Ця зима стала тривожною. Інформаційне поле просто переповнене матеріалами, які прогнозують розвиток подій в найближчий час. Одні аналітики дають невтішні прогнози про неминучість нового вторгнення військ Російської Федерації, інші не такі категоричні. Переважна більшість західних демократій підтримують Україну. Не лише дипломатичним словом, а й наданням летальної зброї. В аеропорти прибувають борти з протитанковими ракетами та зенітними комплексами. Буде чим прикривати війська на полі бою. А ми? Ми готуємося. Гасло «Вірте в Збройні сили України!» не пустопорожні слова. Вояки на передовій запевняють, що вони готові до відбиття атаки. Освоюється нова зброя, тренується особовий склад, але потрібно дещо підвезти. І волонтери везуть.
– А це що?
– Блок-пост!…
Педаль гальма в підлогу, стрілка спідометру стрімко хилиться донизу але по максимуму завантажений автомобіль юзом суне просто у майже непомітний бетонний блок. В ці секунди у всього волонтерського екіпажу стискується не тільки серце. На щастя, фургончик зупинився вчасно. Довга дорога та важкі погодні умови вимотують. Потрібно бути напрочуд обережним на цих останніх кілометрах до мети, а так хочеться спати. Пригода бадьорить, майже, як кава. Коротка перевірка документів і ми минаємо Покровськ. Шини гудуть по посіченій гусеницями військової техніки дорозі. Проминаємо кілька порожніх вночі блок-постів, звертаємо на ледь помітну дорогу. Через певний час опиняємося на вулиці дачного селища. Глушиться двигун. Нас зустрічає полковник ЗСУ. Вітаємося, обіймаємося і хочемо лише одного – спати.
Не вірте міфам та легендам. Немає ніякого українського хайвею від Решетилівки до Дніпра. З такими темпами вона буде ще 3 роки будуватися. Не всюди є розмітка, напружує будівельна техніка на обочинах, яка не позначена попереджувальними знаками та світловідбивачами, а на території Дніпропетровської області взагалі ще й кінь не валявся. Тому відносна радість руху по бетонному покриттю змінилася розчаруванням, коли авто гуцикало Дніпропетровщиною. І ще одне. Покриття дороги «Київ-Ковель» після 16 років експлуатації нічим не поступається свіжесенькому «хайвею».
За п’ять годин до того. Автозаправочний комплекс на околиці Дніпра. Тут не тільки «заправляємося» кавою, а й «заряджаємося» позитивом. Енергію нам дає письменник Олег Гавріш зі своєю дружиною Іриною. Олег один із тих, хто словом і ділом пропагує українство. Він пише казки-фентезі на основі історій, які почув від своєї бабусі, коли приїжджав дитиною на далекий хутір. Наразі очікуємо з друку нові історії, де круто замішані фольклор, містика й мораль. Ми п’ємо чай і каву та насолоджуємося товариством. Говоримо про хід підготовчої роботи до видання книги, про інтерес читачів до «Казок баби Гавришихи-2». Та час швидкоплинний і доводиться прощатися. Олег підписує свою книгу для військових зі словами: «А Ірина теж волонтер. Вона пошила більше 400 прапорів і передала на фронт». Насамкінець Олег та Ірина дають нам в руки коробку з варенням та ткемалі. Скажемо наперед, що ткемалі нам вдалося спробувати у військах. Смачно! Далі дорога минуло в штатному режимі за винятком пригоди на блок-посту.
Вранці ми обговорюємо плани у їдальні. Просимося проїхати у Піски. Так склалася доля, що навколо цього сумнозвісного селища нам доводился їздити часто, але ніколи ми не проїжджали через блок-пост «Республіки Міст». Командири дають «Добро». Ми починаємо розвантажувати частину гуманітарної допомоги в дворі стильного котеджу. Дачне селище стало домом для військових, тому тут підтримується лад. А в 2014 році місцевим мешканцям довелося пережити миті війни. «Сюда приєхалі «кадиравци» на двух «камазах». Паказивалі пальцами, шо винасіть із дамов. Ми самі грузілі ценниє вєщі і іх патом і увазілі. Ми тєпєрь за Украіну», – говорили нам місцеві жителі. Що ж, це найдієвіша мотивація.
Кидаємо на сніжок масксіті, складаємо солодощі, акуратно вивантажуємо частину бронескла та акумулятори, викочуємо шини, видобуваємо зварювальний апарат. Короткий фотозвіт і починаємо збиратися в Піски. Перед тим ще передаємо коробку від Олега Гавриша в руки офіцерові з позивним “Скеля” та книгу. Далі в нас ще один короткий перегон, а військовим треба працювати.
Ми приїжджаємо до недобудованого мосту. Тут завжди брали ліворуч і їхали по об’їздній дорозі до позиції «Бастіон», що розташована поблизу Авдіївки та на під’їзді до шахти «Бутівка». Військові, які нас супроводжували, попередили: «А ось тут треба тиснути тапку в підлогу, аж до повороту». День напрочуд ясний. Сонце освітлює розбиту вантажівку, яка чорніє майже за кілометр від нас. Ліворуч на узбіччі встановлено пам’ятник загиблим українським воякам. Наш автомобіль хутко мчить вкритою кригою дорогою. Поворот і тепер вже почуваємося у відносній безпеці. Обабіч дороги на деревах прив’язані клапті поліетилену та тканини, які вказують коридор для руху. Всюди натикано табличок «Заміновано».
Піски дійсно мертві. Тут нині мешкає кілька місцевих, яким частенько армійці допомагають виживати в умовах ізоляції: то продуктів дадуть, то медикаментів підкинуть. Чотириповерхівки покинуті всі, хоча в підвалах кількох кипить військове життя. Нас запрошують на КСП батальйону. Фактурний комбат на перший погляд молодий, хоча потім видно, що це помилкове враження. Дійсно, він вже чекає чергове звання «підполковник». Слово за слово, кава за кавою і з’ясовується, що ми вже перетиналися в одному з підрозділів армії України за Маріуполем.
Майор служить в бригаді трохи більше року. Проблем у армії вистачає. «Престиж професії військового падає. Підрозділи поповнюються людьми далекими від ідеалу. Коли заступив на посаду, то довелося ретельно «чистити» особовий склад. Повикидали наркоманів та алкоголіків. Хоча офіційно діагностувати стан наркотичного сп’яніння в польових умовах дуже важко. Це проблема не тільки солдатсько-сержантського складу, а й деяких офіцерів. Дія «фену» та «солів» призводить на перших етапах до відчуття всемогутності, але розплата неминуча і людина перетворюється на руїну. Таких треба позбуватися негайно», – говорить офіцер.
На позиціях батальйону затишшя. Комбат реально оцінює загрози повномасштабного вторгнення, але вони його не лякають. Пояснює, що з цих позицій вибити ввірений підрозділ буде нелегко, адже тримати оборону можна довго і навіть без «Джавелінів», які зараз є уявною панацеєю проти всіх бід. Більшою загрозою ніж танковий удар є застосування бойової авіації. «Та й тренувати бійців на відбиття атак та іншим елементам ведення бойових дій не надто вдається. Ми не можемо вивести на полігон відділення, взводи та роти в повному складі та провести відповідні навчання по злагодженим діям. «Розривати» підрозділи є нераціональним», – підкреслив офіцер.
Напившись кави їдемо на спостережний пункт. Піднімаємося на дах чотириповерхівки. Будинки за 8 років війни перетворилися на довготровалі оборонні точки. З під’їзду в під’їзд можна перейти через проломи в стінах. Тут вже ніхто жити не буде. Квартири перетворилися на звалища. Просто під ногами валяються уламки посуду, книги, дитячі іграшки, сімейні фотоальбоми. На нас дивляться очі тих, хто жив у цих домівках, про щось мріяли, будували плани на майбутнє.
З цікавістю оглядаю книги. Хм, тут переважає література на шахтарську тематику про «чорне вугілля» та інші кліше. В сусідніх квартирах на полицях стоять мемуари Георгія Жукова. Саме ті «Воспомінанія і размишлєнія», які з кожним виданням додають в об’ємі й поповнюються «обнаруженнимі матєріаламі». Як влучно зазначив письменник Віктор Резун, ніби мертвий маршал диктує щось упорядникам збірки.
Всі квартири в пилюці та кіптяві. Росіяни не зупиняються ні перед чим. Вони розстрілювали Грозний, рівняли із землею Алеппо, гатили по Маріуполю та іншим містам і селам України. Рука росіянина не здригнеться, щоб вбити українця.
З даху чітко проглядається територія Донецького аеропорту. На кінці злітної смуги стоять рештки підбитої техніки. Те, що з такою помпою презентувалося суспільству в 2021 році, через два роки загарбники перетворили на руїни. Не злітна смуга, а просто дике поле.
Нас везуть в район розкішних віл. Великі, але якісь помпезно-одноманітні будинки. За високим, побитим снарядами і кулями парканом блищить золотом цибулина купола церкви. Неподалік з-під снігу зеленіє розчавлений гусеничною технікою автомобіль «москвич», а біля нього валяється унітаз.
До воріт монастиря накатано свіжу колію. Приїхали «сіміки». Це військовослужбовці, офіцери, які налагоджують відносини між цивільними і військовими в прифронтових містах та селищах.
Також вони допомагають населенню на лінії зіткнення, взаємодіють з місцевими адміністраціями, організовують відновлення життєво необхідної інфраструктури, електромереж, водопостачання, сприяють у доставці продуктів, речей, будматеріалів.
Додайте до цього всього кілометри новозбудованих, рівнесеньких доріг і… все одно місцеві голосують за «регіоналів». Тих, які й досі не визнають факту російської агресії в Україні, а частенько були і є розпалювачами війни.
Нас заводять на територію маєтку, який згідно місцевого фольклору є «дачею Януковича». Може, Федоровича, може, Саші Стоматолога, а може, Віті Гонщика. А може, і не їхня ця дача. Маєток так і залишився в напівготовності. Тут вам і критий басейн, і чималенька зона барбекю, штучна річечка, банька… Все, як має бути в доброго господаря. На підлозі будинку лежить не керамічна плитка, а мармур. Каменем облицьовані стіни санвузлів. Робилося все ґрунтовно. Тепер на цю розруху сумно поглядають астролог та його кіт, які вмостилися на димарі мангалу.
Потрібно покидати Піски. Ми дякуємо військовим і рушаємо в одне із сіл біля Костянтинівки. Там ми не були вже кілька років, хоча привозили туди гуманітарну допомогу. Свого часу тут розташовувалися білоцерківські зенітники. Село небагате, навіть бідне. Місцеве населення ставилося до військових прихильно, тож і ми не забували про ту співпрацю. Тепер в селі школи немає, лише дитсадок. Приміщення опалюється вкрай погано. Зайшовши в приміщення, ми ледве стримували себе, щоб приховати дрижаки. Важко уявити, як тут перебувають діти в таких умовах. Ми привезли для них одяг та трохи солодощів. Нам подякували і попросили допомогти з канцтоварами і папером. Поки розвантажувалися, повз нас пройшло кілька місцевих «мужчін». Ще в 2016 році тут мало було роботящих, а це, видно, дуже багато люду перейшло в «трудовий резерв».
Повертаємося в бригаду. Потрібно перепочити перед ранішнім виїздом. Але не спиться. Довго спілкуємося з військовими. Вони багато чого розказували з життя бригади. Щоправда, була в них одна спільна тема – падіння престижу військової професії. Звідси і проблеми, про які говорив комбат. А ще відсутність мотивації. Ми можемо реально втратити покоління офіцерів, які пройшли горнило війни. Багатьох із них з’їдає система. Іншим нестерпно дивитися, як рвуться до посад і відчувають корону на голові ті, хто відзначився у всіх операціях, крім бойових. Проте, незважаючи на цей песимізм, настрій зовсім не панічний. Ситуацію із вторгненням офіцери проговорюють між собою. Вони визнають, що головною проблемою стане прикриття піхоти з повітря. За найгіршими припущеннями оцінюють вклинення військ росіян на глибину в 100 кілометрів. Але, зважаючи на формування сил тероборони, мобілізаційний резерв, що має досвід бойових дій, передбачають поразку Російської Федерації. «Атака з боку Білорусії? Підрив кількох мостів, або робота пари розрахунків із протитанковими ракетами й жодна колона не пройде через ліси та болота Київщини та Чернігівщини», – впевнено пояснюють вояки.
Але сумні думки розвіяла Хортиця. Вісім років волонтерства. З’їжджено всі напрямки. Скільки разів, перетинаючи дамбу Дніпрогесу, казали собі, що наступного разу точно побуваємо на цьому острові. Цей раз настав.
Незатишно було на Хортиці. Шпаркий вітер задував під куртку, морозець кусав носи та вуха, сніжна крупа ховала за завісою місто. А ми вперто йшли на пагорб і фотографувалися біля прапора.
А потім прошкували на імпровізовану Січ. Саме там, за дерев’яним частоколом, в куренях зібрано колекції з музею козацтва. Сам музей на реконструкції, але на Січі роздивлятися експонати якось атмосферніше. Ех, якби ще часу було більше…
Майже всю дорогу додому згадувалася жіночка з емблемами зв’язківця. Вона дивилася, як ми готуємося до від’їзду і підійшла до нас. «Якраз шикування почалося, а я не встигла. Побуду тут. Ви журналісти? А, ще й волонтери? Дуже приємно вас бачити. Цікаво поговорити з новими людьми, а то сиджу на пункті зв’язку і мало з ким перетинаюся. Нас, жінок тут небагато. Хтось куховарить, а в мене доступ до секретної інформації. Нам, західнячкам-бандерівкам, довіряють секрети (сміється). Хоча ніби і маємо тут все необхідне, проте приїзд волонтерів, як ковток свіжого повітря. Приємно, що ви про нас не забуваєте, бо зараз значно частіше чути, що ми тут заробітчани, а не захисники. Приїжджайте ще», – сказала сержантка. І ми приїдемо. Ми потрібні захисникам. А нам всім потрібна вільна Україна.
Сподобалася стаття? Найкращий “лайк” 30 грн.
Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)
МоноБанк: 5375 4114 0689 6915 (Тетяна Виговська)
ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)
Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)
Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)
