6,147 читачів

Андрій Абрамов: «Російський полковник вимагав відрізати мені здорову ногу»

Андрій Абрамов

Історія Андрія Абрамова – це шлях офіцера, який, захищаючи Батьківщину, отримав важке поранення майже не сумісне із життям. Військовий пройшов через важкі випробування операціями і реабілітацією й зміг не лише повернути собі пам’ять, а й стати надзвичайно корисним для армії та суспільства.

2014 рік починався для офіцерів бригади майже однаково – майдан, полігон, війна. А у вас як?

В 2014 році я був командиром взводу управління дивізіону 2С3 «Акація». На початку року ми поїхали на полігон в Дівічки на відстріл ракет від «градів» і снарядів. Це було в середині лютого. На полігон прийшла телефонограма про початок мобілізації. Ми завантажилися на ешелони і прибули в Білу Церкву. Приїхали в частину, а тут вже багато «осіб чоловічої статі». Деякі дуже хуліганили і вживали спиртні напої. Але в мій підрозділ потрапили абсолютно нормальні та адекватні люди. Тоді ніхто не знав, що відбувається. Місяць ми позаймалися в казармах, а потім повантажилися на ешелони та поїхали під Розівку. Ніхто нічого нам не говорив, але ми згодом отримали наказ переміщатися в Донецьку та Луганську області. Зупинялися в полі та лісі. Мало хто знав наше місцеперебування.

Ви пам’ятаєте, як вперше довелося відкрити вогонь?

Я не пам’ятаю дати. Просто згадую, що стріляли ми виключно за командою командира дивізіону. Спочатку нами командував підполковник Храпач, а потім його змінив Вадим Гризун. Ми ловили КаМАЗ з причипом. На ньому були встановлені міномети. Стволи були замасковані під розсувними панелями і його довго не могли засікти. Здається, ми його накрили.

Ви суто працювали як артилеристи чи довелося й з автомата стріляти?

Зі стрілецькою зброєю ми відбили ворожий опорний пункт. Спустився туди з бійцем, а там повен пакет для сміття із шприцами. Така була зарплатня для сепарів.

Які у вас задання були?

Знищення живої сили, укріплених опорних пунктів, механізованих засобів.  Ми постійно змінювали позиції переміщаючись територією Луганської і Донецької областей. Спали під машинами і в машинах. По-різному ми затримувалися на вогневих рубежах. Десь могли два дні перебувати, а десь тиждень. Все було по команді, ініціативу не проявляли. От лише бойову охорону та розвідку проводили силами свого підрозділу. Допомоги не було. Стріляли вночі і вдень.

По вам теж стріляли?

Звичайно. Спочатку нам сипонули з мінометів. Ці міномети були розташовані на території України, а потім, вже біля Краснопартизанська, нас обстріляли самохідні гармати «Мста» з території Росії. Якось ми виїхали на розвідку. Видерлися на терикон, а від нього за 300-400 метрів була територія Росії й стояли намети. На териконі перебували дві доби. Спека, їсти немає чого та і води обмаль. Бачимо, з нашої території до тих наметів їде автомобіль. З наметів виходять солдати РФ і їм з багажника розвантажують сухпаї. Солдати починають тикати в наш бік непристойні жести. Машина поїхала. Я не витерпів, знімаю китель, і беру з собою ніж. Спускаюся, йду в бік росіян. Назустріч виходить капітан армії РФ. Питаю: «Ребята, что вы сдесь делаете?» Той мені відповідає: «Да хрен его знает. Нам сказали, что на нас хохлы напали. Предупредили, что если не выеду на задание, то посадят меня и семье будет плохо. Что мне было делать? Я сам ох…ший!». Мені не було про що говорити далі, я розвернувся і пішов до своїх.

Були випадки для вас незрозумілі?

Якось під’їхала легкова машина. За кермом мужик вже літній. На передньому сидінні жінка з дитиною на руці, а на задньому теж дві жінки з дітьми. Огрядні, легше перескочити ніж обійти. Вони й питають, чи можна, щоб діти подивилися на техніку. Ну нам то що, хай дивляться. Діти бігають, бігають. Жінки дістають по літрусі пива, починають пити. Потім підходить одна й каже: «Слишь ти, іді на …й с нашєй тєріторіі! Ви нам нє нужни. Ми нужни Расіі!». В мене починає трохи їхати дах, я починаю перезаряджати зброю, але мене схопили за руки побратими. Наказую забиратися баберам звідси. Ті сідають в машину, а один хлопчик підбігає й каже: «Дядя забєрітє мєня, а то мєня уб’ют…». Досі думаю, чи то не шпигуни були.

У вас багато було солдатів строкової служби?

На виконання бойового завдання ми виїхали з дивізіоном, де служила левова частина строковиків. Всі воювали добре, але, на жаль, одного строковика ми втратили. Коли я був у розвідці, то мені зателефонувала мама бійця і запитала чи Абрамов – це я. Відповів ствердно. Тоді вона запитала, чому її син третю добу не відповідає на телефонні дзвінки. «Я не на місці, тому не знаю», – говорю їй. Коли повернувся в розташування підрозділу, то дізнався про загибель солдата. Мені потім його батько телефонує: «Андрію Валерійовичу, а чому ви не сказали про смерть сина?..» А я дійсно не знав. Артемом, здається, хлопця звали.

Ви добре знали місцевість, де перебували?

Ми не знали, де перебуваємо. Нам забороняли користуватися телефонами, бо казали, що їх прослуховують. Ми перетиналися з підрозділами інших частин та бригад. Потім настав такий момент, що нам перестали підвозити продукти і боєприпаси. Де це було, я не пам’ятаю. Мої бійці почали питати, коли будуть поповнені припаси, а їм не міг відповісти на це питання. Таке скрутне становище було близько двох тижнів. Саме тоді ми почали їсти змій і жаб. Їх там було дуже багато…

Ви пам’ятаєте, як перший раз змію піймали?

Вони там були всюди. У змій дуже смачне м’ясо. Вони мені подобалися, як і жаби. Теж смачні… А от у ящірки гірке м’ясо. Нас ніхто не вчив виживати на «підніжному кормі». Все ставалося інтуїтивно. Хтось запропонував спробувати, а решта погодилася. На певний період часу заборонялося стріляти, патрони були кожен облікований. А в мене бійці голодні. Якось я вийшов з намету викурити цигарку. Бачу, заєць біжить. Стріляти не можна, як я казав, то я його наздогнав своїми двома ногами. З усієї сили вдарив його ногою в берці під голову. В зайця аж голова одірвалася. Так, завдяки спритності й зайцю, мені вдалося нагодувати особовий склад.

Потім почалося переміщення. Я вже не пам’ятаю всього маршруту, бо ми стояли то в полях, то в лісі, то в лісосмугах. В цей час я почав виконувати обов’язки командира батареї. Дійшло до того, що в мене залишилося 2 снаряди на шість стволів 152 мм гармат. Один снаряд був без заряду, а інший без детонатора. Потім в район мого дивізіону почали вести обстріл. Крили мінометами. Я зі своїм взводом управління перечекали в траншеях, а після обстрілу ми вирушили на територію, яку контролював 2-й БТГр під командуванням Михайла Драпатого.

Ви до Драпатого заїжджали з Півночі?

Саме так. Особливістю було те, що територія, по якій ми рухалися, не контролювалася українською армією. Коли ми приїхали, то побачили, що крім нас там було багато різних підрозділів з кількох бригад. Наче збірний пункт.

У вас не залишилося боєкомплекту, чим займалися без снарядів?

Мені був відданий наказ провести розвідку, бажано на території Російської Федерації.  Подумавши, я запропонував, що піду сам, оскільки бійцям потрібен був перепочинок. Тоді був присутній Войтенко, Дмитро Храпач, більше нікого не запам’ятав. Після наради до мене підійшов Валентин Примиренко й сказав, що я один нікуди не піду й він рушить зі мною. Пізніше до мене також підійшли контрактники Володимир Торчанець і Олександр Алимов. Вони попросилися теж піти в розвідку. Я відповів, що залишати особовий склад без командування не можна і віддав розпорядження Алимову залишитися, а Торчанцю збиратися з нами. Ми підійшли до командування і доповіли, якою групою висуваємося. Нам сказали почекати прикордонників, що мали приїхати по нас. А прикордонники розташовувалися на території жіночої тюрми. Зібрали ми речі, амуніцію і дочекалися «УАЗика». Машина привезла нас в тюрму. Прикордонники одразу посадили за стіл. Вперше за два тижні ми змогли наїстися.

Крім їжі, прикордонники чимось вам допомогли?

Командир прикордонної застави повідомив можливе розташування військ ворога та запропонував взяти мапу. А вона, як килим – на пів стіни. Я відмовився, відрізав від неї фрагмент з нашим місцем перебування, всунув собі в кишеню і ми погнали. Близько 14:00 ми почали висуватися ближче до кордону з Російською Федерацією. Тільки ми вийшли з території «зони», як потрапили на дачі, які тягнулися в бік кордону. Біля них ще була і лісосмуга. Прикордонники дали нам два речових мішки консервів. Вміст одного мішка ми розподілили рівномірно між собою, а другий я запропонував прикопати, щоб не тягатися з ним, бо важко. А через кілька днів планували забрати. Правда копати ми не стали, а організували хованку. Прикидали гіллям, різним непотребом та й рушили. Відійшли метрів тридцять, як почулися голоси. Повертаю голову, а там вже чоловік 5 зібралося і починають розгрібати нашу хованку. Дивлюся на них, а вони бородаті, в якійсь незрозумілій військовій форму, на кілька розмірів більшій. Я дав знак потихеньку відходити. Але тут хтось із нас наступив на гіляку. І в наш бік, на звук, розпочався обстріл. На виручку нам висунулася БМП з 2-ї роти, але хто то був я не запам’ятав. Нас одразу не знайшли, бо група засіла в кущах. Я дав знак відходити і ми почали пробиратися назад до тюрми.

Вас не переслідували?

Ні, ми успішно повернулися на територію. З нас почали знімати амуніцію і зброю. Командир застави приніс мені кухоль горілки. А мене руки трусяться, що майже половина вихлюпнулася на землю. Решту випив і нервовий дріж почав відпускати. Нам запропонували поїсти. Тоді ми з командиром застави, Віктором Євтушенком, обмінялися одягом. Він мені віддав тільника, а я йому армійську футболку. Так до вечора просидів у тільнику та шортах. Близько 21 я вийшов з бліндажу викурити сигарету і переговорити по телефону. Я досі не можу пригадати, з ким тоді говорив. В цей час з Росії почали летіти снаряди. Не всі вони, на щастя, розірвалися. Недалеко потім знайшли два боєприпаси. Але ті, що розірвалися, скосили мене осколками. Посікло ноги, руки і голову.

Вам одразу надали допомогу?

Коли обстріл закінчився, то Євтушенко зрозумів, що мене немає в укритті, й пішов мене шукати. Довго не могли знайти, але потім звернули увагу на купу гілля. Під тими гіляками мене і знайшли. Я був весь в крові й упізнали по тільнику. До найближчої української лікарні мене довезти не встигали. Тоді лікар прикордонного загону взяв наволочку і з цим імпровізованим білим прапором пішов на кордон, щоб мене забрали в російську лікарню. Мене поклали на заднє сидіння прикордонного УАЗу. Я високий на зріст і двері не могли закрити через довгі ноги. Тоді хлопці виламали ті дверцята і все ж рушили в Гуково, це вже в Росії. Все це розказували потім наші прикордонники. Які те, що в лікарню приїхав полковник російської армії і вимагав відрізати більш здорову ногу аж по пах. До честі лікаря, він відмовився це робити. Завдяки цій людині, я залишився на двох ногах.

 

Абрамов

Коли до вас повернулася свідомість?

5 чи 6 днів я перебував у російській лікарні непритомний. Потім за мною прилетів медичний борт і забрав до Києва. Там мені зробили кілька операції. Лікарі позшивали мені руки і ноги. В мене були надзвичайно важкі поранення. Один з осколків пройшов 13 сантиметрів по черепній коробці у міліметрі від головного мозку, в руках і ногах були осколки й вирваний гомілкостоп. Тепер нога в мене не фіксується.

Цитата. «Знайти пораненого в лікарні міста Гуково, дізнатися про його стан, уточнити, як можливо його доставити на Батьківщину, – всім цим волонтери займалися останні кілька днів. Найстрашнішим повідомленням був висновок лікарів, що Андрія не можна транспортувати, настільки він важкий. Але через добу, 29 липня, стало відомо, що він прийшов в себе і його можна доставити в Київ. Літак з досвідченими лікарями готовий був вилетіти за Абрамовим та іншими пораненими ще в середу вранці. Але міністерство закордонних справ Росії майже дві доби не давало на це дозволу.» http://atoheroes.org/.

Вас відправили на реабілітацію до Німеччини?

Так, десь через місяць після мого перебування в київському госпіталі було видане розпорядження, щоб мене літаком переправити до Берліна. Я був серед 25 важкопоранених бійців, яким мали надавати допомогу німецькі лікарі. Один хлопець не долетів і помер в літаку. Мене і ще чотирьох залишили в Берліні, а решту поранених розподілили по різних містах. В Берліні до мене підходили лікарі вищої категорії, як на екскурсію. Вони казали, що жоден німецький лікар не взявся б за таку операцію, яку мені зробили в Україні, тобто зшили голову. Два місяці я був у госпіталі бундесверу, а потім в реабілітаційному центрі. Там вже більше були фізичні вправи та реабілітаційні процедури. Через чотири місяці перебування в Німеччині, 4 грудня я повернувся в Україну. Тут мені зробили кілька операцій, але Новий рік я відсвяткував в колі сім’ї. Потім мені знову довелося лягти влікарню. ВЛК хотіла мене списати, але я сказав, що, крім армії, нічого не вмію. Лікар дістав смартфон і почав робити вигляд, що знімає мене: «Ти єдиний за цей час, хто хоче залишитися в армії!». Після того ще був місяць на реабілітації й згодом перевівся служити у Фастівський військкомат.

Мені казали, що у вас була втрата пам’яті…

Правда, вона в мене частково і досі є.

Як це, бути без пам’яті?

Дуже важко… До 2018 року, коли прокидався вранці, то бачив дружину в сльозах. Вона казала, що я знову розмовляв уві сні. Дружина переповідала мені все, чого я не пам’ятав, але говорив вночі. Я не пам’ятаю, як опритомнів. Кожен день був для мене, як народження. Я дивився на рідних і не орієнтувався, що за люди переді мною.

А себе ви усвідомлювали?

Ні, я не знав, хто я. Лежав, як овоч. Так продовжувалося до польоту в Берлін. В Німеччині я почав потихеньку опановувати себе. Насправді, я дуже вдячний, що зміг полетіти на Захід, бо якби залишився у Києві, де в госпіталі не було вільних місць і люди лежали без рук і ніг, то навряд, чи зміг би згадати себе. А Берлін подіяв на мене позитивно. Реабілітаційні вправи поставили мене на ноги і привели до ладу мою голову.

Яким був ваш перший спогад, коли ви усвідомили себе Андрієм Абрамовим?

Був такий момент, коли я ще був без свідомості. Мене тільки-но привезли із Гуково й підійшла дружина. Вона розповідала, що почала говорити до мене: «Андрійку, як ти? Що з тобою? Ти чуєш мене?» Я не відповідав, лише почали з очей текти сльози. Коли отямився, то не пам’ятав нічогісінько. Тільки по фотографіях ледь міг когось пригадати. До мене приїздила сім’я, діти, мама, брат, друзі… Завдяки волонтерам, дружина змогла два рази провідати мене в Німеччині. А до того в голові було порожньо. Лікарі давали 25% на те, що я виживу. По моєму пораненню начальник київського госпіталю захистив докторську дисертацію. Знаєте, я зробив для себе такий висновок: якби нашим лікарям дати таку техніку і такі гроші, як в Німеччині, то вони й позапланетників змогли б вилікувати.

Разом із пам’яттю почав відновлюватися і ваш фізичний стан?

Саме так. Зі мною займалися фізичними вправами, до мене приходили психологи. Навколо мене була створена найбільш сприятлива атмосфера для відновлення. Спочатку я почав рухатися, потім опанував милиці, до кінця 2015 року з ними ходив, а потім і до цього часу із тростиною. Спочатку я соромився опиратися на тростину, але лікарі сказали, що в такому разі я за п’ять років буду пересуватися в інвалідному візкові.

photo_2021-05-17_11-15-51

Вас без питань взяли служити у військкомат?

Не обійшлося без дзвінків із самого верху, навіть з Генерального штабу. Зрештою, я обійняв посаду старшого офіцера відділення військового обліку. Зараз я звільнився. Пішов у політику і став депутатом міської ради. Я двадцять років в армії і знаю, що таке порядок. Якщо ми зараз втратимо момент, то наші діти вже не зможуть надолужити втрачений час.

Спілкувався Костянтин Климчук. Фото з особистого архіву Андрія Абрамова.

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0841 7017 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.  Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: