Він став одним із перших серйозно поранених, осколком світлошумової гранати Олексію вибило око…
Усі люди, які знають цього молодого чоловіка, відмічали його легкий характер. Олексій Шатнюк, випускник Білоцерківського національного аграрного університету, молодо-просвітянин, завжди був веселим і неконфліктним. Та навіть такого позитивного чоловіка дістали порядки, які панували в Україні.
Олексій свого часу пішов служити за контрактом у Збройні сили України, але, побачивши увесь безлад, який там коїться, розірвав контракт, і останнім часом працював у Киві кур’єром в піцерії. З повстанням Євромайдану він записався у вартові загони, а коли почалися заворушення на вулиці Грушевського, то опинився і там. Він став одним із перших серйозно поранених, осколком світлошумової гранати Олексію вибило око. Нині він перебуває у клініці Каунаса (Литва), куди литовський уряд запросив його на лікування.
Олексій (третій ліворуч) в колі друзів з “Молодої Просвіти” на День Молоді в Білій Церкві 2013 р.
– Олексію, як ти потрапив на лікування в Литву?
– Мені зателефонували знайомі волонтери з Євромайдану і сказали, що є варіант лікування за кордоном. Після поранення я не знав, що робити, просто опустив руки, хотів перечекати, щоб усе закінчилося, а потім ставати на облік в лікарню, оформляти інвалідність. І тут – дзвінок. По-перше, мені порадили звернутися до друзів і знайомих за фінансовою допомогою, а по‑друге, зателефонувати у посольство Литви і попросити допомоги.
– До тебе приходили у лікарню силовики, розпитували, де ти отримав поранення?
– Так, приходили із Печерського райвідділу. Я написав заяву, де вказав час, місце й обставини поранення. У заяві зазначив, що саме «беркутівці» кинули гранату. До речі, рідних про моє поранення повідомили міліціонери. Піcля трьох днів перебування в лікарні мені зателефонували друзі й порадили не перебувати надалі в лікарні, бо силовики почали арештовувати поранених протестувальників. Я послухався поради і поїхав ночувати до сестри, навіть не забравши виписки. Наступного дня приїхав забирати документи, і знову мені пощастило: через п’ятнадцять хвилин по тому, як я пішов, міліціонери почали арештовувати поранених. Ніхто не питав, коли поранено, за яких обставин – просто «гребли» усіх підряд. Я просто дивом не потрапив під гарячу руку. Просто дикість якась, адже на лікуванні перебували й важкопоранені люди. Були пропозиції везти мене на лікування у Західну Україну, та я не погодився. Так у сестри і переховувався, аж поки не потрапив у Литву.
– Ти за відкриття «шенгенської» візи щось платив?
– Ні, всі витрати взяло на себе Литовське посольство. Навіть автомобіль, який мене забирав для оформлення документів і відвозив у аеропорт, був посольським.
– Скільки поранених летіло з України на лікування в Литву?
– В Каунас – я один. Є кілька чоловік у Вільнюсі, серед них – один тяжкопоранений. Мало того, що він був поранений кулею, так його ще «беркутівці» побили ногами. В результаті у чоловіка дуже пошкоджені внутрішні органи. З ним зустрічався Президент Литви відразу по приїзді. До мене приходив міністр охорони здоров’я і проводив нараду з лікарями щодо мого лікування.
– Які тобі призначили процедури?
– Зараз мені встановили тимчасовий протез, і я проходжу відновлювальні процедури і медикаментозне лікування. У мене від ока залишилася тільки біла оболонка, тож зараз вирішується, якого типу протез мені буде встановлено. Я не виходжу на вулицю, перебуваю весь час у лікарні. Поки що організм звикає до чужорідного тіла. Протез натирає впадину, всередині все свербить, хочеться видерти його геть. Перший день узагалі було неможливо перебувати у спокійному стані – так боліла голова. Я навіть просив, щоб його витягли, але лікарі заспокоюють, кажуть – це природна реакція організму.
– Ти довго будеш перебувати на лікуванні у Литві?
– Це поки що невідомо. У найближчий понеділок (розмовляли ми з Олексієм 2 лютого, – авт.) буде відбуватися нарада, після якої вже точно буде вказаний термін лікування. Трохи сумую за домом. Приходили жінки зі Спілки українців, пропонували залишитися тут, радили отримати статус біженця. Цікаво було спостерігати реакцію лікарів на цю зустріч. Вони радили мені бути обережним і ні з ким не бути відвертим, бо під виглядом доброзичливців можуть приходити агенти ФСБ. Я трохи посміявся, а вони кажуть: «Ти б задумався, а звідкіля вони про тебе дізналися? Хіба з газети?» Проте моя персона навряд чи зацікавить спецслужби, бо я не організатор і не лідер – просто активна людина.
– Якою мовою спілкуєшся з лікарями?
– З лікарями розмовляю українською і російською мовами, але вони мене майже не розуміють, бо тут спілкуються литовською й англійською. Лише старше покоління, яке працювало за часів СРСР, ще більш менш пам’ятає російську.
– А як ти взагалі потрапив на Майдан?
– Я був на Євромайдані з самого початку – стояв в охороні, пікетував Генпрокуратуру. Коли видавалася вільна від роботи хвилина, то негайно йшов на Майдан Незалежності. Я не підтримував жодну партію, але там стояли мої знайомі, з якими колись займався українським бойовим звичаєм «Спас», тож не міг залишитися осторонь подій.
– Момент поранення пам’ятаєш?
– Тоді я після роботи побіг на Грушевського. Автобуси вже горіли, а на мені не було ні окулярів, ні шолома. Першої ж миті було дуже страшно – камінці летять, молотки, гранати. Мене вразило, що «Беркут» також кидає каміння, хоча їм це заборонено робити. Здавалося, що люди кидають каміння, щоб виплеснути свою злість. Я став очікувати, коли розпочнуться якісь більш активні дії з боку «беркутівців», і тоді допомагати протестуючим. Основна маса людей не брала участь у заворушеннях. Я теж не мав наміру втручатися в сутичку і якраз збирався відійти на безпечну відстань, аж тут мене оглушило вибухом. Осколки гранати вибили око, один уп’явся в шию, посікло ноги. Штани були «нафаршировані» осколками. Я пам’ятаю лише яскравий спалах світла. Мене підхопили на руки і віднесли подалі. Довго не було карети «швидкої допомоги». Приїхали в лікарню, і там лікарі повідомили, що око залишилося на щоці, все витекло.
– Ти потроху вчиш литовську мову?
– На примітивному рівні (сміється). «Здрастуйте», «Добрий день», «Дякую». Не знаю, скільки часу тут пробуду, але кілька фраз обов’язково вивчу.
– Що будеш робити після повернення в Україну?
– Важко сказати, здоровій людині важко знайти роботу, що вже казати про інваліда. Час покаже, але залишатися тут не планую – тягне на Батьківщину.
«Скайпом» спілкувалася Тетяна Виговська
Фото: Тетяна Виговська, Роман Штика та “kauno diena”
