуємо до Королівського палацу. Згадується, що під час ІІ Світової війни Норвегія біла окупована нацистами. Десь неподалік від Осло берегові батареї пустили на дно німецький важкий крейсер «Блюхер». Лежить тепер він на глибині 70 метрів. Цікаво було б пароплавчиком дістатися того місця, але часу обмаль. До речі, тодішній норвезький король Хокон VII встиг евакуюватися з Осло всього лиш за 30 хвилин до захоплення німцями королівського палацу. А от його данський колега і родич Кристіан X залишився на окупованій території. Але то справи королівські, хтось емігрував, хтось залишився. А от пан Відкун Квіслінг вирішив, що з окупантами бути добре і зрадив Норвегію, перейшовши на службу до рашистів. Його підтримав у цьому рішенні видатний письменник Кнут Гамсун. Вся історія закінчилася дуже повчально для українських «квіслінгів» – пан Відкун прогулявся на шибеницю з тавром зрадника і ставши символом колаборанства, а Нобелівський лауреат з літератури став ізгоєм. Тому видатні письменники та діячі мистецтва бувають не самими правильними людьми, а зрадники завжди отримають покарання. Деяким українцям варто знати ці «кейси», чи то пак історії з європейського життя.
Вулиця, по якій ми крокуємо, дещо нагадує вулицю Хмельницького в Києві. Тут також є Національний театр. Норвежці кажуть, що «стара опера». До нової ще дійдемо, а поки переживаємо за взуття, бо тротуари посипані гранітним кришивом, яке може пошкодити підошви. Навколо рояться туристи. Норвежці й представники Азії. Азіати радо біжать фотографуватися на лід кам’яного басейну. Влітку там працює фонтан. Багато хто з них із стереотипними фотокамерами. Вони знімають сніг, лід, чайок на головах численних скульптур. Ми теж не відстаємо. Холодний вітер прокрадається під одяг і вистужує тепло. Потрібно рухатися швидше. Будівля театру подобається. Вона будувалася наприкінці ХІХ століття. Тоді норвежці переживали підйом самосвідомості й хотіли прикрасити своє головне місто величними будівлями. Попри досить невеликі розміри, театр вишукано-затишний навіть цієї похмурої днини. Ех, потрапити б до Осло в сонячні дні…
Невеличкий підйом і ми біля королівського палацу. Резиденція коронованих осіб теж не вражає розкішшю, хоча замовляв її для себе справжнісінькій француз Жан Батіст Бернадот, якого шведи та норвежці взнали по королівських позивних Карл XIV Юхан та Карл IІІ. Наполеон Бонапарт дав світові не тільки зразок цивільного кодексу, а ще й королівську династію Бернадотів, коли рекомендував шведському королівству свого маршала в якості прийомного сина для бездітного короля. Заплуталися? Відвідайте Скандинавію і розплутайте цей клубок політичних інтриг. Норвегія варта того. А поки залишимо француза-короля височіти в бронзі біля палацу, в якому Жану-Батісту так і не вдалося пожити.
Побувати в Осло і не відвідати замок Акерсгус було б злочином. Найкоротший шлях лежав через вулицю Амудсена та площу Нансена. Норвежці шанують своїх національних героїв, тому увічнили соратників-суперників у топоніміці поруч. Історія взаємовідносин цих двох дуже повчальна. Жертовність та честолюбство, колективізм та егоцентричність, Північний і Південний полюс. І як оцінити діяльність цих двох? Амудсен обманом заволодів судном Насена «Фрамом», але першим досягнув Південного полюсу. Прославив королівство, дав поштовх арктичним і антарктичним дослідженням. Тепер Норвегія закріпила за собою та претендує на значні території, які дають, а в перспективі дадуть ще більше доходів від видобутку корисних копалин. На іншій шальці терезів діяльність Нансена, як державника й гуманіста. Він закріпив політичну орієнтацію Норвегії на англо-саксонський вектор й союзники билися за визволення країни від нацистів. Фрітьоф врятував сотні тисяч життів від голоду на території тюрми народів СРСР, а також дав шанс мільйонам біженців розпочати нове життя за допомоги «нансенівського паспорту». Піднімав питання про захист вірмен, греків від тотального фізичного винищення. Світове суспільство оцінило його діяльність Нобелівською премією миру за 1922 рік. В наш час її вручають в приміщенні «Дому 1950-х». Ми дивимося на барельф Нансена на стіні будинку. Його ім’ям названо лише одну вулицю в Україні. Коротеньку вінницьку. Але ж ми майже завжди були невдячними.
Перед нами причал Осло-фьорду. Тут справжня фотозона. Люди роблять селфі на фоні яхт, які покидають гавань. Звідси добре проглядається фасад ратуші з встановленими фігурами робітників та селян. Європейці загалом тяжіють до встановлення скульптур. Класика уживається з сучмистецтвом. Так і в Осло-фьорді. Класичний і засиджений всюдисущими чайками Петер Янсен Вессель Торденшельд ніби дивиться, як в чорні води гавані хоче пірнути дещо аморфний неіржавіюче-полірований «Дайвер», а за цим всім спостерігає бронзовий Франклін Рузвельт. Ех, еклектика…
Акергаус, як і все в Норвегії у цю пору року, в міру похмурий, в міру ошатний. Земля, каміння, дерева. На табличках розміщена інформація куди можна і куди не можна йти. Фортеця прихистила не лише кілька музеїв, а й штабу Збройних сил і Міністерству оборони Норвегії. Про те, що фортеця не просто місце для фотографування і пізнання історії вказують кілька патрулів. Кремезні чоловіки і дівчата з автоматами за плечима уважно спостерігають за відвідувачами. До 2022 року тут була розслаблена атмосфера, але зараз військовики в країнах Європи стали більш уважними. Спокій старої Європи порушено.
Мандрівка по Осло була б неповною без оглядин місцевої Опери. Новітня білосніжна будова, облицьована білосніжним мармуром, стала туристичною принадою. Ніби яхта кинула якір в одній з бухт. Сотні тисяч туристів хочуть пройти по похилому даху оперного театру. В будні й вихідні дні люди приходять милуватися поезією, що застигла у мармурі. Будівля трохи заходить у воду й стала улюбленим місцем зустрічі для закоханих пар. А навпроти них до стінок причалу припнуті десятки плавучих бань. Розчервонілі відвідувачі банних процедур виходять з саун і починають плавати у водах фьорду.
Пора виїжджати. МИ лише кинули оком на музей Мунка, помилувалися сучасною забудовою міських кварталів між історичним центром та східною частиною столиці, де розташувалися численні готелі, крамниці та ресторани. Люди… Скажімо так, в столиці Норвегії десь третина населення складають наші побратими з азійських та африканських країн. З них відсотків 80 не дуже воліють інтегруватися в місцеву культуру. Чому так? Це вже питання демографів.
Двигун «ленда» задоволено мурчить споживаючи якісне пальне. Перевищувати швидкість тут не можна категорично. Краще їхати трохи повільніше дозволеної швидкості. Дорогою додому ми ще маємо заїхати в місто Галден і забрати оптичний приціл. Шосе в’ється берегом фьорду. Навколо на схилах наліплені гарненькі будиночки. На воді багато таких милих малих суден. Так споглядаючи краєвиди і доїхали до Галдена, типової Скандинавії на межі між Норвегією та Швецією. Над цим туристичним містом нависає похмурий замок. Вночі він підсвічується, але має дуже таємничий вигляд. Околиці міста займає приватний сектор. Невеликі ошатні будинки стоять за номінальним парканом ледь до коліна висотою. Вулицями бігають зайці, тому доводиться часто пригальмовувати, щоб не переїхати довговухого. Забрали приціл.
Радимося, як рухатися далі. Бюджет обмежений. Порахували, що на паром грошей не вистачить, а якщо проїхати територією Данії та Німеччини економним ходом, то якраз впишемося до копієчки. Але треба робити зупинку для відпочинку. Дорогою лежить місто Люнебург і там нам обіцяють надати безоплатно кімнату для відпочинку. Що ж, поїдемо таким маршрутом.
В Швеції починає навалюватися втома. Світло зустрічних авто сліпить очі. Треба вмитися і заправити «ленда». Зупиняємося на шведській АЗС. Треба долити 30 літрів дизпалива. Поряд нас паркується гаряча шведська молодь. Сюди вони приїхали на масл-карах 70-х років ХХ століття. Такі довгі сухопутні лайнери частенько трапляються на шведських дорогах. Якась новітня молодь. Фулсайзні седани в не дуже доброму стані. Поскрипують, трохи іржаві. Але все перекриває розкіш салону та рев семилітрових двигунів. Здається, що молодики злегка прибухнуті чи трохи під кайфом. Ми тим часом вставляємо банківську карту в прийомник колонки бо заправка працює автоматично, оператор в цей час видає лише каву, заливаємо свою тридцяточку і тут приходить повідомлення, що з рахунку списано 10 000 гривень. Нічогенька собі заправка. Адже 60 євро це ж не десятка тисяч. Йдемо розбиратися до оператора АЗС. Через кілька хвилин з’ясовуємо, що перед початком заправки з рахунку списало цю суму, потім відмінусується заправлені 60 євро і решта повернеться на карту. Але через 5-6 днів.
Радимося, як рухатися далі. Бюджет обмежений. Порахували, що на паром грошей не вистачить, а якщо проїхати територією Данії та Німеччини економним ходом, то якраз впишемося до копієчки. Але треба робити зупинку для відпочинку. Дорогою лежить місто Люнебург і там нам обіцяють надати безоплатно кімнату для відпочинку. Що ж, поїдемо таким маршрутом.
Минаємо Гетеборг і Мальме. Наближаємося до проливу Еренсунд. Потрібно проїхати міст і тунель. Вже трохи за північ. Дорога просто порожня. За вікнами авто спочатку чорні води Балтійського моря, а потім сліпуче освітлений тунель. Знову починає навалюватися сон. В очі ніби пісок насипали. Треба провітритися. За тунелем вказівнок, який інформує, що ми на окружній дорозі Копенгагену. Ну от як не привітати Русалоньку?
Кермо викручується праворуч і ми вже прямуємо вулицями столиці Данії. Навіть вночі видно, що Копенгаген заслуговує на те, щоб його оглянути ретельніше. Але часу немає. Навігатор виводить до парку і невеличкого паркінгу. Заїжджаємо на майданчик і тут же за нами вмикається поліцейська сирена. Спина холоне, але поліціянти зупинили якогось «фолькса». Дужі хлопці перевіряють документи у водія, а на нас не звертають уваги. Ми йдемо доріжками парку на повні груди вдихаючи свіже повітря. Копенгаген оповитий передранішнім легким туманом. Всюди велосипедні доріжки. Їх не стільки, як в Нідерландах, але насправді багато.
Начитавшись казок Андерсена, очікуєш на чудо. Але бронзова Русалонька насправді дуже маленька композиція. Може при денному світлі вона була б більш чарівна. Але її вигляд викликає жаль. Більше десятка разів Русалонька зазнавала нападу вандалів. Її кілька разів обливали фарбою, відпилювали руки і голову, розписували політичними і соціопатськими гаслами. І цього разу до неї було прикріплено якусь табличку. Цього разу постаралися екоактивісти. Не думаю, що Русалонька головний ворог екології, але страждає вона. Стало сумно. Хай би лізли на фортецю Кастелет, що просто за каналом… Але ні… Кажуть, що влада Копенгагену вирішила перенести Русалоньку трохи далі від берегу. Але чи зупинить це енергійних придурків?
Копенгаген починає переходити у владу світанку. Ми рухаємося вулицями, які ще годину тому були порожніми. Годинник показує 4 ранку. А тепер вулиці стали досить жвавими. Починають працювати комунальники, прибираючи вулиця від сміття і пияків. Кудись поспішають таксомотори. А, ось і розгадка. Закінчили роботу нічні клуби і тепер народ роз’їжджається відпочивати після активного нічного відпочинку. Хлопаки в порваних джинсах, дами у вечірніх сукнях махають руками в надії зупинити таксі. Місто прокинулося, гультії позасинають.
Ой… Треба зупинятися. Це вже небезпечно. Сон просто вимкнув свідомість. Навіть пів секундний провал мів призвести до аварії. Знову АЗС і знову водні процедури. Даремно. До Люнебургу ще 250 км, але повіки зрадливо закриваються. Дві порції кави й дві банки енергетику не допомагають Глушимо двигун на стоянці й ніби хтось заглушив рештки свідомості. Провал у темну порожнечу…
Смартфон істерично розривається… Пробудження. Скільки часу пішло на сон? Півтори години. Це телефонує білоцерківець Микола Дашкевич. Він надає нам можливість відпочити в Люнебурзі. Тисячі білоцерківських родин вдячні цьому скромному чоловікові за те, що він зробив для дітей. Все наше місто має бути йому вдячне за все добро, яке він робить для Білої Церкви. Справжня людина-подвижник. Микола Володимирович просить бути обережним на дорозі. Головне – доїхати. І ми їдемо. Обережно, пересилюючи себе. Минаємо Гамбург. Вулиці заповнені бігунами, на водоймах яхти і байдарки. Нам далеко до спортивного життя Європи, але ж ми навчимося?
Якщо ви хочете побачити Німеччину – то їдьте в Люнебург. Як згадувалося вище, тисячі білоцерківців познайомилися з Німеччиною. Цим вони завдячують Миколі Дашкевичу. Він з своїми німецькими друзями зробили чи не найбільше для європейської інтеграції українців. В Білій церкві так точно. З останніх сил ведемо «ленд» на «Яблучну алею». Це околиці Люнебургу. Практично дорф – село. Акуратні господи, конюшні, чисті вулички. Маса припаркованих авто. Німці приїхали відпочивати. Ходять в жокейських куртках та лосинах, хльоскають по твердих халявах високих чобіт хлистами. Падає тінь від ласкавого сонечка. Погода геть розморює після скандинавського температурного аскетизму.
Микола Дашкевич весь в роботі. Незважаючи на неділю, він сортує гуманітарну допомогу, яку німці надають Україні. Йому доводить сортувати і вергати десятки тисяч тон. Він зізнається, що на заклик про надання допомоги Україні, німці дають багато корисних речей, але трапляється відвертий шлак. Робочих рук немає і цей подвижник гуманітарної допомоги сам береться до роботи. Стоять акуратними стосами перебрані речі, продуктові набори. Невдовзі приїде великотонажна вантажівка і все це поїде в Білу Церкву.
Микола Дашкевич веде нас в кімнати для відпочинку. Офіс межує з спальнею. Для нас це просто п’ятизірковий хілтон. Крутимося під струменями душу змиваючи втому і сонливість. Неділя, хіба можна спати? «Ленд» знову форкнув мотором. Машинка ніби просить відпочити, але ми жорстокі. В ЗСУ доведеться і не такі навантаження витримувати. Позашляховик довозить нас до центру невеликого міста. Здається, що ми потрапили в казку, але це просто звичайнісінький вік-енд. Мешканці міста висипали на вулиці й площі. Грають рок вуличні музики, смажаться ковбаси, торговці витягують свій крам на площу. Поряд можуть гармонійно вживатися текстиль і гриль, рок й етніка, шляхетні волоцюги й недостойні бюргери. Чому так? Бо бюргери вже в хламину, а волоцбги ще тверезі…
Архітектура Люнебургу варта уваги. Здається, що будинки залишилися порожні, а народ сипонув на вулицю. Все збудовано на піску і має оригінальний архітектурний стиль. Двоскатні дахи центральної площі переходять в оригінальні фасади. Народ гуде і легко випиває. За площею видніється дзвіниця церкви святого Йогана. Вона дещо похилена. Воно й не дивно, адже вся центральна частина Люнебургу побудована на піску. Старі люди й легенди розповідають, що головний архітектор храму побачив, що дзвіниця хилиться і вирішив, що воно неодмінно має завалитися долу. Не чекаючи такої знеслави він кинувся сторч головою із вищезазначеної архітектурної споруди. Сила земного тяжіння і гравітація зіграли добрий жарт з будівничим. Він впав пластом в копицю сіна. На радощах вирішив відзначити друге народження, напився, впав з стільця, зламав хребет і вмер. Подібні історії характерні для Європи, але в Люнебурзі вона дійсно бере за душу.
Вузенькі вулички ведуть з середмістя в колишній порт. Дорогою трапляються так звані «вагітні» будинки. Чи то від солі, чи то від просідання фундаменту в піску, але їхні стіни набули характерної опуклості. Люнебурзькі дотепники одразу вигадали міську легенду про те, що пари, які хочуть мати дітей, мають гладити стіни. Видається так, що зусилля потрібно прикладати зовсім не на вулицях Люнебургу, хоча може є специфічні любителі. Нам таких, на щастя, не траплялося.
Зате трапилося справжнє диво. Порт на річці Ільменау. Невеличку річечку перегороджують дамби. Світить сонечко, життєрадісно переливається вода через дамби, в тіні дерев та будівлі старого порту з краном, просто на тротуарах сидять люди. Хтось смакує пиво з пляшки, хтось читає книгу, інші тримають в руках шклянку з коктейлем і газету… Люди не напружуються і насолоджуються буттям. Панує цілковитий розслабон. А от в геть старих кварталах міста порожньо, адже все населення висипало на центральні вулиці й площі. Тож можна бродити в лабіринтах провулків, як справжній чужеземець, насолоджуючись колоритом.
Пиво і ковбаса. Вони є. Ковбаси смачні. Чим далі від центру – тим дешевше. Німці виносять електричні та вугільні грилі й насолоджуються їжею. В центрі ковбаса з соусом коштує 4 євро, а якщо помандрувати вбік метрів 300, то вже пропозиція буде за 2,50. Але в центр пропонує різноманітні додатки, смачні й спокусливі. Заробітна платня дозволяє німцям не зіажати особливо на різницю в ціні, але запевняємо, що смак однаковий – хоч в центрі, хоч трохи далі. Пиво… Не куштували. Певно класика, хміль, вода, солод. Напишіть в коментах, якщо пробували.
Палося добре. Але який би солодкий сон не був, та треба вирушати в дорогу. Ось і Микола Дашкевич приїхав працювати. Ми маємо змогу подякувати за гостину. Нам їхати, а йому розгрібати хури речей. Машина прямує вузенькими дорогами глибинної Німеччини. Вона акуратна й некваплива. Життя розмірене. Ніхто не підрізає, всі дотримуються швидкісного режиму, аж до виїзду на автостраду. Ось тут можна натиснути на педаль акселератора. Але обережно. У нас шиповані шини, а німці на таких забороняють рухатися їхніми дорогами. Але що робити, їдемо.
Попереду Берлін. Вирішуємо, що теж робимо зупинку. Паркуємося на околиці, на безкоштовному паркінгу. Прошкуємо якимись задрипаними вулицями на станцію міської електрички. Вокзал зустрічає млявим рухом людей. Вибираємо в автоматі продажу квитків відповідну станцію й прикладаємо карту для оплати. Апарат видає квитки. Йдемо на перон і розуміємо – щось не те. Навколо порожньо. Табло над пероном висвітлює інфу з якої ми розуміємо лише слова «страйк». І це не вдалий кидок в боулінгу, а кидок по нашим намірам. Здати квитки й отримати кошти неможливо, бо всі страйкують. Поважний німець-залізничник поганою англійською пояснює, що гроші можна повернути за кілька днів. Такою ж поганою, але все ж кращою, пояснюємо німцеві, що чекати не можемо. Той розводить руками – страйк є страйк, нічого не працює. Довелося йти на автобус.
Берлін. Його важко любити за архітектуру. Він не має якоїсь легкості на вулицях. Місто й досі ніби відчуває провину за нацистське минуле. Так нам здалося. Ні, натовпи туристів ходять біля райхстагу, Бранденбурзьких воріт і Унтер-дер-Лінден. Проте не народжується відчуття спорідненості з міськими кварталами. Спочатку ти відчуваєш себе гостем. Певно, треба трохи пожити в Берліні, щоб відчути всі його принади. А вони є. Недаремно столиця Німеччини знаменита музеями, театрами і молодіжними тусовками. А ще це місто молоді. От молодь і тусує біля Гумбольдтського університету, або біля монументу загиблим євреям Європи.
Берлін – просторий. В ньому органічно поєднуються вцілілі квартали старого міста біля Шпреє і новозабудовані вулиці. Місто дуже потерпало від бомбардувань, тому таке сусідство не викликає подиву. Ми ж хотіли подивитися блок-пост «Чарлі». Це місце, де мало не почалася Третя Світова війна, коли лоб в лоб виходили танки імперії зла срср і Сполучених Штатів Америки. «Чарлі» сав мало не єдиним вікном, яким можна було вирватися з тоталітарного суспільства у вільний світ. І досі він ніби діє. Крутиться біля нього маса народу і велосипедистів, люди фотографуються, п’ють пиво і з дивуються тому, що ще 35 років тому тут був вузол світової політики.
Пора додому. Ми ще заправляємося в Котбусі дизелем, а організми смачним кебабом за 4 євро. Скільки ж незвіданого світу ми ще не бачили. Тим і цінні наші здобутки, що могли поїхати куди душа бажає, якби не грьобана русня. Але переможемо і будемо приймати в себе мільйони туристів. Планета любить героїв, а українці є такими. Готуймося бути Європою після перемоги… Але ще чимало крові проллється, тож не забудьте зробити донат на перемогу.
А «ленд» приїхав в Україну і працює. Встановили в нього товстостінного сейфа і він розвозить беерки і секретні накази. Ворог би все волосся на грудях висмикнув би, щоб його вполювати. Але може лише за лікоть себе вкусити. Працюймо, нам перемога потрібна, як повітря.
