Спецназ… Ці війська овіяні легендами і чутками. Спецназівці в народній уяві – незламні вояки з гаслом «Іду на ви». Насправді ж… Насправді велика доля правди в цьому є. Хоча спецпризначенці все ж більше діють згідно правила «Тихо прийшов – тихо пішов». Міцні, статуристі хлопці з 8 полку ССО мають відкриті та привітні обличчя. Ось вони жваво обговорюють останні події свого життя, пересипаючи розмову жартами.
Інструктаж і ось уже кілька груп виходять на тренування. Групи мінують ділянки території густо зарослих чагарником, з напіввгрузлими у землю бетонними блоками. Починається робота в тиші. Лише слабкий вітер хитає верхівки дерев, гублячись у кущах. І на умовній стежині з’являються групи. Йдуть тихо, слід у слід. Кілька кроків і група займає кругову оборону. Працюють сапери. Виявляють міни, розтяжки, пастки. Обставляють віхами маршрут групи. Кілька характерних знаків і група знову робить кілька кроків вперед. І знову, і знову… Це важке тренування, але життєво необхідне. Підриви на вибухових пристроях є причиною загибелі та тяжких каліцтв українських бійців. А групи спецназу йдуть в тил ворога. День за днем, ніч за ніччю.
Волонтери «Часу змін» не лише передали групі, яка стала переможцем у всеукраїнських змаганнях Сил Спеціальних Операцій квадрокоптер, а й взяли інтерв’ю в одного з бійців. Ще кілька хвилин тому А. проходив тренувальний маршрут і ось вже широко посміхається нам. Проте він знову ховає обличчя. Для ворога він має залишитися невідомим. Як і для більшості громадян України. Поки що невідомим…
– Як давно ви служите?
– Я служу з 20218 року. Одразу прийшов у полк, я сам хмельничанин, тому про полк чув з дитячого віку. Підписав контракт, далі було три місяці навчання в Бердичеві, а потім приїхав сюди. Працюю в другій групі.
– А чому саме спецназ, а не танкіст, артилерист…
– В Хмельницькому у нас вибір невеликий – 8 полк чи ракетний підрозділ. А до того ж я з дитинства займався спортом, мені все було цікаво, я хотів ще в десятому класі вступати до військового інституту. Проте через життєві обставини того не сталося. Тому вибір був для мене очевидним.
– Може, хтось знайомий був серед спецназівців?
– Саме так, знайомі були, які служили в цьому полку, розповідали про службу в ньому і мені все подобалося. Були хлопці, що служили в полку ще до війни. Тоді служба була іншою, і саме тоді я передумав вступати до військового ВНЗ. А в 2017 році я почав спілкуватися з хлопцями, що на той час були спецназівцями, і після того вирішив підписати контракт.
– Скільки вам років?
– Мені 23 роки, після школи пропрацював тренером з рукопашного бою і навчався в Хмельницькому національному університеті на тренера-реабілітолога. Я перевівся на заочну форму навчання і закінчив університет в минулому році.
– Те, що підписали контракт, допомагало у навчанні?
– Я особливо не афішував, що підписав контракт зі Збройними силами України. Ставлення до військових в університетах гарне, але я б не сказав, що воно особливо допомогло мені в навчанні.
– Ваша гарна спортивна підготовка допомагає вам в теперішній роботі чи доводиться переучуватися?
– В спецназі є своя специфіка. В дитинстві та юності була закладена базава фізична підготовка, ось це допомогло. В армії ходить такий міф про «рукопашку», ніби ти маєш йти серед поля, втратити автомат, пістолет і ніж, зустріти такого самого дурня, як ти і стати з ним до бою. Тобто допомогло не напряму, а дотично.
– Ви брали участь в бойових діях? Ваші перші відчуття і що відчували – азарт чи острах?
– Скажімо так, страшно було завжди. Ті, хто каже, що не боявся – брешуть або хвальки. Але тут важче переживати весь той страх. Коли ти ув’язався в процес, то більше думаєш про роботу, про виконання завдання. Залишається здоровий страх.
– А бувало, що готуєтеся до виходу, а досвідчені бійці починають нагнітати обстановку розказуючи якісь історії. Для того, щоб перевірити «молодих»? Чи всі були налаштовані серйозно, не підколювали, а попереджали?
– Звісно, «підколи» є, але вони є тут в пункті постійної дислокації. Перед виходом нічого такого немає, тільки люди більш досвідчені по-серйозному діляться досвідом, який в них є, розказують про небезпечні ситуації, але не для «підколу», а щоб навчити і застерегти. Приколів вистачає на базі, їх тут купа…
– А які саме?
– Коли новачки з’являються в групі, а ми йдемо на вихід на різну відстань. Це можуть бути 10 чи 40 кілометрів. Їм кажуть: «Не забудь взяти з собою вазелін». Всі такі: «Вазелін? Ти що на приколі? Нащо мені той вазелін…», а досвідчені вояки знають, що вазеліном ти змащуєш місця, які натираються спорядженням. А потім проходять ці «молоді» п’ять-шість кілометрів і просять: «Пацани, а дайте мені того вазеліну…».
– Ви взяли з собою вазелін у перший вихід?
– Взяв, бо я серйозно готувався. Мій перший вихід був на змаганнях на кращу групу ССО і там була одна з перших великих відстаней, яку я пройшов. Ми підтягували фізичну підготовку, тактику, а мені після «учєбки» не вистачило часу потренувати далекий вихід. Я уважно слухав тих, хто вже був на змаганнях і все, що вони радили, брав з собою. Вазелін використовував частіше ніж потрібно. Кожні два-три кілометри ставав і мастив тіло. Не хотів підвести підрозділ. (спецназівець два рази брав участь у змаганнях на кращу групу ССО і обидва рази виграв, періодичністю в два роки – прим. авт.). У нас була важка підготовка до змагань, але це важке тренування полегшить нам роботу під час виконання бойового завдання.
– Ви далеко заходили в тил ворога?
– Завжди по-різному. Зараз позиційна війна і все залежить від того, які прийдуть завдання. Хлопці розказували, що раніше заходили відносно далеко. Зараз може бути відстань на 400 метрів. Але ці 400 метрів ти будеш долати 5-6 годин, хоча пройти їх можна в нормальному житті за кілька годин. Можемо заходити на 2-3 кілометри в тил ворогу.
– Як близько бачили ворога?
– Так, як з вами близенько, то такого не було… Могло бути й відстань 20 чи 30 метрів. Бувають такі місця, коли ти їх чуєш. Ми спостерігаємо за ними з квадрокоптерів і подібних апаратів.
– Коли бачиш ворога, який, можливо, вбивав українців, голова залишається холодною чи є спокуса натиснути на спусковий гачок?
– Коли бачиш ворога, то на спуск хочеться натиснути завжди, але здоровий глузд перемагає. Там, де починається стрільба, закінчується розвідка. Як би тобі не хотілося, але емоції не мають взяти гору. Є завдання, є твоя група. Завдання має бути виконане, а група повернутися.
– Була ситуація під час завдання, коли було реально страшно, коли ворог міг викрити групу?
– Така ситуація була не одна. Якось ми повземо і чуємо збоку гуркіт техніки. Ворог виводить бойову техніку на вогневу позицію і ми чуємо вихід пострілів. І в цей момент ти рахуєш секунди, чекаючи – це по тобі відкрито вогонь чи все ж ні. Почув вихід, відраховуєш певну кількість секунд до приходу, зрозуміти яка відстань і по кому працюють. Тоді постріли були не по нам.
– Спецназівець завжди має тримати себе в тонусі чи може дати собі десь слабинку? Фізично, морально…
– В тонусі потрібно себе тримати завжди. Ти ніколи не знаєш, коли почнеться навчання чи буде відданий бойовий наказ. Але не так, що ти постійно перебуваєш в напрузі. Має бути розумне тренування, розумні навантаження. Тоді ти завжди будеш в формі. Ми люди, а не машини. Психологічно кожен розвантажується по-своєму. Хтось може навіть трохи випити, але я особисто не вживаю спиртного і мені психологічно також допомагають тренування. Б’ю той же самий мішок. Або просто перемикаюся на іншу обстановку: фільми, книги, прогулянка, поїздка в інше місто. Але все ж тренування допомагають.
– Після бойового завдання чого хочеться найбільше?
– По пріоритетам найперше хочеться після виходу виспатися, напитися вдосталь води, відпочити. Немає такого, що після виконання бойового завдання тобі хочеться позайматися. Коли повертаємося в пункт дислокації, то в групі є традиція піти в сауну, замовити піцу. Так може бути день, два, а потім починається звичний режим тренування.
– Яка періодичність завдань може бути?
– По-різному. В попередню ротацію було таке, що приїхали і досить довго чекали. А потім почалися виходи. Може бути перерва в день-два, а можемо тиждень не виходити.
– Було таке, що після виконання завдання, коли ви відпочивали, їли піцу приходив командир і передавав подяку від піхоти, артилеристів…
– Звісно, було. Казали: «Вдячні за вашу роботу!» За те, що ми зробили так, як зробили. Це стосується специфіки нашої роботи.
– У вас шеврон «воїни добра» на шоломі…
– Це шолом мого товариша, але шеврони мені добре «заходять». Вони позитивні.
– У вас дівчина є?
– Поки немає. Не можу сказати чи пов’язане це з моєю роботою. Багато їздимо, багато навчань. Проте це справа наживна.
– В яких містах ви любите бувати?
– Київ, у Львові був, Одеса подобається, хоча вона така… у більшості людей «ватний» настрій, але саме місто приємне і люди, з якими спілкувався, теж.
– Ви робите рейди в тил, розумієте, що таке війна і коли вам починають розповідати про «какаяразніца» або «надаміріцца», то чи немає бажання дати в пику такому промовцю?
– Таке бажання пристутнє, особливо тим людям, які не знають про що говорять. Декому намагаєшся роз’яснити певні речі… Слава Богу, в моєму оточенні «вати» немає.
– На який термін підписали контракт?
– На три роки, далі продовжу контракт на рік, а потім буде видно.
– Як бачите своє майбутнє?
– Я не можу сказати, що на 100% буду військовим і на те є свої причини. Найближче майбутнє все покаже.
– Спецназівцем бути круто?
– Я розумію, що є певний ореол романтики, але вона на словах, мовляв, можете не спати і не їсти по 5 діб. Але коли ти на виході, навчанні, завданні, то це дуже важко. Нас вважають мало не кіборгами, проте ми не машини, ми спецназ, але такі ж люди, як і всі. Тільки краще підготовані.
Наразі спецназівці попросили придбати ноші для евакуації поранених. На озброєнні є каркасні ноші. Вони об’ємні й незручні при переміщенні групи в тилу ворога. Є ноші безкаркасні, які кріпляться на РПС, але при певних пораненнях, як то ушкодження тазу і хребта, то переноска в таких ношах може завдати незворотньої шкоди потерпілому. А ще є недолік у тому, що пораненого на безкаркасних ношах евакуюють кілька спецназівців. Але є спеціальні ноші, які дозволяють відносно жорстко зафіксувати пораненого і здійснити евакуацію силами одного бійця. Таким чином група залишається готовою для продовження виконання бойового завдання. Ці ноші зроблені з пластику, скатуються в тубус і підвішуються до рюкзака. Принцип їхньої дії схожий до волокуші. Спецноші є життєво необхідними при виконанні групою бойового завдання. Просимо долучитися до збору коштів.
Приватбанк 4731 2196 1484 2445 (Виговська Тетяна Миколаївна). Тел: 0979316647
Для євро:
BENEFICIARY: KLYMCHUK TETIANA
IBAN: UA0-2.7476910046519E+303052990005168757316324724
ACCOUNT: 5168757316324724
BANK OF BENEFICIARY (Банк отримувача):PRIVATBANK, 50 NABEREZHNAYA POBEDY ST.,DNEPR, 49094
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK (Банк-кореспондент): Commerzbank AG Frankfurt am Main Germany
SWIFT CODE: COBADEFF
CORRESPONDENT ACCOUNT (Рахунок Банка отримувача у Банку-кореспонденту):acc № 400 8867004 01.
