5,031 читачів

Захисник ДАПу Тимофій Рудяк: Жалкую, що ми відпустили пропагандиста Грема Філіпса з Донецького аеропорту

Тимофій Рудяк

Саме в ці дні шість років тому в славнозвісному Донецькому державному аеропорту ім. Прокоф’єва тримали оборону бійці 72-ї бригади. Разом із 3-м полком спецназу вони писали перші сторінки героїчного епосу про звитягу «кіборгів». Ми продовжуємо знайомити читачів із розповідями учасників боїв у ДАПі.

2014 рік. Розвідник, який дітьми не прикривався

Війна для вас почалася в березні 2014-го?

Так. В армію я потрапив у березні 2014 року. Пішов добровольцем. Мене не хотіли призивати, бо в сім’ї троє дітей. Також не підходила військова спеціальність – розвідник, а потрібні були механіки-водії. І десь два тижні у військкоматі пооббивав двері й домігся, щоб мене призвали. Комісар подзвонив до комбрига Грищенка і запитав, чи потрібні йому розвідники. Полковник Грищенко сказав: «Нехай приїжджає, буде командувати взводом». На той час у мене було звання “прапорщик”. Я приїхав, і був призначений на посаду командира взводу розвідки 3-го батальйону. Зі мною був Андрій Шаповал. На той час мені було 35 років.

Полігон у Великополовецькому
Полігон у Великополовецькому

Як почалася служба в бригаді?

По приїзду мені дійсно доручили формувати взвод розвідки. «Людей будеш вибирати сам. На кого вкажеш – той і буде у тебе в розвідці», – запевнив полковник Грищенко.

Взвод формували разом с Андрієм Шаповалом (позивний “Арієць”). Була думка зібрати взвод із фастівчан, але, на жаль, знайшов ще тільки двох земляків – Юра Соловей «Гюрза» і Віталік Довгань, позивний «Машиніст». Ми були знайомі між собою, дружні. Сформували розвідувальний взвод, а потім з нашого взводу і раніш сформованого ще одного розвідувального взводу організували окремий неофіційний розвідувальний загін. Ним командував старший лейтенант Сідоров «Варяг».

Різні люди нам траплялися. Були такі, що самовільно залишали частину. Бог їм суддя. Їх призвали, а поріг свідомості у кожного різний. Багато було таких, що “позасцикали”, розбіглися додому, а коли почали видавати медалі, то стали бити себе в груди й розповідати, які вони герої.

 

Важко було формувати загін? І чи допоміг досвід попередньої військової служби?

Важко чим? Не можна було помилитися в людині. Пріоритетом в мене був характер людини. Коли проводив співбесіду, то дивився в очі, на поведінку. Людина могла і в армії не служити, але мати стержень. Я до 2014 року багато де служив. Остання моя посада була «Старшина саперної роти» учбової частини в Кам’янці-Подільському, Центр підготовки інженерних військ. «Срочку» служив у 95-й бригаді, потім звільнився-женився, пішов у понтонно-мостову бригаду Кам’янця-Подільського. Вирішив розвиватися і подав документи на вступ у школу прапорщиків. Я не можу застоюватися на місці, мені весь час потрібно рухатися, рости професійно. В школу прапорщиків пішов ще й тому, що потрібно було вирішувати матеріальні питання. Дружина вагітна. Я планував закінчити школу прапорщиків, стати на посаду, вступити до військового вишу і не жити казарменим життям. Але з’ясувалося, що поки я реалізовував ці плани настав граничний вік для вступу до вишу. Мені був 21 рік, а у вересні виповнювалося 22. Отримав все ж таки дозвіл, але на медкомісії признався, що нещодавно перехворів на жовтуху. Чесний був. А лікар і каже, що як мінімум рік не можна займатися стройовою підготовкою, фізичною. А в мене вік граничний. Домовлятися не став, порвав документи, служив, а потім звільнився. Почав працювати в охороні банку. Згодом вирішив влаштуватися на залізницю і почав трудовий шлях з учня слюсаря локомотивного депо. Отримав розряд, став бригадиром, майстром, старшим майстром і знову звільнився. Причиною була пропозиція очолити охорону мережі супермаркетів «Фуршет». Взяв відпустку й пішов працювати неофіційно. В мне все виходило. Так я став начальником охорони об’єкту, а потім регіональним начальником охорони західного напрямку. Але, коли сталася агресія Росії, то зрозумів, що потрібен Україні. Телефонували з офісу генерального директора, пропонували мені, щоб я «домовився» з військкоматом. Але я вже все для себе вирішив і почав говорити, що в комісаріаті купа СБУшників і «відмазатися» не вийде. Так потрапив у військо.

Кажуть, що багато людей категорично не хотіло служити.

Я зробив останню перевірку підібраним мною бійцям. Зайшов із заклопотаним виразом обличчя в «кубрик» (приміщення в казармі де живе особовий склад підрозділів – прим. авт.) і кажу: «Хлопці, у нас є дві години, а потім рушаємо на виконання бойового завдання. Зараз споряджаємося. Є дві години, щоб відмовитися». Двоє так і зробило. Воно на краще, бо вони зробили чесно. Я згадую, як ми йшли колоною на Маріуполь, довжелезною колоною. Я перебував у другій машині. Першою була машина Сідорова. Бравада відчувалася у хлопців, а коли ми підійшли до Володарського, й нам наказали задраїти люки і дослати патрони в патронник, я побачив, що деякі люди «здулися». Страх – це нормально. Коли його немає, то тоді погано.

DSCN2541

У Володарському колона «зав’язалася». Люди повиходили на вулиці з дітьми. Я тоді сказав, що давайте переїдемо на БМП ті машини, які були поставлені в заслон. Деякі місцеві мешканці казали, щоб ми їхали іншими вуличками, де немає заслонів. Командир не дав «добро» на жодну із запропонованих дій і тоді в центрі міста з’явилися сепари. Тоді ми якось розвернулися і поїхали назад на Єб..ун-гору (місце збору підрозділів – прим авт.). Там стали, але потім ми все ж потрапили в Маріуполь. Нас розмістили на блок-постах навколо міста. Я перебував на посту «Східний».

Від блок-поста до аеропорту по «гражданці»

Були особливості служби на блок-посту?

Великий рух транспорту. Це дорога міжнародного значення. Деякі місцеві нормально ставилися до регулярних перевірок, а багато влаштовувало дрібні пакості. Пам’ятаю одного. Він щодня їздив в бік Росії на роботу після кожної перевірки, він рвав з місця з перегазовкою. Щебінь та гранпил летів нам в обличчя, було дуже неприємно. Я пару разів попросив його так більше не робити. Не допомагало. Тоді я зупинив його і, поки проводив перевірку, хлопці підклали йому під колеса цвяхи з двох боків. Результатом такої виховної роботи стало те, що більше він не газував. Повернувся тоді пізно вночі. Людині не висунеш претензії щодо погляду з-під лоба. Ще в нас була купка самоклейок синьо-жовтих, то ми таким «сепарам» тихцем на машини їх клеїли.

Тільки неприємні моменти були на блок-посту?

Були й патріотично налаштовані люди. З харчуванням тоді було важко. Їсти нам ніхто не возив. Хлопці – не маленькі, й ситуацію розуміли, що зовсім погано в країні. Самі щось купували, кашоварили. А потім з’явилося кілька друзів, які з кав’ярні замовляли нам їсти. Мені соромно, а вони телефонують і питають, що із меню хлопці їли б. В один момент, 1 чи 2 червня телефонує мені Михайло Драпатий і каже: «Вернигора (це мій позивний, який не прижився, і в 79-й бригаді мене вже звали «Палієм») у мене не вистачає людей в Донецькому аеропорту. Можеш приїхати?». Даю згоду і разом з “Арійцем” і “Пєвцом” прибуваю в Мелітополь на аеродром. Там ще була група агеесників, які теж мали летіти в ДАП. Три дні ми чекали літак, але виліт так і не дозволили. Я подзвонив до товариша і попросив завезти в Донецький аеропорт. Потім набрав Богдана Барду і кажу: «Літаки не літають, але ми спробуємо добратися, бо потрібні там. Якщо ми доїдемо – ти на коні, все знав, всім керував. Якщо ні – то ти нічого не знав». Щоб по-чоловічому все було. Віз нас Володимир, який нині служить в 72-й бригаді. Він знав всі ходи та виходи в Донецькій області й біля ДАПу, бо мешкав у Авдіївці, а дружина до того ж і працювала в аеропорту. Перевдягнулися ми в цивільне, завантажили в багажник свої речі, запхали по гранаті в кишені й ПБ (пістолет безшумний – прим. авт.) за пояс і поїхали.

kr

Так це ж дуже небезпечна подорож…

Заїжджали ми в аеропорт через Спартак. Задумка була така, щоб в аеропорту швидко відкрили ворота, ми заскочили, і ворота зачинилися б. А потім водій виходив би іншими малопомітними дорогами. Бо якщо станемо перед воротами, то нас постріляють. Приїхали в селище. Стоїмо в центрі, обливаючись холодним потом. Тут Барда телефонує, щоб починали рухатися. Ми під’їжджаємо до воріт, вони починають відкриватися і їх заклинює. Ти розумієш, наскільки важлива кожна секунда, і тут таке… На наше щастя, несправність тривала секунд тридцять, але вони нам тягнулися дуже довго. Потім проскочили в’їзд і заховалися в «зельонці». Швиденько під’їхали до пункту призначення, повикидали речі, а чоловік поїхав додому. Приїхали: я, Андрій Шаповал і Міша Боярський. Якби мені зараз про це хтось розказав – то не повірив би, що таке можливо.

ДАП. Початок легенди

Куди вас направили в аеропорту?

Нас поставили на перший поверх нового терміналу. Місце погане, тому що метрів тридцять-сорок крита стоянка, і це все що ми бачили. Тобто ворога ми могли побачити тільки тоді, як він вийде з критої стоянки. Наш спокій і життя залежали від тих хлопців, які були зверху. Третій поверх четвертого терміналу – там спостерігали. Богдан Барда був молодець. Він спав по дві-три години на добу, контролював ситуацію і давав добрячого прочухана тим, хто куняв на посту. Казав: «Поки до тебе доберуться на поверх, то решту переб’ють і поріжуть».

Потім у вишку поцілив танк. Видно, хотів вистрілити по диспетчерській, але попав в п’ятий поверх. Розбив шахту ліфта. До того була «стрілкотня». Взагалі нас не чіпали до того, поки не відлетіли літаки Рината Ахметова. От коли ті два чи три чартери полетіли, тоді й нас почали обстрілювати. Важкого нічого не було, хіба одна-три міни. І щоранку їздило два танки, їх добре було чути. Напевно, тиснули психологічно.

Тільки психологічно?

Коли влупили з танка, деякі хлопці налякалися. Тоді «Редут», полковник 3-го полку спецназу, сказав: «Тім, давай з своїми хлопцями-розвідниками міняй тих, хто на вишці». Потрібно було посилити спостереження, бо артобстріл починався з того, що йшло кілька пристрілочних пострілів, а тоді сам наліт. І цей момент не можна було пропустити. Це було завдання вишки. Я пішов на вишку, переговорив з хлопцями, сказав, що мої бійці нехай лишаються на місцях, а я буду на вишці. Прибрав одного кулеметника, який імітував хворобу серця і сіяв паніку серед інших. Цікаво, тут серце боліло, а як забрали з вишки, то вже через дві години ходить, посміхається, палить сигарети. Ну таке, я не засуджую, розумію…

На вишці було цікавіше, бо ти все бачиш. Коли настало перше перемир’я і ти спостерігаєш блок-пост в Пісках (вони тоді були не наші) і бачиш там серйозно збудоване укріплення – в зріст людини – з обладнаними вогневими точками. Дивишся, а до сепарів переїжджають дві БМД, три автобуси з особовим складом, дві вантажівки, три БТР. Й ти розумієш, що то все несе тобі смерть, але зробити нічого не можеш – бо перемир’я. Я не знаю, куди і що, був дуже великий рух вантажного транспорту. В останні дні перед тим перемир’ям нас не обстрілювали, видно, не було чим. А потім знову почали стріляти, до того ж досить щільно.

Перші втрати саме тоді були?

Я запам’ятав, як загинув Діма Григоренко. Це вже було в липні. Тоді мені стало більш зрозумілим, що смерть є. До того відчував себе безсмертним, чи що. Думаєш, що це може трапитися з ким завгодно, але не з тобою. Перший постріл був переліт, другий – недоліт, і все це спостерігаю. Я в рацію кричу, щоб забирали хлопців. Третій постріл влучив між ними. Хлопців порозкидало, і вони почали червоніти від крові. Я вже цинічно, але молив Бога, щоб це був не наш фастівський розрахунок. Але це був саме той розрахунок. Нічого не залишалося робити, як викликати «швидку допомогу» з Донецька, яку запустили на летовище. Було три важкопоранених, Діму під’єднали до апарата. Мурашко і Лазаренко там лежали, а Діму потім сепари прийшли та від’єднали від апарата, бо він перебував у комі. Осколок увійшов в голову. Він помер. Мурашка встигли вивезти хлопці-волонтери й заховати. А Лазаренка вивезти не встигли і його взяли в полон. Він повернувся значно пізніше. Я потім його зустрів. Лазаренко не хотів розповідати, що було в полоні. Я не знаю, що з ним робили. Для мене полон був тією річчю, яку я боявся більше смерті. А ще я боявся важкого поранення і каліцтва, коли будеш лежати овочем й обузою для сім’ї. А ще переживав – якщо вб’ють, то щоб поховали, аби собаки не гризли тіло. Ці три речі я боявся. Лазаренка я лишив у спокої: не хоче говорити про полон, то й не треба. Так йому легше.

kr

Кажуть, що після перемир’я стало особливо гаряче?

Після перемир’я нас почали обстрілювати дуже інтенсивно. Робили перерву на кілька хвилин, до десяти. Обстріли були масовані, аж землю переорювало. Може, прозвучить цинічно, але добре що була лише одна втрата. Другий раз я зрозумів, що не безсмертний, коли мене контузило. Тоді саме нам почали надавати вогневу підтримку. Двома залпами «Градів» рознесли блок-пост в Пісках. Снаряди лягли дуже точно, а я дивлюся із задоволенням, як воно все розлітається. Спостерігаю в бінокль, як вантажать сепари шістьох «двухсотих» за руки, за ноги. Це було на світанку, а потім сепари почали відплату.

На вишці тоді ще було живлення, і ось це живлення вимикається, і починає роботу аварійна мережа. В такі моменти все розкривається у свідомості, почуття загострюються. Вікна на вишці були ніби віброброньовані. І я бачу, ніби в сповільненій зйомці, як куля продавлює скло і заповзає в кімнату. Я кричу до бійців: «Хлопці! Всі вниз!!!!», бо розумію, що це снайпер вистрілив трасуючою кулею для орієнтування куди стріляти. І тут нас накрило із «зеушки» (ЗУ-23-2 – зенітна автоматична гармата. – прим. авт.). Снаряди лягали точно в те місце, куди показав снайпер…

Що було далі?

Мої хлопці встигли скотитися донизу, а я впав без бронежилета на підлогу, автомат збоку, ще ж спостерігати потрібно. А потім мені в голову стукнуло: «Дурачок, а що ти тут будеш спостерігати?» В кімнаті розриви від снарядів «зеушки», не можу до сьогодні зрозуміти, як мене не посікло ними. Я вниз теж сповз, але без автомата. Наверху залишилося відро ВОГів до підствольника, а я ними дорожив, цінна річ. Бігав з тим відром по поверхах. Вирішив піти забрати автомат, бронежилет і ВОГи. Піднявся, відкрив двері, й у той момент пролунав вибух. Добре, що я не зайшов, якби зайшов… В долі секунди все життя перед очима. Дійсно, так і є, в мене кілька таких випадків було. Я відкриваю очі. Лежу на сходах (вибухом мене скинуло на сходи поверхом нижче), із рота, вух тече кров. Нічого не усвідомлюю – хто я, де я? Починаю повзти наверх і дуже перелякався від того, що не розумів і не пам’ятав нічого про себе. Якась порожнеча і сильний страх. Потім з’являється якийсь бородатий, трясе мене чогось. Він мене перевернув. Десь за пів години я почав усвідомлювати, що зі мною сталося. На ноги стати не можу, вони просто ватні. І лише починають мене рухати, як виникає нудота і мене всього вивертає.

І всі дні ви залишалися в аеропорту з контузією?

Мене знесли донизу й евакуювали в підвал старого терміналу. Я нічого не чув, хоча усвідомлення себе вже повернулося. Лежу в підвалі, а наді мною Сергій щось стоїть, потім починає говорити з лікарем третього полку, дивиться на мене, головою махає. Потім, вже коли ми вийщли з ДАПу, запитав в нього: «А що ти там махав?». Він відповідає: «Тім, ми взагалі не знали, чи ти до ранку доживеш. В тебе зрачки були: один, як голка, а інший, як п’ять копійок. В тебе був різний тиск в півкулях мозку. А обстановка не як в шпиталі. Не було ні медикаментів, нічого взагалі. Але на зло я вижив. Наслідки є. Коли дві людини говорять, то їхні голоси зливаються. В мене очагові враження півкуль головно мозку. Інколи бувають загострення. Проблеми з пам’яттю, бо не завжди можу згадати прізвища. Але ці наслідки трохи проходять. В шпиталі запевняли, що слух повернеться, але не все пролікував.

В аеропорту я був до самісінького виходу нашої ротної групи. Контузило мене 18 липня, я відлежався і погнався знову на вишку. Я на ноги став, а кожна людина дорога. А тим паче там були мої хлопці, і я за них відповідав.

З «ВОГами» часто бігали?

Підствольник для мене був незамінна річ. З висоти все видно, вистрелив і змінив позицію. А в магазині автомата три останні патрони були трасуючі, щоб було видно коли потрібно міняти магазин. Якось я відстріляв магазин і тільки відскочив убік, щоб перезарядитися, як через те місце, де я був кілька секунд тому пройшла також трасуюча куля. Видно, що снайпер спостерігав за мною, але не знав звідки точно ведеться вогонь. Я одразу повідомив Барді, що мене вичислили. Минуло п’ять хвилин, і у мене все всередині похололо – моє життя висіло на волосині. Відтоді я взагалі з свого боєкомплекту прибрав усі трасуючі патрони. Нехай краще я трохи більше витрачу часу на перезарядку, ніж мене відстрілить снайпер. А було таке, що на міну мало не наступив. Це сталося майже перед самим виходом з аеропорту. Я йшов і мене ніби хтось смикнув. Я акуратно ногу прибрав від того місця, куди хотів ступити, і бачу хвостовик міни. Вона, може, й не розірвалася б, але хто ж його знає…

Не до жиру, бути б живими. Радикальна допомога

Харчувалися в останні дні погано?

Не тільки в останні дні. Яка там їжа була? Сухпайки армійські, набори харчові з авіарейсів. За кілька тижнів їх не стало, все поз’їдали. Хлопці ще намагалися щось рідке варити й по позиціях розносити, але це було нечасто. Я пам’ятаю, як хлопці полізли за цибулею. За вишкою починалися дачі й на городах виросла зелень. То вони ледь звідти вилізли. Уявіть собі, що як хотілося їсти, коли хлопці лізли по цибулю, знаючи, що їх можуть вбити. Невдовзі їсти взагалі не було що, настала якась апатія. Думаєш, що все – тут твоє життя і закінчиться, не виберешся звідси. Потихеньку змирився з цією думкою, а потрібно триматися, бо на тебе дивляться. Якщо вже я піддамся цьому настрою, то що з хлопців питати?

Як же вирішилося питання з харчами?

Мені зателефонував Ігор з Маріуполя, який замовляв нам на блок-пости їжу з кав’ярні:

– Тім, як справи?

– Та все добре, нормально… Але не знаю, що далі буде…

– А що сталося?

– Ігоре, реально немає що їсти. Хлопцям, може, дівчата сняться, а мені хліб приснився. Гарячий…

Тоді в мене вже думки виникали, що потрібно щось робити. Намагатися оточення прорвати, бо з голоду помирати взагалі смішно. Ігор вислухав мене і пообіцяв передзвонити. Через годину він знову набрав мене і сказав, що мені буде телефонувати Олег Ляшко. Дійсно, мені подзвонив Ляшко. Я йому пояснив ситуацію з харчами і кажу: «Потрібна машина в один бік. Є людина, яка завезе продукти, але машину має кинути тут, бо назад буде виходити пішки непомітними стежками». Я попросив продуктів, які не псуються – тушонки, «мівіни». Водій Володя (той самий, що завіз нас в ДАП) сам мисливець і переходив усе навколо. Він мені якось казав, що є непримітна хвіртка, де обов’язково потрібно поставити розтяжки, бо можуть вороги непомітно пробратися на летовище. Іван привіз харчі. Відважився приїхати, хоча знав, що йде на великий ризик. Потім кинув машину й виходив таємно. Ми їли тут тушонку й макарони, але років три я на «мівіну» не міг дивитися. Організм вже не сприймав цей харч. Вранці напихалися і ввечері. Я в аеропорту схуд на 20 кілограмів. Якось в знайденій старій куфайці я намацав у кишені шмат старого, засохлого хліба і три зубчики часнику. Оце було смачно. Ми натерли того сухаря часником. То була смакота. Якби не Ляшко, не Ігор і не Володя, то я не знаю, що з нами було б.

Бійці розказують, що коли в аеропорт прорвалася 93 бригада, то вони плакали…

Я спочатку не міг повірити своїм очам. Ми вже готувалися віддати найдорожче – своє життя – сприймали ситуацію, як належне, і ні на що не сподівалися. 93-тя бригада прорвалася якось збоку і спробувала атакувати Піски, тоді ще загинув танковий екіпаж. Він там сепарів навалив і накришив, але в них уже БК (боєкмплект – прим. авт.) закінчувався і тоді вже загинув.

93-тя ОМБр пробиває «коридор»

Один із тих, хто витягував загиблих із БМП згадував, що потім довго на м’ясо дивитися не міг. І довелося знімати стрес алкоголем, була така можливість в аеропорту, хоча особливо не захоплювався… А дехто з 3-го полку спецназу каже, що 72-га «синяки»…

Там було розбите дьюті-фрі. Були й такі, що дуже напивалися, «аватари». Але стресова ситуація, артобстріли… Під час артобстрілів деякі напивалися, і толку з них не було ніякого. Вони потім і не повернулися в частину після першої кампанії. Але то їхня справа.

Як ви сприйняли наказ на вихід з аеропорту?

Я тільки-но ліг відпочивати. Коли відкриваю очі, дивлюся Міша бігає, щось збирає. Питаю:

– Що сталося

– Нас міняють!

– Пішов ти!..

Бачу Андрюха «Арієць» – наш замкомвзвод – теж крутиться.

– Ти чого?

– Так міняють нас!

– Йо…

Я підірвався… Але теж так до людей прикіпів… до 3-го полка. Я розумію всю ситуацію, як тут буде важко, хоча людей потроху замінять. Я підходив до «Редута» з тим, щоб залишитися, якщо потрібно, тільки потрібно передзвонити в частину. Він відповів, що є наказ всіх із 72-ї вивести.

У мене трохи залишалося грошей. З якими приїхав в аеропорт – з такими й поїхав. Витрачати їх не було де. Перше, що почали купувати в крамничці, коли стали на виході, було хліб і молоко або кефір. Те, чого взагалі не їв три місці. Добре, що живіт нікому не прихопило, коли їхали до місця призначення.

Вихід з ДАПу
Вихід з ДАПу. 9 серпня 2014 року

В Сонцевому вас особливо ніхто не зустрічав? Чи було шикування?

Коли ми приїхали, то вже темніло. Але хлопці, з якими я стояв на блок-посту, знали, що ми будемо, і вже до мого повернення шашлик замаринували. Але ми після повернення полягали спати, а шашлик зробили на ранок. Це було дивно дивитися, як люди ходять в повен зріст, ніхто не шукає їсти, всього вистачає.

Довелося лікуватися після виходу з аеропорту?

Так, я лежав у лікарні, в мене ж була контузія. Її потрібно лікувати протягом перших 10 днів, а потім підтримувати організм. На жаль я не зміг розпочати лікування вчасно.  В мене проблеми в тому, що відмерли волоски на слуховому нерві, і я дуже погано чую на одне вухо. Потім, коли я перевівся в 79 бригаду, лікувався в дуже гарному центрі у Миколаєві. Лікар обстежила, зробила аудіограму від «А» до «Я». Вона одразу сказала мені всі мої діагнози й заявила: «Хочу вас одразу розчарувати – слух не відновиться. Наше завдання зараз зробити так, щоб не втратити слух повністю. Загалом ваш слух відновити можна, але не в нашій країні, методом пересадження стовбурових клітин. Це задоволення дуже дороге, але, може, колись і зробите». Я зараз дуже не люблю тишу, бо коли тихо,  посилюється дзвін у вухах. До цього неможливо звикнути, а коли є звуковий фон, то якось легше. Коли лягаю спати – лишаю телевізор працювати. А по виходу мене прокапали протягом 10 днів, та й по всьому. Ще якісь таблетки давали.

Гарячі дні під Волновахою

Ви продовжили службу в 72-й бригаді?

Після аеропорту я ще з першою ротою заходив під Волноваху, біля Миколаївки. Ротою тоді командував капітан Царенко. Він звільнився, живе в Білій Церкві. А вже потім я перевівся в 79 бригаду. Чого перевівся? Бо мій взвод загубили. Його по наказу навіть не було в аеропорту. Знали про нас всі, але документи загубили і набрали нових людей. Я тільки по виходу з аеропорту дізнався, що числюсь командиром відділення саперів. Тож по виходу взвод розкидали по вільних місцях у бригаді. Дуже великий був безлад і це ще м’яко сказано. Просто був якийсь броунівський рух, але і в броунівському рухові є якась система, а то був просто хаос. І аватаризм… Вживали тоді сильно.

Брали участь в бойових діях під Волновахою?

CAM00070Так. Якось мені зателефонував покійний волонер Чубака (волонтер групи «Аеророзвідка» Володимир Кочетков-Сукач – прим. авт.), який загинув, підірвавшись на розтяжці, й каже: «Тім, з Докучаєвська вийшла велика група ворога. Йдуть посадкою. Може бути велика біда!». Я одразу повідомив замкомбрига Горбатюка (бойовий мужик!) про пересування сепарів і попросив дозволу вийти на перехоплення. Той відповів: «Тім, добре. Але так, щоб без «двухсотих» з нашого боку». Я взяв «крокодил», тобто обшитий сталевими листами автомобіль КрАЗ із встановленим на ньому кулеметом ДШК (12,7-мм станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна – прим. авт.) і ЗІЛ із «зеушками» (ЗУ-23-2 – 23-мм спарена зенітна установка – прим. авт.). Також взяли з собою одного «безпілотника». Я згадав, що на місцевості, де можуть вийти вороги, є курган Бабина Могила. Та місцевість відкрита для пострілу на 2 кілометри, а я знав, що там два танки є. Потрібно було бути обережним. І ми таємно під’їхали до кургану і зайняли позицію. «Чубака» повідомив, що в у ворога немає нічого із важкого озброєння. Чекали недовго. Виявили підхід колони і почали з ДШК і ЗУ стріляти по посадці. Аеророзвідка кричить по телефону: «Все!!! Вони посипалися!!!» Дуже вдало попали по колоні. І мене відчуття небезпеки не підвели. Ми не стали особливо захоплюватися добиванням колони. Над головою пролітали якісь трасуючі кулі, але спробуй попади з відстані 600-800 метрів. Тим часом ми відстріляли три боєкомплекти, а хлопці пропонують ще один БК використати. «Ні, – кажу, – відходимо!» Ми зібралися і від’їхали, може, метрів на шістдесят, а на місці, де ми стояли, розірвалися чотири міни. Це почав працювати «Васільок». Одного солдата легко дряпнуло осколком міни. Ми назад. Тим часом мені почав телефонувати замкомбрига: «Ти почав Третю світову війну!» Я на «ізмєну» трохи «випав»: «А що таке!» А в телефоні: «Та все нормально! Там вже всі обі…ся! Думають, що ми в наступ пішли. Підняли всю живу силу, танки з Донецька підтягують!» Ну хоч якусь користь приніс. 

Як «Тім» брав у полон Філа

За таке орден мають давати…

Орден… А ви знаєте, що ми з Арійцем взяли у полон російського пропагандиста Грема Філіпса? Робив я обхід в новому терміналі по позиціях, аж бачу на третій стоянці хтось вовтузиться. Силует людини, а за спиною щось виділяється, думав, запасні магазини, а то об’єктив. Вже думав «валити» його, але вирішили брати живцем. Я прибіг до своїх, і ми вийшли з позицій та почали оточувати незнайомця. Їх виявилося двоє. Скрутили. Почали питати, хто такі. Один відповідає: «I’m the press! I’m the press!» Приглядаюся – морда в нього знайома. Відбувається діалог

– What in you press?

– «Russia thoday»!

– А-а-а-а, якщо «Russia thoday», то лежимо далі.

Я по рації передаю про пригоду. Треба вести. Я дав команду хлопцям, а цим двом кажу, що відстань між нами 5 метрів, і якщо вони її хоч на метр порушить, то ми їх пристрілимо, хоча ми б не зачепили, бо не в моїх правилах знущатися із полонених. Але чимось насолити їм хотілося. А Філіпс добре розуміє російську мову й трохи знає українську. А тим часом почався мінометний обстріл частини протиповітряної оброни під Авдіївкою. Філіпс зблід, це було видно і в темряві, й почав питати, що відбувається. Я додав заклопотаних ноток в голос і кажу: «Та все нормально. Спочатку снайпер тут працює, потім пристрілка. Скоро сюди почнуть прилітати «гради», тому потрібно звідси йти». Англієць почав лепетати: «О май гад! О май гад!» і мало в асфальт не вжався, а «сєпар», який його супроводжував, відскочив убік й потрапив в кущі шипшини. Айкає, ойкає, але з кущів не вилазить. Все таки доставили їх на позиції.

Ви що, тримали Філіпса в себе?

Невдовзі Філіпса і «сєпара» кудись відвели, а через півгодини приходять до мене і кажуть, що я впіймав велику рибу. Назвали ім’я Грем Філіпс. Потім за нього «Правий Сектор» великі гроші давав. Скажу чесно, потім я жалкував, що не вбив його прямо там в аеропорту. Ми їх й обшукали, але карт пам’яті не знайшли. Потім я бачив відео, де він лежить на землі, й видно мої ноги, Андрюхіні ноги, але так змонтовано, що облич не видно, і ми говоримо чужими голосами (посміхається). Може, трансляція була онлайн, а потім змонтували, додавши чужі голоси?

Через кілька годин в Інтернеті почали з’являтися повідомлення, що в околицях аеропорту пропав Грем Філіпс. Ого, думаю, дійсно велика птаха. В той же час потрібно забрати машину пропагандиста. А вона стояла за межами аеропорту. Добре, спробуємо. Пішли з Андрієм тієї темної ночі. Нас “ведуть”, і ми йдемо вже досить довго. Довелося повертатися назад, а машина стояла в напрямку Путиловського мосту. Добре, що в «сєпарів», як і у нас, не було ні тепловізорів, ні приладів нічного бачення. Поблукали в темноті, але машину ми знайшли, сіли, завели. Андрій – водій з великим стажем, а як світло увімкнути – не знає. Тут прямо на нас виїжджає ще якась машина, я аж балаклаву на обличчя натягнув, проте нас не помітили, й ми доставили авто в аеропорт. Машину обшукали, знайшли записничок. І дуже цікаво, що в цієї людини в блокноті було записано контакти каналу «112». Потім, коли я говорив з одним із офіцерів 3-го полку спецназу, то мені сказали, що нам пощастило. Спецназівців не попередили про нашу вилазку, й нас вже хотіли «валити». Уявіть собі, якби по нам увалили з відстані 200 метрів з ПКМ, то з нас нічого не залишилося б.

«Сєпар», який супроводжував Філіпса, виявився теж цікавим. В нього були шрами на голові. «Я желєзнодорожнік, я пад поезд папал», – пояснював він. Довелося сказати, що я теж залізничник і що знаю, які ушкодження лишаються у того, хто потрапив під потяг. Видно, десь його осколками чи кулею зачепило. Що з ним далі сталося, я не знаю, а Грема Філіпса якось передали в СБУ.

Вдома. Не забути полеглих

Ви зуміли себе знайти в цивільному житті. Як перешли на роботу у виконвчу владу?

З армії я звільнився у вересні 2018 року. Сім’я, троє дітей… і я розумію, що й дружині дуже важко. Злі язики говорили, що втік з сім’ї. І таке казали дружині в очі. Є категорія людей, що говорять «У нас сім’ї!», а насправді вони засцяли йти воювати.

Міцна родина – найкраща реабілітація після війни

За сімейними обставинами я перевівся в наш військкомат, прослужив там рік і мені запропонували посаду заступника міського голови з питань будівництва. Я довго думав, з армією вже пов’язувати долю не хотів, бо вона почала скочуватися до того, з чого починалася. А для мене найгірше, коли немає прогресу. Чесно кажучи, зараз важче, ніж у війську. Часу не вистачає. Проте я розвиваюся і бачу, що можу робити те, що потрібно, і до тебе прислухаються, й приносиш якусь користь. В мене був затяжний посттравматичний синдром, і я нікого не чув. Ті, хто мене знав, бачили такий стан. Лише звільнення з армії стабілізувало моє самопочуття.

46508656_1853887454729351_4297261487140896768_o

Часто згадуєте про війну?

Постійно. Мені дуже прикро, що 72 бригаду не згадують, як оборонців Донецького аеропорту. Приходить якось телефонограма, що в Нових Петрівцях будуть проходити урочисті заходи по вшануванню захисників ДАПу. Я зібрався, взяв з собою Андрія Шаповала, запросив батьків загиблого Діми. Після смерті Дмитра я став для них дуже близьким. І коли ми туди приїхали й почалася презентація фільму про загиблих в аеропорту, то побачив, що перелік полеглих починається з вересня…

Я одразу вийшов звідти, і мені хотілося когось порвати, щось зламати. Як же так?!!!! А в голові в мене одне – як їхати з батьками Діми назад? Хлопці загинули, а Діма що? Діма, виходить, ніхто? Слава Богу, що вони нормальні, адекватні люди і звикли до цих нюансів, тому й не реагували бурхливо.

Я дочекався, поки вийдуть обласний воєнком і губернатор, і підійшов до них. Вони запевнили, що ситуація виправиться, але віз і нині там.

Спілкувався Костянтин Климчук. Фото з особистого архіву Тимофія Рудяка

Сподобалася стаття?
Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк: 4149 6293 1597 2810 (Тетяна Виговська)

МоноБанк: 5375 4114 0841 7017 (Тетяна Виговська)

ПУМБ: 4314 1402 0210 6529 (Тетяна Виговська)

Аваль: 4149 5100 9504 8049 (Тетяна Виговська)

Проект “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.

Кошти будуть використані на збір інформації, дослідження білих плям, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефон для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: