2,146 читачів

Руслан Єсюк: Я бачив, як широкий лан жовтої пшениці перетворювався на переорану «Градами» чорну вивернуту землю

Реслан Єсюк

Це інтерв’ю планували опублікувати ще зимою 2018 року. Але Руслан Єсюк загинув, виконуючи службовий обов’язок в ніч на 4 грудня 2017 року. Слухати голос людини в диктофонному запису, яку знав, поважав і якої вже немає, було дуже важко. Але ми мусили завершити цей матеріал, як пам’ять про скромного, достойного чоловіка, чиє життя обірвалося в самому розквіті.

Де вас застала війна?

У лютому 2014 року я проходив перепідготовку, оскільки раніше підписав контракт на проходження служби у резерві. Тренувалися ми на полігоні у Великополовецькому. Кілька разів нам продовжували перебування на полігоні. Зі звісткою приїздив комбриг 72-ї бригади полковник Андрій Грищенко. Він повідомляв, що потрібно залишитися ще на відпрацювання навичок, а потім про неспокійну ситуацію на півдні країни. Так продовжувалося до березня. В перших числах березня до нас почало прибувати «молоде поповнення». Тоді ж знову приїхав комбриг і сказав, що закликає добровольців підписати контракт. Всі, хто бажає зі зброєю захищати Україну, можуть повідомити про своє рішення. На роздуми він дав ніч. Перед тим прибулі хвалилися своїм героїзмом, мовляв, дайте нам зброю і ми підемо відбирати Крим.

На ранок відбулося шикування. Грищенко скомандував: «Добровольці! Десять кроків вперед!». Наша 2-а батарея під керівництвом старшого лейтенанта Синєбока вийшла вся вперед. А з тисячі осіб вийшло не більше сотні. Комбриг розвернувся до військового, який приїхав з перевіркою, і каже: «То з ким мені йти на бойове завдання? Я не готовий!». Трохи пізніше, тих, хто визвався, відправили автобусами на житомирський полігон. Там ми і завершили навчальний процес. Стріляли бойовими мінами, тренувалися керувати технікою, бо в Великополовецькому стріляли освітлювальними. Лише наприкінці стрельнули бойовими. До речі, відстрілялися на «відмінно». На житомирському полігоні ми доукомплектувалися технікою, а потім повантажилися на ешелони. Приписали мене до 2-го батальйону в 2-у мінометну батарею.

Інші учасники тих подій розказують про важкі побутові умови перших днів АТО…

Привезли нас в Запорізьку область і наказали вивантажитися на станції «Камиш-зоря». Там нам розказали і показали на карті точку, де ми мали розміститися. Виявилося, що то якась улоговина, схожа на скотомогильник, бо запашок був відповідний. Варто сказати, що оснащення в нас було вкрай погане – не було наметів, карематів. Кінець березня, холодно. Міномети ми привезли ще з Великополовецького, а автомати отримали в Житомирі. Бронежилетів не було. Умови для проживання просто, як у казці «Дванадцять місяців». Розпалимо вогонь і гріємося навколо нього. Лягаючи спати, вмощувалися один біля одного, намагаючись таким чином хоч трохи зігрітися. А найбільше дошкуляв дощ. Тоді намокали спальні мішки, одяг, а перевдягнутися не було в що. Так і сохли однострої просто на тілі.

З харчуванням теж мали проблеми. Польова кухня була, але харч був мало придатний для споживання. Так і жили. Невдовзі надійшов наказ про передислокацію. Тепер ми рушили своїм ходом, частинами підрозділів до села Вишнювате, що на кордоні із Донецькою областю. Туди добралися вже поночі. Вмикати фари було заборонено, і ми орієнтувалися лише на дані розвідки і за можливості візуально.

На наших мапах точкою призначення був зелений масив. Ми туди в’їхали й зупинилися до ранку, щоб зорієнтуватися й сховати техніку. Ще до світанку мене розбудив холод. Я виліз зі своєї машини, а мені аж дух забиває від фруктового запаху. Почало світати. Матінко рідна! Та ми своїми машинами в’їхали просто в молоденький сад. А нас в ньому 400 осіб. Дивимося ми на ці маленькі деревця, висаджені роботящими руками, і аж сльози наверталися у дорослих чоловіків, так жаль було сплюндрованого садочка.

Реслан Єсюк 2Які були враження від перших днів перебування на Сході?

В той час ми ще навіть не думали, що доведеться стріляти бойовими мінами по людях, яких довгий час вважали братами. Наче перебували в залі якогось химерного кінозалу, де на екрані «крутять» бойовик, а ти, завдяки технологіям, береш участь у стрічці. Важкі враження були. І знову команда, яка кидає мій підрозділ в село Іванівка Луганської області, де ми стояли близько двох місяців. Там ми одразу окопалися, виставили міномети в бойову готовність. Поряд з нами було кілька машин реактивної артилерії БМ 21 «Град». Комбриг наказав їх берегти особливо ретельно, щоб ніхто і не знав. Тому взялися ми до роботи із запалом і невдовзі закопали й замаскували наші «Гради», аж самим сподобалося. Пройшла інформація, що в нашому районі діє спеціальний загін, який полює на нашу реактивну артилерію.

Зайняли ми кругову оборону, чекали той загін, який нібито був укомплектований кадировцями й пересувався на двох «КамАЗах» і автобусі. Наша розвідка вирахувала одну з вантажівок, але вже спалену, в лісосмузі. А загін десь розсіявся по полях. І в таких умовах ми служили. Бронежилетів у нас не було і на Луганщині, озброєні були лише легкою стрілецькою зброєю. Добре, що обійшлося без сутичок.

Але ж бригада, в основному, була розташована в Донецькій області?

З Луганщини нас перекинули в Сонцеве Донецької області, де розмістився командний пункт бригади. Прямували ми навпростець по окружній дорозі Донецька. Там нас намагалися зупинити місцеві мешканці. «Вас тут не треба!» – волали вони. Казали нам, що вони Росія, а ми щоб забиралися геть.

Аби не створювати напругу, ми відходили від таких населених пунктів, але через кілька днів приїздив голова сільради чи голова фермерського господарства… не самі, з людьми і просили: «Поверніться до нас, бо ви не бачили, що «ополчєнці» почали витворяти. Грабунки, насилля…». Командування таким нагадувало, що ще зовсім нещодавно ці самі прохачі на нас з вилами кидалися, і ми техніку розвертали, туди де нас хлібом-сіллю зустрічали. Звичайно, що потім частина особового складу приходила в ті «сепарські села».

Невже всі були «сєпарами»?

Були ще й інші приклади. В Мар’їнці жив такий собі Дядь Саша, місцевий волонтер. А село було “буржуйське”. Там сепар на сепарі сидів. Ми його питали: «Дядь Саша, ви не боїтеся? Вас же бачать: чим займаєтеся, куди їдете». А він відповідав: «Синку, скільки мені жити залишилося… Вб’ють – то й вб’ють, але в мене сини все життя служили в армії й були за Україну. Всі діди-прадіди були козацького роду, і я все життя борюся за неї. Я життя прожив і змінювати вже нічого не буду!». В мене зв’язок з ним і по сьогоднішній день є. Він живий, іноді повідомлення на автовідповідач приходять. Повідомить: «Все харашо!» і потім відключається.

В Сонцевому зразу опинилися в бойовій обстановці?

Так, після приїзду в Сонцеве почалася справжня бойова служба. Спочатку обходилося без обстрілів, але було зрозуміло, що їх чекати недовго. В небі весь час з’являлися безпілотники ворога. В такому випадку ми гатили по ним зі стрілецької зброї, а також із зенітних малокаліберних гармат ЗУ-24. Правда, дістати літальні апарати певний час ми не могли. Бувало стріляли по півтори години. Потім все ж пристрілялися й одного з «літунів» спромоглися «завалити». Було зламане розвідувальне начиння, і стало відомо про те, що наше розташування розкрите з усіма подробицями.

Крім безпілотників, що дошкуляло найбільше?

Ми розташувалися на висотці. Перед нами була річечка, а до річки потрібно було спускатися з гори. На тому березі річечки ще перебували сепари, але потім їх відтиснули далі. Перша група входила на верхівку, а це був взвод забезпечення, і ставила намет, вогонь палили й буржуйку, щоб решта могла собі хоч якоїсь їжі зварити. Польові кухні в нас були розбиті, тому викручувалися, як могли – в когось «тушонка» завалялася, в іншого крупи, в третього шматок сала. А навколо майже ліс. А ліс – це ж їжа, просто її потрібно вміти добувати. Тому й полюбили ми екзотичну їжу – равликів, наприклад. Все, що ворушилося, попадало в казан. Дехто дивувався кількості «м’яса» в порціях. Хто ж там розбирається? Гарна «тушонка» та й все. А потім ми показували мушлі равликів… Хтось лаявся, хтось пальці пхав у рот, але минуло небагато часу, як всі вже почали лазити по лісі й збирати щось їстівне.

Тобто змогли організувати «високу кухню» в польових умовах…

Викручувалися, як могли. Замість пательні в нас був цинк від патронів. Яка там олія, яке там масло… Висипали боєприпаси, сполоснули водою і на вогонь. Прогоріло, водички додав і воно там собі шипить. Одного разу ми розкрили намет й так залишили. Один з хлопців був того дня кухарем, а ми у вільній зміні зробили столика і розклали мапу. Коли бачимо, що біжить наш «кухар»: «Хлопці, там змія! Поповзла в намет». Ми спочатку не повірили, але все ж пішли перевірити. Взяли з собою автомати, багнет-ножі. Дивимося, дійсно змія, сантиметрів 50 в довжину і така товстенька. Почали ми її ганяти по намету. Загнали. Вона впала і старший сержант батареї її саперною лопаткою хрясь. Командир Кряков, він теж був поціновувачем цієї «екзотичної кухні», причепив змію на дерево, зняв шкіру й кинув у цинк. Підсмажили, почали їсти. Мені змія відверто не сподобалася. Як куряче м’ясо, але недосмажене чи недоварене. Проте вибирати не доводилося. Черв’яків ми не їли точно. Кору, траву, шишки варили. Але для того, щоб вітаміни отримати.

Руслан колаж

 З харчами було дуже сутужно?

Скажу одразу, що худнули ми не від поганого харчування, хоча на початку було дуже погано. Якось ми зі старшиною потягнули мішок з крупами. Розпороли його, а там овес необроблений. Що з ним робити, не прикопувати ж? Нічого, обробили, оббили і почали варити напій з нього. Трохи присолимо і можна ту бурду споживати. У місцевих мешканців зі Старогнатівки випросили мішок борошна і почали випікати якісь балабушки. Ділилися досвідом, хто і що вміє. А що вміти – вода, борошно, сіль і тому були раді. А ті люди приносили на блок-пост помідори, огірки, яєць ще якусь городину, то зміна приїжджала і забирала все в табір. Щось хлопцям залишали, щось в санчастину пораненим заносили і вони нам дякували.

А помитися було де?

Як я казав, поряд протікала річка, але ми певний час туди не ходили. На протилежному березі був масив «зєльонки» і ми боялися, що можемо потрапити в полон чи й загинути. Крім того, не знали глибин та боялися розтяжок Ми кілька разів просили офіцерів, щоб нам віддали наказ на прочісування, і комбриг зрештою віддав наказ на регулярне прочісування масиву. Масивчик був із молодих сосен, і росли вони досить рясно. То після наших «прочісувань» вогневими засобами такий вигляд був, ніби хтось із бензокосою пройшов. Потім наші сапери пройшли по кам’янистому дну річки і дали дозвіл на користування, мін не було. Хоча стежки до води дійсно були. Сепари підходили. «Прочесали» посадку – швиденько помилися в річці. Прочесали – накачали в цистерни води. А гарно було зануритися у воду. Сядеш на камінці, а вода тобі наче масаж робить. А потім щось по тобі починає повзти і перекочуватися.

5Змії?

Змії. Вони з берега теж сповзалися до води. Зануряться – тільки голови стирчать. Повернешся, і вони починають голови ховати. Наші медбрати повідомили, що змії у воді не кусаються, якщо їх не чіпати, чи не наступити на них. Був такий випадок, що хлопчина хотів ступити у воду, а його за шию встигли схопити. Показали, бачиш – на дні кільця скручені? Вночі ми виходили в «секретку», щоб мало хто нас бачив. Ляжеш і тільки слухаєш та спостерігаєш. Чуєш, щось шурхотить. Завмираєш. І змія може по автомату проповзти, може по тобі. Головне – не ворушитися. Поворухнувся, а вона цап.

Таке життя довго продовжуватися не могло. Коли ворог почав проявляти активність?

Невдовзі ми прийняли на себе перший залп ворожих «градів». Перед тим пройшла чутка, ніби «сепари» прислали попередження: якщо за три доби не заберемося звідти, то всім буде гаряче. А окопуватися було дуже важко. Нормальних інструментів майже не було. Погані лопати, відсутні кірки й ломи. Трохи шанцевим інструментом допомогло місцеве населення, а потім волонтери привезли допомогу. Тоді окопуватися стало значно легше, та й почали сапери надавати допомогу вибухівкою. Пробувала польова землерийна машина покопати, то її одразу й підбили. Але найкращим стимулом до окопування були розриви ворожих снарядів. Після них рили тверду, непоступливу землю з подвійною енергією. Наказу ж відкривати вогонь у відповідь не було. Згорів ПАК, згорів ЗІЛ один і ГАЗ-66. Між ними якраз попала «трубочка» з реактивної установки.

Що тоді вразило найбільше?

Я стикнувся з таким ганебним явищем, як зрада. Наші військові колони не доходили до місця дислокації. Їх розстрілювали на марші. Там і були наші перші втрати. Командирам колон почали видавати секретні пакети, які мали бути відкриті тільки після проходження певної точки. На початку руху маршрут не знали. Радіозв’язком коригувався рух автомобілів.

В одній із таких розбитих колон мав вирушати і я на завдання. Тож спорядження було спаковано і ось-ось мала пролунати команда: «По машинах!». Але тут по радіо передали мені наказ негайно з’явитися біля «бабочки» (командно-штабна машина, прим. авт.). Прибув я до штабу, спитав у днювального, чому мене викликали. Тут з «бабочки» вийшов офіцер, який повідомив, що до мене приїхали, і показав рукою на білий мікроавтобус. Я спочатку не зрозумів, чому той білий автобус стоїть, як мішень на полігоні. Підходжу ближче, бачу стоять якісь дівчатка в уніформі. Може, санітари. Розвертаються вони, а то стоїть моя дружина, яка приїхала в якості волонтера і зі своїми дівчатами-однодумцями привезла подарунки з Білої Церкви. Пробули дівчата десь з півгодини і поїхали додому. А невдовзі надійшла звістка, що колона не дійшла до точки призначення й попала під жорсткий обстріл і, може бути, що дружина врятувала мені життя.

волонтери 5

Людмила Єсюк неодноразово відвідувала коханого чоловіка в зоні АТО

Невдовзі контррозвідка вирахувала ворожого інформатора й колони почали прориватися крізь вогонь ворога. Ймовірно, що зрадник засів у штабі, але  його ім’я нам не довели. Прізвище мені й досі невідоме.

Потім з’явилися перші полонені. Нам вдалося захопити ворожих коригувальників вогню. Ними виявилися українці, але чому вони пішли за Росію? Напевно, за гроші. Там все і вся робилося за гроші. Комбриг віддав наказ вишикувати особовий склад і перед підрозділами сказав: «Можете висказати цим нікчемам все, що думаєте. Може, хтось із них потиличника вхопить, але щоб ніхто й не надумав вхопитися за зброю. Я розумію, що на їхніх руках є кров наших побратимів, але ми прийшли сюди захищати народ і встановлювати закон. Тож маємо відповідно і діяти!»

А коли ви почали брати активну участь в операціях?

Тоді ж, з Сонцевого, ми почали робити бойові виходи. Одного дня я вийшов в складі розвідувальної групи на пошук ворожих «градів». Візуально ми вирахували, звідки летять ті «олівчики», як їх називали. Після тривалого переходи нам вдалося впритул підійти до ворожої позиції і побачити бойову машину. Запросили по радіо наказ на знищення цілі. В нас якраз було кілька гранатометів «Муха», але зі штабу проводити якісь дії на враження ворога заборонили: «Спостерігайте! Спостерігайте! Спостерігайте!» Доспостерігалися до того, що установка випустила два «олівці» й знялася з місця. Невдовзі на підмогу прибув БТР. Хлопцям дали наказ на уточнення цілі. Якщо ворожий «град», то знищити, але можна вже було ловити облизня. На нашу групу почали «нависати». «Може, вам то все ввижалося!» – кричав на нас офіцер. Але коли ми всі добралися до точки пуску, то зважаючи на сліди автомобіля, припалену траву та інші дані стало зрозуміло, що вівся вогонь саме по наших військах. Так ми втратили нагоду знищити ворожу БМ.

Невдовзі по тому мій мінометний розрахунок перекинули в район Амвросіївки. З нами ще був один міномет з обслугою. Вся наша батарея була розкидана по різних точкак. А на ці два стволи були зібрані розрахунки з різних підрозділів. Кілька годин довелося вчити солдат мінометній справі: як розбирати і збирати міномет, окопувати його, маскувати. Такою «збірною» командою і рушили в бій.

Під Амвросіївкою тоді було справжнє пекло…

Прибувши на нове місце, ми всі пережили певний шок. Увечері ти міг бачити широкий лан жовтенької пшениці, а вранці тільки переорану снарядами і ракетами «градів», чорну вивернуту землю. Нас крили «градами», а добивали мінометами. Я зрозумів, що основним мінометом у «сепарів» були «Васильки». Це касетний міномет, він перегравав нас у скорострільності. Поки міну вагою в 16 кілограмів донесеш, то вони вже вісім пострілів зроблять. Дуже небезпечна штука.

Ще було проблемою зариватися в землю, але якщо хочеш жити, то зубами будеш землю гризти. Ми примудрялися не лише міномети окопувати, а й будувати бліндажі й траншеї сполучення.

До першого бою у нас вже були підготовлені позиції, щоб можна було зручніше шмальнути по ворогу, а по нам менше сипалося «залізячок», тобто осколків від розривних мін, які лягали близько від нас. Подавалася команда: «Міна!» і кожен намагався знайти хоч якусь малесеньку складочку місцевості, траншейку, прикриваєш голову, розкладаєшся, як жабка, щоб осколки пройшли над тобою. Чутно було стукіт осколків по мінометам, ящикам. Недалеко стояв автомобіль ГАЗ-66 «шишарик», яким нам міни підвозили, то чути було стукіт заліза по кузову.

Руслан 12

Як же ви давали відсіч?

Ми навчилися стріляти швидко, але працювали без коригувальника, бо не знали відстані до цілі, їхнього розташування. Перед нами було сільце, й ми могли покласти міну комусь у двір. Ворожі позиції були трохи далі, і наш командир, капітан Кряков, придумав зорієнтуватися по черзі трасуючими кулями з великокаліберного кулемета ДШК. Коригування було вдалим, і ми змогли давати прицільну відповідь.

Зробили близько чотирьох пострілів, а потім виникла велика проблема. Тоді були затяжні дощі й боєприпаси відсиріли, бо не було чим накрити. Заряди були вологі. І от ми намагаємося вистрілити, а міна з ствола не виходить. У боєприпасу знята «шапочка» з підривача. Необхідно було в бойовій обстановці робити так званий «аборт» міномета. Є обстріли чи немає – проводиться розбирання зброї і діставання міни з каналу ствола. Міномет всім розрахунком перевертається, і ти повинен піймати міну руками в бойовому положенні. Якщо боєприпас торкається «носиком» землі, відбувається вибух. Ми були навчені, тож всі чотири «аборти» зробили злагоджено, навіть красиво. А після того знайшли кілька сухих зарядів і відкрили вогонь у відповідь. Велика радість була від можливості вести бій. Ми зробили десь близько 10 пострілів, а потім довелося міняти позицію. «Гради» влучили в склад боєприпасів і там горіло все конкретно. Так ми й кочували з місця на місце.

Чому ж вас так вміло «накривали»?

Як нам потім сказали, що прямі влучання реактивними снарядами по наших позиціях були від того, що працював ворожий коригувальник. Неподалік був заводик з водонапірною баштою. Звідти й велося спостереження за нашими військами. Зрештою контррозвідка схопила коригувальника на «гарячому». Виявилося, що працювала літня жінка років 60-70, в якої були дальноміри російського виробництва. Після того обстріли з прямими влучання припинилися. Ракети лягали не так точно. А невдовзі надійшла команда перебазуватися в Сонцеве.

Ми приїхали на ТПУ вночі, а вранці до нас позбігалося купа офіцерів, бо були переконані, що ми друга мінометна батарея 2 батальйону. Я сказав, що так і є, але ми поділені повзводно і розкидані по різних містечках. А в нас зведений взвод, який тимчасово діяв з 3 батом. Була певна неузгодженість, оскільки мало було інформації про перебування підрозділів.

Сварити нас не стали, більше того – оголосили подяку за наші бойові дії. Особливо хвалили за те, що наша група відкривала вогонь, не чекаючи формального наказу, а діючи згідно з бойовою ситуацією. Таким чином ми знищили дві вогневі точки ворога. Як потім дізналися – це були два розрахунки ворожих мінометів, близько12-13 чоловік. Потім нас вивели в Мелітополь на доукомплектування, а звідти вже перекинули у Волноваху.

Кажуть, що в бойових діях брало участь багато строковиків?

У нас в підрозділах було багато молоді, строковиків. Їх на «дембель» не відправляли. Пацани проявляли себе дуже добре. Особливо Нікіта, а от прізвище не запам’ятав. Це вже було у Новотроїцькому, під час обстрілу. Розірвалася міна біля бліндажу, і йому осколок попав майже в скроню. Хлопець осідає біля брувстверу траншеї і жалібно так каже: «Русік, што у мєня возлє віска?» і лізе рукою помацати. А там осколок стирчить. Я до нього: «Нікітос, не лізь! Зачекай, покличу санінструктора!» Доліз санінструктор, надав медичну допомогу. Бойові хлопці були.

1

Всю службу довелося провести в бліндажі на передовій?

Нас відводили на відпочинок у Волновасі. Та й там були пригоди. Це місто було оточене нашими військами і так просто туди було не пробратися. Відвели нас на відпочинок у районну лікарню. Неподалік завжди гралося багато дітлахів, бо поряд школа. Там був наш блок-пост з назвою «Вєрочка». На ньому затримали пацана років 12-ти. Вирішили налякати, чому, мовляв, школу прогулюєш. Попросили показати щоденник, а хлопець почав віднікуватися, а потім, зронивши сумку, кинувся навтьоки. В сумці було знайдено блокнот, в якому на сторінках намальовані коробочки, нанесені схеми доріжок, умовні позначення танків, санчастини, міномети. В штабі хлопчик розказав, що малювати його просив батько, який «…також воює». У вас стрічки на прикладі й на стволі синьо-жовті, а в нього в смужку чорно-жовту. Він приходить вночі. Просить походити між селами, і я малюю, а потім передаю телефоном, чи коли прийде». Невдовзі контррозвідка вичислила і «взяла» папашку. Виявилося, що це працює сепарська розвідка.

Бої були у вас під Докучаєвськом?

В біноклі ми дуже добре бачили ворожі позиції, а вони наші. Ми могли жестами перемовлятися. Вночі дуже великі обстріли були, а вдень – відносно тихо. Десь поодинокі постріли чи черги, «снайперка» могла злякати. Доводилося лазити на колінах, бошку мало хто висовував. Був один випадок, коли прийшла заміна, і один клієнт вирішив закурити на бруствері. Мене вранці ніби штовхнуло щось. Я на колінах виповзаю з бліндажу, а «тєло» сидить і прикурює цигарку. Я йому махаю рукою кажу, щоб зліз, бо зараз буде труп. А воно видно з бодуна було, почало розказувати «Шо ти! Чьо ти!..» Я більше нічого не говорив, а одразу його смикнув за ногу в траншею. На тому місці, де він сидів, через мить піднявся фонтанчик землі й куля вжикнула. «Тєло» й питає:

  • А що це було, снайпер?
  • Так.
  • Та ти шо…
  • Будеш себе так борзо поводити, то й тижня не проживеш. Повезуть на батьківщину вперед ногами.
  • Ти мені життя врятував…
  • Дивися, ми тут ще тиждень і вас залишаємо. Так що дивіться, пацани, щоб менше було «двухсотх».

Комбат з нами як прощався, то казав: «На кого ви мене залишаєте?» Але й зміна наша трималася, пристосовуються люди до війни.

батько й син 2

А що найбільше хотілося після демобілізації?

Хотілося забути про все це. Не думати, що таке могло статися, що брат піде на брата. В мене родичі є в Росії і я не знаю, за кого вони пішли воювати. Коли почалася війна, зв’язок з ними різко обірвався. Звичайно, що після приїзду я й асфальт цілував, а люди розказували потім, що, крім асфальту, й автобуси цілували, і мирне населення. Хотілося спокійно виспатися без атошних сновидінь. Дружина розказувала, що сплю, а потім око відкрию і мац-мац-мац рукою. Наснився обстріл, а я шукаю автомат. До Людмили (дружини) кричу: «Де автомат?». Я і гранати кидав… Думав, що поряд мій напарник: «Дай гранату! Гранату кидай!». А вона до мене тихенько і лагідно звертається, щоб не розбудити і не вирвати раптово зі сновидінь: «Ти вдома, ти вдома…». Я і спати не міг довгий час на дивані, просив постелити на підлозі, бо дуже м’яко було. Так більше тижня спав. І син біля мене лягав, казав, що звикати буде до складнощів (Влад Єсюк нині проходить службу в батальйоні «Азов» куди пішов добровольцем, прим. авт.).

Владислав продовжує справу батька

Гранат накидався, коли «зеленку» зачищали і одне село за Волновахою, біля Новотроїцького. Те село вдалося раптовим маневром взяти в оточення. Частина сепарів залишилася в селі, й ми вибивали їх. Підвал відкриваєш, питаєш, чи є свої, попереджаєш про наслідки, немає відповіді – гранату туди. З Сонцевого як виходили, то всі окопи, бліндажі замінували. Все, що було важливе підривалося.

А було таке, що вам тут говорили: «Ми вас туди не посилали»?

Я ніби з таким не зовсім стикався. Бувало таке, що дізнаються про те, що воював на Донбасі й починають задавати питання, типу за кого. Відповідав, що за них же і воював, а мені говорили оте: «А хто тебе туди посилав?». Це було в ті моменти, коли по роботі доводилося їздити по кафе й інших місцях та трохи ганяти пияків і хуліганів. Та й по магазинах та базарах можна зустріти сталінських бабушок, які починають заводити про те, чого ми туди пішли, було б зараз все спокійно, як раніше гарно жилося…

Часто збираєтеся ветеранською компанією??

Буває збираємося по дзвінку. А з місцевими то часто. Не те, що застілля, а просто станемо, поговоримо. Ми зустрічали ешелони бригади, які поверталися зі Сходу. Плануємо після відпочинку зібратися, поставити казана на вогонь, згадати, як варилося і готувалося по-польовому. В планах це у нас є.

Інтерв’ю писалося уривками. Остання його частина була записана в Білоцерківській міській лікарні №2, де лікував хвору спину Руслан Єсюк. Тоді він переймався тим, як швидше вийти на роботу, бо товаришам було важко заміняти його у змінах. Через кілька днів після запису Руслан Єсюк загинув від кулі, випущеної злочинцем під час пограбування ювелірної крамниці. Вбивцю досі не знайдено.

З ветераном АТО, демобілізованим бійцем 72 ОМБр Русланом Єсюком спілкувався Костянтин Климчук. Фото Тетяни Виговської та з особистого архіву родини Єсюків. 

Сподобалася стаття?  Найкращий “лайк” 30 грн.

Приват Банк 5168 7453 2126 4670 (Тетяна Климчук)

Цей проект реалізовується на волонтерських засадах засновниками волонтерської групи “Час Змін”.  Кошти будуть спрямовані на збір інформації, відрядження інтерв’юерів та видання книги, в яку, зокрема, увійде і ця стаття. Напишемо “Літопис новітньої історії 72 ОМБр” разом! Запрошуємо меценатів до співпраці! Телефони для довідок: 097 931 66 47 (Костянтин Климчук), 063 782 10 10 (Тетяна Виговська)

Коментарі

коментарів

Related posts

Leave a Comment

Увійти за допомогою: