2,604 читачів

Новорічні пригоди волонтерів: із «грязі» в «білі князі»

Dc8HKIcg0xg

Металева хвіртка з силою вдарилася об паркан, зроблений із залізних прутів. Люто загавкав пес. В морозному нічному повітрі сухий брязькіт металу пролунав наче постріл. «Тіха ти!» – люто просичав кремезний, але досить спритний і прогонистий чоловік у вушанці.

Три темні постаті, стараючись оминати плями світла від прожекторів, почали крастися між колючим дротом загорожі складів, озброєння до невиразної купи, яка темніла на сходах вартової вишки. Невисокий солдат, закутавшись у кожух й вмостившись на щабель, солодко і безтурботно спав. Автомат він безтурботно притулив до поручня. Перший, середнього зросту молодик із похмурим обличчям, тихенько потяг зброю до себе і передав її низенькому хлопцеві, який недобре шкірився. Уся трійка втупилася в сплячого солдата ніби чогось чекаючи. Холодно зблиснула криця багнета, передній нахилився над нещасним і за кілька хвилин випростався. В руках він тримав перерізаний солдатський ремінь з навішаними підсумками. Кремезняк глянув на парубка здивовано й скрушно похитав головою, а потім, відповідаючи на німе питання ствердно кивнув головою. Передній вдарив прикладом АК в каску сплячого:

– Серьога, скотіна, вставай. Спиш, гад?!!!!
– А-а-а-а?! Кто тут?
Сердега не міг сфокусувати погляд і нажахано переводив очі з одного силуета на інший. Кремезний спересердя сплюнув й почав вивергати із себе такі складні вербальні конструкції, що можна було заслухатися ними, незважаючи на трагікомізм ситуації. Грізно блиснули на плечах по три великі зірки.
– Таваріщь палковнік, я не спал!..

… «Маладой чєлавєк, ви нє упадьотє?» – жіночий голос з нотками співчуття і цікавості повертає важкої, липкої напівдрімоти в реальність. «Я не сплю і не впаду», – відповідаю жінці, мало не додавши «таваріщ палковнік». Сидячи на барних стільцях в приміщенні АЗС, ми намагаємося трохи подрімати. Зморена Снігурка сперлася на плече Діду Морозу й тихо зітхає в дрімоті. Ні, жіночко, після двохсот заступань на варту під час служби в ЗСУ (які вони безневинні здаються ті дні служби в порівнянні із теперішніми бойовими умовами), ти вмієш спати лежачи, сидячи, спершись на гілля дерев чи невисоку стінку. Головне, зброю з рук не випускати. Тож у Діда лямки рюкзака з фотоапаратом намотані на руку, а нога притримує сумку з ноутбуком.

Ми застрягли на заправці в півтораметрових снігових заметах. Навколо нас зо два десятки людей намагаються «вбити» час. Хтось пиячить (на АЗС акція до коньяку і горілки), інші просто сидять і тупляться в одну точку. Минає п’ята доба нашої постноворічної поїздки в бойові підрозділи на схід України.

pMVEbPIu5ps

В компанії таких само як і ми, постраждалих від хуртовини й невправної роботи дорожніх служб, згадуються події мандрів підрозділами, які перебувають не в теплих казармах пунктів постійної дислокації, а врилися у донецьку та луганську землю, намагаються перетворити кожен бетонний блок у неприступну фортецю…

…«Є велике прохання до вас, – лунав з динаміка телефона голос гарної людини і офіцера, підполковника Олега Гуменного, – конче потрібен генератор!» Що ж, відмовити Олегу Гуменному аж ніяк не хотілося, хоча фінансове питання вже міцно брало за горло, адже люди і пожертвували б трохи грошей, але ж тих грошей немає. Свята ледь минули і багато веселих гривень було проїдено-пропито. Та все ж на заклик про допомогу відгукнулося чимало людей і через кілька днів волонтерська група «Час Змін» радо поглядала на веселий розгардіяш в офісі. На відправку чекали стоси ящиків з консервацією та маринадами, стояли набиті під зав’язку мішки з овочами, характерно пахнули мастилом генератор і бензопили, тіснилися в кутку каністри із тосолом і сіріли боками паяльні лампи. Тож потрібно було упхати все це добро у вантажного «буса» й рушити з цими подарунками до війська. Що й було невдовзі зроблено.

Старенький «мерс» навіть пряменькими дорогами їхав так, що ніби ми перебуваємо на борту якогось вайлуватого «Ліберті» часів ІІ Світової війни. Як старий транспортний корабель на хвилях, так і автомобіль при зміні напрямків руху важко хилився на бік. Думалося, що він от-от і ляже на борт. Але обійшлося без пригод. Добре, що наші дороги все ж не полярна «торпедна алея».

Їхати через блок-пост біля Слов’янська не дуже хотілося. А хто, а куди, а покажи документи, а відкрийте будку й вийміть батарею із смартфона, а давайте пройдемте… Всі ці процедури розумом розумієш, а серце сприймати не хоче.

rAauwtXwiWg Тож вирішено було трохи схитрувати. Поворот ліворуч і ми їдемо через Святогірськ. Побувати в Святогірську і не відвідати Лавру було б неправильно. Паркуємося перед мостом через Сіверський Донець і застигаємо в захоплені. Красота і ліпота. Як наврочили цими словами, які лунали з вуст Юрія Яковлєва, який напрочуд вдало вжився в роль Іоана Страшного, бо у Лаврі (великий привіт Януковичу, який пролобіював присвоєння такого статусу) і навколо неї цвіте справжній культ династії Романових.

Територія чистенька й прибрана, в церквах моляться віряни і служать священники. Вам покажуть музей і проведуть лабіринтом печер. Того дня відвідувачів-туристів не було, тож спочатку ніхто не хотів пускати в печери, але 120 гривень налаштували місцевих на позитивний лад і ми рушили печерами на верхівку гори. Підйом не важкий і дуже цікавий. Якби не настійливі рекомендації екскурсовода пошанувати «Олексія чоловіка Божого», то й геть було б добре. Гід повідомив нам про те, що Лавра пережила «смутний» 2014 рік, але в околицях неспокійно, бо «прієхалі с пісталєтамі кієвлянє, штоби пєрєсідєть вайну, і часта устраівают стрєльбу». На питання, а як же уживаються Лавра з гіпертрофованою статуєю Артема на верхівці гори, відповів, що було знамення і якось то воно все владнається. Назвав Артема «ідолом». Що ж, і на тому подякували. Поки ковзали на висхідну точку нашої екскурсії й попили кави, графік руху «піджимав». Поїхали далі.

Зимові вечори короткі й до розташування батареї Білоцерківського ЗРП доїхали поночі. Морозець, який лиш легенько хапав за пальці, тепер почав помітно дошкуляти. Зенітники бадьоро повискакували з імпровізованої казарми (колишнього продмагу), щоб прийняти подарунки. Сміх, жарти, привітання, поплескування по плечах. Звичайно, що хлопці більш радо обіймали б Снігурку, але в неї фотоапарат і вона «при виконанні». Робота є робота і без фото- та відеозвіту перед громадою і благодійниками не обійтися.

gaElRS0-zdc

Але що ж робити із рештою вантажу, адже за такої низької температури овочі померзнуть, а банки лопнуть? Не біда, хлопці вже тягнуть подовжувач і «вітродуйку» – в буді буде прийнятна для зберігання овочів температура.

Нас запрошують погрітися в бані після довгої дороги. То вже добра традиція у зенітників облаштовувати місце, щоб можна було помитися і одяг випрати. На багатьох опорних пунктах лише мріють про такі умови для фронтового буття, бо насамперед потрібно облаштувати укриття для особового складу та техніки, і не всюди є можливість організувати гарні побутові умови. Та потрібно знаходити баланс, а ось у цьому є проблеми. По черзі змиваємо дорожню втому й всідаємося вечеряти.

«Щі да каша піща наша», – говорять колишні «братики», згадуючи рекрутчину та «ніколаєвскіє» порядки. В українській армії солдатський раціон також не балує кулінарними викрутасами. Каші й тушонка. На переміну бички в томаті, які мають специфічний присмак. Тричі оспівана в анекдотах про алкоголіків і стонадцять разів проклята вояками консерва «Кілька в томаті» вже сприймається, як делікатес, хоча споживши кілька днів підряд такої «смакоти», потрібно вживати «Смекту». Болі в животі, печія, спрага просто замучують. Так і без війни втрати в особовому складі можуть бути. Калорій в пайку можна нарахувати багато, а от чи корисні вони для здоров’я – велике питання.

4Zf3ulVSB50

Проте ми не ремствуємо і не вимагаємо курча-табака. Їмо, що запропонували гостинні господарі, а потім залазимо відпочити у спальні мішки. «Завжди хочеться чогось домашнього, – каже старшина батареї. – Калорій ніби й вистачає, але якщо немає затримки з постачанням. Бо перед завозом харчів ми починаємо згадувати всілякі кулінарні шоу «звари юшку з сокири». В місці дислокації солдатам легше, бо можна придбати чогось смачного в крамниці, а от на бойовому чергуванні зовсім несолодко».

49172750_363793617743093_1931042061063028736_nРанок зустрічає нас прохолодою. Вночі всі порозкривалися, бо саморобна піч-«буржуйка» добряче «розкочегарилася», а от на ранок холод почав заповзати у приміщення. На порозі приміщення сидить «вартовий». Він зроблений із клоччя та старих мішків. На його намальованій пиці застигла бурулька, а до «плеча» примерзла туба від гранатомета.

Одразу робимо ревізію в автомобілі, але обігрівач справився зі своїм завданням на «відмінно». Весь вантаж збережено і можна їхати далі. Хлопці прощаються, дякують за харчі й паяльні лампи і, це найголовніше, що про них не забувають.

Тримаємо курс на Дебальцеве. Місто вже майже рік, як не українське. З гіркотою згадуємо про знайомих, які загинули в «котлі». Ні історія, ні втрати не вчать генералів та Верховного. Ніхто не покараний. Виправданням могли б бути лише вдалі військові операції з розсіканням «сєпарської» оборони на дрібні групи з подальшою їхньою ліквідацією, чи дипломатичний прорив, де б хитромудрі працівники МЗС змусили б капітулювати російських сфінксів. Мрії…

Доїжджаючи до Соледару, звертаємо з дороги. Неподалік міста розташувалися протитанкісти з 30-ї бригади. Кілька разів наша волонтерська група допомагала їм, тож нам в першу чергу показали стяжні ремені, які давно втратили свій колір, але не втратили міцності, тримаючи на МТЛБ ящики із снарядами.

Хлопці веселяться, видно, що ні Діди Морози, ні волонтери своєю присутністю їх не балують. А на варті ще й земляка зустріли. Краса. Розпаковуємо ящики з одягом, пригощаємо мандаринами і запрошуємо до фотографування. Артилеристи радо погоджуються. Буде їм на згадку кілька миттєвостей.

«До нас ще не приїздили волонтери Дід Мороз зі Снігуркою. Може ви на МТЛБ хочете вилізти? А може, на гармату станете? Ви не соромтеся, нічого не зламається. Приїдете ще?», – не знають артилеристи куди нас запросити до вдалого фото.

Дорога від Бахмута у напрямку Дебальцевого нагадує місячний ландшафт. Сніг із льодом скували рештки асфальту міцним панциром. Важка гусенична техніка, яка передислоковується по цій транспортній артерії, наробила в ньому чимало ям. Як не маневруй, але все одно в якусь вскочиш. Навіть брутальні американські «Хаммери» ледь повзуть трасою. Чим ближче до Дебальцевого, тим менше машин на дорозі, ось і останній «жигулик», вправно петляючи між ямами, хутко зник з видноколу. А ми повземо.

Іноді починаємо жартувати про близькість «сєпарів» і необхідність поховати документи на випадок «форс-мажору». А погляд ковзає по знайомим місцям. Ось тут нас зупинив патруль, ось у цьому невеликому ресторані ми обідали грибною юшкою і смаженою картоплею. Тепер в ресторанчику розмістився госпіталь, а патруля не видно, лише зайці та лиси перебігають колись жваву дорогу.

Нарешті під’їжджаємо до села, назвою якого є антонім слова «занепад» чи «вимирання». На три вулички лише в кількох будинках блимає вогник. Там ще живуть місцеві мешканці, яким немає куди їхати, або ж вони з цікавістю спостерігають, чим все закінчиться. Недоглянуті хати заростають чагарниками і бур’янами, з яких вискакують худющі, здичавілі пси. Вони не гавкають, лише проводжають автомобіль лютоголодними очима Тільки з півдесятка хат світять всіма вікнами. Там розташувалися зенітники. Вулиця, незважаючи на легенький морозець, розквашена колесами потужної техніки. Доводиться в сутінках шукати собі більш-менш суху дорогу, але дідоморозівське вбрання все одно волочиться по багнюці.

Особливе захоплення у вояків викликають каністри з антифризом, які ми вивантажуємо тут.

Технологічні рідини, мастильні матеріали користуються великими попитом у будь-якого підрозділу, оснащеного бойовою технікою. Під бойовими машинами на стоянці одразу збираються темні калюжки. Прокладки, сальники не витримують тиску в гідросистемах і рідини витікають.

Розсівшись на ліжках зі скрипучими пружинними матрацами, п’ємо солодкий чай з пластикових «склянок», які нам підсовують гостинно-незграбні господарі. Вони дивляться на нас, як на прибульців з іншого світу, ніби аж соромлячись позастатутного одягу, викривлених гумових капців, несвіжої постільної білизни, яка сіруватою масою збилася на деяких ліжках. Так само, з сором’язливістю нам пропонують скуштувати гречаної каші з ріденькою підливкою. Червонобокі яблука і жовтогарячі мандарини, ніби діаманти, яскравіють в кутку кімнати. Ми чемно доїдаємо обід. На нас вичікувально дивляться. «Дякуємо!» – щиро кажемо ми і у відповідь розквітають такі ж щирі посмішки.

48953315_319598268654910_3437431587354968064_n

Тим часом на вулиці починає сніжити. Нам розказують про більш рівну дорогу ніж траса «Харків – Довжанське» і ми рушаємо в поле. Ніби кепкуючи з нас Лоліта Мілявська співає про «арієнтацію Сєвєр», а нам, щоб потрапити на Південь, дійсно треба проїхати на Північ. Щоб не збитися рахуємо ледь помітні повороти. Хух, наче б то все правильно і ось вже лишаємо праворуч медпункт в Клиновому. Вже геть стемніло, а нам ще потрібно їхати аж до Маріуполя, а це, як не крути, близько 250 кілометрів дорогами-кривуляками.

Оптимізму ми не мали геть, бо мали дані про погані дороги. Ще й погода підкидала сюрпризи: сніг змінювався дощем і навпаки. За Костянтинівкою швидкість довелося зменшити, щоб здійснити задумане і досягти мети. Графіки і плани ламалися і не дотримувалися. Тільки видихнули з полегшенням у тоді ще Красноармійську, як нова халепа – навігатор повів у місто Селидове такими корчами, що довелося відмотувати назад з десяток кілометрів. Все ніби й правильно – поворот у вулицю, поворот у вуличку, поворот не туди, розворот, поворот у провулочок і… перед очима чисте і темне поле, а за кілька кілометрів весело світить вуличними ліхтарями Селидове. Дещо розслабила дорога до Курахового, аж нате вам нову пригоду з подачі навігатора. Прилад вперто рекомендував проїхати через село з чарівною назвою Богоявленка, а там, повз Вугледар, на Волноваху. Проте стан дороги в Богоявленці був такий, ніби нечисть на дорогах горох молотила. Ми витратити близько години на подолання семи кілометрів, але зрештою стали між Вугледаром і Павлівкою на вірний курс.

Вирішено – Волноваху залишаємо наостанок, а поки потрібно їхати далі на Південь. Вже пізній вечір, але до Волновахи ми летимо впевнено і весело. Тут накатано вже не один рейс і всі села, які стрічаються на шляху, ми пролітаємо впевнено. Вартові на блок-постах теж не дуже прискіпливі, тож невдовзі вихоплюємося на пагорб з якого видно Волноваху.

В райцентрі вже не так відчувався подих війни. Тротуарами вже значно менше тиняється озброєного люду, а на дорогах поменшало камуфльованих армійських позашляховиків. Люди не витрачають даремно часу, а гуртом і поодинці мігрують від крамниць до кав’ярень. Різноманітних закладів громадського харчування не бракує, як і відвідувачів у них. Ніби й близько до лінії фронту, але любителів всіляких гриль-страв і пивогорілчаних виробів така близькість не лякає. Навіть на трасі Донецьк – Маріуполь весело світять вогники придорожніх бістро.

Опівночі зустрічаємося з танкістами. Ніч темна, але фори вихоплюють зриту колесами ваговозів землю. Трохи мороз прихопив землю, тож можемо проїхати прямо до штабу батальйону позаду камуфльованого «лендроверу». Нас вже чекають. На столі гостинно біліють три сорти найсмачнішого, як стверджують господарі, пересипаного зубчиками часнику, сала з кількох регіонів України. Нас по армійській традицій відправляють в баню. Порки змиваємо з себе дорожній бруд, страви урізноманітнюються: в тарілках парує два сорти гречаної каші, з підливою і без, й насичує повітря характерним ароматом порізана цибулина. Неквапливо перекушуємо, запиваючи сально-гречану їжу великою кількістю чаю. Подарунки будемо розвантажувати вранці.

Нас заселяють в бліндаж. В ньому досить тепло, хоча і вогко. Зважаючи на дорожню втому дуже швидко засинаємо. Прокидаємося раненько від писку і невпинного шарудіння. Чути, як стрекоче надворі генератор. Запалюємо світло і бачимо, що зі стелі на нас дивляться зо два десятка пар очей – це миші. Сіра напасть не може прогризти щільно припасовану плівку і спостерігає за нами крізь поліетилен. Махаємо на мишей руками і ті лінькувато починають розбігатися. Пора на свіже повітря і на роздачу подарунків.

48429277_2284772718473454_6854618322374230016_n

Надворі відлига. Під ногами хлюпає, а перед очима город. Так, справжнісінький город на кшталт «висячих садів Семіраміди».

На підпорках стоїть чималий такий короб з дощок, в якому висаджена цибуля. Вона трохи присипана сіреньким сніжком, крізь який пробиваються чахлі сіро-зелені стрілочки. Поряд застигли кілька танкістів для прийому подарунків. Приймайте. І в засмальцьовані руки перекочовують ящики з фруктами, овочами, консервацією, кондитерськими виробами. Наостанок передаємо омріяний танкістами генератор.

Вояки дякують і хутко зникають в коморі. А ми беремо в руки кілька ящиків з солодощами і йдемо в табір.

Нас супроводжує медпрацівник Ігор. Застуджена нога дуже болить, і темп пересування багнюкою дуже низький.

Навколо нашої компанії весело розбризкує грязюку здоровенний, вдягнений у футболку собацюра. «Я єдиний інтерн на всю бригаду, – каже Ігор і з цікавістю спостерігає, як я шкутильгаю по табору, – і багато чого дізнався про хвороби за час служби. От, наприклад, про травматизм: ніколи б і не подумав, що людина може зламати обидві ноги (виразно дивиться у мій бік), коли стрибне з танка на землю. Це все від води, думаю. Або ж застуда. Так бува валить людей з ніг, що й не знаєш за які ліки хапатися. Ліки у нас теж не «першої свіжості». Деяким термін придатності вийшов рік тому, а деяким і півтора. Я розробив «таблицю коефіцієнтів» і тепер роблю поправку на дату випуску, збільшуючи дози медичних препаратів. Поки що допомагає».

PcsrmTMdJzc

Ігор також люб’язно розказує про військову техніку, яка є батальйоні. Звертає увагу на розмальований танк: «Це наша гордість – «Чорна Пантера»! Де тільки не побував екіпаж… На його рахунку 27 перемог в танкових дуелях. І тільки йому дозволили нанести на броню малюнок. Ні, не фотографуйте, заборонено!»

Спускаємося в бліндажі до екіпажів. Хтось живе повзводно в наметі, інші зариваються під землю. Командир роти, літній майор («Він не любить мого пса, бо той на нього гарчить», каже Ігор), до війни служив у військкоматі одного з райцентрів Волинської області. Розповідає, що потрапив в танкову бригаду по мобілізації, а потім підписав повноцінний контракт. Особливо переживає за підготовку бойових екіпажів. Відчувається нестача кваліфікованих кадрів, а на контракт йти люди не дуже хочуть. Воно й не дивно, адже бути танкістом – це не тільки «стрілялки», а й важка щодення робота. Потрібно і техніку обслуговувати в будь-яку погоду, ремонтувати її, тренуватися діям в бойових умовах. А гармату після стрільб почистити, чи котки від багнюки відмити – не автомата пошурувати. Роздаємо печиво, чай, каву і листи від білоцерківців. Хлопці все приймають радо, носами не кривлять, навпаки – цвітуть посмішками. Ще заходимо до зенітного дивізіону, обдаровуємо і їх та й збираємося в дорогу.

3HDUWtngYaU

Тим часом черевики не витримують випробування негодою й багнюкою і розвалюються. На них налипає по кілограму землі. Затікає вода і неприємно холодить ногу. Суглоби починають «нити» і йти зовсім важко. Перебрьохуємо через роз’їжджену танками дорогу й Ігор все більше проявляє інтересу «лівої задньої». «А в мене препарат один є, – каже військовий лікар, – йому лише півтора року, як термін придатності вийшов. Він має допомогти. Не одразу, а за кілька днів. Скільки ж можна з ціпком ходити і «Німід» ковтати? Так і виразка шлунку може бути. В мене ще й торт після позавчорашнього Дня народження залишився. Почаюємо потім». Ну хіба можна відмовити таким запросинам?

В медичному наметі просторо і прибрано. На столі розкладено всього потроху: сало, шматки оселедця, відкриті бляшанки з консервами, пів-торту. Під столом розставлено мишоловки. Поки закипає чайник, Ігор порпається в своїх припасах. Нарешті потрібний препарат знайдено і рідина набрана в шприц.

b0Iv_zlSM_A

Короткий «коль» в сідницю і можна пригощатися чаєм. Ігор мріє працювати в Києві, а найближчі плани не простягаються далі зручних «берців»: «Я вже п’ять пар зносив. «Талани» – г…но. Ті, що на мені зараз – подарунок від викладача мого університету».

Пора вже казати один одному «До побачення!». Танкісти проводжають нас до «буса» і доповідають про погодні умови. Вони тривожні, бо центральні області України засипає снігом. Короткий і ризикований «кидок» по полю і «мерседес» вихоплюється на асфальт. Нам потрібно відвантажити дві передачі – для 56-ї і 72-ї бригад. Швидко заїжджаємо в 56-у. Обійми, фотозвіт і рушаємо на Волноваху.

Радіо «муркоче» про транспортний колапс в Дніпропетровську, а у нас там попутний вантаж. У Волновасі відвантажуємо останню передачу, яка має бути доставлена на самісіньку передову. На жаль. ми через погодні умови, туди не потрапимо, тому просимо солдата та волонтера Олену Мокренчук доставити нашу передачу в третій бат 72 бригади. Харчі, теплі речі, бензопила. Хто ж знав, що через два місяці ми будемо на тій позиції в полях біля Петровського… Олена розповіла, ща що вона так любить саме 72 бригаду і ми поїхали далі назустріч стихії…

Вогка сірість поступово переходить у незатишну темряву. «Мерс» прудко котить в бік Дніпропетровська. Підрахунки показують, що маємо бути в місті через чотири години. Коли прибули в Покровське, то стало зрозуміло, що ми невиправні оптимісти. Дорога перетворюється на скло. Порожній автомобіль починає «носити» по вкатаному снігу. Водій демонструє нам весь багатющий запас обсценної лексики. Дивно, але матюки ніяким чином не додають колесам зчеплення з поверхнею і швидкість падає до 20 км/год. На чотири годин западає зловісна тиша, яку переривають глухо вимовлені «…..», «… … ….» та їм подібні.

Аж ось і Дніпропетровськ. На всіх ділянках, де потрібно виїжджати під гору, виходжу з машини і штовхаю того «буса». Через пару виходів ноги ледь волочаться. Так і приїздимо до місця ночівлі. Другого дня водій збирає вантажі, а ми робимо моніторинг доріг. Україна стоїть заметах. Є шанс проскочити через Решетилівку, проте водій знає, де кращі дороги…

Як правило, усі пригоди і непередбачувані обставини починаються зі слів: «Диви, як я можу! Я знаю краще!» Водій каже, що знає все і ми вирушаємо на Олександрію і Знам’янку. Міліціонер на трасі «Кривий Ріг – Дніпропетровськ» радить нам вертатися назад, але «… я знаю краще!» Ці знання приводять нас у перший замет біля Саївки.

Міліція вперед не пропускає. Виходимо пити каву. Машин зібралося чимало і ті, що приїхали з боку Дніпра кажуть про вже заблоковану дорогу. Тож назад вороття немає, тільки вперед! Темною примарою дорогою котить військовий КрАЗ. Водій на нашу вимогу зупиняється і розказує про повний «гаплик». Потім скептично дивиться на нашого «мерса» і дереться в кабіну. Ми лише злісно дивимося один на одного і зітхаємо – про такий кліренс і повний привід можемо лише мріяти.

Через дві години дають «Добро» на проїзд. Тягнемося в сніговому тунелі. Оптимізм на нулі. Ось і заметений дорожній знак «П’ятихатки» і знову зупинка. Цього разу навіть краплини оптимізму немає. Біля АЗС скупчилося кілька десятків автомобілів. Заходимо всередину і займаємо кілька місць. Напруга і втома дають про себе знати. В теплі починаємо куняти і впадаємо в тривожний сон. «Мужчіна, ви нє упадьотє?»…

Потрібно щось робити, бо вже день за вікном. Втрачати час не хочеться, пиячити тим паче. Дзвонимо в МЧС. Ситуація в районі погана. Вузький коридор перегороджено «фурами». Звичайні трактори не в змозі пробити об’їзд. Дорога від П’ятихаток на Жовті Води завалена снігом і вся потужна снігоочисна техніка працює там, бо потрібно забезпечити провезення продуктів і проїзд медперсоналу. В полі стоїть на коліях «Інтерсіті». Пасажири замерзають. Це ми знаємо, бо чогодини на АЗС заскакує чоловік років 35 і, хильнувши з пляшки коньяку, волає: «Кто мнє скажет, как праєхать к «Інтерсіті»? У мєня там жена і рєбьонок!» Всі мовчать. Чоловік купує ще пляшку і зникає на годину. В МЧС вже впізнають по голосу. Перезвонюють і розказують про хід робіт. Хтось представляється полковником. Ну хоч це тішить, хоча то може якогось клерка попросили себе так назвати. «Полковник» авторитетно розповідає, що собака з мілі…, вибачте, роторний снігоприбиральник вже пробиває дорогу. Навіть якщо це правда, то при швидкості у 4 км/год нам швидке визволення «не загрожує».

Волонтерство – велика сила. Кілька дзвінків по знайомим номерам і ми отримуємо допомогу. Волонтери з Олександрії просять своїх знайомих знайти нам пристойний нічліг. За дві години на території АЗС вуркоче потужним двигуном брутальний «Крузак». Ми виходимо надвір. З обліпленими грязюкою до колін штанами, маємо химерний вигляд у цьому сніжному королівстві. Хлопці з «джипа» дивляться на нас з повагою. Вони лишень з бані – розгарячілі і веселі. Везуть в готель. Увесь час перепитують, чи справді ми були в зоні АТО. Почувши ствердну відповідь віртуозно висловлюють своє захоплення в стилі нашого водія.

А ось і готель. Заселяємося, їмо і вкладаємося спати. Вранці вирішуємо розділитися. Двоє рушають додому потягом, водій чекає поки звільнять дорогу. П’ятихатки також заметені снігом.

DDQ-EtXp0IQ

Здається – це традиційна катастрофа. Як не Київ стане в заметах, то П’ятихатки. Рух по залізниці відновлено і нам вдається взяти квитки. Шість годин і привіт, Біла Церкво. Ми повернулися. А ще через шість годин прибув і автомобіль. Коло замкнулося.

Так вже повелося, що в кожну Новорічну поїздку ми потрапляємо в замети. Чи лякає нас це? Ні! А тенденцію перевіримо в черговій Новорічній поїздці. Так хочеться, щоб вона була останньою і в Україні запанував МИР!

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: