214 читачів

У Білій Церкві відкриють пам’ятну дошку підпільникам-ОУНівцям

1

Білоцерківська «Просвіта» ініціює встановлення в місті пам’ятної дошки. Вона присвячена не ефемерним легендам, а цілком конкретним фактам з історії визвольного руху українського народу під час ІІ Світової війни. Кандидат історичних наук, член «Просвіти» Сергій Іванович Бурлака досліджує «білі плями» минулого. Вивчивши розсекречені документи з архівів колишніх каральних органів, він стверджує, що в Білій Церкві діяло потужне підпілля Організації Українських Націоналістів (ОУН). Воно ще з літа 1941 року взяло курс на відновлення незалежності України і не припиняло боротьби до 50-х років ХХ століття. Як це відбувалося, читайте в інтерв’ю з істориком.

– Пане Сергію, сьогодні ми будемо говорити на тему, яка довгі роки замовчувалася радянською владою, та й за перші роки відновленої Незалежності України згадувалася не часто. В недалекому минулому говорилося про те, що з нацистами на окупованих територіях боролося винятково комуністичне підпілля та партизани. Ви провели велику роботу й спростовуєте ці міфи. Що саме вам вдалося дізнатися про підпілля, яке ми назвемо не націоналістичне, а українське…

– Я думаю, що правомірно вживати назви і українське, і націоналістичне. Інколи я вживаю подвійний термін «українське-націоналістичне», адже самі підпільники не приховували свої націоналістичні ідеї і не бачили в них нічого осудного. Український націоналізм, який вони сповідували, а я маю на увазі ОУН обох гілок, «мельниківців» і «бандерівців», був направлений на побудову Незалежної Соборної Української держави. Хочу сказати, що після повернення радянської влади на територію Київщини не дуже приховувався той факт, що на цих територіях діяло розгалужене бандерівське підпілля…

– Одразу уточнимо, саме бандерівське? Не мельниківське, ні тих, хто був прихильником Української Народної Республіки?

– В Києві діяло досить потужне мельниківське підпілля, а от в Київській області, згідно з вивченими мною документами, переважно діяли саме бандерівці. Вони грали основну роль в пропаганді, підтримці ідеї відновлення незалежності, боротьби з обома ворогами – як з нацистами, так і з радянською владою. Щодо прихильників УНР, якщо ви маєте на увазі колишніх осіб, які брали участь в петлюрівському русі, то вони не були організаційно оформлені. І ще була на Київщині якась частка, так званих «гетьманців», послідовників гетьмана Скоропадського. Проте, документів про їхню діяльність, окрім деяких згадок, мені не вдалося знайти. Одного разу, мешканець нашого міста похилого віку розповів, що до прихильників Скоропадського належав один із бургомістрів міста Майківський. Він був найбільш тривалий термін на цій посаді і його розстріляли німці на початку осені 1943 року. Проте, за іншими джерелами він надавав документи для ОУНівського підпілля, що й стало підставою для його страти. Принаймні, гебітскомісар Штельцер, який фактично управляв містом з 1942 і до початку 1944 року, назвав в одній із доповідей Майківського «бандитом». «Бандитами» німці називали радянських партизанів або ОУНівців, ще представників УПА (бойової гілки націоналістичного руху).

1. Схема підпілля ОУН в Київській області (складена НКДБ)

– Ви досліджували історію націоналістичного підпілля, то можете сказати, коли воно виникло: одразу після окупації нацистами Білої Церкви чи певний час було загравання німців з українськими патріотичними силами? Тими, що прагнули відновлення незалежності…

– Давайте розділимо це питання. Перше питання – коли взагалі в місті Біла Церква та околицях почали діяти ОУНівці. Друге – коли вони перейшли в підпілля. Так от, ОУНівці прийшли в місто у перші дні німецької окупації. Тобто 16 липня 1941 року Біла Церква була окупована нацистами, а буквально за декілька днів тут з’явилися націоналісти. Вони не приховували своєї присутності. Ходили зі значком тризуба на лацканах піджаків. На деяких будинках були вивішені синьо-жовті прапори, зокрема на вулиці з сучасною назвою Героїв Небесної Сотні, поряд із приміщенням управління культури. Там був клуб ОУН, в деяких документах його називають «Просвітою». Ця установа була незвичною для білоцерківців, адже починаючи з 1920 року вивітрювалася згадка про український націоналістичний рух і Україну, як самостійну державу. Всі, хто про це говорив, попадали, в кращому випадку під підозру, а гіршому їх арештовували та відправляли туди, куди, як говорили, Макар телят не ганяв. Білоцерківці почали ходити до цього клубу, слухати лекції, підготовлені на основі праць, як потім писали в радянських документах, націоналістів Грушевського, Крип’якевича та ін. Тобто тих авторів-істориків, чия концепція зараз покладена у вивчення історії України в школах та вищих навчальних закладах. Була започаткована театральна трупа, яка готувала вистави, п’єси. Більше того, націоналісти проводили збори в різних установах, зокрема в Білоцерківському театрі, який розташовувався поряд з нинішнім приміщенням БТІ, де тоді був бургомістрат. Одного разу там відбулося зібрання, за участі української інтелігенції , театральних діячів та ОУНівців, які розповідали про своє бачення розвитку культури в цей непростий час. Більше того, під час проведення вчительської конференції на початку навчального року, перед освітянами виступив один із представників ОУН, що прибув сюди із Західної України Я хочу зазначити, що перші ОУНівці були представниками Західної України, які рухалися слідом за німецькими військами похідними колонами і виконували свої завдання з формування ОУНівської мережі, поширення націоналістичної ідеології та просування прихильників української ідеї до органів самоуправління, що тоді формувались. Певною мірою їм це вдавалося.

2

– А німці не чинили спротив таким намірам, оскільки після проголошення Акту відновлення Незалежності України 30 червня 1941 року багато хто з провідних ОУНівців потрапив під репресії нацистської окупаційної влади?

– А це відповідь на другу частину вашого попереднього запитання. Так от, буквально через два тижні після проголошення Акту німці висувають ультиматум про його відкликання, а після відмови Центрального Проводу ОУН вони починають арешти. Були заарештовані Степан Бандера, Ярослав Стецько та інші очільники ОУН, їхні родичі, близькі.

– В цей же час більшовиками був закатований батько Степана Андрійовича…

– Абсолютно вірно, а німці ув’язнили двох його рідних братів, які згодом загинули у концтаборах. Та існує певний часовий лаг між ухваленням рішення та його реалізацією. До півдня Київщини та Білої Церкви, зокрема, ця хвиля нацистських переслідувань націоналістів докотилася трохи пізніше. Репресії починаються наприкінці серпня і початку вересня. Саме тоді відбуваються масові арешті ОУНівців. Спочатку арешти передбачали вислання ОУНівців, які прибули в похідних групах, до Західної України у розпорядження місцевої поліції. Там націоналістам вдавалося, як правило, звільнитися через певний час. Дехто з них повертався назад. Зокрема, один із керівників мережі ОУН Ярослав Хомів, який очолював Київський обласний провід ОУН і одночасно був заступником голови Крайового Проводу на Осередньо-Східних Українськиїх Землях Дмитра Мирона на псевдо «Орлик». Хомів був причетний до перших кроків створення ОУНівської мережі, зокрема на Білоцерківщині, після чого його депортували на Захід. Було зрозуміло, що, в разі повернення, він таким поблажливим ставленням німців уже не відбудеться. Дійсно так і сталося. В 1942 році його заарештували під час виконання завдань. Він їздив півднем Київщини, перевіряв діяльність окружних, районних проводів ОУН. Дорогою назад до Києва німці його заарештували, помістили до табору «Сирець». За іншими даними він перебував на території концтабору в Бабиному Яру. ОУНівці готували втечу, знайшли можливість контакту. Але він був настільки фізично слабкий, що не мав сил піднятися і зробити кроки до втечі. Хомів помер у концтаборі, як і багато українців у той час.

– В чому полягала робота ОУНівського підпілля? Ви говорили про участь в конференціях тощо, напевно, випускалася і преса? Які були в підпільників завдання, і як вам вдалося про них дізнатися?

– Це питання має кілька складових. Перша – пропаганда своїх ідей. Перші декілька тижнів вона проводилась відкрито, поки німці не почали репресії. Томасевич, начальник допоміжної поліції Білої Церкви, під час допитів радянським слідчим у повоєнний час зазначав, що портрети Бандери й гасла націоналістів були розвішені на вулицях міста. Розповсюджувалися листівки на базарах. У приміщенні клубу ставилися п’єси і теж роздавалися агітматеріали. Після початку репресій німців проти ОУНівців, останні переходять у підпілля і починають створювати нелегальну мережу. Класична мережа була кількох рівнів. Станиця, яка охоплювала декілька сіл. Націоналісти не гналися за кількістю, вони спиралися на переконаних у їхніх ідеях людей. В станицях було по 10-15 осіб. Наступна ланка – міський або районний провід. Потім міжрайонний, окружний, обласний і, зрештою, крайовий провід. Ось така була структура. Звичайно, вона мала бути такою в ідеалі, але не завжди були всі ланки. В Білій Церкві та районі вдалося створити в більшості сіл невеликі організації з членів ОУН та їхніх симпатиків. Як це робилося. В початковій період окупації нацистами краю, націоналісти виїжджали в села і брали участь у формуванні органів влади. Сільські органи влади – це староста і секретар. ОУНівці, не приховуючись, пропагували та пояснювали українську ідею, шукали людей, які могли б її втілювати й пропонували їх на посади. Звертаю увагу, що, на відміну від радянської влади, на той період можна було обирати сільські органи влади. Як правило, зверталися до людей, які тим чи іншим чином брали участь у національно-визвольному русі та українській революції 1917‒ 21 років. Тобто тих, хто брав участь у петлюрівській армії, або тих, хто постраждав від радянської влади, був розкуркулений, виселений до Сибіру. Таких людей було дуже багато.

3

– Якою була реакція людей на цих заходах? Все ж настрої були проукраїнські, антинімецькі чи які? Адже майже кожна родина в 30-ті роки ХХ століття постраждала від більшовиків.

– Сільське населення в першу чергу постраждало від голоду, розкуркулення. Уявіть, яка кількість людей, 1 200 000 осіб було розкуркулено. На Київщині це був величезний пласт людей, а вони ж були кращими господарями. Тому симпатій до радянської влади в більшості людей не було. Радянська ідеологія дуже швидко почала зникати. Про радянський партизанський рух на Білоцерківщині до кінця 1942 ‒ весни 1943 років практично не було чути. От лише в 1943 році, переважно після того, як радянська армія перемогла під Сталінградом та Курськом, тоді багато колишніх червоноармійців, які опинилися в полоні, але були відпущені додому, проживали з сім’ями, займалися господарюванням, задумалися: «А що ми скажемо, коли повернеться радянська влада?». Повторюся, що в середині 1943 року це вже було зрозуміло. Вони чудово усвідомлювали, що буде з ними. Тоді частина людей почала брати участь у радянському партизанському русі. Це була невелика частина населення. Крім того, ще людей спонукала до переходу в партизанські загони та націоналістичне підпілля політика примусової відправки робітників на територію райху. Якщо спочатку в 1942 році багато молодих людей сподівалися, що там, в Німеччині, вони знайдуть кращі умови життя й вирушали на роботу добровільно, то в 1943 році їх відправляли туди в примусово. Багато людей отримали звістки з Німеччини, що там непереливки і медом не намазано. Молодь почала уникати набору. Найбільш переконані українці поповнюють загони УПА, а ще частина людей з числа полонених, а також поліцейські йдуть до радянського партизанського руху.

– Досить дивно, що поліцаї пішли в радянську партизанку…

– Абсолютно. Потім частина з них після поновлення радянської влади подавала документи на визнання учасниками партизанського руху. Комусь вдавалося, іншим – ні. В мене є дані, знайдені в київських архівах, що в одному з партизанських загонів, кістяк якого складали мешканці сіл Яблунівка та Трушки, мав у своєму складі більше половини колишніх поліцейських. Їх, правда, до партизанського руху не зарахували.

– А, крім контрагітації щодо робіт в райху, які ще акції проводило націоналістичне підпілля? Адже був випадок, про який ви згадували, що працювали люди в місцевій газеті і вони були розстріляні. За що такі жорстокі репресії застосували нацисти?

– Після формування ОУНівської організації та вимушеного переходу вихідців із Західної України в глибоке підпілля (а частина з них була розстріляна чи померла), мережа поповнюється переважно місцевим населенням. Так, керівництво Білоцерківським міськрайонним проводом переймає молодий хлопець, актор Білоцерківського театру Олександр Кузьменко. В театрі він працював ще за радянської влади і був актором балетної трупи. Симпатичний, талановитий танцюрист – він був кумиром білоцерківської молоді. Саме тому, що він був такою помітною особою, на нього і поклали завдання очолити провід. Ці обов’язки він виконував до середини1942 року, поки його не змінила інша особа, а він очолив Службу Безпеки окружного проводу. Після того, як минув організаційний період, почалася типова підпільна робота. Найперше, потрібно було поширити ідеї ОУН серед населення. Робити це можна було в нелегальний спосіб, переважно друкуючи та розповсюджуючи листівки, поширюючи націоналістичну літературу, яку привозили з інших міст до Білої Церкви.

Тим часом, тут було створено власну друкарню. Її було облаштовано на Заріччі в оселі Романа Каленського. До німецько-радянської війни він був доцентом Київського фармакологічного інституту. Коли починається формування підрозділів Української Повстанської Армії та груп, які мали вирушити на з’єднання з головними частинами УПА в Західній Україні, то потрібно було ще більше розповідати про діяльність націоналістів, доносити це до населення. Саме тоді використовують міську друкарню, що була об’єднана в одне видавництво з редакцією газети «Дзвін волі». Дехто зі складу колектива був членом ОУН. Зокрема, Віктор Доміловський, який був літпрацівником редакції, й очолював нелегальний районний провід ОУН. Крім нього, до підпілля входили журналіст Євген Головко – талановитий український літератор, який у довоєнний час був студентом філологічного факультету Київського університету, а також головний редактор видання Віктор Литвиненко. Після викриття підпільної діяльності, німці арештували 9-х працівників видавництва. Арешт відбувся саме під час друку націоналістичної літератури.

– Хто видав підпільників нацистам?

– Як вдалося встановити, їх видали радянські підпільники. Вони цього не приховували, більше того, ставили собі в заслугу. Зокрема, про це писали у своїх спогадах, що вийшли у 1960-х роках, командир партизанського загону Шелест і секретар підпільного райкому партії Шутенко. Дізнавшись про націоналістичне підпілля в друкарні, вони повідомили нацистську службу безпеки (СД), аналог гестапо, після чого німці заарештували цих людей.

– Тобто для радянського підпілля найстрашнішим ворогом було підпілля націоналістичне, а не нацистські окупанти?

– Так категорично стверджувати не можна. Радянські партизани вступали в певні сутички з німцями, підпілля видавало листівки, але націоналісти були для них також ворогами. Вдалося встановити, що заарештовані газетярі та друкарі були ув’язнені в тюрмі, яка була розташована по вулиці Підвальній, там де тепер розміщено ЖЕК №1. Уявіть собі, німці в кінці грудня 1943 року готуються відступати, вони відпустили в’язнів, які числилися за місцевою поліцією й були заарештовані за адмінправопорушення та кримінальні злочини. А частина політичних на другому поверсі були зачиненими. Мало того, розбіглася й охорона. Залишилися лише заступник начальника тюрми та завгосп. Люди на другому поверсі кричали: «Відпустіть і нас! Ви ж бачите, що вже й німці відходять!». Але цей заступник виявився настільки безжальним і тупоголовим, що особисто пішов до служби безпеки, щоб повідомити офіцерів і запитати, що з ними робити. Через певний час німці приїжджають, виводять в’язнів із зав’язаними очима по одному в двір тюрми і розстрілюють. Потім ці двоє тюремників розбирають паркан і цілу добу спалюють тіла розстріляних. Серед них щонайменше п’ятеро осіб були націоналістами. Німці боролися з націоналістами протягом усього часу окупації, за винятком початкового періоду. Я бачив в архівах фото, де місцеві мешканці та радянські офіцери стоять біля залишків спалених тіл. Це не можна роздивлятися без співпереживання та усвідомлення жахів війни. Я не міг зрозуміти, чому ці фото не публікувалися, про них не говорили раніше. Відповідь проста – належність жертв до організації ОУН. Радянська влада робила все, щоб люди про це з часом забули. Одразу після вигнання німців з міста це зробити було складно. У Київській області після поновлення радянської влади, з листопада 1943 по грудень 1943 року було виявлено і розгромлено 36 організацій ОУН. Зауважу, що Білоцерківська організація на той час ще не увійшла до цього переліку в повному обсязі.

photo_2022-02-03_21-25-49– Ви провели велику дослідницьку роботу і пропонуєте увічнити пам’ять про націоналістичне підпілля шляхом встановлення пам’ятної дошки. Це буде відновленням історичної справедливості, просвітницька робота… Чому ми маємо це зробити?

– Знаєте – це історична і людська справедливість. Люди склали своє життя за незалежну Україну і тривалий час залишалися безіменними і лише зараз ми дізналися про них. Безумовно, це має бути і нерозривним ланцюжком між визвольним рухом 1917-21 років, діяльністю націоналістичного підпілля під час нацистської окупації, боротьби «шестидесятників» і дисидентів аж по сьогодення. До речі, націоналісти продовжували боротьбу й після Другої Світової війни, а останній бій групи УПА відбувся на Білоцерківщині 7 липня 1951 року. Остання боївка УПА була заарештована радянськими каральними органами в 1952 році. Якби не було цих людей, то що було б з українською ідеєю? Вона була б, але чи була б реалізована в наш час? Чи були б революції нашого часу? Адже ми є свідками того, що портрети Бандери, гасла націоналістів прорвалися через паркан заборон, несприйняття певною частиною суспільства. Гасло «Слава Україні! Героям слава!» стало офіційним вітанням у Збройних силах України. Сьогодні це сприймається абсолютно нормально. Хоча і Росія й деякі інші країни не сприймають ОУНівський рух, щось там вишукуючи, але це був справжній український рух, який потрібно вивчати і знати. Моя місія, як історика, поширювати про нього інформацію на основі тих документів, які вдалося зібрати.

– Де ви знаходите документи про визвольний рух?

– У Галузевому архіві Служби безпеки України, мемуарній літературі та спогадах очевидців. «Архівна революція» почалася за президентства Ющенка і тривала за президенства Порошенка. Вона дала можливість вільно працювати дослідникам з документами, які були суворо засекречені. Ці документи не призначалися для широкого ознайомлення й публікації в ті часи, коли вони складалися. До них потрібно ставитися критично, тому що особа, яка перебувала під слідством, намагалася приховати свою реальну участь і дії. Ніхто не був зацікавлений в тому, щоб розповісти все, особливо якщо це був активний учасник…

– Це ми можемо бачити на прикладі тієї ж справи про Козачу Раду Правобережжя. Ніхто ж своїм зізнанням не хотів виносити собі вирок

– Радянські каральні органи добивалися від людей зізнань. Повністю відмовитися від надання показів було неможливо. В кожного є своя межа фізичної витривалості, больового порогу. Я читав, як допитували ОУНівців у радянських каральних органах… Останній рейд УПА на Білоцерківщині відбувся в 1951-52 роках. Вояки прийшли з Хмельниччини по завданню, бо саме тоді Роман Шухевич ініціював операцію «Орлик» і закликав мережу ОУН повернутися «обличчям до Сходу». Командуючий говорив зв’язковій Ользі Ільків: «Можливо, ваше життя там не буде легким, але мета, з якою ви їдете, виправдовує всі труднощі. Вірте, що якщо вам вдасться зробити те, що я вам накреслив, ваша робота буде варта більш, ніж робота і смерть тисяч наших повстанців. На Сході України – там місце нашої роботи». Троє молодих хлопців намагалися налагодити ОУНівську сітку на Білоцерківщині.

Опинившись тут, у Шевченківських краях, вони захопилися його духом, історією і дивувалися тому, що місцеве населення забуло про козацькі поховання, по-рабськи покірно ходить до колгоспів, не робили акцій непокори під час Голоду 1946- ‒ 47 років. Чому, понуривши голови, упокорилися радянській владі? Вони входять в азарт, зустрічаються з місцевим населенням біля крамниць, вітаються націоналістичними гаслами, розказують про Провідника Бандеру… Про них спочатку не повідомляли в НКВД. Лише коли їхнє перебування стало помітним, то 7 липня 1951 року групу було оточено в селі Ожегівка. Власне, в оточення потрапило двоє: Віталій Мельник і Володимир Скоренький. Вони билися так, що місцеві жителі казали: «Їх було двоє, а тут ніби почалася справжня війна». Бійців оточили десятки НКВДистів. Вони загинули в тому бою, дорого віддавши своє життя. Один із цієї групи, Михайло Криса чи Кріс, по-різному подають його прізвище, на псевдо «Кобзар» повертається назад на Хмельниччину. Проте, за рік він повертається до Білоцерківського краю ще з одним напарником, продовжуючи операцію «Орлик». У серпні 1952 року вони були заарештовані. Їх видав один із провідників. У мене було обурення, як так… Як можна було зрадити?. Аж поки не зрозумів, у якому стані він тоді перебував. Я процитую мовою оригіналу медичну довідку:
«Перелом кости основания черепа. Перелом обеих челюстей, подколенников. Со слов сопровождавших его, Демчук спрыгнул с третьего этажа здания и получил

Посмертне фото, зроблене МДБ.  2 - Володимир Скоренький (Богун), 1 - Віталій Мельник (Орлич)
Посмертне фото, зроблене МДБ. 2. Володимир Скоренький (Богун). 1. Віталій Мельник (Орлич)

Пам'ятник в с. Ожегово
Пам’ятник в с. Ожегово
указанные повреждения. Причем Демчук был резко понижен в питании. На лице кровоподтеки, выбито три верхних зуба. Имелась рана возле верхней глазницы и брови. Перелом верхней и нижней челюстей, перелом обоих подколенников, из правого уха и носа вытекала кровь. Больной, после того как пришел в сознание сказал, что болеет расстройством желудка и кишечника и все время находится на диете».
Йому не давали можливість ні жити, ні померти.

– Не витримавши жаху допитів, людина викинулася з вікна…

– Один із членів ОУН, якому вдалося вижити, розповідав, що Демчука занесли на ношах для очної ставки з ним. Він ледь міг говорити, з його ока витекла сльоза, і провідник ледь прошепотів: «Вибач, друже… Я не витрамав». Це були нелюдські муки, коли людина вже не володіє собою. Ми дивилися фільми, де показували тортури в сталінський період щодо засуджених. Але катували генералів, державних діячів, і кожен слідчий в підсвідомості мав на увазі, що засуджений може вийти на волю, а то й відновити своє становище. Нічого такого по відношенню до ОУНівців не передбачалось.

Радянські кати були професіоналами…

– Не лише кати, «сексоти» ‒ секретні співробітники ‒ також. Після поновлення радянської влади каральні органи створюють на Білоцерківщині легендовану підпільну організацію. Її очолюють Михайло Захаржевський та Катерина Миньківська. Остання була нагороджена ще в 1937 році орденом Бойового Червоного прапора за розкриття Спілки Визволення України, внаслідок чого сотні представників української інтелігенції, вчителів, учених були заарештовані й піддані жорстоким покаранням. Ці сексоти використовували підпілля, яке залишилося з часів німецької окупації.

Арсен Шевченко
Арсен Шевченко

Людмила Фоя
Людмила Фоя
Вони дізнаються про його учасників, звертаються з пропозицією продовження роботи і люди відгукуються. Більше того, підпільники виходять з-під контролю та радикалізуються, вимагають проводити бойові дії щодо зрадників, окремих радянських керівників. І от тоді каральні органи вдаються до арештів. Тоді ж було заарештовано керівника окружного проводу Арсена Шевченка, молоду, талановиту 23-річну людину, яка могла б реалізувати себе у мирному житті. Також було розстріляно Івана Нагірного, керівника Київського проводу, а решта отримали великі строки ув’язнення. Таким чином, у травні 1945 року було засуджено 30 осіб за причетність до ОУН. Більшість із них – білоцерківці та мешканці навколишніх районів.


– Ця справа досить відома, адже вона не обмежилася Київщиною…

– Ще завданням Захаржевського та Миньківської було налагодження зв’язків із Головним Проводом ОУН, щоб потім заарештувати його керівників. Вони використовували для цього молоду дівчину, яка була заарештована в 1944 році, Людмилу Фою. Людмила вдала, що готова співпрацювати з чекістами, але, потрапивши в ліси Волині до повстанців, розповіла про своє завдання. Завдяки операції Служби Безпеки в ліси було вивезено Захаржевського та Миньківську, де після зізнань їх було страчено.

– Ви написали книгу про підпільників ОУН в Білій Церкві, але справа не повинна обмежуватися лише виданням книг?

Про націоналістичне підпілля я написав книгу «Український визвольний рух на Білоцерківщині (1941‒1952 рр.): документи, спогади, свідчення». Я вважаю, що потрібно знаходити можливість у відповідних пам’ятках вшанувати націоналістів-підпільників. Зокрема ініціюю встановлення меморіальної дошки, на будинку, де тепер розміщується редакція газети «Замкова гора», а в період нацистської окупації видавництво газети «Дзвін волі», де діяли українські підпільники.

Розмову вів Костянтин Климчук. Світлини Тетяни Виговської та з архіву Сергія Бурлаки

Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)

Кошти будуть використані на волонтерсько-просвітницьку діяльність.

Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: