Надія… Ключове слово сьогоднішньої ситуації в країні. Сподівання на краще життя, яке пов’язане із закінченням неоголошеної і не проголошеної війни з північно-східним політичним покручем – Московською державою. На нашому боці сила правди, а московіти виступають з позицій «правди сили». А ще в багатьох українців є надія на те, що їхні співгромадяни матимуть розуміння про необхідність, зціпивши зуби перебороти одвічного ворога, який протягом століть нищив паростки державності України. Надія живе.
Поїхали… Універсальний початок багатьох задумів і справ. Поїхали і ми. На схід України. Черговий раз із волонтерським візитом та гуманітарним вантажем. Бригада Чорних Запорожців давно вже на позиціях, тож потрібно допомогти землякам. Ні, просвітяни не втомилися допомагати і розумні люди, які розуміють необхідність допомоги фронту не перевелися, хоча їхні ряди меншають. Проте залишилися справжні – надійні й готові допомагати в найнесприятливіших ситуаціях. Тож зібрати чергову партію необхідних матеріальних засобів було хоча й важко, але можливо.
Є одна волонтерська фобія. Вона схожа на старий жарт про марнотратних жінок, яким «немає що вдягнути». Так і волонтери бігають і клопочуться «немає що везти». О, є півтони плівки оракал. Ага, 100 «квадратів» теплоізоляції. Непогано. Як з акумуляторними батареями? Є шість штук! Антифриз, зо два десятки тисяч цигарок, господарські ємності, будівельні скоби, ланцюги й шини на бензопили, багатопаливна плита, центнер ПЕТ-плівки. Що ще можна загрузити? Нічого! Бо вантажний «Крафтер» просідає на ресорах. Є що везти. Поїхали…
Дорожні враження? Про них коротко. Приємно вразив факт будівництва дороги. Це, звичайно, створює певні незручності для водіїв, бо доводиться весь час посилено концентрувати увагу на дорожніх знаках та розмітці, але ями та колії – ще гірше. Прикро вразив той факт, що будують підрядники з Туреччини. Можна, звичайно, пожартувати, що в Україну їдуть «арбайтери» з інших країн, проте це свідчить лише про низьку якість робіт українських дорожників. Можна багато розказувати про працелюбний і мудрий український народ, проте чомусь ці чесноти проявляються, як правило, на чужині.
Через добу вантаж було відсортовано й складено на землю Луганщини, просто на вулицю занедбаного шахтарського «посьолку». Ті робітничі «посьолки» колись виникали навколо шахт. Частенько поселенням давали назву шахти або автентичного села чи хутора, де будувалися «посьолочні» бараки. «Посьолки» розросталися і були згодом об’єднані у місто Золоте. А коли почалася війна, то місто було розірване лінією фронту. Відокремлені мікрорайони «пронумеровані»: «Золоте-1», «Золоте-2» й далі за списком до пів десятка. Важко зорієнтуватися в тих топографічних нетрях, коли приїхав сюди вперше й плутаєшся: скільки тих «Золотих», які лише назвою виблискують, а насправді животіють, вишкіряючись на білий світ щербинами вибитих вікон покинутих будинків. До них і не підійти просто так. Все заросло непрохідними чагарями. Земля після людей.
До тієї Terra Incognita добралися далеко за північ. Дорога фактично закінчилася за блок-постом південніше Лисичанська. Далі роздовбані напрямки, які від «народження» не бачили ремонту. «Крафтер» потріскував і поскрипував, навігатор давно розрядився. Аж ген десь далеко за деревами підсліпувато жовтіло світло поодиноких ліхтарів. Такою була нічна, прифронтова Луганщина.
В Золотому зустрілися з командиром підрозділу. «Поки вас чекав у машині, то бачив, як на лавці зупинки якийсь місцевий мужик заснув. Спочатку обблювався, а потім й геть обгидився, – поділився офіцер спостереженнями. – Багато тут можна надивитися, але поїхали – вечеря і баня вже чекають».
Вулицями «посьолку» (хоча насправді поселення має статус міста) їдемо в розташування роти. Орієнтуватися вкрай важко, бо навколо однотипні квартали, зарослі кущами. Ми робимо повороти, об’їжджаємо вибоїни, звертаємо на грунтові дороги, пірнаємо в «тунелі» з дерев, знову з’являємося на асфальті. Фари вихоплюють з темряви будинок, хащі, знову будинок, мишу, яка перебігає дорогу, велику яму, шахту, рудого лиса, скульптуру якогось стаханівця (до речі, засновник так званого «стаханівського руху» шахтар Олексій Стаханов помер в психіатричній лікарні міста Торез від алкоголізму. Недаремно в Радянському Союзі існував іронічний термін «стакановци»), знову будинки барачно-казарменого типу. Як тут орієнтуватися? І знаєте, а ці місцини подобаються мешканцям Донбасу. Їм милі серцю всі ці балки, чагарі, степ і напівпересохлі річечки. Правильно писав Василь Симоненко: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».
Прибули на місце. Знайома картина – покинуті будинки, в яких вояки намагаються облаштувати побут. В дворах прокладені доріжки зі збитих із дошок щитів. Якщо почнеться негода, то можна буде пересуватися без кілограмів налиплого на взуття масного грунту. На всіх господарських приміщеннях біліють «бірки». Це основа основ української армії. Без «бірок» вона небоєздатна. «За десять днів я два рази заправляв принтер і використав дві пачки паперу», – посміхається один з офіцерів. На одній з «бірок» написано «Вода бутильована», трішки нижче «Бутиль ємністю 1,5 літри». Таке уточнення потрібно для того, щоб можна було зробити заміну, коли інтенданти привезуть воду в п’ятилітрових ємностях. Змінив «бірку» і вже знову можна воювати. На прикладах автоматів теж бачимо «бірки» з прізвищами. Сумно жартуємо, що на дверях дровітні немає відповідних «бірок» і це «непорядок».
Розвантажуватися вирішили вранці. Сиділи і їли смачний омлет, запивали смачною італійською кавою, яку передали небайдужі українські заробітчани з Італії. Десь в липкій темряві стрекотнув автомат. Потім басовито приєднався кулемет і «закашляв» автоматичний гранатомет. «Війна починається?», – питаємо. Офіцер ледь повів плечем у відповідь. Для нього ця ніч не найгарячіша за весь час служби, бо вороги стріляють мляво. Оживає радіостанція і починається перекличка. Спостерігачі доповідають, що стріляли з ворожих позицій. Вогонь неприцільний, просто намагаються по спалахах виявити вогневі точки ЗСУ. «Я за два місяці схуд на півдесятка кілограмів, – каже ротний, – тож приїздіть на дієвий фітнес. Мінімум сну, перебування на свіжому повітрі, фізичні навантаження і нервова обстановка роблять свою справу».
Зустрічаємося з Оксаною, волонтером «Часу змін», зі Львова. Вона активно попрацювала і змогла залучити багато коштів на закупівлю необхідних матеріалів. Ми довго працювали дистанційно, а тепер радісно обіймаємося і смакуємо армійськими макаронами, запиваючи волонтерською кавою. В Оксани своя історія поїздки на фронт. В Києві їй довелося нелегко. Ось її розповідь.
«Забронювала ліжко в 6-тимісній кімнаті з 19 по 20 число. Вказала час прибуття . Приїхавши пізно вночі, я одразу ж пішла шукати хостел. Прийшовши за адресою хотіла поселитися. На мою фразу: «Добрий вечір! Я забронювала ліжко в 6-тимісному номері, на сайті booking, ось номер моєї «броні», адміністратор відповіла з єхидною усмішкою: «Ну и что? Хостел уже полностью забит. Я не могла быть уверенна, что ви поселитесь, поэтому я туда уже поселила людей». Я проявила принциповість і сказала, що залишуся в холі, бо мені немає куди піти. Адміністраторка сказала: «Это не приют для бездомних! Убирайся, либо я визову милицию! Ты здесь искать жилье не будешь. Иди на улицу (01:30 і холодно) и ищи. Мне всё равно, что холодно і ночь. Убирайся!”. Якби не поганий інтернет в хостелі, я б залишилася, але вимушена була знайти житло, тому почала виходити, але перед виходом, напам’ять сфотографувала дану особу. Після чого вона зірвалася і почала розпускати руки. Мені справді стало страшно, оскільки я після операції, а вона мене схопила за комір, щоб викинути за двері. А там сходи донизу…».
Оце бізнес і сервіс в найгірших українських традиціях. Наша свідомість потроху змінюється, але ще трапляються такі от працівники і власники бізнесу. Але сонечко, смачна їжа, приємна компанія роблять дива. Сум розвіявся. Починаємо вивантажувати. Тягаємо дружньою компанією волонтерів і військових «гуманітарку», складаємо її рівненько для гарного фотозвіту. «Добре, що привезли ланцюги і шини до бензопил, – радіють бійці, – бо ми свої «вграли» на будівництві бліндажів та траншей. Потрібно було розпускати колоди на дошки. Циркулярної пили немає, то ми бензопилами це робили. Тепер маємо чим дрова заготовляти і різати дороги в посадках». Обережно починаємо випитувати у хлопців про становище на фронті та ставлення місцевого населення до Збройних сил України.
Хлопці говорять, що обстановка на фронті спокійна, стабільна та контрольована. В переважній більшості обстрілюють позиції української армії на їхній ділянці в нічний час. Застосовують кулемети та гранатомети різних систем та калібрів (це ми вночі почули). Бійці стверджують, що заборони на відкриття вогню немає. Рішення приймає командир взводу чи роти, якщо вважає, що існує небезпека для життя особового складу. Підтвердженням цьому є інструкція, яку ми бачили на командному пункті роти. Там написано, що бавитися у «війну» не потрібно, бо це може принести втрати серед побратимів, але якщо ворог намагається вас вбити, то вріжте у відповідь. На вогонь з автомата рекомендується стріляти з кулемета, а то й з гранатомета подавити ворожу вогневу точку.
Місцеве населення вважають “зараженим совком”. Мабуть, мають на це підстави. А до відведення військ ставляться хоч і негативно, проте вимушені виконати цей наказ, оскільки присягу ніхто не відміняв, як і виконання наказів командування. І в цьому є певний конфлікт, оскільки буде розчарування діями військового керівництва й армію залишать патріоти, які не будуть мати для себе стимулу й орієнтирів для продовження служби. Вони прийшли захищати Україну, а не відступати. Багато хто пам’ятає про домовленості під час Іловайської трагедії й розуміють, що ціна слова росіян не варта й… та нічого не варта.
В чому ще є трагедія українського війська. Це армія без генералів. Ні, вони номінально є, проводять навчання частин і підрозділів, їздять з перевірками. Проте їхня участь у військових операціях зведена до мінімуму. Може, оперативне управління генерального штабу і відпрацьовує якісь плани по військовій операції по звільненню окупованих територій України, але на фронті продовжують діяти максимум полковники. А може, і взагалі комбати, які вирішують, що варто було б прихопити певну висотку чи лісочок, а то й «віджати» у окупантів позицію. І тут не потрібно генеральських зірок, а координація дій в межах бригади. Хоча без «одобрямс» можна отримати на горіхи.
Під час цих роздумів у розташування приїхала чергова комісія з перевіряльниками на камуфльованому позашляховику. Легендарна 70-ка «Ленд Круйзер». Такі ще сходять з конвеєрів у Японії. Навіть візуально можна було помітити, що авто якщо не новеньке, то досить «свіже». Напевно, коли командири підрозділів дивляться на нього, то не один порівнював із своїм автом, яке часто-густо напівлегально привезене волонтерами з Литви чи Польщі. Хоча хіба можна порівняти 70-ку з розбитими «фронтерами» або «галоперами»? Але підполковникам-перевіряльникам «тойоти», напевно, потрібніші.
А неподалік водій старезного ЗІЛ-131 зварював дуги під тент. «Ліпив» він ту конструкцію з труб квадратного перетину, металевих прутів, десь роздобутих кутиків. Тим химерніший і недолугіший вигляд тут мала брутальна «тойота».
Настає час фотозвіту. Стаємо поміж привезеного вантажу. Клацає фотоапарат. Раптом скрипуче запитання: «Ета всьо для паказухі?» Трохи осторонь, біля облаштованого мішками з піском сторожового посту, на стільці всівся старий шкарбан. Він ще на початку розвантаження причовгав із сусідньої хати і спостерігав за нами. Тепер голос у нього прорізався. У військових почали недобре застигати обличчя, проте ми просто увімкнули камеру в режим відео і підійшли до старого, який почав закриватися долонею від об’єктиву:
– Вам щось не подобається?
– Нє слишу…
– Хочете щось сказати?
– Я нє слишу…
– Ми вас в новинах покажемо. Може, вас мучать карателі та американці?
– Нє панімаю нічєво…
Хлопці радять нам облишити допитувати «передовика виробництва», який досі ностальгує за Радянським Союзом, мовляв, він частенько відпускає такі кпини, не стріляти ж його за це.
Пора покидати гостинний підрозділ. Наш «Крафтер» поскрипує на ямах. На зупинці алкоголіка вже немає, лише сліди неперетравленої їжі вказують, що тут когось «рвало на Родіну». Аж ось і автозаправочна станція. Тут, на перехресті доріг, маємо зустріч ще з одним командиром роти. На роту плануємо привезти позашляховик «Нива». Поговорили про передачу машини, віддали посилки з дому для одного з бійців та тисячу сигарет на всіх і вирушили на Попасну.
Три роки тому цими дорогами ми вже їздили і нас вважали чи то за божевільних, чи то за сепарських вивідників, Чому? Бо то була «сіра-сірісінська зона», яку з приходом ночі намагалися контролювали диверсійні групи ворога. Приїхали ми тоді в район нашого блок-посту з такого напрямку, з якого не мали б виїхати жодним чином. Тим і викликали підозри. Хоча й ми були налякані, коли, заблукавши, вигулькнули біля фортифікаційної споруди без ознак приналежності до армії України. Тоді все минулося, хоча нам і казали «…та вас і розстріляти тут могли». Тепер проїхали цими дорогами і полями безпечно. Поки що безпечно… Бо не можемо прогнозувати, що буде, коли станеться анонсоване розведення військ. Ворогу віри немає.
Попасна живе і працює. На вулицях багато людей та машин. Мирне життя, якому реально можуть зашкодити відведення військ. В Попасній ще маємо віддати кілка передач. Одну з них передаємо біля командно-спостережного пункту батальйону. За шлагбаумом стоїть знайома модель камуфльованої «тойоти». Еге, багатенько перевіряльників приїхало. Правда, «гуманітарку» вантажимо в той позашляховик. Пани підполковники сказали, що завезуть вантаж адресату.
В багажник лягають рулони оракалу, закладається плівка, закидуються сумки. Намагаюся запитати про якості «тойоти». Пани підполковники виявилися не надто «засекреченими» і радо діляться враженнями про те, що машина гарна, невибаглива, комфортна для руху по пересічній місцевості. Кажуть, що закуповували їх в Об’єднаних Арабських Еміратах. Може, й так. Шукав інформацію про закупівлю цих авто в 2016 році, але результатів немає.
Поки вантажили в позашляховик допомогу воякам, до шлагбауму підійшла непевного віку жінка. В її очах застигло питання, втім, воно (питання) дуже швидко зірвалося з її губ: «А здєсь хлєб давать будут? Кагда я віжу такіє машини, то знаю: будут давать хлєб!» Підходимо ближче. Жінка оглядає все якимось невинно-дитячим поглядом і перепитує: Хлєба дадітє?» Вона досить пристойно вдягнена, одяг не має характерного амбре постійного жителя вокзального дна. Цікавимося розмірами її пенсії, на що отримуємо відповідь – дві з половиною тисячі гривень. «Но у мєня в домє єсть два спінагриза, – квапливо додає вона, – каториє…». На закінчення своєї репліки попаснянка добре знайомим рухом постукує вказівним пальцем по горлу.
Українці, тих хто лежить, не добивають, тому, понишпоривши по кишенях, нашкрібаємо з півтора десятка гривень (все що залишилося) і вкладаємо їх у зморщену руку. На обличчі жінки жодних емоцій. Вона ще раз дивиться за шлагбаум, де військові закінчують пакувати плівку і каже: «Я панімаю па укрАінскі. Ми всє здєсь панімаєм. Кагда то пєсні пєлі. Я знаю зачєм пльонка. Кагда будєт атамний взрив – єю будут накривацца». Потім, подумавши кілька секунд, знову запитала: «А хлєб давать будут?» І знову звернула на нас той погляд, який тепер видавався поглядом зомбі…
Пора й вертатися. Наступна поїздка вже «на носі». Потрібно поспішати, бо негоду прогнозують по всій Україні. «Нива» буде дуже в нагоді захисникам України, які продовжують її боронити незважаючи на всі політичні негоди в світі. Є надія, що все буде Україна!
Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” – 30 грн.
ПРИВАТБАНК : 🇺🇦4731 2196 1484 2445 (Виговська Тетяна Миколаївна)🇺🇦
Кошти підуть на підтримку бійців АТО
Волонтерська група “Час Змін”
