3,241 читачів

«Базальт»: Ще в 2008 році я казав: «Буде війна з Росією!» Тоді мене підняли на сміх…

4

Є люди, яким на роду написано бути вояками. Куди б їх не закинула доля, якими б життєвими шляхами не водило, але приводило зрештою до війська. Славнозвісний «Базальт», який загнав майже в чистому полі ворожий танк і знищив його на околицях Донецька, саме такий. Він може бути спокійним, а може бути різким на слово. Так і наше інтерв’ю починалося штилем, а продовжилося і закінчилося «бурею» з специфічними ідіоматичними виразами. І в цьому є його характер – начальника штабу 1 МБ 72 ОМБР ім. Чорних Запорожців.

Ви службу розпочали в «бурхливих 90-х»?

Так, я проходив службу в нацгвардії. Потім гвардію почали реорганізовувати, точніше, знищувати.

Боляче було, тому що гвардія на той момент зіграла визначну роль в тому, що Крим залишився в Україні?

Боляче. На той час це було єдине боєздатне збройне формування в Україні. В Міноборони були свої питання, проблеми, а нацгвардія, як незалежний, озброєний орган була цілком боєздатною. Вона була навчена, їй було чим стріляти, на чому їздити.

Ваше рішення залишити армію було пов’язано з тим, що в свої роки були лише лейтенантом?

Скажімо так, я отримав офіцерські погони в 24 роки, бо був «… от солдатских кровей». Ні, причина була не в тому, це взагалі не причина. Після звільнення в запас, я розпочав підприємницьку діяльність – автоперевезення та сервіс автомобілів, технічне обслуговування. Бізнес йшов досить нормально, жити можна було, хоча й не розкошуючи.

Ви підтримали Євромайдан, а в 2004 році підтримували Ющенка?

Підтримував. Таких, як я, було багато в Харківській області. Чому? Якщо ми будемо дбати тільки за себе, то буде погано державі. Потрібні були зміни. В кожного з нас своя маленька Батьківщина, але разом – ми Україна і, виступаючи на захист своєї Батьківщини, ми підтримуємо весь народ. У мене була розмова в 2008 році і сказав: «Буде війна з Росією!» Тоді мене підняли на сміх. Надто багато Росії стало на екранах і з’явилася вона одразу і раптово. «Та ну, ти шо…» – заперечували мені, а я відповідав: «Побачите!»

В 2014 році, коли почалася війна, ви одразу вирішили повернутися в армію?

Прийняв рішення зразу. Але наші військкомати не готові були працювати над поповненням армії. Я кожен день туди ходив. Це був саботаж. Я особисто був свідком, як у військкомат прийшло два першокласні льотчики-пенсіонери, і їм відмовили у призові. А коли льотчики йдуть на пенсію? Трохи старшими за тридцять років. А їм відповідають, що пілоти не потрібні, а потрібна піхота. Ви й…сь чи що? Пішли льотчики воювати в «Донбас». Можете собі уявити? Льотчик, першого класу, пішов у піхоту… Ми можемо собі це дозволити? Я з жахом на це дивився, а потім сказав офіцерові з військкомату: «Ти що, дурачок? Де ми потім льотчиків наберемо? У нас їх просто немає!» Ті курсанти, яких випускає льотне училище, одразу йдуть в керівники польотів, вони не літали. А ті два «пенсіонери» були винищувачами, нормальними чоловіками до 40 років.

Боляче було слухати у 2014 році повідомлення про бої на кордоні, про втрати?

Звісно, боляче. В мене такий характер… Я не хотів лишатися десь осторонь, тому вирішив прийняти участь у цьому бл…стві. Проте я лише на початку 2015 року «вибив» своє направлення у війська. Бо мене засовували в резерв, командиром роти охорони військомату… Куди завгодно, лише не у військо. Причина? На мій погляд, це був відвертий, тупий саботаж військкоматів. Я підозрюю, чия це була команда. Це були люди зі значно вищими посадами ніж у воєнкома, і я переконаний, що вони й досі «сидять» в тилу українських збройних сил.

А події під Іловайськом, Дебальцевим, де були оточені війська і вчасно не пробивався коридор, хоча попередження про оточення були, не відбили наміру йти в армію?

Я не стратег. Стратегії в Україні взагалі немає. Де ви їх бачили? Я – тактик. На тактичному рівні ми багато чого можемо. У нас чудові офіцери, які на сьогодні йдуть зі збройних сил. Я з такими знайомий, з тими, з ким хочеться воювати. В тих, кого «характер орла и поступь тигра». Ну і плюс оця радянська х…ня, яка до нас повернулася стократ… Коли потрібно було тримати оборону – ми тримали. Ми помирали, але були щасливими, абсурд, так? Особовий склад помирає за Батьківщину, за свого командира, бо їм «в западло не виконати наказ».

Ви у 2015 році потрапили спочатку на полігон?

Ні, мене направили в «бурсу» імені Сагайдачного, але воно потрібно було тим, хто не служив. Я був комвзвода. Для мене це було ніяк. А для тих, хто навчався на військовій кафедрі, тим нові знання були потрібні, хоча не всі змогли адекватно сприймати нові умови війни, часу було небагато. Більше пощастило артилеристам. З нами був підполковник Підопригора, який теж прийшов із запасу. Він послав усіх нахер і почав вчити слухачів, хоча сам був «слухачем». Він раніше був чи то начальником штабу, а може, й командиром артполку. Він за короткий час дав людям набагато більше, ніж деякі отримували за чотири роки.

Ви самі захотіли в 72 ОМБР чи все трапилося випадково?

Мені було однаково, куди йти служити. Я прийшов і став на посаду командира взводу. Для мене було принципово потрапити на фронт. Я хотів, щоб з мене була користь. Перше знайомство з комбатом, а тоді батальйоном командував Валерій Гудзь, справило враження. Комбат був винятково чесний, еталонно чесний і вмів слухати. Командиром роти був Андрій Кизило. Потім він став замкомбата, а я став командувати ротою. Андрій є Андрій. Ми трохи попрацювали, а потім він підійшов до мене і каже: «Я ще молодий, допоможи мені». В мене були більш широкі знання, підкріплені практикою. Потім Андрія підвищили до замкомбата, а я почав командувати ротою.

Базальт

Перше бойове хрещення?

10 серпня Новоласпа і Білокам’янка. До того ми любили побродити з Андрієм по передньому краю. Ми самі бродили, інших не брали. Якщо загинуть два офіцери – то це особиста недисциплінованість, а якщо загине солдат – то куди дивився офіцер? Там «льожечку» знайшли, там ще щось. Під Волновахою було відносно спокійно, а от під Новоласпою…

Є різні думки про цю операцію. Ваша думка і ваша участь?

На мою думку, все було виконано дуже добре, а те, що відійшли, то давайте врахуємо, що висоти залишилися в наших руках. Далі низина. Завдання було виконане. Я взагалі вважаю, що вся ця операція була військово-політичним кроком в тому плані, що ми показуємо, як можемо воювати, а ви там собі далі думайте. Ми були трохи зліва біля Новоласпи. В нас не було завдання закріпитися в селі. Ми вийшли, закріпилися у лісосмузі, а потім на нас вискочив їхній резерв і був розстріляний впритул. Я бачив БМП-1, КАМАЗ з особовим складом… Але ж це ніч. Потрібно розуміти – на тебе щось вискочило, от туди і потрібно стріляти. Бо там нікого не може бути, крім ворога. Далі я прикривав відхід війська, поки не вийшли батальйони. Мав під командуванням чотири БМП і танк. Не обійшлося і в мене без курйозу. Коли вже потрібно було відходити нам, танк став небоєздатним. Ми змогли його евакуювати. Танк ліворуч, я приймаю рішення не ризикувати БМП і відправляю три машини на вихідні позиції, а сам з четвертою «бехою» залишаюся прикривати танк. Я не танкіст і не можу дати пояснення втрати машиною боєздатності. Може, бронелист внизу був незакріплений, але всі гумові деталі були перебиті. По нам теж трохи стріляли, не тільки ми 125 міліметрів водили праворуч-ліворуч. Потім танк витягли іншим танком й пішли додому в Богданівку. Тільки ми видійшли, як на наше місце пів пакета «градів» лягло. Поки ми їхали, сепари клали в поле «гради». Один з снарядів зайшов перед нами в дорогу метрів за 50, тільки «хвіст» стирчить. Не розірвався, хоча ми всі трохи напряглися. Бачу «механ», який просто сірий був від пилюки, став ніби підсвічений з середини. Піхота на «броні», як виноград, теж фарбу на обличчі втратила. 2016 рік був цікавим для мене. Коли мене питають, за що отримав орден, то не хотів би говорити, бо доводиться знову переживати ті хвилини.

Але все ж… Орден ви отримали за Білокам’янку?

Ні, за висоту 202,8. Були завдання… Розвідка сектору повинна була зайти, тихенько «зняти» позицію. Потім мало зайти механізоване відділення, закріпитися і все. Проте розвідка напоролася на ворога і в неї були втрати. Мені довелося робити рейд в тил ворога. Мої дії були експромтом, тому що я реально розумів, де замінована місцевість. Але я не міг чути, як з радіостанції лунали крики про допомогу. «79» (Валерій Гудзь) мене спитав: «Костя, витягнеш?», і я відповів: «Так!». Я відповів би ствердно, навіть якби на 200 відсотків був упевнений, що назад не повернусь. Підбіг до свого БМП, крикнув: «Екіпаж, по місцях!». Люди не питали мене, яке завдання ми будемо виконувати, треба – значить треба. Ми вискочили так, що Новоласпа була правіше, а ми взяли напрямок на Роздольне, між Петровським. Ми вискочили в поле, хоча не знали, що нас там чекає, і я не знав, хто переді мною. Ми проскочили за старими позиціями «Спарти», там розвернулися і поїхали через їхні позиції. Ці говноїди піймали гаву, бо й гадки не мали, що в їхньому тилу може бути українська «беха». Дорогою забрали одну групу, яка була розсіяна. Потім другу. Затягли з навідником на «броню» двох «двухсотих». Курйозний випадок був тоді. Недолюдки потім зрозуміли, що БМП не їхнє із-за кургану Могила Кам’яна вискочив ворожий БТР-80. Доволі шустро вони рухалися. Ми на висоті 202,8 підняли гармату і почали витягувати розвідників. Аж дивлюся на самісіньку верхівку вповзає їхній БТР. Вони теж ні хріна не бачать. З БТР вилазить командир, бачить, що йому в пузо вперта 30-мм автоматична гармата, повільно залазить назад, і «беха» повільно скочується по той бік висоти. Аби він тільки знав, що в нашому БМП не було нікого, крім механіка-водія. Ніч була. Ми забрали наших вбитих і поранених, посадили неушкоджених розвідників й поїхали додому. Дорогою нам в бочину прилітало два ПТУРи. Слава Богу, що не долетіли метрів 5-7. Мене приглушило так нормально, що й досі на одне вухо не чую.

Не розказували вам потім екіпаж БМП, що все класно й добре, але куди ти нас потягнув?

Ви не розумієте, як я живу. Я не воюю, я просто роблю свою роботу. В мене немає душевних поривів когось там простити чи помилувати. Є завдання, яке потрібно виконати: взяти певну територію, при цьому знищивши якомога більше живої сили ворога і його техніки. В мене немає злості, ненависті до тих людей за лінією фронту.

Це добре чи погано, наприклад, дехто йде в армію, щоб помститися?

Помста – погане почуття. Нам не потрібні мертві герої, а потрібні живі. Такі, якими можна керувати. Я зі своїми хлопцями виконав певний фронт робіт. На Бутівці ми вийшли далеко за шахту, і все це мало за основу залізобетонну дисципліну. Може, вони напочатку ображалися, але я завжди їм казав: «Вам не потрібно думати, за вас батьківщина подумає! Вам потрібно чітко виконувати свої завдання».

Коли ви дізналися, що будете на «Бутівці», ваші враження?

Ну, ми ж легких шляхів не шукаємо. Значить, буде робота. Я подивився позиції і зробив для себе висновок – з шахти потрібно виходити. Не назад, зрозуміло, а вперед, що ми й зробили. Сама шахта «Бутівка» дає контроль над промзоною Авдіївки і контроль над населеним пунктом Спартак. Поле між нами і «Яйцями», тобто Ясинуватською розв’язкою, воно, як показала практика, незважаючи на посадку, дуже добре контролювалося вогнем 8 мехроти. Після деяких моментів шастати там бажаючих вже не було. Тобто ми з свого лівого флангу знищили все, що бачили. Мені, як командиру, шахта не принципова. Нам в найгарячіший період насипали до тисячі снарядів на голову, але нам все було до лампочки, бо особовий склад був в окопах і бліндажах. Були важкі переходи, Як правило, я командував ротою з траншеї, з якихось рівчачків.

Сепари так само ледачі, як і деякі представники нашого війська. Ми облаштовували позиції. Перша сепарська позиція – це посадка з лівого боку. Нам потрібно було її забрати, бо вогневий контакт у нас з ворогом був 70 метрів. Позиція «Явір», позиція «Динамо» постійно бодалися з їхнім «Курятніком». Бо там позиція була нагромадженням бетонних брил і висота була 245 метрів, тобто вище ніж місцевість, на якій розташовувалися будівлі шахти. Попереду ще був терикончик з гранвідсіву і три озера-відстійника, з яких нам прострілювали дорогу при заїзді на шахту. Тому ми їх вибили звідти. Поставили свою позицію і перед нами й ворогом було чисте поле. Ворогу довелося відкотитися на 420 метрів.

Друге, що ми зробили: почали працювати над правим флангом, а центр взагалі не чіпали. Забрали три озера, а згодом і той терикончик, і почали встановили вогневий контроль над усією промзоною Спартака. На терикон заходили так, що лопата була попереду. Окопи, окопи, окопи… Ми забрали все і потім посунулися ще на чотириста метрів їм в лівий фланг. Ми зайшли, і тим самим зменшили відстань вогневого контакту до 120 метрів. Тепер вже моя рота нав’язувала дистанцію бою. Нам не вистачило трохи часу, щоб закінчити роботу по цій бл…й промзоні.

І ви могли б зайти на неї?

А хто сказав, що я там не був?… Просто зайти самому, пошаритися, комусь горлянку перерізати – це одне питання, а завести туди взвод – зовсім інше. Було гаряче. Коли нам прилітало 400 снарядів і мін, то ми були щасливі від такої малої інтенсивності вогню.

Ідея знищення танку була ваша чи ще хтось допомагав?

Хочете знати, як це було? Ми з Юрою “Греком” (доброволець, снайпер – прим. авт.) довго думали над цією задачею. Юра був мої очі, а я стріляв. Танк Т-72 було знищено. У механіка-водія був шанс врятуватися, а от решта екіпажу – сумнівно… Якщо ви звернули увагу на відео, яке було опубліковане в Інтернеті, то побачите, що танк виїхав з додатковими баками для пального. Ми з гранатомету знищили динамічний захист, а потім підпалили баки. Грек – мій хороший друг, і ми в тандемі з ним зробили дуже багато добрих справ для Батьківщини. Перед тим, як зайти на «терикон», ми побували там разом з ним, робили розмінування. Я дуже задоволений нашою роботою.

Те, що знищення танку не оцінили якоюсь грошовою винагородою, не бентежить? І орденом…

А до чого тут гроші? Я ж за Батьківщину. А якщо чесно сказати, то як подивився, кому дають нагороди, то й свої носити не хочеться. Тому для мене державні нагороди давно знецінилися. Я не хочу нікому доводити, що я їх насправді заробив. Хочуть – відзначать, ні – то й не потрібно. Я отримую грошове забезпечення офіцера.

«Бутівка» була важливим фактором того, що «Алмаз» залишився під контролем ЗСУ?

Шахта була правим флангом оборони. Знову ж таки, Грек корегує вогонь, я біля гармати і тим самим не давали штурмовим групам пройти Новий міст. Я втратив лік дням, скільки стояв біля гармати, тобто біля АГС. Постійно штурм, штурм, штурм. Кожна операція має мету, і я розумію, про що ви хотіли запитати… Ні, смерті військових були недаремні. Ви дивитеся на ситуацію однобоко, тобто на «Алмаз». Але якщо глянути на весь навколишній район бойових дій, то там відбувалося багато чого цікавого, що залишилося в тіні й стало потім для сепарів сюрпризом. Коли розгорілися бої за «Алмаз», я посунув свій правий фланг вперед і захопив озера. Так, я потім вигріб свої пі***юліни, але то було вже потім. Я одночасно просував вперед правий фланг і закривав простір штурмовим групам на «Алмаз». На той момент я міг собі це дозволити.

Тобто захоплення озер було імпровізацією?

Не зовсім. Ми над такими діями думали, бо з озер вели вогонь по дорозі, якою йшло постачання на «Бутівку». Я «висів на телефоні» з комбатом «Валуном»:

– Петрович! Ну що, може, сьогодні?

Поїхали!

І ми «поїхали». Потім було потім… Ми спробували закріпитися на озерах, а там лише бетон. Сепарам одразу стало нецікаво на «Орлі», й вони зрозуміли, що прой…ть все навколо шахти, і ми висуваємося прямо до смітника. І вони почали приділяти шахті посилену увагу. З того моменту, як я віддав наказ залишити приміщення цехів, рота воювала в напівоточенні, відбиваючись з трьох боків. І спасибі моїм бійцям, які виконували всі мої накази, ворога ми стримували чітко.

Як ви називаєте своїх підлеглих?

«Мальчікі моі»! Розумієте з часом приходять якісь особливі стосунки. В мене є формула: панібратство розводити не можна, але й тираном бути не потрібно. Вона працює 100 відсотків. Боєць повинен бачити не лише командира, а й батька. Так, є серед особового складу й дядьки у віці, але то вже держава таких синів дала.

photo_2021-05-26_14-24-14На Світлодарській дузі вже було легше?

Я з своєю ротою зайшов у Зайцеве, подивився на всі боки і зрозумів, що моїм людям тут роботи непочатий край. Нам не дали цю роботу зробити, сказали: «Ні!». Це була війна позиційна, з нею я повністю не згоден, але мої думки нікому не цікаві. Зрештою я офіцер і повинен виконувати накази, а поради мої ніхто не питав. Я можу розвивати успіх. Вдосконавлювати щось на РОПі (ротному опорному пункті), покращувати позиції, вирівняти оборону, але не можу далі переднього краю висунути свої війська без бойового розпорядження. Хоча можу, звісно, на шахті так і робили. Мені бойове розпорядження приносили через місяць після того, як я всі дії виконував. Мене деякі воєначальники дуже злили. Я маю на увазі не офіцерів бригади, а тих, хто приїздив з перевіркою – це «перевірятори» та «допомогатори». Коли я воюю і в мене втрати – мене не потрібно зачіпати. А приїздять «допомогатори»… Я їм просте питання задаю: «А чим ви можете допомогти бойовому офіцеру» А вони питають: «Що по документації?» Та ви що, йоб…ті? Подивіться навколо, війна йде. Попи…ли, попи…ли, тут почало сипати мінами і снарядами, а вони сіли тихенько в куточку… Я до них, мовляв, допомагайте! Від’їздять і питають чи не потрібно чогось. Кажу, що мені потрібні «багнети», тобто люди. Були й такі офіцери (перевірятори),які з першого кроку заслуговували на повагу. Заходить підполковник: «Базальт! Де моя позиція? – «Аляска»! – Маю честь!» Пішов виконувати бойове завдання, а не сидіти «перевірятором». Набивав стрічки АГСу так, що шуба заверталася. Людей без діла не повинно бути, а якщо ти зайшов у роту, то головний начальник – ротний, який одноосібно відповідає за оборону РОП.

А були такі офіцери, які б вивчали бойовий досвід, аналіз дій?

Та переважна більшість спостерігала за дотриманням тиші. Але коли приїздили особливо «завзяті», то я робив трохи по-іншому. От нас «їб…ать» годину, другу, третю, а вони: «Коли будемо відповідь давати? Я йому кажу – Ти що, їо..ий? Не можна. Ти сказав відповідь не давати!» А по КСП (командно-спостережному пункті ) вже пристрілюються, пристрілюються. А він же теж там сидить. Земля починає двигтіти, з поличок предмети падати. Перевіряючий: «Б..я!!!! Давай Отвєт!!!!» Кажу тоді: «Не переживай, зараз татко все зробить!». Ех, а зараз папери, папери… Половина цих паперів так і залишаться просто папірцями, ще частина не буде виконано, бо зробити всі ті приписи просто неможливо, а один відсоток необхідний. Чи буде якесь просвітлення? Не знаю. Ми не маємо право зруйнувати принцип армії «єдиноначальність». Послати вищого офіцера хочеться дуже, але руйнувати стержень не можна. Наказ начальника Генштабу про скорочення документообігу виконали, підняли паперову хвилю на 70 відсотків. Бо в нас сприймають це так – є три папірця, тож два прибираємо. Прибрали. На їхнє місце дали ще сім такого плану, що ознайомтеся з тим, що ось такі папери потрібно прибрати, а тепер зареєструйте цю відомість в цій книзі, де написано «Книга реєстрації відомостей ознайомлення особового складу», що ці папери треба прибрати. Вал реєстрації журналів, масло маслянисте.

Ви підписали контракт на 10 років, а до якого звання хотіли б дослужитися (сьогодні “Базальт” обіймає посаду начальника штабу механізованого батальйону в званні майора (прим. авт.)?

Про академію думок взагалі немає. Хочу бути всебічно розвиненою людиною, а там щось зроблять з моїми мізками. Підполковник «Валун», якого я поважаю і який вчився в академії заочно, приїздив і казав: «Хоч на війні мозгами попрацюю, бо відчуваю, що в академії стаю дураком!» То я тим часом підписав контракт на 10 років. В певний момент у мене був відчай, я побачив, у що перетворюється армія. Потім трохи позлився на себе, подумки звернувся до тих, хто армію робить хріновою і сказав: «Хрін вам. Я ще поборюся!» Я оптиміст і думаю, що все налагодиться, хоча вбита сама найкраща бригада в ЗСУ. Я гордий тим, що служу з чудовими офіцерами. Коли приїздив у штаб бригади, то там все було для ротного, який воює. Було таке, що комбриг чи начальник штабу кудись іде, а ти перехоплюєш його на виході й він вертається, щоб допомогти в твоїх проханнях чи потребах. Скажіть мені, якщо ти відчуваєш повну довіру свого брата-офіцера, як можна його підвести?

Яким повинен бути командир? Берегти людей чи навпаки влаштовувати «війну», щоб у «Фейсбуці» пост виставити?

Людей потрібно берегти – це не обговорюється. Під час наших атакувальних рухів на шахті ми не втратили жодної людини. Всі наші втрати були в обороні, в основному,  від щільного артвогню. Солдата потрібно берегти, бо дуже довго потрібно готувати та виховувати людину, яка дійсно стане справжнім солдатом. Моя точка зору така: я нічого не починаю робити, якщо в мене в голові немає кінцевого результату. Це як медитація: коли побачив кінцевий результат, тільки тоді роблю. От тоді я бачу ціль і не бачу перепон, бо перепони можна усунути на стадії планування.

3

Кажуть, що з «сепарами» можна було поговорити по радіозв’язку і не тільки. До речі, а знаєте, хто стоїть навпроти вас?

Ми володіємо певною інформацією. Був у нас випадок. Я по телевізору дивився сюжет, там давав коментарі один дебіл на прізвище Лялін. Він виправдовував втрату своїх позицій, з яких ми їх вибили (під час цього штурму ми втрат не понесли зовсім): «Нас атаковал взвод, пратівнік паньос каласальниє патєрі, рєбята дєржалісь маладцом!» Я метнувся до «Бахмата» (командир 7-ї роти – прим. авт.), взяв у нього мегафон, виліз на Спартак і кричу: «Лялін! Пі…ас ти кончений. Я тебе, с…ка, особисто розстріляю! Дивись, не «задвухсоться» завчасно, скотина!» Той почав відповідати: «Чьо там пі…шь, «Базальт»?!» Але Лялін все ж таки «задвухсотився», підірвався на смітнику, скот безрогий. Я його обіцяв особисто, але сталося трохи по-іншому. Таких випадків було багато.

То ви добре знали, де розташовується ворог?

Розумієте, їхнє телебачення, їхні волонтери з відеокамерами – вони молодчаги. Показали нам все: де камери стоять й іншу інформацію. Таких моментів по телебаченню було дуже багато. Якось вони показали «жоріків» своїх і через тиждень цих «жорків» зарізали.

А наші волонтери не «грішать» такими справами, як «засвітка» позицій?

Був у мене один момент. Ось тут (показує на плані) стояла наша БМП, її мало не засвітили. Та артилерія нас крила добре, спокою не давали. Але ми давали достойну відповідь. Бували і кумедні випадки. Якось я послав свій автомобіль «Волга» зі старшиною по справам в Очеретине і водій не розминувся на дорозі з джипом «Грека» (снайпер-доброволець – прим. авт.). «Волгу» притягнули на буксирі. Побачив я свою несправну машину і злість взяла. Якраз ми взнали, де «їхній» ротний ставить свій автомобіль. Думаю: «Я без коліс залишився і ти х… їздити будеш. На ранок ми з другом «Греком» авто йому спалили.

photo_2021-05-26_14-24-36А ось ці «дебіли», як ви їх називаєте, Ляліни та інші, вони місцеві чи приїхали з Росії?

Ну що ви, який місцевий? Командир роти – це кадровий військовий. Лялін Андрій Вікторович (можливо)  з позивнім «Кот» загинув, а невдовзі після похорон Лялін Андрій Вікторович з позивним «Кот» знову з’явився. Ми по радіоперехопленням знали, де він підірвався, бачили, де це сталося, зразу пройшла інфа по всіх каналах. Сєпари говорять мало, але коли в них паніка – то говорять багато. Коли були події кінця січня – початку лютого 2017 року, то вони такі перли видавали. «Гіві» той убогий, що з глибини Київського району Донецька командував батальйоном, який воював тут, уявляєте, який командир (відстань по прямій до місця боїв була приблизно 8-10 км – прим. авт.)? Кричав: «Устройтє ім Іллавайск!» А йому у відповідь: «Батя, нє магу! Ротнава убілі!» Та що там ротного, весь батальйон зах…ли! Батальйон «Гіві» перестав існувати. Наприкінці цих подій «Гіві» вирішив послати останній свій резерв у бій, але вони відмовилися виконувати наказ. І тут вже в нас тиша, ми в їхні розмови не вмішуємося, щоб вони канал не поміняли, і тут він дає команду резерву йти в бій і хтось з наших каже: «Давай, придурок! По кількості факелів на полі бою порахуємо скільки в тебе танків!» І все, ніхто не пішов атакувати.

Можу сказати, що тоді січа була лютою. Морально-психологічний стан особового складу був на підйомі. Вони бачили результати враження, вони бачили все це б…во, бачили результати своєї роботи.

В 2015 році начальник Генштабу сказав, що вся бойова підготовка віддається на відкуп командирам рот, взводів і відділень, бо лише вони знають, що потрібно знати солдатам. І тоді ми підготували людей дуже добре. Головне в навчанні – це індівідуальна підготовка. Я, виходячи з своєї спеціальності, взяв тактику старого радянського спецназу. Немає в нас стрілецьих рот по двісті чоловік. Просто адаптували до механізованих частин, щоб людей не втрачати. Ми відпрацьовували атаки й штурми двійками та трійками, п’ятірками й четвірками. Важкувато відпрацьовувати бойові дії в «броні», але ми отримали результат миттєво. Тому що раніше війська працювали, а деякі дов…би і зараз працюють «атака кроком, швидким кроком і розстрільнею». Вибрати гарні напрацювання радянські, розбавити це все реальним досвідом, набутим у бою, а не так, як пише книга, то отримуємо гарний результат. А то приїжджаємо на навчання і розуміємо, що ті, хто мав навчати, не знають ні х…я. Сидить воєначальник і водить війська по полю, як Мойсей по пустелі. По Гончарівському чи Ширлану. Вони розгортаються, згортаються…

Ніхто не каже генералу: «Ти, д…б!»?

Ну-у-у… Для того, щоб йому це сказати, потрібно, щоб він зглянувся на нас… Пробували сказати (в нормальній формі, звісно) генералові Локоті, а він у відповідь:

  • Капітан, сувора догана вам!
  • А за який х..?

По заробітній платі вдарило?

В’ї…ло, звичайно. Дружина каже, щоб надалі утримувався від такої х…і (сміється і робиться серйозним). Що стосується армії, то ми отримали дуже гарні тактичні ланки до батальйону включно. А далі все…

Після 2014 року в академію пішло багато людей з реальним бойовим досвідом, трохи їх там навчать, наберуться вони знань. Є надія, що вони не скурвляться?

Практика показує те, не кажу за всіх, що вони перестають думати про армію і починають думати про кар’єру. (На даний момент «Базальт» посів посаду начштабу мехбату 72 ОМБр в званні майор, прим. авт.), мені це було не потрібно. Я й зараз не на своєму місці. Моє місце в окопах. Бажання особового складу бачити мене на певних посадах – то вони можуть подискутувати, ким може бути «Базальт», командувати батальйоном, бригадою чи армією. Як казала одна людина, можна добре виконувати роботу на своєму місці, а піднявшись вище, працювати погано. То я не хочу погано робити свою роботу.

З начальником штабу 1 механізованого батальйону 72 ОМБр “Базальтом” спілкувався Костянтин Климчук. Фото Тетяни Виговської та з особистого архіву військового.

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0841 7017 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.  Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: