3,416 читачів

Підполковник Сергій Лисенко: Якби ми тоді не дали відсіч, Маріуполь був би не наш і до сьогодні

Сергій Лисенко3

Травень 2014 року дав надію українцям. Коли в Одесі російським спецслужбам і їхнім найманцям не вдалося встановити свою владу, вони сподівалися реваншуватися через 9 днів у Маріуполі. Всі телеканали країни показали славетний стрибок бойової машини піхоти з синьо-жовтим прапором через барикаду сепаратистів. Цей стрибок символізував рішучість в боротьбі за територіальний суверенітет держави. Проте мало хто знає, що велику роль в зриві операції по взяттю в полон керівництва силових структур Маріуполя та захоплення приміщення РОВД зіграв підполковник Сергій Лисенко. Його ім’я згадується у звіті тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, але широкому загалу, на жаль, невідоме. Цим інтерв’ю ми стираємо чергову «білу пляму» в історії оброни України.

Ви були начальником штабу 72 бригади…

На початку мобілізаційного процесу саме я робив призив першої і другої хвилі мобілізованих. Після того ми вийшли в район проведення антитерористичної операції, де я виконував обов’язки начальника штабу бригади. Командиром був Грищенко (полковник Андрій Грищенко командував 72 ОМБр з 2007 по 2015 рр. З 2018 року генерал-лейтенант А.М. Грищенко перебував на посаді заступника командувача Сухопутних військ ЗСУ з бойової підготовки – прим авт.) і завдяки йому так і сталося, що бригада показала себе з найкращого боку.

Давайте повернемося до мобілізації, з яким труднощами ви стикнулися під час її проведення?

Сам призив проходив дуже важко, бо в таких масштабах мобілізації в Україні не було. Та і в Радянському Союзі, здається, бригади не відмобілізовувалися, тим паче, що було вже видно неприкриту військову агресію. Добровольців було дуже багато, але так, як з ними спочатку повелися, то нам потім не дуже вірили. Ми ж спочатку призивали на збори, а вже потім оформлювали як на службу. Після того люди почали обурюватися. Дехто прийшов просто відмітитися. Потім було прийнято закон про мобілізацію, указ президента і деяких довелося умовляти. А багато погодилося одразу. Тих, хто не погоджувався продовжити службу, відпустили у відпустку, щоб вони зібралися з думками, порадилися, вирішили свої питання і повернулися назад. Був у нас тоді генерал ХХХ, завдяки якому такі питання і виникали. Багато людей з відпусток не повернулися і мобілізація затягнулася. Терміни не перевищили, але людей розбурхали.

Ви розуміли, що буде війна?

Так, мені це стало зрозумілим одразу і вже третій та четвертій хвилі я відверто казав про це, коли проводив агітацію. Дуже мені радісно, що на мою відвертість люди реагували цілком адекватно і відповідально, зголошуючись йти до війська. Всі знають командира 24 бригади Валерія Гудзя (полковник Гудзь Валерій Федорович, командир 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила – прим. авт.), це я його призвав у бригаду, хоча був повний комплект офіцерів. Він сказав: «Хочу у вашу бригаду!». Я відповів, що місць немає і щоб він залишив номер телефону. Трапилося так, що на полігоні у Великополовецькому в одного офіцера стався серцевий напад, і я одразу зателефонував Валерію Федоровичу, який тоді був ще у званні майора. Запропонував йому бути простим командиром взводу. Через дві години Валерій Гудзь стояв у строю. Приїхав вже у своїй формі… 

Перше мініоточення у вас було в Маріуполі. Як ви потрапили на те засідання в управлінні міліції 9 травня?

Ми стояли ще у Новомлинівці Запорізької області й вже котролювали деякі ділянки території. Була спланована нарада всіх силових структур, які на той час були в Маріуполі. В цій нараді мав взяти участь і представник 72 бригади, планувалося, що буде полковник Грищенко. Але прийшло повідомлення про можливий приліт начальника Генерального штабу з інспекцією: як ми вийшли, як ми розмістилися, вирішення поточних проблем. А я перебував у другому батальйоні Михайла Драпатого, як і всю власне війну. (Командир нас після того називав братами. Коли ми зустрічаємося, то дехто не розуміє, чому в нас такі відносини). Я був на Антонівці, коли комбриг наказав виїжджати на нараду і узгодити всі питання, налагодити взаємодію та зв’язок з усіма силовими структурами, а потім вже на місці конкретизувати виконання завдань.

З ліва направо: Сергій Лисенко, Михайло Драпатий та Андрій Грищенко
З ліва направо: Сергій Лисенко, Михайло Драпатий та Андрій Грищенко

Після подій 2 травня 2014 року в Одесі напруга в Маріуполі відчувалася?

Напруга відчувалася. Я Маріуполь не знав, водій теж не зовсім добре орієнтувався у місті й не володів інформацією, де розташоване РОВД, Нам просто дали назву вулиці й номер будинку, які ми ввели у навігатор. Ми обережно їхали містом, а нам у вікно показували не кулаки, а погані жести пальцями, руками, ногами. Я цього не розумів. Як так можна? Адже і наші діди воювали! То ж поки доїхали до РОВД, закралося відчуття – щось буде, незважаючи на те, що міліції було дуже багато.

Як проходила нарада?

Ніяк, вона не відбулася. Я запізнився. Потім ми обговорювали цю подію з різними людьми й дійшли висновку, що пастка готувалася для всіх силовиків. Моє запізнення на 20 хвилин дещо поламало плани незаконних формувань. Нарада мала проводитися на другому поверсі, але її перенесли на третій в кабінет начальника РОВД. Мене вразило те, що в будівлю легко можна було зайти зі зброєю. Зброя повинна бути в цьому будинку та за день до подій її всю звідти чомусь вивезли, як мені розказали. Піднявся наверх, представився, почав знайомитися із присутніми. І в цю ж хвилину розпочався штурм, почулися постріли. Мені зателефонував водій і доповів, що бачить, як із мікроавтобуса 10 чоловік в масках і зброєю вийшли і прямують до будівлі. Я наказав йому від’їхати трохи далі, щоб не наражатися на небезпеку. Він так і зробив, а потім зателефонував й сказав, що з іншого боку також мікроавтобус із бойовиками. В цей момент відбулося захоплення першого поверху.

У вас була з собою зброя?

Лише в представника Національної гвардії був автомат, в інших пістолети. В мене, крім пістолета, була ще й граната. Мав відчуття, що вона стане мені в пригоді. Після того водій більше не дзвонив, бо його схопило місцеве, агресивно налаштоване,  населення. Не бойовики, а саме пересічні мешканці. Я миттєво доповів командиру бригади, що йде захоплення і два перших поверхи зайняті бойовиками, але атаку на третій поверх ми відбили. Нам полегшували оборону детектори руху. Коли хтось починав рух коридором, вмикалося світло, і ми відкривали вогонь, не даючи пройти на наш поверх. До нас почали кидати шумові гранати. Я знову доповів комбригу про перебіг подій. Наголосив, що десь поділася міліція. До нас на виручку ніхто не підіймався, нас було до восьми осіб. З боку лікарні почав «працювати» снайпер. Ми не орієнтувалися в місті, виглядали у вікна, відстрілювалися. Так відбили 5 чи 6 атак. Грищенко постійно був на зв’язку, а ще передзвонив начальник Генерального штабу Михайло Куцин (генерал-лейтенант Михайло Куцин перебував на посаді начальника Генерального штабу Збройних сил України з 28 лютого 2014 р. по 3 липня 2014 р. прим авт.) й привітав зі святом: «Синок, ти справжнім бойовим порохом пропах!». Комбриг Грищенко віддав наказ на деблокування будівлі РОВД силами 2-го батальйону й комбат Михайло Драпатий відреагував оперативно. Очолювана ним група виконала завдання. Багато людей бачило в Інтернеті стрибок БМП через барикаду сепаратистів і думають, що то зйомки штурму. Насправді, це вже був вихід групи з міста. Коли БМП заїжджали в місто, то ще ніяких укріплень не було.

Сергій Лисенко

Скільки тривала облога?

Хвилин сорок. Наказ Драпатим було виконано досить швидко. Підрозділи 72 бригади закривали на блок-постах підходи до Маріуполя і навколо нього орієнтувалися добре, а от вулиці приазовського міста знали погано. Але бронегрупа 2-го батальйону прибула швидко і, розібравшись в ситуації, відкрила вогонь по штурмовиках. Ми тим часом забарикадувалися і відбивалися. БМП стріляли по будівлі з гармат і гранатометів. На той час вороги вже намагалися пробити підлогу. Стріляли з другого поверху в стелю, нас аж підкидувало. Драпатий і замкомбата Євген Вялов наказали відкрити попереджувальний вогонь по першому поверху і перенести на другий. З будівлі по БМП теж почали стріляти, й тоді був відданий наказ висадити десант з бойових машин, хоча я особливо цього не бачив.

А що відбувалося у вас, коли бійці Драпатого почали “зачистку”?

На той час у нас вже й патрони закінчилися. Я витягнув гранату і висмикнув чеку, бо «чорні» не здаються. Тут пролунав вибух, і я отримав контузію. Хлопці розказували, що я на двадцять хвилин втратив свідомість. Гранату з руки не випустив і навіть зараз не можу сказати, як так сталося. Коли прийшов у свідомість, то будівля вже горіла. Я побачив поряд себе свою кепі, тут лежала і чека. Я підняв її і намагався вставити назад. Підняли мене та винесли на кухню представники міліції, які там були. Я сказав, щоб повідомили нашим військовим пароль, який потрібно було кричати, аби не постріляли своїх. Цим паролем було слово «Азов». Військові піднялися тоді, коли нам вже подали пожежну драбину. Там був один міліціонер, якому розбитим склом порізало шию і спину. Ми його першого евакуювали. І навіть в цей момент, коли всіх бойовиків було знищено, цивільне населення кидало по нас камінням, хоча було видно, що не ми винуваті в стрільбі. А вони думали, ніби ми захоплюємо приміщення РОВД і кричали: «Військові вбивають міліцію!» З агресивно налаштованого натовпу мене висмикнули в напівсвідомості й затягнули в ту БМП, яка стрибала через барикаду. Я водія БМП добре пам’ятаю, строковик, прізвище Ворона. Молодий хлопець, але який молодець!

Думаєте, був витік інформації?

Переконаний, що витік інформації мав місце, й акція була спланована заздалегідь. Декого з тих людей, які були на нараді, враз не стало, коли розпочався штурм. Вони наче чекали атаки. Одним ударом терористи могли захопити верхівку силових структур і показати населенню, що ми нічого не варті (й перші два поверхи вони захопили дуже швидко, незважаючи на наявність озброєного чергового міліціонера). Але бойовики не очікували організованого опору. Не думали, що 72-га бригада відреагує так оперативно, й буде прийняте рішення про ввід бронегрупи в Маріуполь. Тож вийшло все навпаки – ми вибили ворогу зуби. Якби 9 травня 2014 року ми не дали відсіч росіянам, то Маріуполь був би не наш і до сьогодні. Від госпіталізації я відмовився, хоча командир дуже сильно кричав на мене. Проте я сказав, що від Михайла Драпатого я більше не відійду. Коли батальйони пішли вздовж кордону, я попросився бути там, біля Михайла.

Наслідки контузії довго давалися взнаки?

Відчував їх аж до другої контузії, яку отримав під Червонопартизанськом.

Ви часто переглядаєте відео подій в Маріуполі?

Я навіть в будівлю ту ні разу не їздив. Відео дивлюся лише тоді, коли воно з’являється в «Фейсбуку». БМП ще дуже вдало стрибнуло. Коли ми приїхали у Ялту (смт Мангушського району – прим. авт.), то побачили, що на двох котках машини збиті перехідники і гусениці могли просто злетіти. Якби ми опинилися серед розлюченого натовпу, то нам було б непереливки.

Немає ревнощів, що полк «Азов» всі заслуги приписує собі?

Нічого такого немає. Вони робили свою роботу, а ми свою. Потім неодноразово перетиналися на блок-постах.

Чи відчували ви полегшення від того, що вдалося вирватися з Маріуполя?

На момент прибуття в розташування бригади у мене була лише одна думка – як витягти з полону свого водія. Водій був мобілізований зі станції швидкої допомоги, Петром його звати. Мене на блок-посту одразу обкололи знеболювальним. Після цього я одразу почав обдзвонювати всі морги та лікарні. Думалося найгірше, що водія немає серед живих. Я був дуже вдячний, що він попередив про небезпеку. Нашу медичну ГАЗель натовп спалив. В одній із лікарень порадили передзвонити в спорткомплекс, де розташовувався так званий «опір». Сказали, ніби туди когось привозили. Ми вийшли на головного, почалися суперечки. То були важкі перемовини про визволення побратима. Зрештою домовилися і нам сказали: «Приїжджайте і забирайте!». Вказали місце. Ми відкрили карту і навігатор, побачили, що нас заманюють в тупик. Правда, потім передзвонила якась жінка й повідомила, щоб ми просто приїхали і забрали Петра. Почали телефонувати в служби таксі, але з огляду на події, ніхто не хотів нікуди їхати. Погодився лише один місцевий таксист, який не захотів навіть брати грошей: «Ваш хлопець? Добре, я його заберу». Петра привезли на блок-пост. Він був дуже побитий, добяче наляканий, але служив, не хотів кудись йти. От тоді вже я заспокоївся і відчув – готовий служити далі.

Коли ви дізналися, що бригада буде виходити на кордон?

Ми отримали завдання, коли я був на посаді начальника оперативного відділення. Ця посада була вакантною. Штатний начштабу працював у Білій Церкві. Маршрути виходу вздовж кордону пропрацьовував наш командний пункт, на чолі якого був підполковник Іванов.

Була повнота картини того, що відбувається, чи даних було обмаль?

Дуже добре працювала розвідка. Хлопці були нагороджені неодноразово. Зрозумійте, ми не обговорювали накази, ми їх виконували. Прибули на Амвросіївку, і саме там відбувалося планування прикриття кордону, щоб на територію України закрити хід ворожим загонам. Безпосередньо на планування прилітав генерал Муженко  і, як всі ми, в бронежилеті працював над мапами і розрахунками. Він був зі своїми офіцерами. Наше робоче місце облаштували в посадці. Працювали як в штабних машинах, так і біля них просто між деревами й чагарником. Ми отримували дані й обробляли їх. Приданий загін гелікоптерів проводив розвідку місцевості. Авторитетом Муженко не тиснув, навпаки – дуже просто і легко було з ним працювати. Авторитет і рівень знань у нього був дуже великий. Ми по-бойовому вчилися на місці.

Ви ж бачили слабкі місця з постачання підрозділів боєприпасами і продовольством?

З нашої бригади першим вийшов 1 мехбат в район Червонопартизанська (тепер місто Вознесенівка підпорядковане Довжанській міськраді Луганської області – прим. авт.) . Нашій бригаді були придані підрозділи 79 бригади. Коли на Ізварине зайшов 2 батальйон, то постачання було безперебійним. Наші колони спокійно доїжджали. Конкретно ми побачили складність ситуації, коли прийшов перший борт з пораненими прикордонниками. Це дуже запам’яталося, бо ми в такій кількості поранених не бачили. І коли винесли молодого хлопця, а він вже був «двухсотим», то стало зрозуміло – далі вздовж кордону шляху немає. Почала брати злість, особливо коли захопили перших полонених, які розмовляли тим самим суржиком, що й ми… Хотілося щось зробити, щось перевернути, бо робилося незрозуміле… Потім борти почали приходити регулярно. Ми налагодили зв’язок з Амвросіївською лікарнею, про розміщення поранених, хоча люди там були категорично налаштовані проти нас. Я навіть просив у комбрига дозвіл поставити БМП біля лікарні для охорони побратимів, яких ми туди завозили. Лікарі надавали допомогу. Як тільки борт з’являвся в зоні радіусу дії радіостанції, то вже машини стояли в точці посадки гелікоптера.

Відправною точкою провалу операції стало Зеленопілля? Після нього стало зрозуміло, що буде оточення?

Напевно було зрозуміло, коли почали обстрілюватися колони на виході із Ізвариного. Ставало зрозуміло, що такий варіант оточення не виключений, хоча особливих загроз поки не було. Ми стояли вздовж кордону. Яке могло бути оточення? Я повернувся на командний пункт і коли почалися щогодинні обстріли наших автомобілів, коли колони почали «супроводжувати» не тільки бойовики, а й ніби мирні мешканці, то стало зрозуміло, що може бути поганий розвиток події. Я в командира бригади попросив дозволу прибути до Драпатого на Ізварине. Начальник оперативного відділу не може весь час перебувати в штабі. Командир бригади сказав, що робота є й на командному пункті, але я наполіг поїхати на передній край, хоча так його тоді ще не можна було назвати. Мене побачив мій товариш Сергій Кохацький, який стояв на блок-посту біля Маріуполя, а тепер був помічником начальника командного пункту, і сказав, що поїде зі мною. Так ми з ним і були.

Коли ви прибули в 2-й мехбатальйон?

Я приїхав на Червонопартизанськ. Дорогою забрали одну артилерійську батарею на САУ і вийшли на 1 мехбат. Пробули там два дні й рушили далі, забравши розвідувальний взвод Михайла Драпатого. Михайло цим був задоволений: «Тепер можна плідно працювати і охорона вам буде». Прийшли ми на Ізварине, і я побачив, що там була достатньо організована контрабанда, всі шляхи налагоджені. Радіоперехоплення, які робили зв’язківці, показували, що бойовики також слухають нас. Ми намагалися якомога менше користуватися зв’язком. У мене склалося враження, що ті контрабандні шляхи були створені не місцевими жителями, і ворог користувався ними вміло. Агресія готувалася заздалегідь. Бойовикам на допомогу приходили регулярні підрозділи російської армії. Ми неодноразово бачили як із-за кордону, та й з самого кордону по нам стріляли курсанти. Ми спостерігали це через бусоль: як приїжджають машини, розставляються столи, ставиться чайочок і курсанти підходять із заліковими книжками та відпрацьовують стрільби. На жаль, не було в нас такої апаратури, щоб зняти і одразу показати ці факти агресії.

Сергій Лисенко 4Позиції біля Ізвариного втримати було важко?

Коли пішли щільні обстріли, і в нас з’явилися перші втрати, то було прийнято рішення відвести підрозділи з висоти 202,2. Та висота була зручною – ми бачили все, але і ворог бачив нас. Окопатися в тому грунті можна було лише за допомоги підривних снарядів, кайла ламалися. Ми до ладу й не вміли окопуватися, та і не знали, що таке «град» (ракетна система залпового вогню БМ-21 – прим. авт.). От коли відчули прильот, тоді й прийшла наука копати укриття.

Перші обстріли «градів» були з території Росії?

Так. Там є «апендицит». Наша територія, а потім їхня. От вони через нашу й стріляли, а ми не могли дати відповідь. Ми протрималися тиждень, але обстріли посилювалися. Було прийняте рішення взяти штурмом Ізварине. Штурмів було два. Місто було повністю заміноване, мости були повністю заблоковані, в квартали пройти було неможливо. Ми змогли зайняти лише околиці. Нам були придана група спецназу, ми їм надали БМП. Як тільки бійці увійшли в міську смугу, як Росія відкрила по ним шквальний вогонь з усіх артсистем – міномети, «гради» тощо. На щастя, нікого не зачепило, бо хлопці вчилися просто на ходу. А були в нас бійці не контрактники, а мобілізовані. Протрималися ми тиждень і нам був відданий наказ на відхід до Червонопартизанську. Ми не були в оточенні, воно ще тільки готувалося. По нам вели перехресний вогонь – з боку шахти і з боку цвинтаря.

Вас обстрілювали при виході чи дали вийти спокійно?

З Ізвариного нас супроводжувало два російські танки, які вели по нам вогонь. Рельєф місцевості був такий, що на БМП було легше маневрувати. Тому через певний час росіяни переконалися в марності своїх зусиль, і ми прибули до 1 мехбату. Російські танки пересували вздовж кордону, але вже по нашій території. Так само, як залітали їхні гелікоптери. Можливість їх збити була, але в ті моменти вони йшли чітко по кордону і в разі відкриття вогню з зенітних комплексів ми б влучили по російській території. Ще в Ізвариному ми з Сергієм Коханським облазили на животі й обходили всю територію і чітко бачили сліди заїзду та виїзду ворожої техніки. От в Червонопартизанському ми зрозуміли, що все – оточення. Колони не доходять, поранених вивозили в Росію. Росіяни поранених забирали, не було ніяких насмішок.

Як приймалося рішення про прорив?

Це було колегіальне рішення. Ми зібралися в одному місці. Робити в цій місцевості вже не було чого. Перший батальйон нас прикрив, стояв до останнього, бо їм не було як вийти. Не було вже боєприпасів.

1 механізований батальйон міг йти з вами на прорив?

Могли, тільки куди б ми всі разом дійшли? Невідомо. Тому й було прийнято рішення, що 1 МБ прикриватиме нас, а 2-й МБ забирає танкістів та артилеристів і проривається. Ні один із солдатів не сказав, що піде здаватися. Ті, хто лишався, теж не збиралися в Росію йти, дехто намагався нас доганяти. Ми з боєм вийшли з першої лінії оточення, зім’яли ворожі блок-пости і вийшли на Дяково (Дя́кове – село в Антрацитівському районі Луганської області – прим. авт.) до 79-ї бригади.

Як відбувався прорив?

Ми пішли по старим дорогам, і це було правильне рішення майора Драпатого. Ворог бив артилерією по нових дорогах. Ми ризикували, бо ті старі дороги могли бути замінованими, але нам пощастило. Нас супроводжував мінометний вогонь, але Михайло Драпатий справжній командир і врятував майже всю колону.

Сергій Лисенко2

Розкажіть про той момент, коли була велика щільність техніки і лише реакція Валерія Гудзя дозволила уникнути трагедії?

Це було під Дяковим. Ми там були кілька днів і вирішували, як діяти далі. Попереду була переправа, але вся перекопана. Перейти її здавалося нереально. Потрібно було шукати рішення. З одного боку розбита переправа, а з іншого Сніжне, де базувалося велике угрупування бойовиків. Стояла дилема – йти прямо чи збити ворога з пантелику і прорватися через їхню оборону. Ми ламали голову, обговорювали, будували плани. В Дяковому зібралися 2 батальйон, підрозділи 79-ї бригади, прикордонники, які прикріпилися до нас і ще підрозділ чи то 51-ї чи 24-ї бригад. Ми багато підбирали солдатів, які відбилися від своїх частин. Ніхто з них й не думав здаватися в полон. А Гудзь, напевне, згадав про місце, яке я назвав «другою Прохорівкою» (битва під Прохорівкою – танкова битва, що відбулася 12 липня 1943 року біля російського села Прохорівка між німецькими військами та РСЧА в ході Курської битви ІІ світової війни – прим. авт.) через ту щільність вогню і кількість боєприпасів, яку росіяни вистріляли по нам. Угрупування розділилося на кілька колон, щоб не заважати один одному. Ми йшли третіми. 79 бригада йшла заключною, четвертою. Інтервал був від години до двох. Коли ми тільки рушили, то почули перші постріли й зрозуміли, що нас вже чекають. З Драпатим і командирами ми домовилися, щоб не сталося ми не зупиняємося. Підбираємо, забираємо, прикриваємо один одного, але зупинка колони – це смерть всім.

То що ж тоді сталося?

Прикордонники потрапили під мінометний обстріл і їхня колона зупинилася. Вони заважають нам, ми заважаємо їм. Збилась купа техніки і людей, страх господній. Ми не зупинилися, пішли в поле соняшника. Прикордонники на своїх автомобілях почали тулитися до нас. Ми прикриваємо їх бронею, а вони нас від осколків. Так і пробилися до переправи. Колони розпалися, 79 бригада прийшла іншим маршрутом. І вийшли ми на дамбу, яка була не просто зруйнована, а навіть з перекопаними під’їзними дорогами.

Як же ви виплуталися і переправилися?

Виручив досвід офіцерів і танкістів. Всю тару, яка в нас залишалася від боєприпасів, ми кидали у воду. Танк капітана Борейка підважив бетонні плити, які стояли на перекопі. Вони впали на тару і вийшов «понтончик». Таким чином по одній машині вночі, акуратненько переправилися і звідти напряму вийшли на Амвросіївку. Повернулися туди, звідки й почали. В Амвросіївці ми з’єдналися з нашим третім батальйоном. Вранці я побачив страшну картину. Коли ми виходили на завдання, то навколо колосилася пшениця, все цвіло і пахнуло, а коли повернулися, то побачив згарище. Дерев немає, одні труби від «градів» стирчать. Командир третього батальйону каже: «Хлопці, давайте швидко дозаправляйтеся і виходьте, бо територію видно з Росії і може в будь-яку хвилину розпочатися обстріл». Побратими нам в машини кидали хліб і воду, а нам хотілося сигарет. При виході ми втратили одного бійця і двоє було поранено. Ми нікого не кинули і цього вбитого хлопчика прив’язали до машини (щоб не випав з неї) й вивезли з собою. 

Потім вже для вас був відпочинок?

В Сонцевому ми з’єдналися із підрозділом, який обороняв Донецький аеропорт. Ніхто нікого не впізнавав, бо позаростали страшенно, але цим особливо не переймалися. Через день отримали наказ виходити на аеродром Мелітополя, а нас поміняла 30 бригада. Так закінчилася для мене перша кампанія 2014 року.

З підполковником Сергієм Лисенком спілкувалися Костянтин Климчук та Тетяна Виговська. Фото Тетяни Виговської та з особистого архіву Сергія Лисенка. 

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк 5168 7453 2126 4670 (Тетяна Климчук)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.  Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: